Зовнішня політика

Антиросійські санкції: інструкції до застосування

22.01.2018
img1
Прес-служба МЦПД

Вже який рік значні дипломатичні зусилля України спрямовані на підтримку режиму антиросійських санкцій, введеного рядом держав у відповідь на окупацію Росією Криму і підтримку сепаратистів на сході України. Цей режим діє вже майже чотири роки, і за цей час збереження поточного об'єму або розширення санкцій стали своєрідним мірилом успіху зовнішньої політики України. Наскільки виправданий цей критерій? Чи залежить режим санкцій взагалі від позиції України?

І чого, в принципі, можна досягти за допомогою цього інструменту?

Наші звичні відповіді на ці питання, як повелося, повні безпідставного оптимізму і відображають не дуже високий рівень знань практики і статистики останніх десятиліть. Реалії, на жаль, такі, що санкції надзвичайно рідко призводять до досягнення поставлених цілей. Глибше вивчення їх застосування говорить про те, що час від часу вони призводять до результатів, які протилежні очікуваним.

І вже зовсім складно уявити собі ситуацію, в якій міжнародні санкції стали б тією чарівною паличкою, що дозволить країні, постраждалій від агресії сусіда, повернути свої території. Проте, в гонитві за простими рішеннями, ми вирішили поставити на санкції багато. Чи виправдана ця ставка?

Питання про те, чого ми хочемо досягти за допомогою антиросійських санкцій, має бути в основі будь-якої стратегії, націленої на їх збереження або посилення. Очевидних відповідей тут немає. Хотіти можна послаблення Росії до якоїсь певної міри(до якої саме?); колапсу путінського режиму; стримування військового потенціалу і, таким чином, зменшення ризиків ескалації; повернення Криму або евакуації російської присутності на Донбасі. Можна навіть хотіти того, щоб завдяки санкціям іншим країнам не кортіло повторити "подвиги" Росії.

Кожна з цих цілей має на увазі різне використання санкцій, різну риторику в їх захист, різний їх характер і масштаб. Деяких же з цих цілей за допомогою санкцій досягти не можна в принципі. Якщо ж ми, як завжди, хочемо всього відразу, то це погана основа для стратегії, і треба бути готовими не отримати нічого.

Не менш важливе питання: чого намагаються досягти за допомогою санкцій наші західні партнери? Виходити з того, що санкції введені і зберігаються виключно заради підтримки України - це наївність, навіть за українськими мірками сприйняття міжнародної дійсності. За санкціями стоять власні інтереси тих, хто їх вводить, діапазон таких інтересів теж може бути досить широкий.

Більше того, інтереси різних країн можуть істотно відрізнятися: від бажання покарати Росію за підривання світового ладу і, тим самим, утримати інші держави від схожих експериментів, до прагнення ослабити її з тим, щоб самим не стати жертвами ризикованої політики Кремля. В усіх випадках режим і глибина санкцій визначається саме тими державами, які їх вводять. А це означає, що їх майбутнє мало залежить від аргументів, риторики або позиції України з цього питання.

Але якщо від нашої позиції мало що залежить, чи варто так високо піднімати питання санкції в нашому власному порядку денному?

Статистика останніх десятиліть говорить про те, що тільки приблизно в кожному четвертому випадку за останні двадцять років економічні санкції призводили до серйозної зміни політики держави, проти якої були введені, - тобто, досягали своїх основних цілей. Трохи частіше - в кожному третьому випадку - санкції допомагали запобігти незаконному використанню військової сили.

Проблема нашої ситуації в тому, що санкції введені вже після такого використання і, до речі, їх введення у березні 2014 року не зупинило Кремль від незаконної анексії Криму. Найвища ефективність - понад 50 санкцій спостерігається у справі дестабілізації політичного режиму в державі, проти якої вони вводяться. Втім, це в набагато меншому ступені відноситься до авторитарних і тоталітарних режимів, для яких зовнішні санкції можуть стати навіть благом і об'єднати населення ефектом "об'єднання навколо прапора".

Загалом і в цілому, досвід активної політики санкцій, такої популярної і одночасно малоефективною у світі після "холодної війни" говорить про те, що відразу декілька умов повинні дотримуватися одночасно, щоб санкції мали непогані шанси на успіх. У нашому випадку, не дотримуються майже ніякі з них, крім того, що російська економіка випробовувала складнощі вже до введення санкцій.

З іншого боку, є чинники, "завдяки" яким підтримка режиму санкцій стає складною і політично витратною, наприклад, залежність цього режиму від рішень досить широкого кола держав, великі розміри російської економіки або значні валютні резерви на момент введення санкцій. Успіх санкцій залежить і від того, наскільки вони доповнюються іншими заходами або хоч би загрозами таких заходів. Санкції, за якими можуть слідувати інші кроки, скажімо, військова операція, набагато ефективніші, ніж санкції, які нічим не можуть бути посилені.

Виміряти ефект антиросійських санкцій досить складно. Ми знаємо, що економіка Росії за роки режиму санкції зменшилася, за оцінками на 35%, а національна валюта девальвувала удвічі. Але що послужило причиною такого послаблення - санкції або падіння цін на енергоресурси? Динаміка курсових коливань, швидше, корелює з останнім. Крім того, структурні проблеми в російській економіці спостерігалися і до введення санкцій.

З іншого боку, технічні особливості введених санкцій - наприклад, тих з них, що серйозно обмежують здібності Росії добувати нафту - теоретично можуть привести до підвищення цін на цей ресурс на тлі очікувань падіння об'ємів добутку. Що в цьому випадку вважатиме за краще Україна: низькі ціни на нафту або збереження санкцій проти Росії? До таких складних питань ми теж часто виявляємося неготовими.

Кожні півроку ми звично втягуємося в діалог із західними партнерами з метою зміцнити їх рішучість продовжити режим антиросійських санкцій. З одного боку, цей діалог можна зробити ефективнішим, поклавши в його основу довготривалу стратегію, що враховує реалії і складнощі політики санкції, спирається на ясне розуміння наших власних цілей і - в даному випадку це особливо важливо - інтересів наших партнерів.

Серед іншого принципово важливо зрозуміти, коли наше власне бажання зберігати антиросійські санкції перестане збігатися із прагненнями країн Заходу. Очевидно, у цей момент нашу звичну риторику доведеться серйозно змінити. З іншого боку, треба як можна повніше розуміти, чого можна і чого не можна досягти за допомогою санкцій.

Тверезіше і прагматичніше ставлення до західних антиросійських санкцій допоможе нам отримати від них максимум користі і водночас не виявитися захопленими зненацька у разі, якщо вони буду ослаблені або зняті. Вивчення досвіду застосування цього інструменту підказує, що ми переоцінюємо його ефективність і недооцінюємо складність. Країни Заходу знаходяться в набагато більше виграшній позиції щодо Кремля, ніж ми. Санкції - це їхній інструмент, що використовується, передусім, для захисту власних інтересів. Сьогодні їхні інтереси частково збігаються з нашими, але так буде не завжди. Світ став прагматичнішим, і щоб мати в ньому більше шансів на успіх, нам треба вчитися прагматичнішому підходу до того, що ми вважаємо важливими питаннями зовнішньої політики.

Микола Капітоненко, асоційований експерт МЦПД

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Чого чекати від зустрічі Путіна з Меркель?

Президент Росії знову зустрінеться з німецьким канцлером. На порядку денному знайомі питання: Сирія, Україна і Північний потік-2. Від російсько-німецького діалогу ніхто не чекає переділу світу, великих геополітичних угод або масштабних планів. Але він виступає своєрідним барометром загального стану відносин між Росією і Європою. Сьогодні в цих відносинах є питання, здатні стати фундаментом середньострокового партнерства, попри чинний режим санкцій з обох сторін. У цьому особливість сучасної міжнародної політики: санкції і агресивна риторика йдуть пліч-о-пліч з прагматичною співпрацею. Від того, наскільки добре ми зрозуміємо мотиви та механізми такого співробітництва, багато в чому буде залежати ефективність нашої власної політики, як на російському, так і на європейському напрямку. Повна версія статті Миколи Капітоненка доступна за посиланням: https://nv.ua/opinion/kapitonenko/cheho-zhdat-ot-vstrechi-putina-s-merkel-2488767.html

Зовнішня політика

Міфи саміту в Гельсінкі: яких домовленостей було досягнуто насправді?

Сайт "Сегодня.ua" зібрав чотири головних міфи зустрічі Трампа і Путіна в Гельсінкі: від поступок США щодо України та Сирії до "дружби" Вашингтона з Кремлем для стримування Китаю. Зокрема, експерт МЦПД Микола Капітоненко підкреслює, що ніяких рішень за нашою спиною не було, тому приводів для паніки немає. "Ні у США, ні Росія не має можливостей реалізувати досягнуті в Гельсінкі домовленості. А домовитися можна було про що завгодно: про референдум на Донбасі, про Крим... Немає можливості змусити Україну виконувати ці домовленості, тому ніякої "Ялти-2" бути не могло", – вважає експерт. Детально про міфи зустрічі та їх спростування або підтвердження за посиланням: https://ukr.segodnya.ua/world/usa/mify-sammita-v-helsinki-kakih-dogovorennostey-trampa-i-putina-nuzhno-boyatsya-na-samom-dele-1160646.html

Зовнішня політика

Відносини України з західними європейськими сусідами: пошук виходу з глухого кута

Серед численних зовнішньополітичних проблем України все більш помітне місце займають останнім часом непорозуміння у відносинах з сусідами - не лише східними і північними, а західними. З різних причин і приводів Польща, Угорщина, Словаччина і Румунія вдаються до антиукраїнської риторики різного ступеня інтенсивності і спрямованості, руйнуючи уявлення багатьох єврооптимістів про те, що заради протистояння з Кремлем Східна Європа буде підтримувати Україну завжди і у всьому. Як з'ясувалося, далеко не в усьому і за певну ціну. Такою ціною все частіше стають питання, пов'язані з національними проблемами. З Польщею у нас затяжний конфлікт на тему трактування історичних епізодів, але за цими епізодами ховаються питання національної ідентичності, важливі і для нас, і для поляків. Прості рецепти на кшталт «залишити історію історикам» працювати не будуть. З Угорщиною і в меншій мірі з Румунією ми сперечаємося про межі прав національних меншин, які, як з'ясувалося, іноді погано поєднуються з нашим курсом національної консолідації. В цілому іноді може здатися, що вибираючи традиційний для Східної Європи XIX століття шлях побудови національної держави, ми платимо за нього ослабленням своїх позицій в міжнародній політиці. Наскільки виправдана така ціна? Деталі у статті Миколи Капітоненка для інтернет-видання Реаліст: https://realist.online/article/kak-ukraina-okazalas-v-labirinte-slozhnyh-otnoshenij-s-evropejskimi-sosedyami-i-gde-vyhod

Зовнішня політика

Саміт у Гельсінкі: уроки для України

Українці не чекали добрих новин від зустрічі американського та російського президентів у Гельсінкі. Вибір історичного для європейської безпеки місця мав сигналізувати про серйозність намірів, але цей саміт виявився найменш змістовним із усіх зустрічей лідерів США та Росії/СРСР у столиці Фінляндії. Він став першим із 2010 року, коли відбулося знамените спільне поїдання гамбургерів Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим у ресторані Ray’s Hell Burger. Тоді за результатами зустрічі теж говорили про Іран та Північну Корею, визнавали розходження в оцінках подій у Грузії – за два роки до того відбулася російсько-грузинська війна, в результаті якої на частині території Грузії були утворені маріонеткові утворення Абхазія та Південна Осетія – та збирались розвивати економічні зв’язки. Для Обами це була частина його стратегії перезавантаження відносин із Росією та залучення її до міжнародних справ. Однак у 2010 році, окрім гамбургерів, були переговори про вступ Росії до СОТ, незадовго до саміту було підписано угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а незабаром після мав відбутися саміт тоді ще Великої вісімки у Гантсвілі в Канаді. У Гельсінкі не було ані гамбургерів, ані змістового порядку денного. Можливо, це не так і погано. «Великої угоди» за рахунок України не відбулося. Визнання американським президентом анексії Криму також. Не було навіть натяків на щось подібне. Це – цілком очікуваний результат. Крим в якості точки відліку кризи світового порядку та її наочне втілення надто цінний для США. Навіть президент Трамп, при всій схильності до прагматизму, розуміє, що пов’язані із Кримом широкі можливості для американської дипломатії на багато років вперед не варті того, щоб обмінювати їх на тактичні домовленості в Сирії або обіцянки щодо нерозповсюдження ядерної зброї, які Кремль все одно не зможе виконати. Червона лінія залишиться там, де була проведена. Спроба Путіна перетягнути президента США на свій бік згадкою про Мінські домовленості теж, схоже, не стала успішною. Всім своїм виглядом і мовчанням Трамп дав зрозуміти, що й тут не збирається полегшувати завдання Москви. Власне кажучи, навряд чи б і зміг, якщо б навіть хотів. Для тиску, що його на думку Путіна може застосувати Білий дім до Києва, немає ані підстав, ані ресурсів. Чи можна по завершенні саміту зробити висновок про те, що Україна нецікава для Білого дому? Трамп не згадав про нас і не засудив російську політику в Україні. З одного боку, картинка саміту із Путіним буда справді важлива для нього і, ймовірно, він не хотів її зіпсувати у власних очах. З іншого, Україна перемістилася значно нижче у списку пріоритетів американської адміністрації вже достатньо давно, і в цьому лише наша відповідальність. В нас немає ані успіхів у реформуванні країни, ані позитивного й зрозумілого порядку денного відносин зі США. На самих проханнях про допомогу неможливо побудувати стратегію двосторонніх відносин. Чим для США має бути цікава проблемна недемократична й бідна країна поруч із Росією – відповіді на це питання ми не надали. А питання Сирії та ядерного нерозповсюдження – вони майже вічні. Не варто недооцінювати той ефект від саміту, на який напевно розраховували в Кремлі задовго до нього: кінець ізоляції Москви. Росія може перебувати поза межами Великої сімки або ПАРЄ, але географія контактів Путіна переконливо свідчить про те, що вона залишається державою, із якою рахуються та хочуть тримати діалог відкритим. Попит на специфічні російські ресурси та послуги зростає у часи міжнародної нестабільності, а сьогодні – саме такі часи. Американсько-російський саміт  сигналізує про готовність слухати Росію, нехай і не погоджуючись із нею. Нам варто оцінити довгостроковий вплив цієї тенденції і, можливо, переглянути власні зовнішньополітичні підходи, в яких ставка на різного роду каральні заходи щодо Росії з боку третіх держав виглядає зависокою. Варто пам’ятати і про інший урок саміту. Відсутність «великої угоди» за наш рахунок не означає зникнення всіх інших ризиків. Діалог із великими державами дає змогу Кремлю просувати власний порядок денний на рівні, значно глибшому за той, на якому це робить Україна. Наша поразка виглядатиме не як чергова редакція пакту Молотова-Ріббентропа, а, швидше, як формування навколо нас умов, в яких не буде іншого вибору, ніж повернутися до сфери впливу Москви. Робота російської дипломатії, судячи із усього кропітка та енергійна, спрямована саме на формування таких умов. А саміт Путін-Трамп може стати одним із важливих кроків на цьому шляху. Микола Капітоненко    

Зовнішня політика

Перемоги і зради саміту НАТО в Брюсселі

Цьогорічний саміт НАТО засвідчив дві речі. По-перше, Альянс залишається найбільш надійним міжнародним інститутом, хоча, скоріше всупереч, ніж завдяки подіям саміту, що щойно завершився у Брюсселі. По-друге, політика України щодо НАТО в динамічних умовах сучасного світу має бути чимось набагато більш тонким і складним, ніж набір добрих побажань і красивих гасел. Президент США, від якого очікували різноманітних сюрпризів – більшою частиною неприємних – дозволив собі на саміті НАТО набагато менше, ніж на інших самітах. Він покритикував Німеччину за співпрацю з Росією, туманно натякнув на можливість односторонніх кроків США та багато говорив про те, що, схоже, він знає з питання НАТО найкраще: незбалансованість витрат. Слова Трампа після саміту про те, що Альянс став сильнішим, можна сприймати як і його заяви про чудові й неймовірні стосунки США з Німеччиною – тобто як видавання бажаного за дійсне. Скоріше, НАТО стала дещо слабшою, але досі залишається найбільш сильним із міжнародних інститутів. Є щось унікальне у міцності Альянсу, що свого часу дозволило йому пережити геополітичні драми кінця «холодної війни», та стати найбільш надійною системою колективної безпеки сучасного світу. Навіть сьогоднішньої всеохоплюючої кризи міжнародної безпеки помноженої на прагматизм американського президента недостатньо для того, щоб перетворити НАТО на історію. Це «щось унікальне» полягає у здатності НАТО створювати переваги для всіх її членів. Схема, задіяна у далекому 1949 році – американські військові гарантії в обмін на геополітичний вплив плюс нерозповсюдження ядерної зброї –  виявилась дієвою і сьогодні. Насамперед тому, що стратегічні пріоритети США залишаються незмінними. Вони, як і раніше, хочуть мати вплив в Європі та максимально уповільнювати розповсюдження ядерної зброї. Європейцям, певна річ, НАТО подобається. Трамп правий: переважно за рахунок США (хоча, звичайно, його цифри про 90% - м’яко кажучи, перебільшення) європейці почувають себе у безпеці. За часів «холодної війни» в такому твердженні було більше сенсу, оскільки загроза з боку СРСР для Європи була реальнішою, ніж будь-яка сьогоднішня, включно із російською. Більше того, завдяки спільному членству в НАТО європейські держави можуть не боятися одна одну. Компліментарність стратегічних інтересів США та Європи – найкраща гарантія збереження НАТО, незалежно від того, які фразеологічні обороти використовує Дональд Трамп. Але в той же час НАТО працює дещо складніше, ніж це здається американському президенту та багатьом студентам-міжнародникам. Основна цінність Альянсу – це не сума військових потенціалів його держав-членів, а надійність гарантій підтримки, що створюються для кожної з них. З цієї точки зору взаємна довіра є важливішою, ніж кілька додаткових відсотків ВНП, витрачених на військові потреби. В цьому ж криється і відповідь про те, чому маленьку Колишню Югославську республіку Македонію запрошують до НАТО, в той час як велику Україну із досвідом ведення війни – ні. Членство України, при високому ризику протистояння із Росією, тягне за собою й високі ризики того, що якась з держав-членів не захоче виконувати вимоги статті 5 Вашингтонського договору, якщо раптом таке протистояння розпочнеться. Це, в свою чергу, майже миттєво зруйнує Альянс. «Навіщо ж ризикувати?» - таке питання поставлять собі в кожній столиці держави-члена НАТО в контексті можливого членства України. Навіть якщо Україна подвоїть власні військові витрати, відповідь на це питання залишиться незмінною. Навряд чи того бажаючи, президент Трамп своєю риторикою – не стільки про те, що європейці мають витрачати більше, скільки про можливість односторонніх кроків США – підриває надійність НАТО, зменшуючи її основний актив. Навіть якщо дієвість статті 5 ніхто з потенційних суперників НАТО не поставить під сумнів, зниження взаємно довіри, якого не уникнути після таких заяв, створює простір для ризикованих рішень та перевірки Альянсу на міцність. Можна у підсумку отримати кілька додаткових мільярдів від європейців на військові  потреби, але чи не буде ціна за це надто високою, якщо обраховуватиметься втраченою надійністю? Приєднання до такої НАТО, з усіма її складними питаннями та дилемами, Україна поставила собі за мету. І саме з цих позицій треба давати оцінку результатам подібних самітів. Чи роблять українські державні діячі повною мірою те, що робити зобов’язані – тобто наближати Україну до членства? Навряд чи. Вступ до НАТО – це не безкінечні розмови про нашу рішучість та незмінність вибору, а довгий перелік конкретних кроків. Ми зробили напередодні саміту один з них – прийняли Закон про національну безпеку України. Він розширив можливості співпраці з НАТО, але про членство України мова не йде. Ще меншою мірою до вступу в НАТО наближають нас формулювання про те, що двері Альянсу залишаються відкритими. Зате точно віддаляють нас від вступу стан справ у самій Україні та безпекове середовище. Брак демократії і великі питання щодо правового характеру держави – надійні запобіжники проти членства в НАТО. Відкритий конфлікт з Росією – це майже гарантія відмови. За таких обставин прогрес у відносинах з НАТО потребує нових критеріїв, окрім поки що недосяжного членства. Потребує він і нових ініціатив з українського боку, і, звичайно, масштабної роботи із реального, а не декларативного, перетворення на державу з європейськими цінностями. Допоки такого перетворення не відбувається, результати будь-яких самітів в подібному форматі, можна буде передбачати, просто згадавши формулювання попередніх. Микола Капітоненко  

Зовнішня політика

Вступ України до НАТО означатиме втрату частини території: в чому головна небезпека?

Робочі візити президента України Петра Порошенка на саміт Україна-ЄС та саміт НАТО не принесуть значних дивідендів нашій країні. Про вступ до НАТО і ЄС і мови бути не може. Більш того, вступ до НАТО зараз означав б відмову України від значної частини своєї території. Офіційний Київ може розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Разом з тим, саміт НАТО не має істотного значення і для президента США Дональда Трампа, оскільки для нього ключовою є зустріч зі своїм російським колегою Володимиром Путіним. Безумовно, Європейський Союз сьогодні є стратегічним партнером України в економічному та оборонному планах, але очікувати якихось проривів було б занадто. Сьогодні у офіційного Брюсселя є купа власних проблем, відбуваються дезінтеграційні процеси. Головною проблемою ЄС на сьогодні є збереження єдності в контексті міграційної кризи. Ще одне болюче питання на порядку денному ЄС - Brexit. Очевидно, що Брюссель також турбує питання безпеки, оскільки ми бачимо, що американці не готові брати на себе левову частину фінансування НАТО й утримувати розміщені на європейському континенті сил стримування. Навряд чи європейці готові виходити на той рівень фінансування, якого від них вимагає Дональд Трамп. Президент України закликав звільнити політв'язнів, посилити тиск на РФ, аби та займала більш конструктивну позицію. Однак об'єктивно кажучи, сьогодні в Європейського Союзу немає єдиної позиції, по-перше, щодо того, як тиснути і чи взагалі потрібно тиснути на президента Росії. Відсутні також конкретні механізми, які б вони могли застосувати у відповідь на заклик Петра Порошенка. Варто розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Можливо, у питанні розширення квот на певні українські товари для європейського ринку. Політичних перспектив в угоді про асоціацію немає - після референдуму в Нідерландах на ній можна ставити крапку. Якщо говорити про саміт НАТО, то він буде іще менш продуктивним, ніж саміт Україна-ЄС, оскільки альянс теж перебуває у непростій ситуації. Це насамперед пов'язано з позицією США щодо необхідності фінансування армії на рівні 2% від ВВП, до чого європейські країни не готові. Якщо навіть Німеччина, найбільша та найсильніша економіка ЄС, заявляє про те, що вона може вийти на цей рівень внесків лише протягом 10 років, то що вже казати про решту держав. НАТО має проблеми також із Туреччиною, оскільки Ердоган заявив, що світ вже не моноцентричний. Це означає, що Туреччина, будучи членом НАТО та союзником США, готова розглядати й інші регіональні союзи і партнерів. Це не може не турбувати альянс. Трамп цілком здатен поставити союзникам ультиматум щодо фінансування, і на цьому саміт у форматі участі США може завершитися. Президент США сьогодні живе більше 16-м липня, тобто зустріччю із російським колегою Путіним, тож ми розуміємо, що зараз питання НАТО для нього менш важливе, ніж порядок денний саміту в Гельсінкі. Що може отримати Україна Будьмо чесні із собою: в найближчі 10-20 років ми не станемо членами НАТО. Всі бесіди про те, що для нас можуть зробити виключення, не мають під собою жодних підстав, надто за сьогоднішньої позиції Угорщини. Вкрай маловірогідно, що члени альянсу ухвалять консенсусне рішення про вступ України за умов війни на Сході, анексії Криму і так далі. По суті, вступ у НАТО може означати для нас відмову від значної частини нашої території. Умовно кажучи, ми відмовляємося від Криму, окупованої частини Донбасу, але супутньо, наприклад, ми повинні будемо також відмовитися від частини території, на які має претензії, скажімо, Румунія. Дуже сумніваюся, що вони не скористаються таким шансом, розуміючи, що ми можемо стати членом альянсу лише тоді, якщо не маємо територіальних претензій від сусідів. Крім того, сумніваюся, що хтось із держав-членів НАТО готовий вступати в пряме протистояння з Росією за необхідності. Разом з тим, орієнтація на стандарти альянсу для розбудови української армії - абсолютно правильний і позитивний крок. Але питання вступу до ЄС і НАТО - це виключно політичні маніпуляції Порошенка, який намагається будувати свою передвиборчу кампанію на подібних лозунгах. Вже не раз говорили про технологію, за якої вибори можна поєднати з референдумом, на якому поставлять питання, умовно кажучи, якщо ти за вступ до ЄС і НАТО, тоді голосуй за Порошенка. Зараз рейтинг президента не найкращий для балотування, точок його зростання дуже мало. Томос, про який так багато говорять, не додасть йому 20%. Як варіант, Порошенко може не висувати свою кандидатуру на пост президента, а потім списати на "попередників", що євроатлантичний рух провалено. Таким чином, він може залишити себе в політичному житті України, йдучи на парламентські вибори. Загалом же великих зрушень від самітів ЄС і НАТО чекати не варто: певні позитивні сигнали можуть бути, але це жодним чином не вирішить питання війни на Сході України, питання анексії Криму, наших відносин із Російською Федерацією й багатьох інших речей, як членство в ЄС чи ПДЧ (План дій щодо членства) в НАТО. А от певні економічні домовленості можуть мати місце.