Зовнішня політика

Brexit: початок зворотнього відліку

29.03.2017
img1
Прес-служба МЦПД

Як відомо, 23 червня 2016 року на референдумі британці проголосували за вихід країни з ЄС, так званий Brexit. Після цього розпочався тривалий процес підготовки до початку процедури виходу Британії з Євросоюзу згідно зі статтею 50 Лісабонської угоди про ЄС. Сьогодні, 29 березня постійний представник країни у ЄС Тім Барроу передав президенту Європейської ради Дональду Туску лист, в якому були викладені наміри країни вийти з Євросоюзу.

Відповідно до Лісабонського договору вихід країни зі складу ЄС може тривати до двох років. "Я не думаю, що це розтягнеться аж на два роки, але я сумніваюсь, що це вирішиться дуже швидко. Чому це не буде швидко вирішено? Якщо британський уряд визначиться зі своєю позицією, яка полягає в тому, що Британія повністю виходить і не буде залишатись частиною спільного ринку ЄС, то між європейськими країнами поки нема такої єдиної правомірної позиції. До того ж цього року вибори у Франції і Німеччині. Вони скоріш за все ускладнять швидке рішення консенсусу в ЄС щодо Британії" - зазначає старший аналітик Євген Ярошенко.

Які це проблеми принесе ЄС і Британії?

Для ЄС це матиме кілька серйозних проблем. По-перше, ЄС втратить країну – другу економіку Європи за обсягом ВВП - і важливого фінансового донора. За підрахунками деяких економістів фінансова допомога ЄС менш розвиненим країнам Центральної Європи, як Польща, Румунія, може скоротитись десь на 15%. Тобто без Великої Британії буде тяжче ЄС як спільному ринку.

По-друге, це змінить баланс сил, бо Британія тривалий час відігравала роль балансира між Францією, Німеччиною і іншими країнами. І багатьом слабшим країнам в політичному сенсі, як Польща, Угорщина, буде тяжче відстоювати свої інтереси перед тиском Франції і Німеччини, які будуть намагатись нав’язати своє бачення розвитку Європейського Союзу і окремих його політик. Наприклад, тих самих міграційних квот чи фінансової дисципліни.

Третє. Безумовно, вихід якоїсь країни може надихнути євроскептиків в інших країнах, і за теорією доміно цей вихід може перекинутись на якісь інші країни. Тут у зоні ризику перебувають або ті країни, які мають фінансові проблеми, і вони розглядають ЄС як джерело цих проблем, через те, що ЄС і Німеччина притримуються більш жорсткої економії, які не популярні у суспільстві. Або такі країни, які вважаються значними донорами, і вони не хочуть витрачати більше своїх ресурсів для притулку слабших країн.

Також питання деяких лояльних країн до ЄС - стосується тих держав, які мають тісні економічні відносини з Британією. І якщо з’являться тарифи у стосунках Британії з цими країнами, то тим буде безумовно невигідно.

Для Британії вихід з ЄС створить багато ризиків. Перший ризик пов’язаний з торгівлею. За приблизними оцінками частка ЄС у британській торгівлі складає 45%. Тобто відновлення бар’єрів безумовно вдарить по британським виробникам. І якщо за короткий період після виходу Британії, ЄС у складі 27 країн не укладе нову торгівельну угоду на кшталт угоди про зону вільної торгівлі, то Британія швидко зрозуміє негативні наслідки Brexit`у, і громадяни відчують це.

Є другий виклик, і він, можливо, навіть більш серйозний, ніж економічні питання. Це питання цілісності Великої Британії. Як відомо, на референдумі більшість населення Шотландії, Північної Ірландії проголосували за те, щоб Британія залишилась у складі ЄС. І ці регіони значною мірою залежали від дотацій в ЄС. Вони, по-перше зацікавлені в тому, щоб отримувати ці дотації. По-друге, щоб не було торгівельних бар’єрів. Північна Ірландія має тісні торгівельні і культурні зв’язки з Республікою Ірландією, і зрозуміло, що поява бар’єрів може відновити Ольстерський конфлікт. І від того, наскільки Британія м’яко і без суттєвих втрат вийде з Європейського Союзу, від цього залежатиме подальша доля Шотландії і Північної Ірландії.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

"Українська дипломатія недопрацьовує у пошуку нових союзників в Азії", - Євген Ярошенко

Євген Ярошенко в ефірі Громадського радіо про те, чому деякі країни підтримали нову резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо Криму, а деякі проголосували проти чи утрималися. Дмитро Тузов: У Міністерстві закордонних справ України назвали всі країни, які в ООН голосували проти оновленого проекту резолюції «Стан з правами людини в АРК та місті Севастополь, Україна». Про це у Twitter повідомив заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця. Дослівно він написав: «Голосувала проти вся російська рать: Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, М’янма, Нікарагуа, Філіппіни, Росія, Сербія, ПАР, Сирія, Судан, Уганда, Узбекистан, Венесуела, Зімбабве». Мені здається, що Індія, Китай, ПАР доволі самостійні в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Як ви це поясните? Євген Ярошенко: Не можна вважати кожен крок, неприємний для України, розглядати як навмисні дії, які підтримуються Росією чи робляться державами через залежність від Росії. Представники української дипломатії дуже сильно акцентують увагу на тих, хто проголосував проти, однак часто ігнорують список країн, які утрималися. Тих, хто проти, я б поділив на дві групи: Ті держави, які можна зараховувати до сателітів Росії. Це Вірменія, Киргизстан, Білорусь. Вони так діють через слабке міжнародне становище та обмежені простори для маневрів. Китай, Іран, М’янма, Філіппіни — це ті країни, у яких є об’єктивні підстави побоюватися, щоб вносили питання прав людини на міжнародний порядок денний. Індія, Китай — це країни, у яких є тривала традиція багатовекторної політики, тому вони намагаються у сучасному світі балансувати між усіма центрами сили. Вони підтримують територіальну цілісність та намагаються не втягуватися в конфлікти, де в них немає безпосередніх інтересів. Вони в питанні Криму, Донбасу не відіграють активної ролі. Андрій Куликов: Настав час поговорити про ті країни, які утрималися. Євген Ярошенко: За резолюцію проголосували 70 країн, утрималися — 77. Серед тих, хто утримався, є багато регіональних гравців, з якими Україна може мати потенційно вигідні, якщо не політичні, то принаймні торговельні зв’язки. Утрималися такі країни, як Бразилія, Єгипет, Індонезія, Малайзія, громадяни якої загинули в сумнозвісному рейсі MH-17, Таїланд, Південна Корея. Коли ми критикуємо кількість країн, які проголосували проти, ми приділяємо недостатню увагу країнам, які утрималися. Тут іде мова не тільки про ситуацію з правами людини. Питання Криму має турбувати не лише європейських партнерів, воно має турбувати всіх, тому що тут порушено кілька основних принципів Статуту ООН. Це незастосування сили, принцип територіальної цілісності. В українського керівництва відсутня системна робота з тими країнами, які не належать до пріоритетів зовнішньої політики України. Насамперед це країни Азії, Африки, Латинської Америки. Я думаю, що ці гравці не бажають долучатися до питання Криму, вв’язуватися в той конфлікт, де для них немає безпосередніх безпекових викликів через географічні та інші обставини. Також вони не бажають давати привід псувати стосунки з Росією. Багато з цих країн розглядають Росію як можливий альтернативний полюс сили, який може стримувати США, Китай. Таким чином вони хочуть маневрувати між всіма центрами політичної сили. Якщо будуть подальші резолюції щодо Криму, то це буде залежати передусім від того, як окремі групки країн вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети, та від того, наскільки українська дипломатія буде вести системну роботу не лише в Європі. Лише чотири європейські держави не підтримали резолюцію. Це Росія, Білорусь, Вірменія і Сербія. Боснія і Герцеговина утрималася. Коли ми виходимо за межі Європи, там все не так оптимістично. Серед регіональних гравців, які підтримали, є Ізраїль, Японія, Саудівська Аравія та Катар. Дмитро Тузов: Ви кажете, що українська дипломатія недопрацьовує. Як вона має працювати? Євген Ярошенко: Я бачу тут два можливі шляхи: Через активізацію торговельних зв’язків. Єгипет, Марокко, Таїланд можуть бути важливими імпортерами окремої української продукції. Прив’язати питання Криму до окремих глобальних проблем. Очевидно випливає проблема нерозповсюдження ядерної зброї.   Андрій Куликов: Наскільки дієві резолюції? Євген Ярошенко: Резолюція приймається двома третинами голосів від всіх, хто бере участь у голосуванні, на відміну від резолюції Ради безпеки ООН, які є обов’язковими для виконання, резолюції Генасамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Механізмів впливу немає. Для Росії немає жодних юридичних наслідків за невиконання резолюції, можуть бути лише політичні та іміджеві наслідки, тобто це може призвести до збільшення політичного тиску і санкцій, репутаційних втрат. Дмитро Тузов: Наші західні партнери Румунія, Угорщина і Польща підтримали проект резолюції. Євген Ярошенко: Всі сусідні країни, які посварило питання Закону України «Про освіту» чи кроки українського керівництва у питанні історії, проголосували за. Це Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Болгарія. В Європі склався консенсус щодо деяких питань. Країни можуть підтримувати вигідне співробітництво з Росією, але, коли ідеться про порушення якихось фундаментальних принципів міжнародного права, виникає консенсус.

Зовнішня політика

Майбутнє ІДІЛ після втрати Ар-Ракки

Втрата «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ) міста Ар-Ракки на сході Сирії поставила питання щодо майбутнього провідної терористичної організації світу. 17 жовтня 2017 р. антиурядова група Сирійські демократичні сили (СДС) заявила про взяття під контроль столиці ІДІЛ в Сирії. За оцінкою фахівців, після падіння Ар-Ракки підконтрольна ІДІЛ територія зменшилася до 13% порівняно з піком територіальної експансії терористів, який припав на кінець 2014 р. Втрата Ар-Ракки стала черговою військовою поразкою джихадистської групи. У червні 2017 р. іракська армія за підтримки союзників повернула контроль над Мосулом, яке свого часу було другим найбільшим містом країни. Водночас територіальні втрати не призводять до зменшення впливу ІДІЛ в регіоні та світі, а натомість сприяють зміні їх пріоритетів. Після низки поразок у Сирії та Іраку терористи ІДІЛ мають кілька варіантів подальшої діяльності. По-перше, залишки бойовиків можуть приєднатися до інших джихадистських груп в Сирії, які мають подібну ідеологію, як-от: «Джебхат Фатах аш-Шам» (колишній філіал «Аль-Каїди») чи інші екстремістські антиурядові угруповання. По-друге, частина членів ІДІЛ найімовірніше перейдуть у підпілля і будуть нагадувати про себе на тлі повоєнної розрухи чи нових етноконфесійних конфліктів у звільнених районах Сирії та Іраку. По-третє, значна частина терористів ІДІЛ найімовірніше мігрують до інших гарячих точок в регіоні (Ємен, Лівія, Афганістан) чи на окремі території, які фактично не підпорядковуються чи слабко контролюють центральними урядами (Пакистан, Малі, Єгипет, Філіппіни, М’янма). По-четверте, частина бойовиків ІДІЛ, які отримали бойовий досвід у Сирії та Іраку, може повернутися на територію країн свого походження з метою здійснення терористичної діяльності в тилу своїх «ворогів». За такими показниками це може загрожувати Тунісу (найбільшій країні походження за кількістю терористів ІДІЛ), Туреччині, Франції, Бельгії, Росії, країнам Центральної Азії. Загострення соціальних проблем та громадянської напруженості підвищують ризик терористичних актів в окремих країнах. Таким чином, військових методів протидії ІДІЛ недостатньо для нейтралізації терористичних груп джихадистського спрямування. Викорінення ІДІЛ неможливе без викорінення соціального підгрунтя, яке сприяє популяризації екстремістських ідеологій. Крім координації військових дій, ефективна стратегія боротьби з ІДІЛ має також включати вирішення гострих соціально-економічних проблем та подолання етноконфесійної напруженості в країнах, які перебувають в зоні ризику. 

Зовнішня політика

Вибори в Німеччині: сценарії майбутнього Європи

  24 вересня 2017 р. у Німеччині відбулися парламентські вибори, які були найважливішою подією європейської політики у третьому кварталі цього року. Перше місце очікувано здобула партія чинного канцлера Ангели Меркель Християнсько-демократичний союз/Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС) із результатом близько 33%. Друге місце із результатом 20,5% посіла Соціально-демократична партія Німеччини (СДПН), яку очолює колишній президент Європейського Парламенту Мартін Шульц. Також до Бундестагу пройшли ще чотири партії: ультраправа антиміграційна «Альтернатива для Німеччини» (АдН) із підтримкою 12,6%, Вільна демократична партія (ВДП) – 10,7%, «Ліві» – 9,2% та «Зелені» – 8,8%. Пори перемогу партії Меркель на четвертих поспіль виборах, ХДС/ХСС чекатимуть непрості переговори з іншими партіями щодо формування нової коаліції. Строкатість новообраного Бундестагу та ідеологічні протиріччя між шістьма партіями залишають лише два варіанти для формування нової коаліції. У свою чергу, від складу нового уряду значною мірою залежатиме політика ЄС, відносини ЄС з третіми країнами, а також переговори щодо врегулювання конфлікту на сході України. Сценарій «коаліція Ямайка». Формуванню такої коаліції передуватимуть складні перемовини між ХДС/ХСС, ВДП та «Зеленими». Зокрема, «Зеленим» та вільним демократам доведеться подолати протиріччя щодо податків та екологічних стандартів, а християнським демократам та вільним демократам – у політиці щодо російсько-українського конфлікту. Якщо ці три партії сформують уряд, Німеччина продовжуватиме політику жорсткої економії в рамках Єврозони. Водночас ВДП, яка представляє інтереси бізнес кіл, що постраждали від антиросійських санкцій, буде намагатися пом’якшити позицію Німеччини щодо російсько-українського конфлікту. Сценарій «велика коаліція». Це означатиме збереження влади в Німеччині в руках двох найбільших партій – ХДС/ХСС та СДПН. Такий уряд виступав би комфортним партнером багатьох міжнародних партнерів, забезпечуючи продовження політики уряду «великої коаліції» з 2013 р., зокрема, у питанні російсько-українського конфлікту. Однак лідер СДПН заявив, що його партія перебуватиме в опозиції до ХДС/ХСС через найнижчий результат підтримки впродовж багатьох десятиліть. Сценарій «уряд меншості». У випадку провалу переговорів з іншими партіями, ХДС/ХСС може отримати мандат від Бундестагу на формування уряду самотужки. За такого сценарію Ангела Меркель буде нести повну відповідальність за політичні та економічні рішення уряду і стикатися із жорсткою критикою п’яти партій з усіх боків. Крім того, слабкий уряд негативно позначиться на ролі Німеччини в ЄС, створюючи певний вакуум сили на континенті. Дострокові вибори. Такий сценарій можливий у випадку безкомпромісних переговорів між потенційним партнерами по коаліції. Наразі важко спрогнозувати хто більше виграє від дострокових виборів у Німеччини: християнські демократи, соціальні демократи чи радикальні партії євроскептичного спрямування. Крім того, вакуум влади в Німеччині – лідері ЄС – негативно вплине на політичну ситуацію на континенті.  

Зовнішня політика

Саміт Україна-ЄС: початок невизначеності

12-13липня 2017 р. в Києві відбувся черговий саміт Україна – ЄС за участю президента України Петра Порошенка, президента Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера та президента Європейської Ради Дональда. Сторони обговорили імплементацію Угоди про асоціацію, безвізовий режим, хід реформ та боротьбу з корупцією в Україні, російську агресію тощо. Водночас на цьогорічному саміті не було прийнято спільної заяви через протиріччя навколо фрази про «європейські прагнення» України. Однак привітна риторика учасників саміту затьмарює початок кризи у відносинах Києва та Брюсселя. Неприйняття спільної заяви свідчить, що ЄС наразі не готовий до подальшого зближення з Україною. З одного боку, повільність реформ та боротьби з корупцією зменшує інтерес Брюсселя до поглиблення співробітництва з нашою державою. З іншого боку, Україна закріпилася серед другорядних питань політики ЄС через Брекзіт, міграцію, тероризм, фінансові проблеми та інші пріоритети. Крім того, євроскептичні та популістські сили, попри нещодавні поразки на виборах у Нідерландах та Франції, будуть і надалі грати помітну роль в політичному житті багатьох країн. Як наслідок, європейські прагнення України чи інших країн-сусідів ЄС будуть давати привід ультраправим політикам жорстко критикувати свої уряди та установи в Брюсселі. Без подальшого зближення з ЄС Україна не матиме достатніх стимулів для продовження реформ і боротьби з корупцію. Так, основним двигуном політичних та економічних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи була перспектива членства в ЄС. У випадку з Україною, такими «пряниками» були Угода про асоціацію,  поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі (ПВЗВТ) та безвізовий режим, які чимало громадян та політиків помилково вважали проміжним етапом до членства в ЄС. Відтепер «м’яка сила» ЄС щодо України обмежується фінансовою підтримкою у проведення реформ та санкціями проти Росії. Очевидно, що потенціалу таких інструментів недостатньо для забезпечення незворотності курсу реформ та боротьби з корупцією. Таким чином, цьогорічний саміт Україна – ЄС стане початком невизначеності щодо подальших двосторонніх відносин. Від здатності Брюсселя запропонувати привабливі ініціативи для України залежатиме продовження реформ в Україні, прогрес у боротьбі з корупцією, збереження демократичних здобутків та лояльність українських громадян до європейської ідеї та цінностей.