Зовнішня політика

Дослідження: "МІЖНАРОДНА МИРОТВОРЧІСТЬ ТА ВІЙНА НА СХОДІ УКРАЇНИ: ЧИ Є ТОЧКИ ДОТИКУ?"

06.06.2016
Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Саміт у Гельсінкі: уроки для України

Українці не чекали добрих новин від зустрічі американського та російського президентів у Гельсінкі. Вибір історичного для європейської безпеки місця мав сигналізувати про серйозність намірів, але цей саміт виявився найменш змістовним із усіх зустрічей лідерів США та Росії/СРСР у столиці Фінляндії. Він став першим із 2010 року, коли відбулося знамените спільне поїдання гамбургерів Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим у ресторані Ray’s Hell Burger. Тоді за результатами зустрічі теж говорили про Іран та Північну Корею, визнавали розходження в оцінках подій у Грузії – за два роки до того відбулася російсько-грузинська війна, в результаті якої на частині території Грузії були утворені маріонеткові утворення Абхазія та Південна Осетія – та збирались розвивати економічні зв’язки. Для Обами це була частина його стратегії перезавантаження відносин із Росією та залучення її до міжнародних справ. Однак у 2010 році, окрім гамбургерів, були переговори про вступ Росії до СОТ, незадовго до саміту було підписано угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а незабаром після мав відбутися саміт тоді ще Великої вісімки у Гантсвілі в Канаді. У Гельсінкі не було ані гамбургерів, ані змістового порядку денного. Можливо, це не так і погано. «Великої угоди» за рахунок України не відбулося. Визнання американським президентом анексії Криму також. Не було навіть натяків на щось подібне. Це – цілком очікуваний результат. Крим в якості точки відліку кризи світового порядку та її наочне втілення надто цінний для США. Навіть президент Трамп, при всій схильності до прагматизму, розуміє, що пов’язані із Кримом широкі можливості для американської дипломатії на багато років вперед не варті того, щоб обмінювати їх на тактичні домовленості в Сирії або обіцянки щодо нерозповсюдження ядерної зброї, які Кремль все одно не зможе виконати. Червона лінія залишиться там, де була проведена. Спроба Путіна перетягнути президента США на свій бік згадкою про Мінські домовленості теж, схоже, не стала успішною. Всім своїм виглядом і мовчанням Трамп дав зрозуміти, що й тут не збирається полегшувати завдання Москви. Власне кажучи, навряд чи б і зміг, якщо б навіть хотів. Для тиску, що його на думку Путіна може застосувати Білий дім до Києва, немає ані підстав, ані ресурсів. Чи можна по завершенні саміту зробити висновок про те, що Україна нецікава для Білого дому? Трамп не згадав про нас і не засудив російську політику в Україні. З одного боку, картинка саміту із Путіним буда справді важлива для нього і, ймовірно, він не хотів її зіпсувати у власних очах. З іншого, Україна перемістилася значно нижче у списку пріоритетів американської адміністрації вже достатньо давно, і в цьому лише наша відповідальність. В нас немає ані успіхів у реформуванні країни, ані позитивного й зрозумілого порядку денного відносин зі США. На самих проханнях про допомогу неможливо побудувати стратегію двосторонніх відносин. Чим для США має бути цікава проблемна недемократична й бідна країна поруч із Росією – відповіді на це питання ми не надали. А питання Сирії та ядерного нерозповсюдження – вони майже вічні. Не варто недооцінювати той ефект від саміту, на який напевно розраховували в Кремлі задовго до нього: кінець ізоляції Москви. Росія може перебувати поза межами Великої сімки або ПАРЄ, але географія контактів Путіна переконливо свідчить про те, що вона залишається державою, із якою рахуються та хочуть тримати діалог відкритим. Попит на специфічні російські ресурси та послуги зростає у часи міжнародної нестабільності, а сьогодні – саме такі часи. Американсько-російський саміт  сигналізує про готовність слухати Росію, нехай і не погоджуючись із нею. Нам варто оцінити довгостроковий вплив цієї тенденції і, можливо, переглянути власні зовнішньополітичні підходи, в яких ставка на різного роду каральні заходи щодо Росії з боку третіх держав виглядає зависокою. Варто пам’ятати і про інший урок саміту. Відсутність «великої угоди» за наш рахунок не означає зникнення всіх інших ризиків. Діалог із великими державами дає змогу Кремлю просувати власний порядок денний на рівні, значно глибшому за той, на якому це робить Україна. Наша поразка виглядатиме не як чергова редакція пакту Молотова-Ріббентропа, а, швидше, як формування навколо нас умов, в яких не буде іншого вибору, ніж повернутися до сфери впливу Москви. Робота російської дипломатії, судячи із усього кропітка та енергійна, спрямована саме на формування таких умов. А саміт Путін-Трамп може стати одним із важливих кроків на цьому шляху. Микола Капітоненко    

Зовнішня політика

Перемоги і зради саміту НАТО в Брюсселі

Цьогорічний саміт НАТО засвідчив дві речі. По-перше, Альянс залишається найбільш надійним міжнародним інститутом, хоча, скоріше всупереч, ніж завдяки подіям саміту, що щойно завершився у Брюсселі. По-друге, політика України щодо НАТО в динамічних умовах сучасного світу має бути чимось набагато більш тонким і складним, ніж набір добрих побажань і красивих гасел. Президент США, від якого очікували різноманітних сюрпризів – більшою частиною неприємних – дозволив собі на саміті НАТО набагато менше, ніж на інших самітах. Він покритикував Німеччину за співпрацю з Росією, туманно натякнув на можливість односторонніх кроків США та багато говорив про те, що, схоже, він знає з питання НАТО найкраще: незбалансованість витрат. Слова Трампа після саміту про те, що Альянс став сильнішим, можна сприймати як і його заяви про чудові й неймовірні стосунки США з Німеччиною – тобто як видавання бажаного за дійсне. Скоріше, НАТО стала дещо слабшою, але досі залишається найбільш сильним із міжнародних інститутів. Є щось унікальне у міцності Альянсу, що свого часу дозволило йому пережити геополітичні драми кінця «холодної війни», та стати найбільш надійною системою колективної безпеки сучасного світу. Навіть сьогоднішньої всеохоплюючої кризи міжнародної безпеки помноженої на прагматизм американського президента недостатньо для того, щоб перетворити НАТО на історію. Це «щось унікальне» полягає у здатності НАТО створювати переваги для всіх її членів. Схема, задіяна у далекому 1949 році – американські військові гарантії в обмін на геополітичний вплив плюс нерозповсюдження ядерної зброї –  виявилась дієвою і сьогодні. Насамперед тому, що стратегічні пріоритети США залишаються незмінними. Вони, як і раніше, хочуть мати вплив в Європі та максимально уповільнювати розповсюдження ядерної зброї. Європейцям, певна річ, НАТО подобається. Трамп правий: переважно за рахунок США (хоча, звичайно, його цифри про 90% - м’яко кажучи, перебільшення) європейці почувають себе у безпеці. За часів «холодної війни» в такому твердженні було більше сенсу, оскільки загроза з боку СРСР для Європи була реальнішою, ніж будь-яка сьогоднішня, включно із російською. Більше того, завдяки спільному членству в НАТО європейські держави можуть не боятися одна одну. Компліментарність стратегічних інтересів США та Європи – найкраща гарантія збереження НАТО, незалежно від того, які фразеологічні обороти використовує Дональд Трамп. Але в той же час НАТО працює дещо складніше, ніж це здається американському президенту та багатьом студентам-міжнародникам. Основна цінність Альянсу – це не сума військових потенціалів його держав-членів, а надійність гарантій підтримки, що створюються для кожної з них. З цієї точки зору взаємна довіра є важливішою, ніж кілька додаткових відсотків ВНП, витрачених на військові потреби. В цьому ж криється і відповідь про те, чому маленьку Колишню Югославську республіку Македонію запрошують до НАТО, в той час як велику Україну із досвідом ведення війни – ні. Членство України, при високому ризику протистояння із Росією, тягне за собою й високі ризики того, що якась з держав-членів не захоче виконувати вимоги статті 5 Вашингтонського договору, якщо раптом таке протистояння розпочнеться. Це, в свою чергу, майже миттєво зруйнує Альянс. «Навіщо ж ризикувати?» - таке питання поставлять собі в кожній столиці держави-члена НАТО в контексті можливого членства України. Навіть якщо Україна подвоїть власні військові витрати, відповідь на це питання залишиться незмінною. Навряд чи того бажаючи, президент Трамп своєю риторикою – не стільки про те, що європейці мають витрачати більше, скільки про можливість односторонніх кроків США – підриває надійність НАТО, зменшуючи її основний актив. Навіть якщо дієвість статті 5 ніхто з потенційних суперників НАТО не поставить під сумнів, зниження взаємно довіри, якого не уникнути після таких заяв, створює простір для ризикованих рішень та перевірки Альянсу на міцність. Можна у підсумку отримати кілька додаткових мільярдів від європейців на військові  потреби, але чи не буде ціна за це надто високою, якщо обраховуватиметься втраченою надійністю? Приєднання до такої НАТО, з усіма її складними питаннями та дилемами, Україна поставила собі за мету. І саме з цих позицій треба давати оцінку результатам подібних самітів. Чи роблять українські державні діячі повною мірою те, що робити зобов’язані – тобто наближати Україну до членства? Навряд чи. Вступ до НАТО – це не безкінечні розмови про нашу рішучість та незмінність вибору, а довгий перелік конкретних кроків. Ми зробили напередодні саміту один з них – прийняли Закон про національну безпеку України. Він розширив можливості співпраці з НАТО, але про членство України мова не йде. Ще меншою мірою до вступу в НАТО наближають нас формулювання про те, що двері Альянсу залишаються відкритими. Зате точно віддаляють нас від вступу стан справ у самій Україні та безпекове середовище. Брак демократії і великі питання щодо правового характеру держави – надійні запобіжники проти членства в НАТО. Відкритий конфлікт з Росією – це майже гарантія відмови. За таких обставин прогрес у відносинах з НАТО потребує нових критеріїв, окрім поки що недосяжного членства. Потребує він і нових ініціатив з українського боку, і, звичайно, масштабної роботи із реального, а не декларативного, перетворення на державу з європейськими цінностями. Допоки такого перетворення не відбувається, результати будь-яких самітів в подібному форматі, можна буде передбачати, просто згадавши формулювання попередніх. Микола Капітоненко  

Зовнішня політика

Вступ України до НАТО означатиме втрату частини території: в чому головна небезпека?

Робочі візити президента України Петра Порошенка на саміт Україна-ЄС та саміт НАТО не принесуть значних дивідендів нашій країні. Про вступ до НАТО і ЄС і мови бути не може. Більш того, вступ до НАТО зараз означав б відмову України від значної частини своєї території. Офіційний Київ може розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Разом з тим, саміт НАТО не має істотного значення і для президента США Дональда Трампа, оскільки для нього ключовою є зустріч зі своїм російським колегою Володимиром Путіним. Безумовно, Європейський Союз сьогодні є стратегічним партнером України в економічному та оборонному планах, але очікувати якихось проривів було б занадто. Сьогодні у офіційного Брюсселя є купа власних проблем, відбуваються дезінтеграційні процеси. Головною проблемою ЄС на сьогодні є збереження єдності в контексті міграційної кризи. Ще одне болюче питання на порядку денному ЄС - Brexit. Очевидно, що Брюссель також турбує питання безпеки, оскільки ми бачимо, що американці не готові брати на себе левову частину фінансування НАТО й утримувати розміщені на європейському континенті сил стримування. Навряд чи європейці готові виходити на той рівень фінансування, якого від них вимагає Дональд Трамп. Президент України закликав звільнити політв'язнів, посилити тиск на РФ, аби та займала більш конструктивну позицію. Однак об'єктивно кажучи, сьогодні в Європейського Союзу немає єдиної позиції, по-перше, щодо того, як тиснути і чи взагалі потрібно тиснути на президента Росії. Відсутні також конкретні механізми, які б вони могли застосувати у відповідь на заклик Петра Порошенка. Варто розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Можливо, у питанні розширення квот на певні українські товари для європейського ринку. Політичних перспектив в угоді про асоціацію немає - після референдуму в Нідерландах на ній можна ставити крапку. Якщо говорити про саміт НАТО, то він буде іще менш продуктивним, ніж саміт Україна-ЄС, оскільки альянс теж перебуває у непростій ситуації. Це насамперед пов'язано з позицією США щодо необхідності фінансування армії на рівні 2% від ВВП, до чого європейські країни не готові. Якщо навіть Німеччина, найбільша та найсильніша економіка ЄС, заявляє про те, що вона може вийти на цей рівень внесків лише протягом 10 років, то що вже казати про решту держав. НАТО має проблеми також із Туреччиною, оскільки Ердоган заявив, що світ вже не моноцентричний. Це означає, що Туреччина, будучи членом НАТО та союзником США, готова розглядати й інші регіональні союзи і партнерів. Це не може не турбувати альянс. Трамп цілком здатен поставити союзникам ультиматум щодо фінансування, і на цьому саміт у форматі участі США може завершитися. Президент США сьогодні живе більше 16-м липня, тобто зустріччю із російським колегою Путіним, тож ми розуміємо, що зараз питання НАТО для нього менш важливе, ніж порядок денний саміту в Гельсінкі. Що може отримати Україна Будьмо чесні із собою: в найближчі 10-20 років ми не станемо членами НАТО. Всі бесіди про те, що для нас можуть зробити виключення, не мають під собою жодних підстав, надто за сьогоднішньої позиції Угорщини. Вкрай маловірогідно, що члени альянсу ухвалять консенсусне рішення про вступ України за умов війни на Сході, анексії Криму і так далі. По суті, вступ у НАТО може означати для нас відмову від значної частини нашої території. Умовно кажучи, ми відмовляємося від Криму, окупованої частини Донбасу, але супутньо, наприклад, ми повинні будемо також відмовитися від частини території, на які має претензії, скажімо, Румунія. Дуже сумніваюся, що вони не скористаються таким шансом, розуміючи, що ми можемо стати членом альянсу лише тоді, якщо не маємо територіальних претензій від сусідів. Крім того, сумніваюся, що хтось із держав-членів НАТО готовий вступати в пряме протистояння з Росією за необхідності. Разом з тим, орієнтація на стандарти альянсу для розбудови української армії - абсолютно правильний і позитивний крок. Але питання вступу до ЄС і НАТО - це виключно політичні маніпуляції Порошенка, який намагається будувати свою передвиборчу кампанію на подібних лозунгах. Вже не раз говорили про технологію, за якої вибори можна поєднати з референдумом, на якому поставлять питання, умовно кажучи, якщо ти за вступ до ЄС і НАТО, тоді голосуй за Порошенка. Зараз рейтинг президента не найкращий для балотування, точок його зростання дуже мало. Томос, про який так багато говорять, не додасть йому 20%. Як варіант, Порошенко може не висувати свою кандидатуру на пост президента, а потім списати на "попередників", що євроатлантичний рух провалено. Таким чином, він може залишити себе в політичному житті України, йдучи на парламентські вибори. Загалом же великих зрушень від самітів ЄС і НАТО чекати не варто: певні позитивні сигнали можуть бути, але це жодним чином не вирішить питання війни на Сході України, питання анексії Криму, наших відносин із Російською Федерацією й багатьох інших речей, як членство в ЄС чи ПДЧ (План дій щодо членства) в НАТО. А от певні економічні домовленості можуть мати місце.

Зовнішня політика

Саміт Україна-ЄС: посмішки без перспектив, перспективи без посмішок

У Брюсселі 9 липня відбувся 20-й саміт Україна - ЄС. Чим зараз, двадцять один рік опісля першого аналогічного заходу, є Україна для Євросоюзу та чого вдалося й не вдалося досягнути за всі ці роки непростих відносин? ЄС для України Двадцять років тому для України Євросоюз був насамперед механізмом пришвидшення внутрішніх реформ. У другій половині 1990-х, коли розрив у швидкості змін між Україною та її західними сусідами ставав все більш вражаючим, відповідь на питання, чому ми відстаємо, була очевидною: тому що вони стали членами процесу розширення ЄС, а ми – ні. Два головних фактори – політичний стимул у вигляді перспективи вступу і фінансово-інституційний у вигляді передвступної допомоги – зіграли потужну роль у реформах настільки різних країн, як Естонія чи Румунія, і стали локомотивом їхнього політичного і економічного розвитку. Хіба ми гірші? Якщо їх взяли в євроекспрес, то чому нам не можна? Геополітичні чи внутрішньоєвропейські аргументи тоді просто не сприймалися. На континенті панував євроромантизм, Росія була у глибокій внутрішній кризі, а в Україні головним завданням сприймався запуск реформ, які би дозволили відновити добробут та гарантувати демократичні зміни. Якщо перший саміт Україна-ЄС 5 вересня 1997 року у Києві з тим же Жан-Клодом Юнкером (тоді прем’єр-міністром головуючого в ЄС Люксембургу, сьогодні – керівником Єврокомісії) сприймався як ознайомчий, то вже на другому саміті у 1998 році Україна чітко поставила вимогу визнати її європейські прагнення, право на вступ в ЄС і участь у процесі розширення. І фактично усі наступні саміти – до Майдану – питання визначення природи відносин та перспектив вступу України в ЄС було ключовим, адже від нього залежали й усі інші складові відносин, насамперед політична та фінансово-інституційна допомога ЄС у реформуванні країни. Сьогодні, два десятиліття згодом, можна вже підсумувати, що ні політичного, ні фінансово-інституційного стимулу Україна від ЄС не отримала. Більше того, внаслідок намагання постійно пропіаритися на європейській тематиці скрізь, де треба і де не треба, документально зафіксовано, що чинна угода не лише не надає Україні статусу кандидата, але й не створює для цього жодних передумов, як і не передбачає надання відповідних фінансових ресурсів. Наскільки ж тоді значимим і вагомим для сьогоднішньої України є "реформаторський" потенціал ЄС? Питання риторичне і перезріле. Воно базується на визнанні неспроможності українського політичного класу та керівництва до реформ та на концепції "доброго закордонного поліцейського", якому чомусь наші реформи важливіші, ніж нам самим. ЄС не зможе і вже не буде в силу низки обставин грати в Україні роль такого поліцейського – у нього не має ні повноважень (перспектива вступу), ні засобів підтримки і тиску (передвступна допомога). Реформи будуть здійснені українським політикумом самостійно (з чи без зовнішньої допомоги), або український політикум в його нинішньому вигляді перестане існувати. Тоді чим для сьогоднішньої України є ЄС? Декілька років тому хтось запустив у обіг тезу про євроінтеграцію як про "цивілізаційний вибір" України. Автор тези щось напевне чув про Хвильового, але не читав творів Моне. Євроінтеграція – інклюзивний проект, проект за, а не проти когось, концепція зміни планетарного устрою, коли шляхом передачі суверенітету та інтеграції ринків буде об’єднано не лише один континент, але і всю планету. Ідеологія євроінтеграції не передбачає вступу "на зло комусь". Євросоюзу не потрібна Україна як бастіон проти Росії. ЄС не планує воювати з РФ, а для торгівлі бастіони зайві. Навіть зараз, коли приводом для Майдану та російської агресії стали саме стосунки України та ЄС, в Євросоюзі не готові надати Україні перспективу членства та передвступну допомогу. ЄС ніколи не захоче мати у своєму складі Україну як антиросійський проект. ЄС – яким би не було його майбутнє – завжди буде зацікавлений у використанні російського ринку, у геополітичних іграх з Москвою – і Україна тут буде або створювати додану вартість, приносити користь, прибуток партнерам і, відповідно, користуватиметься повагою, або залишатиметься проблемою – із усе меншим інтересом та зацікавленістю. Об’єктивно ЄС сьогодні є одним з головних торгово-економічних партнерів, однак торгівля з Євросоюзом не стане фактором модернізації української економіки і якісного стрибка добробуту населення. Україна експортує в ЄС товари з низькою доданою вартістю і рівнем переробки, експортує високотехнологічні товари, негативний баланс у торгівлі для України за 2016 чи 2017 рік складав щорічно по три мільярди доларів, а значне зростання експорту в ЄС живих тварин (190,6%), риби i ракоподібних (220%), деревини (234,7%) чи виробів із соломи (203,1%) навряд чи змінить сировинний характер українського експорту.  Змінити українську економіку і рівень життя можуть лише системні внутрішні реформи – від припинення контрабанди і рейдерства, зменшення тиску правоохоронців на бізнес до елементарного захисту прав власності та функціонування судової системи. Природне місце, яке поступово могло би стати комфортним і для України, і для сусідніх країн – це перетворення її на європейський виробничий хаб, куди європейський капітал мігрував би від європейських зависоких податків та зависокої урегульованості. Але трапиться це, зрозуміло, не сьогодні, і нічого особливо спільного зі вступом в ЄС не матиме. Україна для ЄС Для Євросоюзу Україна завжди була "другою після Росії" за важливістю країною колишнього СРСР. Симпатичною, більш проєвропейською – але ще не такою, щоб їй відкривати двері й запускати до себе в дім. Сусід – так, співмешканець – ні. Саме у цьому була колись концепція італійського політика Романо Проді, який на посаді президента ЄК запропонував Україні, а також країнам від Марокко до Росії "все, крім інституцій". Іншими словами – ми вирішуємо, схвалюємо правила всередині інституцій, а потім ми з вами разом граємо за цими правилами. Чи, як він колись сказав одному українському політику, "ми вас пустимо на кухню". Не за стіл у вітальню, а на кухню. Там також є продукти. Росія та Туреччина одразу відмовились від такої пропозиції, країни Північної Африки з радістю погодились. Україна ж – нібито і продовжувала наполягати на євроінтеграційних прагненнях, але і не заперечила проти суб’єктності в межах політики сусідства ЄС. Хоча з боку ЄС чітко говорилося з самого початку про те, що сусідство – це про дружбу, партнерство, торгівлю, безпеку. Але не про вступ. Саме на таких принципах і була побудована нині чинна Угода про асоціацію. ЄС цією угодою досягнув своєї мети щодо України – поширити на її територію своє регулювання без допуску до ухвалення рішень, "to anchor Ukraine to the EU" – "заякорити", "причепити" Україну до ЄС без того, щоб надавати їй перспективи вступу. Нинішня Угода про асоціацію дуже вигідна для Євросоюзу – адже в ній досягнуті усі цілі, які європейська політика сусідства визначила для стосунків ЄС із сусідніми країнами. А у відповідь ЄС не взяв на себе ніяких значимих зобов’язань і навіть юридично закріпив їх відсутність. Це ж стосується і доступу до ринків та режиму вільної торгівлі, тим більше на визначених ЄС умовах. Від вільної торгівлі виграє економічно сильніший партнер – це норма міжнародної торгівлі. Тому відкриття ринків для сильнішої економіки зазвичай "продають" дуже дорого. У нашому випадку під соусом європрагнень ринки були відкриті просто тому, що ми хочемо вступити в ЄС. У результаті і ринки відкрили, і регулювання зобов’язались привести у відповідність до норм ЄС – але і кандидатом на вступ не стали, і якихось серйозних привілеїв доступу до ринків та фондів ЄС не отримали. Що далі? Євросоюз влаштовує галузева інтеграція, безумовне приєднання України до тих чи інших ринків ЄС. Чи будуть захищені у цьому процесі інтереси українських виробників? Малоймовірно, якщо збережеться чинна логіка відносин. Це ж стосується енергетики й інших транспортних проектів – транзитна роль України зменшується, її місце успішно перебирають Білорусь чи Туреччина. Ще більш проблемним видається питання вступу України до Митного союзу ЄС. Якщо це етап набуття членства, то безперечно. Якщо ж ні, то варто ініціаторам цієї ідеї все-таки до того, як її проголошувати, ознайомитись з документами, що регламентують функціонування Митного союзу ЄС. Чи готові ми відмовитись від зовнішньоторговельного суверенітету і віддати усі права Брюсселю – без доступу до інституцій ЄС і без права ухвалювати будь-які рішення? Чи готові ми, що митні надходження йтимуть в Брюссель і перерозподілятимуться інституціями, де наша вага мізерна? Хоча у порівнянні з нинішнім рівнем контрабанди на українській митниці, можливо, це все не так і катастрофічно. Але станом на сьогодні лише країна-кандидат Туреччина (поки що) є членом Митного союзу ЄС, не будучи ні членом ЄС, ні членом Європейської економічної зони. І труднощі у діалозі Брюсселя і Анкари не особливо заохочують до того, щоб повторювати турецький експеримент. У будь-якому разі нинішній стан у відносинах з Україною ЄС влаштовує. Питання вступу заморожене на багато десятиліть, тому можна гратися з цими чи іншими подібними ініціативами: ризиків мало, виграш невеликий, але можливий. Важливішим ж для ЄС зараз став публічний вимір стосунків з Україною. Попри бажання самого Євросоюзу, Україна таки стала "яблуком розбрату" у стосунках з Росією. Для ЄС принципово показати, що країна, яка пішла на конфлікт з Москвою через Угоду про асоціацію з ЄС, є історією успіху, а не історією провалу. Тим більше що поряд є чудовий приклад Молдови, яку ще нещодавно показували як зразок для наслідування у євроінтеграційних прагненнях, однак зараз там проросійські настрої та їхні виразники лише посилюються. У разі перемоги на наступних виборах в Україні кандидата, який запропонує національний порядок денний чи формулу нормалізації відносин з РФ (де ЄС може виявитись відсутнім), в Брюсселі це сприймуть як свою поразку. Саме тому зараз і запускаються такі тези, як "за останніх чотири роки більше реформ, ніж за попередніх 20". Щоб після зміни внутрішньополітичного маятника – в Україні чи в ЄС – мати виправдання щодо своєї політики стосовно України у постмайданні часи. Сама ж Європа дуже швидко змінюється і еволюціонує у поки що невизначеному напрямі. Європа все менше асоціюється з Брюсселем, за останні роки центр ухвалення рішень остаточно перемістився у ключові столиці – Берлін і Париж. У країнах ЄС посилюються євроскептики, а у новому Європарламенті, вибори до якого відбудуться наступного року, може скластися ситуація, коли чи не третина євродепутатів дотримуватимуться антиєвропейських чи євроскептичних поглядів. Відцентрові тенденції і різні погляди на ЄС домінують у діалозі не лише Півдня і Півночі, але і у стосунках з нещодавніми новобранцями – молодими країнами ЄС. Кожне нове випробовування – чи фінансові труднощі, чи наплив мігрантів – вдається залагодити із все більшими зусиллями. ЄС переживав різні кризові етапи у своїй історії, але нинішній, поєднаний із першим в історії Євросоюзу виходом країни з його складу, стає справжньою екзистенційною кризою. Не до України зараз їм. І не треба себе обманювати, одного дня ЄС знову ж стане таким філантропом, як був 1990-х щодо наших сусідів. Власне, і самі наші сусіди своєю поведінкою останні роки дали урок старим країнам-членам щодо невдячності вчорашніх вихованців. У ЄС немає цілісної стратегії щодо України, є скоріше спільний найнижчий знаменник поглядів різних країн. І вийти за межі питань, де є інтерес усіх, дуже складно. А інтерес усіх у контексті України сьогодні не тільки і не стільки торгівля, реформи, боротьба з корупцією, скільки безпека. Без врегулювання конфлікту на Донбасі зокрема та з Росією загалом потенціал співробітництва України та ЄС буде обмеженим. Ми все більше залишатимемось заручниками чергового повороту виборчих симпатій у тій чи іншій країні, якогось нового політика, який таки запропонує повернутися до business as usual з Росією. Лише врегулювання конфлікту і відновлення стабільності разом з внутрішніми реформами безпеки може повернути Україні статус надійного транзитера, привабливого інвестиційного чи торговельного партнера. І це треба робити нам самим. ЄС не візьме на себе витягування України ні з кризи з РФ, ні з внутрішніх економічних проблем. Україна може покладатися лише на себе. І бути конструктивною і корисною для інших. Іншого вибору не існує.

Зовнішня політика

Зустріч Трамп-Путін: чого боятися?

Коли маєш справу з Дональдом Трампом, не можна ні в чому бути впевненим, але з великою часткою ймовірності президенти США і Росії зустрінуться в липні. Як і Кім Чен Ин, Володимир Путін представить сам факт проведення такого саміту як великий зовнішньополітичний успіх. А якщо серед його результатів буде щось, що можна буде трактувати як «велику угоду» з США - і як тріумф. Після окупації Криму в світовій політиці кулуарно існують два альтернативних підходи до Росії. Перший з них передбачає ізоляцію у відповідь на агресію, а другий виходить з того, що з Росією потрібно якось домовлятися. На сьогодні результати змішані: з одного боку, Росію дійсно виключили з різних важливих і другорядних форматів міжнародної взаємодії, таких як, наприклад, Велика вісімка або ПАРЄ. З іншого ж боку, тимчасове відсторонення, неучасть і призупинення не заважають Кремлю залишатися активним гравцем, пропонувати свої послуги, запитувати ціну і висувати умови. Така подвійність обумовлена ​​тим станом хаосу - а краще сказати невизначеності - в якому знаходиться сьогодні світовий порядок. Ізолювати і засуджувати має сенс, коли є усталені критерії, норми і правила. Президент Обама сподівався, що вони є, а значить тривале ігнорування Росії рано чи пізно залишить її наодинці на темній стороні і змусить йти на поступки. Хоча голоси про те, що діалог з Кремлем потрібно тримати відкритим незважаючи ні на які санкції, звучали вже тоді. Однак з часом стало ясно, що криза світоустрою виявилася глибшою, ніж здалося спочатку. Звичний порядок пішов під укіс, а разом з ним - і звичні міркування про добро і зло. У ситуаціях невизначеності егоїстичні міркування - і тим більше міркування безпеки - завжди беруть верх над моральними аспектами. А країни, формально «погані», небезпечні і звідкись виключені - Франція після Наполеонівських воєн, Німеччина і СРСР в 1930-х роках - продовжують укладати і реалізовувати великі геополітичні угоди. Цікаво, що стандартна радянська оцінка практики ізоляції великих держав - різко негативна. Виняток Росії і Німеччини з процесу врегулювання після Першої світової війни в радянських підручниках історії подається мало не як головна причина Другої світової. Це оцінка з року в рік відтворюється багатьма студентами в різних контекстах. Часто тими ж студентами, які активно підтримують ізоляцію Росії сьогодні. Як би там не було, наростання міжнародного хаосу призводить до зростання запиту на силу і падіння значення моральних норм і етичних міркувань. Ця обставина і робить саміт президентів США і Росії можливим. Зважаючи на вказані причини говорити про повноцінну міжнародну ізоляцію Росії можна і без всякого саміту. Базовий щодо Росії режим - це режим санкцій. Але і він багато в чому став - чи був спочатку - досить декоративним. Наші надії, пов'язані з ним, навряд чи повинні бути такими великими. Санкції лише трохи послаблюють Москву в її конкуренції з і так набагато більш могутніми США, Китаєм та ЄС. При цьому Кремль цілком в змозі впливати на міжнародний порядок денний, висувати власні ініціативи і бачення, брати участь у створенні ситуативних альянсів. Інша справа, що виразного, перспективного, стабільного сценарію у Кремля, схоже, немає. Зводити переговори до закріплення сфери впливу на залишках пострадянського простору - це занадто несучасно. Чи не буде у Кремля і підстав представляти зустріч з президентом США як якусь Ялту-2. На Ялтинській конференції 1945 року СРСР конвертував свою військову міць в геополітичні результати. Міць ця підкріплювалася арміями, які стояли в беззахисній Європі. Чим підкріплені сьогоднішні претензії Кремля на наддержавний статус? Припустимо, що все-таки Росія захоче говорити зі США про сферу свого впливу, де Україна як і раніше виступає ключовим елементом. Найпростішою відповіддю для американського президента буде погодитися на це. В обмін, зрозуміло, на активну співпрацю Кремля в важливих для США питаннях міжнародної безпеки. Це якраз та «велика угода», привид якої бродить по Україні. Але що буде далі? З різних причин відносини між Україною і США далекі від справжнього стратегічного партнерства. На нас не поширені ніякі американські гарантії безпеки, ми не виступаємо важливим регіональним союзником США. Обсяги американської допомоги - в середньому близько 300 млн. доларів на рік - сміливо можна назвати мізерними. Можна сказати, що, не ризикуючи бути втягнутими в конфлікт і практично безкоштовно, США в особі України отримали надійний інструмент регіональної політики в Європі. Навіть якщо Трамп погодиться з тим, що інтереси Росії повинні враховуватися Україною, висловивши цю дипломатичну думку в притаманному йому більш екстравагантному стилі, завдання Кремля залишиться як і раніше складною: переконати в цьому Україну.                                                                                         Микола Капітоненко    

Зовнішня політика

Історична зустріч у Сінгапурі?

Нобелівську премію миру за 2017 рік вручили Міжнародній компанії ICAN за заборону ядерної зброї - коаліції громадських організацій, які займаються висвітленням погроз, пов'язаних із ядерною зброєю. На цьому тлі доля Нобелівської премії миру за 2018 рік майже вирішена: її складно буде не розділити між двома такими різними політиками, як президент США і верховний лідер КНДР. Їх просте рукостискання і заяви про наміри здатні зробити куди більший внесок в боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї, ніж діяльність всіх громадських організацій. Але якщо в якості приводу для премії і фону для історичних фото сінгапурська зустріч Трампа і Кім Чен Ина цілком підходить, то практичний її вплив на долю глобальної безпеки залишається поки під питанням. Згорнути ядерне озброєння, як і, напевно, позбутися ядерної зброї - дуже складно. Це - одне з двох фундаментальних перешкод для реалізації широко розрекламованої денуклеаризації Корейського півострова. Є, звичайно, історичні прецеденти добровільної відмови країн від зброї - і першою з них виступає ПАР. Але таких прикладів дуже мало, і вони специфічні. Скажімо, Україна, Білорусь і Казахстан, позбавляючись від ядерної зброї на своїй території, не цілком її контролювали. Друга фундаментальна перешкода полягає в тому, що в американо-північнокорейських переговорах як і раніше немає простору для компромісу. Значить, немає і гарантій безпеки, які Вашингтон може дати Пхеньяну - та так, щоб Кім Чен Ин їм повірив. Багато років керівництво КНДР переконане, що ядерна зброя - єдиний засіб компенсації своєї економічної слабкості в суперництві з Південною Кореєю, яка приблизно в 40 разів багатша. Для США зусиллями Трампа вибивання ядерної кийки з рук Кім Чен Ина стало чимось на зразок ідеї фікс. Цілком ймовірно, що більш перспективною стратегією було б зосередити зусилля на ефективному стримуванні КНДР. Однак американська Адміністрація пішла по безкомпромісному шляху. Але чи буде він більш успішним? Буквально місяць тому США в односторонньому порядку вийшли з міжнародного ядерної угоди з Іраном, підписаної в 2015 році разом з Францією, Німеччиною, Великобританією, Китаєм і Росією. Трамп довго і послідовно критикував «ядерну угоду» з Тегераном за те, що вона не передбачає, на його думку, ефективних механізмів контролю над поведінкою Ірану. До того ж, Іран відкрив доступ до всіх ядерних об'єктах для МАГАТЕ, погодився скоротити запаси низькозбагаченого урану на 98% і зупинити дві третини центрифуг. Після цього оголошувати історичним досягненням підписання документа, в якому туманно йдеться про зобов'язання КНДР ще тільки «працювати в напрямку» денуклеаризації Корейського півострова, виглядає сумнівним. Схоже, що серйозний план, що охоплює гарантії безпеки північнокорейського режиму, про який напередодні говорив держсекретар Майк Помпео, поки прихований. Ніщо в підсумковому документі Сінгапурського саміту не вказує на нього. У ньому говориться, що США і КНДР встановлять відносини між собою, що спільними зусиллями будуть будувати мир на Корейському півострові, що КНДР, як уже зазначалося, буде працювати в напрямку денуклеаризації півострова, і що сторони займуться ідентифікацією та поверненням в США останків військовополонених і зниклих безвісти американських громадян під час Корейської війни. Нічого «всеосяжного» в документі немає. Що в ньому є - так це широкий простір для фантазії і гучні слова про мир і безпеку. Більше 30 років тому схожі гучні слова про роззброєння, а також комбінація зоряно-смугастих і просто зіркових прапорів супроводжували закінчення «холодної війни». Тоді здавалося, що з радянським лідером можна домовитися про що завгодно. Схоже, саме таким запам'ятався Дональду Трампу зовнішній вигляд геополітичного тріумфу. Схоже, Кім Чен Ин приїжджав в Сінгапур з'ясувати, яку ціну готовий заплатити Трамп за обіцянки ядерного роззброєння. Але сьогодні світ інший. Усім потрібні дієві гарантії, причому надійні, а не у вигляді меморандумів. Велика стратегія США протягом 70 років була побудована на поєднанні гарантій безпеки, санкцій і військових ударів з метою запобігти розповсюдження ядерної зброї по світу. Санкції проти КНДР вже пробували. Час для військових ударів вийшов. Але які гарантії безпеки зможе дати Вашингтон північнокорейському диктаторові? І які гарантії той вважатиме достатніми? Відповідей на ці питання поки немає. Трамп завбачливо ціну поки не називає, вважаючи за краще спочатку зрозуміти, чи вдасться видати натяки на роззброєння за гучну зовнішньополітичну перемогу. Іншими словами, чи вдасться продати американцям і світу фотографії, підписану декларацію і чарівне слово «денуклеаризація». При цьому дуже складний комплекс регіональних питань - від інтересів Японії, Південної Кореї і Китаю до можливих наслідків ядерного статусу КНДР для сусідніх країн - залишається поки за дужками. Трамп часто називає себе вправним перемовником. Торги з Північною Кореєю - якраз слушна нагода протестувати його майстерність.                                                                Микола Капітоненко