Зовнішня політика

Десятиріччя після Бухарестського саміту: чи стала Україна ближчою до НАТО?

03.04.2018
img1
Прес-служба МЦПД

Десять років тому, коли світ був зовсім іншим, НАТО прийняла в Бухаресті Декларацію саміту, де в пункті 23 йшлося про відтермінування надання ПДЧ для України. Всі традиційні протокольні норми були дотримані, а дипломатичні формули – озвучені.

В Україні, яка тоді, як втім і зараз, була охоплена передвиборчими пристрастями, новина викликала змішану реакцію. Хтось засмутився, вважаючи вакуум безпеки запрошенням для російського впливу. Хтось вочевидь зрадів – репутація НАТО була тоді в Україні не настільки блискуча як сьогодні. Політики, в свою чергу, думали про те, як розіграти карту НАТО на виборах, які знов обіцяли бути доленосними.

Сьогодні Україна знову хоче до НАТО, знову говорить про ПДЧ, й знову готується до виборів. Очевидно, деякі із помилок десятилітньої давності будуть зроблені знов. Однак умови для таких помилок сьогодні набагато більш жорсткі. Чи ближча Україна до НАТО сьогодні, ніж була десять років тому?

Скоріше за все, ні. Тому, що біжучи в бік НАТО, ми від неї віддаляємося, є три основні причини: міжнародна, українська та російська. Правильна оцінка питомої ваги кожної з них допоможе уникнути спрощень, розчарувань та помилкових рішень.

Міжнародні фактори, що ускладнюють рух України в НАТО, знаходяться поза нашим контролем, мають довгострокову дію і найменше піддаються швидким змінам. У 2008 році життя країни-аспіранта (як це зараз модно називати) було порівняно простим і легким: роби «домашнє завдання» - тобто перетворюй країну на справжню демократію; та переконуй ключові країни-члени НАТО, що від тебе більше користі, ніж неприємностей. Міжнародна безпека, зокрема в Європі, була порівняно міцною: заморожені конфлікти на кшталт Придністровського були чи на найсерйознішими проблемами. Політика Росії була не до кінця зрозумілою, але в цілому передбачуваною. Інститути та механізми безпеки в Європі поки працювали.

За кілька місяців по завершенні Бухарестського саміту ситуація змінилась із подіями серпневої російсько-грузинської війни. Є розповсюджена думка про те, що агресія Росії проти Грузії, так само як і пізніше проти України, стала наслідком ненадання ПДЧ обом країнам в Бухаресті. Наскільки вона обґрунтована – питання відкрите. ПДЧ не поширює на країну, якій надається, гарантій безпеки Альянсу, й у випадку агресії вона залишається наодинці. Чи була б агресія з боку Росії прискорена, затримана чи блокована іншим рішенням в Бухаресті – питання спекулятивне.

Ми із простими завданнями для аспірантів зразка десятилітньої давності не впорались – і саме в цьому міститься основна причина гальмування на шляху до НАТО як тоді, так і зараз. Сьогодні ми повторюємо помилки минулого, наполегливо вірячи в те, що чим більш гучно та настійливо стукати в двері НАТО, тим швидше вони відчиняться. Десять років тому стукали за допомогою «листа трьох» - підписаної президентом Ющенком, прем’єром Тимошенко та спікером Яценюком заяви, що мала демонструвати єдність зазвичай не схильних до неї українських політиків. Сьогодні стукають за допомогою змін до законодавства, як тих, що вже відбулись, так і можливих конституційних. Як тоді, так і сьогодні багато розмов про референдум.

Що цікаво – аргумент з референдумом, мабуть, спрацює тільки для російської аудиторії. Там все ще вірять в те, що НАТО розширювалась проти волі населення нових країн-членів із Східної Європи, для підтвердження чого як раз і посилаються на відсутність референдумів. НАТО переконувати референдумами не треба. Навряд чи там зараз хтось сумнівається в тому, що більшість українців справді хотіли б потрапити під захист Альянсу й розв’язати у такий нехитрий спосіб всі свої проблеми. Але НАТО цікавить не бажання українців, а спільні інтереси.

Широке поле цих спільних інтересів з’являється у випадках, коли сусіднім країнам дійсно вдається стати демократичними та ефективними. Демократія для НАТО – операційний код та запорука довіри, а не просто красиві гасла. Для України, на жаль, поки що навпаки. Попередження про те, що без сильної демократії та правової держави вступити до НАТО не вдасться – це не риторика, а прагматичні вимоги. У 2008 році Economist Intelligence Unit поставив Україну в рейтингу демократій світу на 53 місце, в групу демократій із вадами. У 2017 ми знаходились – за версію того ж видання – на 83 місці в групі гібридних режимів. Якщо більше демократії означає наближення до НАТО, то що означає сьогоднішнє місце України в рейтингу демократичних держав?

Звичайно, російський фактор грає свою роль, і грає її не на користь перспектив України в НАТО. Агресія Росії підірвала нашу безпеку, зруйнувала безпеку регіональну, підірвавши довіру до інститутів та держав. Ми наполегливо переконуємо європейців в серйозності російської загрози і для них теж, але навряд чи вони бачать розв’язання цієї проблеми через вступ України в НАТО. Для НАТО сьогодні критично важливо зберегти єдність та ефективність, а для цього треба підтримувати надійність Альянсу. Гіпотетичне членство України поставить – у разі подальшої агресії Росії – надто складні дилеми перед кожною державою-членом. Хоча часто вважається, що війна Росії в Україні підштовхує Київ в НАТО, це справедливо поки лише щодо суспільної думки. Наявність відкритого конфлікту та висока ймовірність його ескалації суттєво гальмують наш рух як до НАТО, так і до інших можливих коаліцій, оскільки множать кількість пов’язаних із Україною ризиків.

Для тих, однак, хто вірить у вирішальну роль «Кремлівської руки» в блокуванні ПДЧ для України у 2008 році, є і добрі новини: сьогодні лобістські можливості Москви на міжнародній арені значно слабші.

Десять років тому на боці прагнень України до ПДЧ грали міжнародна стабільність, сильна підтримка Вашингтона та набагато краща ситуація всередині країни. Сьогодні можна намагатися зіграти хіба що на суспільній думці українців та експлуатації загрози з боку Москви. Пристрасть до простих рішень робить міжнародне становище України все більш складним, і не схоже на те, що перспективи членства в НАТО є виключенням з цієї тенденції.

                                                                                                     Микола Капітоненко 

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

ПАРЄ: уроки однієї перемоги

Поразки Росії ми вважаємо своїми перемогами, і міжнародні організації в цьому відношенні нагадують поля бойових дій. У вівторок, 9 жовтня, таким полем стала Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ). Україна здобула тактичну перемогу, коли європарламентарі відмовилися приймати зміни до регламенту, які дозволяють скасувати санкції проти російської делегації. У росіян потужне лобі в керівництві ПАРЄ і, очевидно, що вони докладуть зусиль щоб розширити число своїх прихильників в організації. Українській делегації ще належить відстоювати інтереси нашої країни в уже більш складних умовах. Рада Європи, заснована в 1949 році - одна з найстаріших європейських організацій. У її склад входять 47 держав - досить значне представництво. ПАРЄ - теж стара і представницька, хоча і не приймає юридично обов'язкових норм, однак обирає суддів Європейського суду з прав людини і призначає ряд інших міжнародних чиновників. Займається ПАРЄ, переважно, обговоренням демократичних свобод: права людини, права меншин, верховенство права і розвиток демократії. Для України всі ці питання як були актуальними в 1995 при вступі до, так і зберігають актуальність до цього дня. Навряд чи, хто-небудь в ПАРЄ 20 років тому могли передбачити, що замість проблем демократизації Східної Європи, доведеться реагувати на відкриту агресію однієї держави-члена та окупацію частини території іншої держави-члена. Для Асамблеї це стало досить болючим викликом. Генсек Ради Європи Турбйорн Ягланд заявив, що Росія не повернеться в ПАРЄ в 2019 р хоча до прийняття такого рішення його секретаріат розіслав депутатам секретний документ про неправомірність санкцій проти російської делегації. 9 жовтня ПАРЄ відмовилася обговорювати документ, що відкриває дорогу до зняття санкцій з російської делегації і її повернення до повноцінної роботи. Санкції були накладені в зв'язку з тим, що Держдума схвалила агресію проти України в 2014 році і тим самим порушила фундаментальні принципи організації. Протягом останніх років Кремль вів дипломатичну роботу, домагаючись скасування цих санкцій. Як показало засідання ПАРЄ 9 жовтня, поки ця робота не принесла потрібних росіянам результатів. Крім радості за результат подій, нам слід замислитися і над тим, які уроки слід засвоїти з подій в ПАРЄ. Урок перший полягає в тому, що потрібно трохи менш егоцентрично сприймати багатосторонні формати та майданчики. Провал ініціативи російської делегації, що відкриває шлях до скасування санкцій проти них, - не тільки наша перемога. Це - загальний результат оцінок і позицій складної організації, яку представляють 324 члени - політики з дуже різним бекграундом. Вони переслідують власні цілі та керуються своїм розумінням ситуації; не факт, що їх позиція - результат наших зусиль. Цей урок буде корисний навіть не стільки в подальшій роботі в ПАРЄ, скільки в інших питаннях: від реформування ООН до підтримки режиму антиросійських санкцій. Ми залежимо від міжнародних партнерів, оскільки виступаємо слабкою стороною асиметричного конфлікту. І ми повинні віддавати належне їх прагненням і інтересам. Важливо і те, що ситуація залишається складною. Питання про повернення російської делегації до повноцінної роботи, безумовно, ще буде підніматися, так само, як і росіяни продовжать його активно лобіювати. Урок другий полягає в тому, що нам потрібно продумувати свої дії при різних сценаріях. Росія може повернутися. І тоді готова буде парламентська делегація України працювати в більш складних умовах? Працювати в багатосторонніх форматах означає глибоко розуміти інтереси інших, вміти будувати коаліції з найрізноманітніших питань, вміти поступатися партнерам у другорядному, щоб заручитися їх підтримкою у важливій. Досвід роботи депутатів в українському парламенті, на жаль, не дає підстав для оптимізму в цьому відношенні. Буде потрібно щось більше, ніж риторика. Тепер про риторику. Таврувати Росію за порушення міжнародних правових норм і принципів легко, а ось посилатися на європейські цінності українським парламентаріям буде складніше. У міру наближення до виборів і загострення конфліктів з нашими західними сусідами, питання прав меншин вже може послужити підставою для критики на адресу України. Тоді нам доведеться вдаватися до набагато більш складним риторичним вправам. І взагалі, з точки зору пріоритетів ПАРЄ, ситуація в Україні далека від ідеальної. У нас проблеми з демократією, верховенством права і правами людини - все це потрібно враховувати в промовах про порушення інших. Стаття Миколи Капітоненка в інтернет-виданні Реаліст: https://realist.online/article/pase-uroki-odnoj-pobedy

Зовнішня політика

Експертний діалог: українсько-угорські відносини. Вебінар 1

Міжнародний центр перспективних досліджень за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду розпочинає проект "Україна та країни Вишеградської четвірки: на шляху до кращого взаєморозуміння та добросусідства". Разом із партнерськими організаціями, а саме  Інститут міжнародних відносин та торгівлі (Угорщина), Інститут економічних та соціальних реформ (Словаччина) та Фундація імені Броніслава Гемерека (Польща) експерти МЦПД в рамках першого вебінару обговорили проблематику українсько-угорських відносин. Починаючи з 2017 року, відносини двох країн перебувають у стані постійного загострення. Тригером конфлікту з Угорщиною стало прийняття Закону України про освіту, мовна стаття якого викликала різку критику угорського уряду та згодом призвела до блокування офіційним Будапештом низки ініціатив у відносинах Україна-НАТО. Нещодавно ситуація сягнула ескалації після скандалу з “угорськими паспортами” для мешканців Закарпаття та взаємних дипломатичних погроз між офіційним Києвом та Будапештом. Під час онлайн вебінару, ініційованого МЦПД, експерти обговорили причини виникнення непорозумінь між Україною та Угорщиною, наявні відмінності в політиці добросусідства, а також виокремили можливі сценарії розвитку відносин між Україною та Угорщиною в майбутньому. Наразі відносини України з західними країнами-сусідами характеризуються двома важливими факторами – асиметричністю та ієрархічністю. Асиметричний характер відносин визначається насамперед тим, що роль західних сусідніх країн для України є значно важливішою, ніж роль України для них. І як наслідок – ціна, яку України платить за погіршення стану відносин з сусідами є значно вищою, ніж та, яку потенційно доведеться заплатити країнам-сусідам за кризу у відносинах з Україною. Фактор ієрархічності пов’язаний з місцем та роллю “українського питання” у внутрішньо- або зовнішньополітичному порядку денному західних сусідів. Для жодної з країн-сусідів, українська проблематика не володіє пріоритетністю, а перетворилась скоріше на додаткову складову до інших більше важливіших питань. Тим часом регіон Східної Європи опинився у полоні регіональних процесів, пов’язаних з ростом впливу націоналізму. Ланцюгова реакція побудови національних ідентичностей призводить до взаємної ворожнечі, історичних та мовних суперечок, боротьби за лояльність національних меншин та інших подібних процесів. Як наслідок, потенціал до регіональної співпраці між країнами зменшується, а протиріччя лише зростають. Враховуючи можливі небажані наслідки від існуючих тенденцій, основною метою проведення експертних обговорень МЦПД є пошук спільних дієвих механізмів для нормалізації відносин та добросусідства між Україною та країнами-членами Вишеградської групи. Першочергово експерти рекомендують застосувати наступні кроки на шляху впровадження політики сусідства та покращення відносин між Україною та Угорщиною: створення більш широкого регіонального контексту та усвідомлення, що вищезгадані країни є частиною одного регіону, співпраця в якому може розширити можливості для обох країн; відкритий та чесний діалог щодо інтересів, які стоять за різними позиціями країн з того чи іншого питання; утримання від анти-української чи анти-угорської риторики у внутрішніх дискурсах обох країн; пошук можливостей для спільних проектів у сфері енергетики, регіональної безпеки, екології, боротьби з транснаціональними загрозами. Виконання саме таких першочергових рекомендацій дозволить зменшити кількість виникнення кризових явищ між Україною та Угорщиною, свідками яких суспільство продовжує перебувати вже другий рік поспіль. Міжнародний центр перспективних досліджень  ґрунтовно займається темою відносин України з європейськими сусідами, з відповідними напрацюваннями можна ознайомитися за посиланнями:  Що відбувається у відносинах України із західними сусідами УКРАЇНА ТА ЇЇ СУСІДИ: АНАЛІЗ РЕГІОНАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ В рамках проекту також заплановано експертні обговорення щодо відносин і з іншими країнами Вишеградської четвірки. Започаткування діалогу на експертному рівні сприятиме напрацюванню конструктивних ідей та рішень та мінімізацію можливих викликів для регіональної співпраці. Матеріали за підсумками вебінару: Презентація

Зовнішня політика

«Великий договір» між Україною та Росією: чи настав час припинити дію?

Україна збирається припинити дію епохального договору з Росією, підписану більш ніж двадцять років тому, застосувавши положення Статті 40. Відправлення повідомлення про  непролонгацію за  шість  місяців  до  закінчення чергового десятирічного періоду призведе до припинення дії Договору - і це план Президента України. З нашої точки зору такий крок послабить міжнародну позицію України, у тому числі відносно Росії. Договір є правовим інструментом для утримання Росії: незважаючи на те, що Москва порушила Договір шляхом анексії Криму, подальша ескалація стала більш ризикованою та дорогою, оскільки цей договір був дійсним. Більше того, цей основний документ згадується в численних судових процесах, які Україна висуває проти Росії на міжнародному рівні. Нарешті, що не менш важливо, Договір став інструментом для України, щоб виразити свої слабкі місця у протистоянні з набагато сильнішим суперником. У асиметричних конфліктах слабкі сторони потребують обов'язкових норм і угод, навіть якщо вони порушуються; тоді як сильні сторони хочуть позбутися них. Врешті-решт, крок України щодо розірвання Договору може в кінцевому підсумку зіграти на руку Росії. Вступ Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією включає 41 статтю. Слово «співробітництво» використовується найчастіше, 35 разів. У 1997 році це був безумовно договір про співпрацю практично у всьому. Ті дні минули. Сторони Договору скоріше борються, ніж співпрацюють. Росія анексувала Крим та підтримала сепаратистів у Донбасі. Військові дії з різним ступенем інтенсивності ведуться у сфері економіки, торгівлі, енергетики, інформації та ряді інших сфер. Але Договір все ж залишається чинним. Згідно Статті 40, дія Договору автоматично  продовжується  на  наступні десятирічні періоди,  якщо жодна з Договірних Сторін не заявить  іншій Договірній  Стороні  про  своє бажання припинити його дію не менше ніж за  шість  місяців  до закінчення чергового десятирічного періоду. Кінцевий термін для України - це останній день вересня. На нещодавній зустрічі з послами президент Порошенко вимагав від Міністерства закордонних справ підготувати документи, щоб повідомити російську сторону, про те, що Україна хоче припинити дію Договору. Це буде простий юридичний крок з можливими величезними політичними наслідками. В Україні питання про можливе припинення дії Договору обговорювалось багато разів. Плюси і мінуси на сьогодні досить добре відомі. Але зараз інша ситуація: тепер потрібно прийняти рішення щодо продовження або припинення. Зараз немає місця для подальшої невизначеності. Крім того, через кілька місяців відбудуться вибори президента. Це додає особливий присмак до будь-яких зовнішньополітичних кроків, особливо якщо мова йде про справу з Росією. Україна, здається, не має довгострокової російської стратегії, натомість політики мають свої виборчі стратегії. Позиція майбутнього Договору, яка вже стала символом гібридності двосторонніх відносин, може бути потужним механізмом у виборчих перегонах 2019 року. Окрім політичних спекуляцій, Договір є частиною ширшої фундаментальної проблеми: знайти найкращий спосіб впоратися з Росією. Взагалі, це непроста проблема. Стратегічна асиметрія, високий рівень взаємозалежності та відсутність довіри є основними ознаками, які слід враховувати при майбутній розробці двосторонніх угод. Що такого важливого у «Великому договорі»? У 1997 році світ відрізнявся від того, яким він є сьогодні. Тим більше, говорячи про Східну Європу та регіональні механізми забезпечення безпеки. Двадцять років тому здавалося, що колишні радянські республіки, хоча й переживають складний період перетворення і іноді страждають від внутрішніх конфліктів, зможуть зберегти міжнародний мир. Порядок денний регіональної безпеки ще не включав в себе наміри Росії відновити панування на пострадянському просторі. Навіть відносини Росії з Заходом ще не погіршились - це відбудеться незабаром. На двосторонній основі Україна та Росія найбільше стурбовані поділом Чорноморського флоту та статусом Чорноморського флоту Росії в українському Севастополі. Для врегулювання найбільш гострих питань потрібна була домовленість, яка,  як вважалося, послугувала б основою для дружби, співпраці та партнерства. Двадцять років тому частка Росії в зовнішній торгівлі України становила близько 38,5%[1], порівняно з поточним 25%[2]. Ці дві країни були об'єднані економічними зв'язками, спільними підприємствами, транзитними та соціальними взаємодіями. Потенціал для подальшої співпраці здавався величезним, і Договір мав намір його посилити. Договір в основному стосується співпраці - від військових до освітніх питань. Він охоплює важливі проблеми громадянства, мови, економічного співробітництва, які були однаково важливі як в 1997 році так і після. Але найважливіше те, що він визначає механізм врегулювання спорів, встановлює регулярні зустрічі міністрів закордонних справ, спільні комісії та інші інструменти для постійного та активного двостороннього діалогу. Він також окреслює стратегічне партнерство між двома країнами з метою подальшого зміцнення. Частина Договору, яка визначає загальні принципи двосторонніх відносин (статті 2-7), містить дух угоди[3].Це пов'язано з тим, що цей договір покликаний бути «великим». Він про те, щоб бути гарними, надійними та передбачуваними сусідами, котрі поважають суверенітет та кордони один одного та вирішують будь-які конфліктні питання шляхом переговорів, мирно. До певної міри Договір містив модель для пострадянського простору про те, як можна встановити відносини з Росією. Договір став основою. Він був закладений в основу ряду інших двосторонніх документів, серед яких найбільш важливими є Угода про Чорноморський флот 1997 року, Договір про Російсько-Український державний кордон 2003 року та так звані Харківські угоди 2010 року. В цілому, до 2014 р. між Україною та Росією було підписано 451 міждержавних договори. Багато які з них, звичайно, були підписані до «Великого договору». Більше сорока з них вже були припинені або призупинені в результаті анексії Криму Росією з в 2014 році. Але «Великий договір» все ще залишається дійсним. Чому договір повинен або не повинен бути припинений? Договір є дійсним, хоча спроби його припинити вже були прийняті раніше. Ще в 2014 році український парламент обговорював закон, який мав на меті денонсувати Договір, але не підтримав його. Більш широкий підхід, спрямований на розрив дипломатичних відносин з Росією та запровадження візового режиму для громадян Росії, які відвідують Україну, також був досить популярним серед українських політиків та експертів. Раніше цього року Президент закликав призупинити виконання окремих частин Договору. Коли мова йде про обговорення подальших кроків України стосовно Договору або, загалом, стосовно Росії, завжди існує емоційна сторона в тісному взаємозв'язку з політичними міркуваннями. Наявність дійсного договору про співпрацю, дружбу та партнерство, називається «стратегічним» у Статті 1 Договору, - це, безумовно, своєрідна шизофренія в умовах сучасних геополітичних обставин. Дух документу повністю зруйновано, він вже не відображає жодного реального порядку денного двосторонніх відносин між Україною та Росією. З іншого боку, цей документ багато в чому відображає те, що Україна хоче колись мати у відносинах з Росією: повагу до суверенітету та територіальної цілісності, утримання від застосування або загрози силою чи мирні способи врегулювання спорів. Це є основою довіри та добросусідства. І якщо Україна коли-небудь матиме новий договір з Росією, то він, безумовно, міститиме всі ці принципи. Традиційний аргумент проти припинення дії Договору призведе до можливого послаблення позиції України в міжнародних судах. Однак, з юридичної точки зору, той факт, що Договір порушено, не залежить від того, чи було його припинено, чи ні. Росія несе відповідальність в будь-якому випадку. З цієї точки зору досить незрозуміло, що мав на увазі президент Порошенко, коли він зазначив, що Україна є «достатньо підготовленою і юридично захищеною до наступного кроку – припинення дії Договору… який з вини Москви вже давно став анахронізмом.»[4] Україна була однаково готова до цього кроку протягом останніх чотирьох років. Однак це ніколи не було легким вибором. Як правило, припинення дії Договору послаблює юридичні обмеження на подальші агресивні дії Росії. З іншого боку, шляхом анексії Криму з України та підтримки сепаратистів на Донбасі, Кремль продемонстрував, що прояви жорсткої влади набагато важливіші для Росії, ніж будь-які юридичні зобов'язання. Порушено не лише «Великий договір» з Україною, а й принципи міжнародного права. І це не схоже на те, що якщо Росія вирішить, що подальша ескалація відповідає її інтересам, договір її зупинить. Але цей договір також важливий ще в одному сенсі. Україна є слабкішою стороною тривалого асиметричного конфлікту. Слабкіші сторони, як правило, в кращому становищі, коли більш сильна сторона обмежена нормами, угодами та багатосторонніми зобов'язаннями. Іншими словами, відсутність рамкової угоди з Росією може більше завдати шкоди Україні. Іншими словами, такий політичний піар-хід може послабити міжнародне становище України у порівнянні з Росією. Приведення правової основи двосторонніх відносин у відповідність політичній дійсності звичайно є необхідним і неминучим. «Великий договір» не виправдав очікувань і, безумовно, серед інших важливих міжнародних норм, порушених Росією. Кінцевий термін пролонгації на наступні 10 років може стати правильним моментом припинення дії Договору. Проте необхідно провести екстенсивний аналіз, щоб визначити, як припинення дії Договору вплине на весь комплекс двосторонніх українсько-російських угод. Висновок Агресивна політика Росії щодо України підірвала всі цінності, які поклали початок двостороннім відносинам і тим самим зробили Договір застарілим. Проте, на сьогоднішній день існують серйозні підстави для того, щоб Україна не поспішала і не припиняла дію Договору. Порушений Договір було передано в міжнародні суди і це поставило додаткові дипломатичні та політичні витрати на Росію. Порушивши основні положення, він все ще є інструментом, який забезпечує захист деяких українських інтересів у відносинах з Росією. Але сьогодні - через часові рамки Договору та наближення українських виборів - компромісні рішення мають мало шансів на розробку. Риторика щодо відмови від деяких положень Договору, таких популярних кілька місяців тому, більше не застосовується. Припинення дії Договору, а також озвучені конституційні зміни щодо прагнень України щодо членства в НАТО та ЄС повинні правильно взаємодіяти а не допомагати досягти результатів виборів наступного року. Прості рішення не будуть працювати в такій складній ситуації. Україна повинна готуватися до більш непередбачених та ризикованих відносин з Росією після припинення Договору. [1] http://www.ukrexport.gov.ua/ukr/tovaroobig_z_ukr/rus/2631.html [2] http://countries.bridgat.com/Ukraine_Trade_Partners.html [3] Treaty on Friendship, Cooperation, and Partnership between Ukraine and the Russian Federation // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/643_006 [4] Президент: Ми готові до припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією // https://www.president.gov.ua/news/prezident-mi-gotovi-do-pripinennya-diyi-dogovoru-pro-druzhbu-49254                                                                                            Микола Капітоненко, експерт МЦПД

Зовнішня політика

Україна без Маккейна: що зміниться в політиці США?

В Україні смерть сенатора Джона Маккейна сприйняли з великим жалем. Він був послідовним прихильником української державності і незалежності, частим гостем в Києві в найдраматичніші моменти нашої історії. На посаді голови комітету Сенату США з питань збройних сил, яку Маккейн займав з 2015 року, він відіграв значну роль у посиленні режиму антиросійських санкцій і підтримку рішення президента США про постачання в Україну летального озброєння. Іменем Джона Маккейна названий Закон про військові витрати США на 2019 рік, підписаний президентом Трампом два тижні тому. Багато в чому завдяки роботі сенатора з Аризони рівень військових витрат Америки досяг астрономічних $ 716 млрд, що дозволить реалізувати масштабну програму модернізації американської армії. Маккейн мав величезний політичний досвід і тверезо оцінював ситуацію в міжнародній безпеці. Його політика була цілеспрямовано підпорядкована ідеї зробити Америку не просто великою державою, але відповідальним і авторитетним лідером вільного світу. В його вустах слова про свободу ніколи не звучали надто пафосно. Сенатор Маккейн став втіленням позиції тієї частини американського істеблішменту, яка схильна розглядати агресивну і ревізіоністську політику Росії як довгострокову загрозу. «Яструб» для Кремля, а значить надія для України. Погляди Маккейна на міжнародну політику були сформовані досвідом «холодної війни». З одного боку, він вірив в силу цінностей та ідеалів, не розглядаючи американську гегемонію в термінах чистої егоїстичної могутності. З іншого - розумів, що силу інших можна стримувати тільки власною силою, потенціалом союзників і рішучістю. Ідеали свободи, надійні союзники і сильна армія - ось нехитрий рецепт правильної політики в сфері безпеки від сенатора Маккейна. Було б дуже здорово, якби Україна змогла відповідати високим стандартам його складових. В Україні сенатор часто сприймався як противага політиці президента Трампа, особливо стосовно Росії. Маккейн дійсно критикував Трампа за його оди Путіну та іншим лідерам з сумнівною репутацією. Він був одним з найбільш красномовних і дотепних критиків недавнього саміту американського і російського лідерів в Гельсінкі й виступав з різким засудженням за все, що Трамп встиг наговорити на адресу американських спецслужб.   Далі у статті Миколи Катоненка: https://realist.online/article/amerika-posle-i-ukraina-bez-makkejna-chto-izmenitsya-v-politike-ssha-posle-smerti-senatora

Зовнішня політика

Три концепції майбутнього: що обере Україна?

Навіть через 27 років після здобуття Україною незалежності розвиток нашої державності залишається стихійним і майже некерованим процесом. Так сталося, що в розпал XXI століття, перебуваючи в "географічному центрі" Європи і маючи за плечима понад чверть століття спроб і помилок - в основному, звичайно, помилок - Україна залишається сьогодні без виразного проекту розвитку власної державності.  Перепробувавши всі можливі вектори і витративши майже тридцять років на порожні розмови про "національну ідею", сьогодні ми маємо на руках украй мізерний набір карт. Стратегічне бачення державності, якщо воно взагалі є, зводиться до трьох основних альтернатив: європейської; не російської; і національно-орієнтованої. При належному вмінні та професіоналізмі кожна з них могла б стати перспективною і життєздатною. Але оскільки ми маємо те, що маємо, всі вони залишаються опрацьованими лише до рівня гасел, а способи їх втілення в життя так і не визначені. Далі у статті Миколи Капітоненка: http://www.liga.net/politics/opinion/tri-kontseptsii-buduschego-iz-chego-vybiraet-ukraina