Зовнішня політика

Америка передусім: інавгураційна промова 45-го Президента США Дональда Трампа

21.01.2017

У Вашингтоні відбулася церемонія інавгурації президента США Дональда Трампа. Ключові меседжі інавгураційної промови проаналізував аналітик Євген Ярошенко:

​ Внутрішні питання

Основну увагу новий президент США приділив внутрішнім проблемам. Трамп звинуватив політичний істеблішмент у Вашингтоні у численних проблемах, перед якими постали американські громадяни. Очікується, що адміністрація Трампа проводитиме соціально-орієнтовану внутрішню політику, яка матиме на меті створення нових робочих місць, подолання бідності та злочинності, відновлення виробництва, зміцнення безпеки і правопорядку, поліпшення якості освіти та охорони здоров’я. Крім того, у програмі Трампа передбачається, що США будуть модернізувати інфраструктуру та відновлювати добробут спираючись на власні ресурси за принципом «купувати американське і наймати американців».

​ Інтереси США передусім

Трамп пообіцяв переглянути зовнішню політику, яку тривалий час проводив Білий дім і яка призвела до того, що зміцнення економіки, армії та безпеки багатьох країн світу відбувалося за рахунок інтересів США. Відповідно до промови нового президента, торгівля, зовнішня політика та міграційна політика США буде в першу чергу враховувати інтереси американських громадян. При цьому Трамп розглядає протекціонізм як інструмент відновлення сили і добробуту США. Наслідком такої політики може бути зменшення економічної та військово-політичної взаємозалежності США з країнами Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону. Протекціонізм може призвести до ускладнення стосунків з Китаєм, який команда Трампа розглядає як головного економічного конкурента США. Крім того, заява Трампа про повернення кордонів стосується відносин з Мексикою та означає, що Білий дім не відкидає можливість обмеження контактів з південним сусідом.

​ Цінності

Президент заявив: «Ми не будемо нікому нав’язувати свій спосіб життя». Це означає, що США не будуть ставити відносини з іншими державами у залежність від ситуації з правами людини. США ймовірно більше не позиціонуватимуть себе як захисника ліберальних цінностей у світі. Така політика США вигідна багатьом країнам світу з авторитарними режимами, які зможуть поглибити відносини з Білим домом.

​ Союзники та противники

45-ий президент США оголосив, що США будуть прагнути посилити фронт «цивілізованого світу» з метою знищення ісламського тероризму. Як наслідок, боротьба проти ІДІЛ та інших терористичних організацій формуватимуть військово-політичні альянси США з іншими державами. У цьому зв’язку США ймовірно будуть зміцнювати відносини з країнами які активно борються проти ІДІЛ: Туреччиною, Великою Британією, Францією, арабськими країнами, Ізраїлем та Росією.

Таким чином, Дональд Трамп буде першим за багато десятиліть президентом США, пріоритетом політики якого будуть внутрішні питання. При цьому зовнішня політика буде визначатися внутрішніми інтересами США, а не розстановкою сил у світі. В інавгураційній промові Трампа простежуються лише два напрямки зовнішньої політики: зміцнення економічного потенціалу США та боротьба проти ісламського тероризму.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Експертна дискусія: "Антиросійські санкції: інструмент впливу чи демонстрація безсилля?"

25 квітня Міжнародний центр перспективних досліджень провів експертну дискусію на тему: “Антиросійські санкції: інструмент впливу чи демонстрація безсилля?”. Режим санкцій діє вже чотири роки, а збереження чи розширення його обсягу встигло стати своєрідним критерієм успішності зовнішньої політики в цілому. Наскільки виправданий цей критерій? Чого можна досягти за допомогою санкцій і як краще їх застосовувати? “За допомогою санкцій можна запобігати подальшим порушенням, подальше застосування насильства - тут більш ймовірно досягти успіху. І це саме те, що спрацювало у санкціях Заходу проти Росії. З моєї точки зору, основна роль, яка була зіграна західними санкціями, - це якраз зупинення подальшої агресії Росії”, - зазначив експерт МЦПД Микола Капітоненко. “Санкції - це інструмент, частина стратегії, яка має бути спрямована на досягнення пріоритетних цілей. “І санкції - це інструмент, який має свою ціну і достатньо обмежену ефективність і який з часом створює складні дилеми, оскільки призводить до суперечливих наслідків”, - зазначив він. Як правило, санкції запроваджуються для впливу на країну, яка порушує узгоджені норми, міжнародні принципи, намагаючись змінити її поведінку. Вдаються до них відносно часто: так, із 26 санкційних програм, наразі активних у США, 12 були ініційовані протягом останніх 10 років; ООН після завершення “холодної війни” запроваджувала санкції більш як 20 разів, хоча до цього лише двічі. У переважній більшості випадків в сучасному світі застосовуються т.зв. “цільові” санкції на противагу санкціям всеохоплюючим, які були набагато більш популярними до 20 ст. Ключова відмінність між ними полягає у відокремленні відповідальних за здійснення певної політики груп чи осіб від решти населення країни, зазначив експерт. Згідно з дослідженням МЦПД, статистика останніх десятиліть вказує на те, що тільки приблизно у кожному четвертому випадку економічні санкції призводили до суттєвих змін у поведінці держави, проти якої були запроваджені. Найбільш висока ефективність санкцій - близько 50% - спостерігається у справі дестабілізації політичного режиму. Але і тут є суттєві застереження: зовнішні фактори можуть стати фактором консолідації суспільства довкола чинної влади. Між тим, на переконання Капітоненка, санкційна політика Заходу зараз не спрямована на зміну режиму у Росії. Говорячи про рекомендації із застосування санкцій Україною проти РФ, експерт наголосив на важливості підтримки змістовного діалогу з державами-партнерами: чим більш глибоким буде розуміння інтересів і суперечливих оцінок/позицій партнерів щодо антиросійських санкцій, тим більш продуктивним та тривалим буде співпраця в цьому напрямку. Також важливо створити ієрархію цілей, які повинні бути реалістичними, беручи до уваги потенціал та межу ефективності санкційної політики. Поруч з цим обмежувальні заходи проти РФ мають бути розширені, адже поки акцент зроблено на цільових санкціях, зокрема, персональних, зазначив він. Крім того, має бути врахована асиметрія у відносинах між Україною та Росією, адже, на переконання експерта, у цій парі Україна є слабкою та вразливою стороною, що принципово відрізняє українські антиросійські санкції від західних. Також економічні санкції повинні мати прозору процедуру та контроль за їх впровадженням, щоб не стати інструментом внутрішньополітичної боротьби з конкурентами, - зауважив Капітоненко. Міжнародний центр перспективних досліджень підготував можливі рекомендації зі стратегії застосування санкцій:  Підтримка більш змістовного діалогу із державами-партнерами. Чим більш глибоким буде розуміння їхніх інтересів і суперечливих оцінок/позицій щодо антиросійських санкцій, тим більш продуктивним та тривалим буде співпраця в цьому напрямі; Створення ієрархії цілей. Санкційна стратегія – як і будь-яка інша – не може бути ефективною без визначення першочергових цілей. Вони мають бути реалістичними, беручи до уваги потенціал та межу ефективності санкційної політики; Визначення оптимальних характеристик санкційного режиму; Важливим і ефективним є поєднання санкцій із погрозами наступних санкцій, а також із іншими інструментами тиску; Глибшого дослідження потребує питання багатостороннього формату антиросійських санкцій. З одного боку, єдність якомога більшої кількості країн у питанні антиросійських санкцій робить їх застосування не настільки дорогим або ризикованим для кожної з них окремо; Має бути врахована асиметрія у відносинах між Україною і Росією; Санкції мають бути інструментами державної політики з чіткою і зрозумілою логікою застосування та прозорими правилами. Перетворення їх на засіб боротьби із конкурентами дискредитує не тільки українські санкції проти Росії, але й підірве ефективність та довіру до санкцій в цілому; Застосування санкцій – інструменту складного, часом суперечливого і з урахуванням асиметрії українсько-російських відносин достатньо дорогого – має бути елементом двох стратегій: врегулювання конфлікту на сході України та визначення формату двосторонніх відносин з Росією. Дослідження: http://icps.com.ua/assets/uploads/images/images/eu/t_sankcii_a5_ukr_6_.pdf

Зовнішня політика

Десятиріччя після Бухарестського саміту: чи стала Україна ближчою до НАТО?

Десять років тому, коли світ був зовсім іншим, НАТО прийняла в Бухаресті Декларацію саміту, де в пункті 23 йшлося про відтермінування надання ПДЧ для України. Всі традиційні протокольні норми були дотримані, а дипломатичні формули – озвучені. В Україні, яка тоді, як втім і зараз, була охоплена передвиборчими пристрастями, новина викликала змішану реакцію. Хтось засмутився, вважаючи вакуум безпеки запрошенням для російського впливу. Хтось вочевидь зрадів – репутація НАТО була тоді в Україні не настільки блискуча як сьогодні. Політики, в свою чергу, думали про те, як розіграти карту НАТО на виборах, які знов обіцяли бути доленосними. Сьогодні Україна знову хоче до НАТО, знову говорить про ПДЧ, й знову готується до виборів. Очевидно, деякі із помилок десятилітньої давності будуть зроблені знов. Однак умови для таких помилок сьогодні набагато більш жорсткі. Чи ближча Україна до НАТО сьогодні, ніж була десять років тому? Скоріше за все, ні. Тому, що біжучи в бік НАТО, ми від неї віддаляємося, є три основні причини: міжнародна, українська та російська. Правильна оцінка питомої ваги кожної з них допоможе уникнути спрощень, розчарувань та помилкових рішень. Міжнародні фактори, що ускладнюють рух України в НАТО, знаходяться поза нашим контролем, мають довгострокову дію і найменше піддаються швидким змінам. У 2008 році життя країни-аспіранта (як це зараз модно називати) було порівняно простим і легким: роби «домашнє завдання» - тобто перетворюй країну на справжню демократію; та переконуй ключові країни-члени НАТО, що від тебе більше користі, ніж неприємностей. Міжнародна безпека, зокрема в Європі, була порівняно міцною: заморожені конфлікти на кшталт Придністровського були чи на найсерйознішими проблемами. Політика Росії була не до кінця зрозумілою, але в цілому передбачуваною. Інститути та механізми безпеки в Європі поки працювали. За кілька місяців по завершенні Бухарестського саміту ситуація змінилась із подіями серпневої російсько-грузинської війни. Є розповсюджена думка про те, що агресія Росії проти Грузії, так само як і пізніше проти України, стала наслідком ненадання ПДЧ обом країнам в Бухаресті. Наскільки вона обґрунтована – питання відкрите. ПДЧ не поширює на країну, якій надається, гарантій безпеки Альянсу, й у випадку агресії вона залишається наодинці. Чи була б агресія з боку Росії прискорена, затримана чи блокована іншим рішенням в Бухаресті – питання спекулятивне. Ми із простими завданнями для аспірантів зразка десятилітньої давності не впорались – і саме в цьому міститься основна причина гальмування на шляху до НАТО як тоді, так і зараз. Сьогодні ми повторюємо помилки минулого, наполегливо вірячи в те, що чим більш гучно та настійливо стукати в двері НАТО, тим швидше вони відчиняться. Десять років тому стукали за допомогою «листа трьох» - підписаної президентом Ющенком, прем’єром Тимошенко та спікером Яценюком заяви, що мала демонструвати єдність зазвичай не схильних до неї українських політиків. Сьогодні стукають за допомогою змін до законодавства, як тих, що вже відбулись, так і можливих конституційних. Як тоді, так і сьогодні багато розмов про референдум. Що цікаво – аргумент з референдумом, мабуть, спрацює тільки для російської аудиторії. Там все ще вірять в те, що НАТО розширювалась проти волі населення нових країн-членів із Східної Європи, для підтвердження чого як раз і посилаються на відсутність референдумів. НАТО переконувати референдумами не треба. Навряд чи там зараз хтось сумнівається в тому, що більшість українців справді хотіли б потрапити під захист Альянсу й розв’язати у такий нехитрий спосіб всі свої проблеми. Але НАТО цікавить не бажання українців, а спільні інтереси. Широке поле цих спільних інтересів з’являється у випадках, коли сусіднім країнам дійсно вдається стати демократичними та ефективними. Демократія для НАТО – операційний код та запорука довіри, а не просто красиві гасла. Для України, на жаль, поки що навпаки. Попередження про те, що без сильної демократії та правової держави вступити до НАТО не вдасться – це не риторика, а прагматичні вимоги. У 2008 році Economist Intelligence Unit поставив Україну в рейтингу демократій світу на 53 місце, в групу демократій із вадами. У 2017 ми знаходились – за версію того ж видання – на 83 місці в групі гібридних режимів. Якщо більше демократії означає наближення до НАТО, то що означає сьогоднішнє місце України в рейтингу демократичних держав? Звичайно, російський фактор грає свою роль, і грає її не на користь перспектив України в НАТО. Агресія Росії підірвала нашу безпеку, зруйнувала безпеку регіональну, підірвавши довіру до інститутів та держав. Ми наполегливо переконуємо європейців в серйозності російської загрози і для них теж, але навряд чи вони бачать розв’язання цієї проблеми через вступ України в НАТО. Для НАТО сьогодні критично важливо зберегти єдність та ефективність, а для цього треба підтримувати надійність Альянсу. Гіпотетичне членство України поставить – у разі подальшої агресії Росії – надто складні дилеми перед кожною державою-членом. Хоча часто вважається, що війна Росії в Україні підштовхує Київ в НАТО, це справедливо поки лише щодо суспільної думки. Наявність відкритого конфлікту та висока ймовірність його ескалації суттєво гальмують наш рух як до НАТО, так і до інших можливих коаліцій, оскільки множать кількість пов’язаних із Україною ризиків. Для тих, однак, хто вірить у вирішальну роль «Кремлівської руки» в блокуванні ПДЧ для України у 2008 році, є і добрі новини: сьогодні лобістські можливості Москви на міжнародній арені значно слабші. Десять років тому на боці прагнень України до ПДЧ грали міжнародна стабільність, сильна підтримка Вашингтона та набагато краща ситуація всередині країни. Сьогодні можна намагатися зіграти хіба що на суспільній думці українців та експлуатації загрози з боку Москви. Пристрасть до простих рішень робить міжнародне становище України все більш складним, і не схоже на те, що перспективи членства в НАТО є виключенням з цієї тенденції.                                                                                                      Микола Капітоненко 

Зовнішня політика

Чого (не) чекати від Майкла Помпео?

Наступного місяця колишній директор ЦРУ Майкл Помпео буде номінований на посаду президентом Трампом і, з ймовірністю близькою до ста відсотків, стане новим державним секретарем США. Республіканець з «Руху чаювання», колишній конгресмен, перебування якого «на одній хвилі» з Трампом вже викликало стільки коментарів, очікувань та побоювань по всьому світу, спробує відремонтувати механізм американської дипломатії, який багатьом – в тому числі в Україні – здається не надто ефективним. Дехто шукає причини такої неефективності у особі Рекса Тіллерсона, колишнього голови нафтогазового гіганта ExxonMobil, який з великими сумнівами погодився стати 69 держсекретарем США на початку минулого року. За рік, що минув, з ініціативи Тіллерсона розпочався процес сумнівного реформування Держдепу, одним з результатів якого став гострий брак кваліфікованих кадрів та падіння престижу дипломатичної служби. Ця ситуація може бути звичною для інших, але для США стала неприємним сюрпризом. Порожні вакансії, відсутність послів в ряді ключових держав, скорочення бюджету – все це рідко буває хорошими знаками. Щоправда, питання про те, чи не зіграв в цьому більш важливу роль фактор Трампа, а не Тіллерсона, залишається відкритим. Поза тим в американської зовнішньої політики вистачало й інших проблем, з якими за часів перебування Тіллерсона головою Державного департаменту впоратись не вдалось, і які залишаються на порядку денному його наступника. Серед найважливіших – Північна Корея, Іран, Китай та Росія. Навіть якщо залишити в стороні сенсаційно оголошену зустріч президента Трампа із лідером Північної Кореї Кім Чен Ином, для підготовки якої в нового держсекретаря залишиться катастрофічно мало часу, корейська проблема стає все більш складною для США. Повільна, але схоже впевнена розбудова Пхеньяном повноцінного ядерного арсеналу залишає Вашингтону все менше простору для маневру й створює в перспективі все більше взаємопов’язаних проблем. Час у Східній Азії може працювати проти США, і це їм навряд чи подобається. Тіллерсон виступав прихильником діалогу із Пхеньяном, Трамп, схоже, більшою мірою покладався на експромт, і вибір між цими альтернативами буде непростим для Майкла Помпео. Так само непростою буде тема Ірану, зокрема можливого перегляду Спільного всеосяжного плану дій з ядерної програми Ірану. Можливо, саме в Ірані – не географічно, а, звісно, політично – міститься ключ до відставки Тіллерсона, якому іранська угода, «здавалася нормальною», як про це сказав президент Трамп, коментуючи своє рішення про відставку держсекретаря. Сам Трамп є послідовним критиком цього документу, укладеного у 2015 році між Іраном, групою 5+1 та ЄС. Помпео виявив у критиці іранської ядерної угоди не менше послідовності, ніж Трамп і взагалі вважається «яструбом» з іранської тематики. Дует президента й держсекретаря в цьому питанні цілком може завершитися виходом США з угоди вже в цьому році. Зрештою, найбільш цікава для українців російська тематика теж не залишиться без уваги, хоча ймовірність принципових змін чи радикальних рішень на цьому напрямку американської зовнішньої політики мінімальна. Як раз позиція США щодо Росії переконливо демонструє ту саму інерційність та сталість, про які так багато говорили після сенсаційної перемоги самого Трампа в листопаді 2016 року. Незважаючи на різнонаправлену риторику, як до виборів, так і після них, російська політика адміністрації Трампа дуже незначно відрізняється від політики адміністрації Обами. Навряд чи особисті погляди Помпео здатні будуть щось принципово змінити. Серед цих поглядів, між іншим, є переконання в тому, що США мають енергійніше протидіяти ревізіоністським намірам Кремля, зокрема його крокам у Сирії та Україні. Але конкретики щодо того, як саме протидіяти російській політиці в Україні поки що бракує. В цьому контексті, звичайно, цікаво буде спостерігати за існуючим форматом залучення США до зусиль із управління конфліктом на Донбасі, уособленого в діяльності Курта Волкера. Об’єднати тематику втручання Росії у вибори, пошук рішень в Україні та Сирії, подальшу долю антиросійських санкцій в рамках єдиної цілісної стратегії щодо Росії стане для Помпео ще одним надскладним завданням. Це навіть якщо не брати до уваги побажання та пріоритети самого президента Трампа, лояльність до якого, схоже, поки що вважається чи не головним мотивом висунення кандидатури Помпео на посаду.                                                                                                 Микола Капітоненко  

Зовнішня політика

Аспірантура, що затягнулась, або прагнення України вступити в НАТО

Останніми днями гра слів – англійського «aspiration» та українського «аспірант» - в контексті тематики НАТО не могла не привернути увагу. Парадокс української аспірантури полягає в тому, що на папері вона успішно й ефективно генерує сучасних вчених, але в реальному житті здебільшого вони виявляються плагіаторами або колекціонерами дипломів. На превеликий жаль, подібне ж розходження між деклараціями та реаліями протягом десятиліть – минулого року виповнилось 20 років Хартії про особливе партнерство – спостерігається у відносинах України з НАТО. Ентузіазм, з яким в Україні підхопили зміни на офіційному сайті НАТО – в першому абзаці розділу про розширення серед країн, що оголосили про своє прагнення (aspiration) приєднатися до Альянсу, з’явилася Україна – очевидно, не відповідає значенню цих змін. Цьому є кілька простих причин. По-перше, текст на сайті НАТО, як і текст в багатьох роботах українських аспірантів, в даному випадку містить просту констатацію факту, не додаючи жодного нового знання, про наміри та інтереси Альянсу. Україна дійсно, шляхом внесення змін до власного законодавства, ще у червні 2017 року офіційно закріпила власне бажання колись вступити до НАТО. Те, що на сайті Альянсу відповідні зміни з’явилися із настільки великим запізненням, може свідчити або про недовіру з боку НАТО до наших програмних документів, які змінювали свою тональність так часто протягом останніх двадцяти років; або про брак уваги щодо технічних деталей типу оновлювання сайту організації; або про щось інше. Але в будь-якому випадку це довідкова інформація: Альянс бере до відома бажання України приєднатися. Воно не несе жодних зобов’язань для самої НАТО, лише для України. По-друге, згадування України серед країн, що прагнуть вступити до НАТО, не наближає нас до наступних практичних кроків, таких як, приміром, ПДЧ. Більше того, навіть отримання ПДЧ не означатиме членства у найближчій перспективі – Колишня Югославська республіка Македонія, приміром, отримала ПДЧ це далекого 1999 року - чи взагалі невідворотності набуття членства в Альянсі. З іншого боку, і без ПДЧ можна виходити на формати тісної співпраці з НАТО, як це робить, приміром, Грузія, серед іншого надіславши четвертий за кількістю контингент в рамках місії НАТО в Афганістані. Іншими словами, прив’язка згадки України на сайті НАТО серед країн, що прагнуть вступу, до наступних конкретних кроків у цьому напрямку виглядає, м’яко кажучи, непереконливо. Формально все виглядає так, як і було раніше, виходячи із рішень саміту в Бухаресті 2008 року: двері для України відкриті. Більше того, нічого нового немає і з часів підписання Вашингтонського договору у 1949 році, яким була заснована НАТО. Стаття 10 цього документу зазначає, що сторони можуть запросити будь-яку іншу європейську державу приєднатися до Альянсу, якщо вона поділяє його  принципи та може зробити внесок у безпеку Північної Атлантики. От як раз ці два нюанси визначатимуть подальші успіхи України на шляху до НАТО. Відповідність цінностям НАТО та здатність створювати додану вартість для колективної безпеки – це те, для доведення чого ані декларації, ані навіть закріплення обіцянок в конституції працювати не будуть. По-третє, з порядку денного не знімається надважливе питання про те, а чи стали ми ближчими до НАТО за останні роки. Відповідь на нього стане важливішою для подальшого розвитку подій, ніж будь-які згадки на сайтах (http://www.eurointegration.com.ua/rus/articles/2017/11/13/7073553/). З урахуванням всього цього, те, що у нас взялися оголошувати «наданням Україні статусу країни-аспіранта» краще замінити скромнішим «НАТО визнала прагнення України приєднатися до Альянсу». І працювати далі.                                                                      Микола Капітоненко   

Зовнішня політика

Відсоток євроінтеграції: чому можна та потрібно вимірювати виконання асоціації

Дискусія навколо відсотків євроінтеграції з перших рядків нагадує далекі 1960-ті роки, з їхньою модою, кінематографом та дебатами з питань теорії міжнародних відносин та політології загалом. Як з’ясувалося, вічним може бути не лише мистецтво. Чи можна виміряти євроінтеграцію? Наразі думки українських чиновників та експертів розділилися. Так само п’ятдесят років тому по різні боки бар’єру опинилися такі видатні науковці, як фізик Герман Кан, математик Анатоль Рапопорт, економіст і майбутній нобелівський лауреат Томас Шеллінг, політолог Хедлі Булл та багато інших, об’єднаних одним – академічним інтересом до міжнародних відносин. Ці поважні вчені сперечались не щодо вимірювання євроінтеграції України, а щодо вимірювання в принципі. Їх цікавило, чи можна зробити знання про міжнародну політику більш надійними, заснованими на фактах та точних кількісних даних, а не на емоційних і часто заангажованих політичних оцінках чи історичних спекуляціях. Можна побачити, що і в Україні сьогодні дискусія навколо обрахунку євроінтеграції у відсотках ведеться за участі людей з різним освітнім профілем, що можна тільки вітати. На перший погляд, аргументи про те, що просування по шляху євроінтеграції варто оцінювати за конкретними проектами та конкретними змінами на краще в житті українців, виглядають переконливо.Таке собі протиставлення кількісного, "чиновницького" підходу "живому". Але з методологічної точки зору потрібен ще один погляд. Заснований на цифрах підхід не є обов’язково чиновницько-формальним. Радше він є неупередженим, об’єктивним чи нейтральним. А ось підхід "живий" швидко стає шляхом до маніпуляцій з усіх боків, і в такому вигляді набагато більше схожий на окозамилювання, ніж використання кількісних даних. Можна зауважити, що така оцінка виходить за рамки суто євроінтеграційних досягнень України, а стосується вимірювання будь-яких зрад чи перемог. Не виключено, що нескінченних і безрезультатних розмов про зради з перемогами у нас так багато, оскільки бракує знань про цифри. Якщо кінцевою метою наших євроінтеграційних зусиль є покращення життя людей (а це питання потребує окремої глибокої дискусії), то його якість саме і вимірюється в цифрах. Вони включають як порівняно прості дані про, скажімо, ВНП на душу населення, так і більш складні показники якості демократії чи рівня конкурентоспроможності країни, які теж у сучасному світі вимірюються виключно кількісно. Якщо перенести антивідсоткову логіку на питання того ж демократичного розвитку, то нам доведеться відповідати на питання, чи є Україна демократичною державою, керуючись інтуїцією, гаслами політиків чи назвами тих чи інших державних інститутів. Але ж демократія в сучасному світі цілком успішно вимірюється кількісно. І вимірювання її, наприклад, Economist Intelligence Unit у 2017 році, на жаль, свідчить про те, що Україна належить не до демократій, а до гібридних режимів. То чому б не виміряти євроінтеграцію? Гасло "Україна – це Європа" теж перевіряється кількісними показниками, і це найкращий шлях. Можна наводити приклади різних успішних проектів, але прикладами довести нічого не можна, а можна тільки спростувати. Зрештою, статистичні дані щодо середньої зарплати є кращим способом вимірювання того ж самого рівня життя, ніж десятки прикладів успішних мільйонерів, переможців лотерей чи депутатів, які раптово збагатіли. В Європі теж краще розуміють і більше довіряють цифрам, аніж гаслам. Саме тому розмовляти з нашим стратегічним партнером буде набагато простіше мовою кількісних даних. Можливо, довіри до України бракує саме тому, що не тільки з власними громадянами, але й з європейськими чиновниками ми говоримо гаслами, обіцянками та емоціями. У 1966 році Хедлі Булл активно захищав позиції класичного підходу, стверджуючи, що аналіз міжнародної політики має спиратися на філософію, історію та право. Серед іншого, він зазначав і про естетичну відразу до мови та методів, побудованих на кількісних даних. Але Булл, як незабаром з’ясувалося, вів нерівну битву з часом, виграти яку було неможливо. Вже за п’ятнадцять років цифри, формули, матриці та статистичні дані стали ознакою якості в політології. Це не означає, що вимірювання виконання Угоди про асоціацію України з ЄС у відсотках – єдино правильний шлях. Я б, приміром, застосовував бали. В тому числі й від’ємні. Але відсотки – це точно краще загальних фраз та прикладів, до яких ми і так вже занадто звикли.                                                                                                          Микола Капітоненко 

Зовнішня політика

Від поставки Javelin до ефективного стримування на Донбасі: початок шляху

1 березня Державний департамент схвалив продаж Україні ПТРК Javelin, чим нарешті поставив крапку у тривалій епопеї навколо цього питання. Водночас виникло питання інше: що все це означає для динаміки конфлікту? Якщо відійти від сприйняття рішення Держдепу в термінах зрад та перемог, можна швидко зрозуміти обмеженість його впливу на подальший розвиток подій. В Україні розмови про постачання американської зброї почались настільки давно і велись настільки емоційно, що встигли перетворитись на майже релігійні диспути. Рішення адміністрації США – чи то за Обами, чи то за Трампа – погодитись продавати зброю Україні сприймалось як чи не найголовніший індикатор відносин між Києвом та Вашингтоном. А між тим продаж зброї – а особливо країнам, які втягнені у різного роду конфлікти – є звичним та прагматичним інструментом американської політики. Інструментом, використання якого дуже рідко свідчить про наміри Вашингтона залучитися до конфлікту настільки, щоб стати зацікавленим у перемозі однієї із сторін. Як правило, постачання зброї є для США одним із способів розв’язання дилеми “arms or alliances” – «зброя чи альянс» - тобто вимушеного вибору між наданням глибших та суттєвіших або простіших та короткострокових відповідей на вимоги чи потреби десятків держав-клієнтів по всьому світу. В нашому випадку було обрано найпростіший та найменш ризикований для США варіант. Членство України в НАТО поки залишається лише нашим власним пріоритетом. Розмови про статус основного союзника поза НАТО, який сьогодні поширюється на 16 країн, такі популярні пару років тому в різних київських офісах, прогнозовано ні у що не втілились. Рівень взаємозалежності між країнами низький, і не схоже на те, що у Вашингтоні вважають Україну надійним та цінним партнером. «Стратегічне партнерство» між Україною та США, на жаль, існує лише на папері, причому на папері переважно українському. Розтягнута історія із постачанням Javelin скоріше підтверджує, ніж спростовує таку оцінку. Поза тим, присутність американських ПТРК в Україні призведе до того, що вести війну на сході України сепаратистам стане складніше та дорожче. Особливо, якщо це війна танкова, у кращих традиціях минулого століття. Таких операцій вже давно немає в зоні конфлікту, і тепер ймовірність їх відновлення буде ще нижчою. Щоправда, якщо Росіє вдасться до ескалації, постане небезпека використання іншої зброї, наприклад, авіації. Україна залишається вкрай вразливою до такого розвитку подій. Вразливою Україна залишається і до інших можливих кроків Росії, яка продовжує контролювати рівень ескалації в зоні конфлікту. Поки що Кремль вирішує, де коли і наскільки масштабним буде наступне загострення. Американська зброя в зоні конфлікту підвищить ціну ескалації, якщо в ній будуть задіяні танки, але також зростають і ставки в конфлікті в цілому. Не схоже на те, що Москва раптом зірветься у якесь авантюрне загострення, але, ймовірно, шукатиме шляхів реалізації своєї силової переваги. Зважаючи на загальне співвідношення сил сторін та своєрідного звикання з усіх боків до замороженого стану конфлікту, загроза раптових загострень залишається на приблизно такому ж низькому рівні, на якому була й до постачань американських ПТРК. Для нас в цій ситуації найбільш важливо адекватно оцінити значення та можливості, що відкриваються таким рішенням американців. По-перше, не потрібно переоцінювати його довгострокового значення. Одноразове постачання зброї на незначну суму ніколи не створює сильного ефекту. Сукупна вартість американських ПТРК, призначених для постачань в Україну, оцінюється у 47 млн. доларів. В грудні 2017 року було також санкціоноване постачання в Україну снайперських гвинтівок та супутнього обладнання на 41,5 млн. доларів. В той же час загальний обсяг експорту американської зброї у 2017 році склав біля 42 млрд. доларів; а Ізраїль – країна-лідер з отримання військової допомоги за заявкою Державного департаменту у тому ж році – отримав такої допомоги на більш ніж три мільярди доларів. Скоріше за все, Вашингтон сприймає постачання Україні ПТРК як звичайну торгівлю зброєю з легким антиросійським елементом, який можна у потрібний момент представити внутрішній аудиторії як частину послідовної політики стримування Кремля. По-друге, треба мати на увазі ті дилеми, які стоять перед адміністрацією Білого Дому. В більшості випадків вибір на користь постачань зброї означає відмову від альянсів, тобто довгострокових гарантій безпеки. Отримання американських ПТРК може стати кроком не в бік членства в НАТО, а в протилежному напрямку. Зрештою, не треба думати, що на цьому історія закінчується. Якщо ми хочемо постачань зброї, які зможуть вплинути на динаміку конфлікту та загальне безпекове становище України, а не просто створюватимуть інформаційні приводи, риторика має бути удосконалена. Треба забути словосполучення «летальна зброя» і навіть замінити більш коректне «захисна зброя» більш ефективним «будь-яка зброя». Надійне стримування – а саме цього ми прагнемо досягти за допомогою постачань зі США – будується тоді, коли номенклатура зброї різноманітна та включає в себе зброю різних типів та призначень. Далі ефективне стримування потребує систематичних постачань великої кількості зброї, хоча б протягом кількох років. Зброя одного типу в малих кількостях дозволить противнику швидко пристосуватися до нової ситуації або навіть спровокує його на агресію. Зброя різних типів, що надходить постійно, матиме зовсім інший ефект. Крім того, такі постачання дозволять всерйоз вести мову про залученість США до конфлікту на території України. Постачання зброї – це звичайно, не гарантії безпеки, але частина репутації країни-експортера все ж таки ставиться на карту, якщо тільки такі постачання достатньо великі. Треба пам’ятати, що прості рішення рідко працюють у складних ситуаціях. Постачання партії Javelin поки виглядає рішенням простим. Якщо спробувати його правильно ускладнити, тоді, можливо, вдасться уникнути супутніх ризиків та стратегічних пасток.                                                                                                                             Микола Капітоненко