Внутрішня політика

Вибори омбудсмена: піклування про захист прав людини чи політичні торги?

05.06.2017
img1
Прес-служба МЦПД

6 червня Верховна Рада України планувала розглянути питання призначення уповноваженого з прав людини.  У зв’язку з цим посилилась боротьба за дане крісло між різними політичними силами, а також громадськими організаціями. Гостроти цій ситуації надають можливі дострокові парламентські вибори, можливе переформатування уряду й загальні міжгрупові суперечності та боротьба всередині коаліції.

П’ять років тому Верховна Рада з другої спроби обрала омбудсмена України. На голосування вносили лише одну кандидатуру – урядову уповноважену у Європейському суді з прав людини Валерію Лутковську. Її підтримали 252 народні депутати. Присягу Валерія Лутковська приймала під вигуки “Ганьба”. Різні політсили не раз намагалися ініціювати її відставку. Попри це, Валерія Лутковська протрималась до кінця п’ятирічного терміну.

Правозахисники позитивно оцінюють результати її роботи зазначаючи, що вона тісно співпрацювала з громадянським суспільством та правозахисними організаціями, що її офіс став відкритим, а розроблений за її каденції національний превентивний механізм довів свою дієвість. Загалом Валерія Лутковська офіс залишати не поспішає, а її команда впевнена, що із завданнями впорались добре.

Попередниця Валерії Лутковської Ніна Карпачова працювала уповноваженим з 14 квітня 1998 до 27 квітня 2012 року.

Правозахисники не довіряють політикам і переконані, що, якщо пошуком кандидатів будуть займатися лише політики, то й новий уповноважений буде політично залежним. Тому вони вимагають від Парламенту провести відкритий конкурс. Про це йдеться у відкритій заяві низки організацій, зокрема Amnesty International, Української Гельсінської спілки з прав людини та Центру громадянських свобод. Вони вимагають гарантувати відповідність кандидатів професійним стандартам та їхню незалежність від впливу партійних інтересів. Також зазначається, що кандидати на посаду Омбудсмена мають відповідати низці критеріїв, зокрема, володіти глибоким знанням міжнародних стандартів прав людини, мати тривалий досвід правозахисної роботи і бути незалежними від будь-яких політичних сил.

Якщо говорити про формальні вимоги до кандидатів на цю посаду, то відповідно до закону Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п’яти років проживає в Україні. Крім того, не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

Процедура призначення омбудсмена передбачає таємне голосування бюлетенями. Якщо в першому турі голосування ніхто з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, потім двоє з тих, хто займе перші місця, будуть ставитися на повторне голосування (знову бюлетенями).

Тим часом в Парламенті вже визначились із своїми кандидатами. Щоправда через невідповідність вимогам не змогли претендувати на цю посаду відомий правозахисник Георгій Логвінський та перший віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко. Наразі, на крісло омбудсмена претендує голова комітету з питань соцполітики та представниця “Народного фронту” Людмила Денісова, депутат від БПП, відомий адвокат Сергій Алексєєв та громадський діяч, адвокат Ігоря Мосійчука – Андрій Мамалига.

Політичну заангажованість закидають усім претендентам. Двоє з них – Людмила Денісова та Сергій Алексєєв – чинні народні депутати, входять до складу політичних партій та фракцій, а Андрія Мамалигу активно підтримує “Радикальна партія” Олега Ляшка, хоча він це активно заперечує.

На думку представників правозахисних організацій жоден із цих кандидатів немає достатнього досвіду правозахисної діяльності, оскільки юридичні та адвокатські послуги Сергія Алексєєва та Андрія Мамалиги не мають нічого спільного із захистом прав людей. Людмила Денисова ж хоча і має юридичну освіту, але за спеціальністю практично не працювала.

Заполітизований характер виборів Уповноваженого в Україні викликає занепокоєння в Європі, про це йдеться в листі Європейської мережі омбудсменів (входять представники 40 країн). Також бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ у зверненні до Спікера ВРУ Андрія Парубія рекомендувало Верховній Раді змінити поточний порядок обрання і призначення омбудсмена та максимально його деполітизувати.

Якщо аналізувати ситуацію з точки зору української практики призначення на посади за партійним квотам та поглянути на ситуації ширше, то можна припустити, що посада омбудсмена стане об’єктом політичних домовленостей (а точніше торгів) між БПП та “Народним фронтом”. Можливим варіантом торгів може стати обрання на посаду Уповноваженого Людмили Денисової, замість того за БПП залишиться квота щодо голови Рахункової плати. Також, це питання може бути підв’язано під обрання членів ЦВК. Крім того, вакантними є посади голів Нацбанку та Фонду держмайна, аудитора НАБУ. Є також три вакансії в Кабміні – міністр охорони здоров’я Уляна Супрун з липня минулого року перебуває у статусі “виконувача обов’язків”, після відставки Тараса Кутового на торги виставлене й крісло міністра аграрної політики, а також після заяви про відставку Юрія Стеця зависає крісло міністра інформаційної політики.

Закономірно постає питання чому навколо цієї посади розгортається така запекла політична боротьба? Насправді омбудсмен в Україні – посада декларативно-дорадча, хоча у зв’язку з анексією Криму та війною на Сході її значення зросло. Уповноважений має право невідкладного прийому та безперешкодного відвідування державних органів та інших установ незалежно від форми власності, звертатись до Конституційного суду України, подавати позови до суду, проводити відповідні перевірки тощо. Тобто при грамотній побудові роботи дана посадова особа може принести досить багато політичних дивідендів для партії, яка її туди делегувала, а це дуже важливо в умовах “загрози” дострокових парламентських виборів, особливо для тих політичних сил, які мають низьку електоральну підтримку як, наприклад, “Народний фронт”.

Показовим є те, що для соратників Яценюка та Авакова посада омбудсмена раптом виявилася принциповою. “Народний фронт” для унеможливлення “кидку” у кадрових торгах” навіть хоче провести в Раді зміни до законодавства, щоб Уповноважений обирався відкритим голосуванням.  Звичайно, що за таких умов робота омбудсмена буде більш спрямована на піар, ніж на реальний захист прав людини.

Таким чином, ситуація довкола обрання Уповноваженого ВРУ з прав людини є лише елементом більш широких торгів за всі кадрові вакансії. Коаліціанти активно шукають баланс у цьому питанні, щоб ніхто не образився при розподілі даного кадрового пакета. Політики не бажають чути правозахисні організації, які наголошують на відсутності необхідного досвіду та відповідної кваліфікації у всіх заявлених кандидатів. Тобто політичний істеблішмент України не спромігся піднятись вище вузькогрупових політичних інтересів навіть у такому важливому та актуальному питанні для українців і світу загалом, як захист прав людини. Подібна ситуація досить сильно може вдарити по іміджу  нашої країни.

У зв’язку з відсутністю консенсусу між головними політичними гравцями щодо кадрових питань цілком можливим є провал голосування й тоді доведеться запускати процедуру знову і вибори омбудсмена вже просто не встигнуть провести до завершення цієї сесії. Вірогідність такої ситуації є дуже висока з огляду на те, що головний претендент Людмила Денисова отримала червону картку від правозахисників, які зайняли щодо її кандидатури негативну позицію. З огляду на це, багато депутатів можуть не захотіти ризикувати голосувати за її кандидатуру. Таким чином, Валерія Лутковська зможе залишитись на своїй посаді як мінімум до осені.

Публікації за пріоритетом «Внутрішня політика»
Внутрішня політика

"Суспільству потрібен діалог. Він є одночасно і результатом, і знаряддям досягнення толерантності", - Андрій Куликов

В рамках комунікаційної кампанії "Віднайти повагу" до студентів Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського завітав відомий журналіст, медіа-експерт, Посланець толерантності Програми розвитку ООН в Україні Андрій Куликов. "Перш ніж засуджувати людину чи групу людей, згадайте, що кожен має право бути інакшим, ніж ми, оскільки ми теж інакші, ніж вони". Толерантність необхідна для того, щоб сприймати людей, які нам видаються такими несхожими, - зазначив пан Андрій під час діалогу зі студентами. Також наголосив на важливості вміння мислити та аналізувати:«Слухайте. думайте» – це гасло «Громадського радіо», яке водночас може бути і гаслом толерантності", відзначив він.      

Внутрішня політика

Закон про реінтеграцію Донбасу: головні плюси та мінуси

4 жовтня 2017 р. текст законопроекту про «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» з’явився у відкритому доступі. Даний документ (відомий як законопроект про реінтеграцію Донбасу), поданий з ініціативи Президента України, покликаний удосконалити правове регулювання ситуації, яка склалася на сході України, однак не передбачає низки кроків, необхідних для досягнення цієї мети. «Плюси» законопроекту По-перше, даний законопроект, у випадку схвалення Верховною Радою, буде першим документом, який на законодавчому рівні визнає ОРДЛО тимчасово окупованими територіями, Росію – державою-агресором щодо подій на Донбасі, а проросійських бойовиків прирівнює до «маріонеток» Кремля. По-друге, законопроект про реінтеграцію Донбасі усуває правові протиріччя, зокрема дозволяючи скасовувати режим АТО і передаючи управління в прифронтових районах від СБУ до  Об’єднаного оперативного штабу Збройних Сил України. По-третє, законопроект визначає, що державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями має ґрунтуватися на політико-дипломатичних засобах.  «Мінуси» законопроекту По-перше, попри проголошену мету законопроект не пропонує конкретних механізмів відновлення державного суверенітету над тимчасово окупованими територіями. По-друге, законопроект не враховує людський вимір, зокрема механізми забезпечення прав і свобод громадян, які проживають в ОРДЛО, як-от: пенсії, соціальне забезпечення, адміністративних послуг тощо. Як наслідок можуть бути створені серйозні проблеми для українських громядан, які проживають на неконтрольованих територіях. По-третє, преамбула даного законопроекту посилається на докази агресії Росії на сході України (на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії», яка не має обов’язкового характеру), однак ігнорує беззаперечні факти агресії Росії в Криму. Саме посилання на анексію Криму та включення кримської «компоненти» дало б змогу Україні легше домогтися міжнародного визнання Росії держави-агресором. По-четверте в даному законопроекті міститься «слизька» згадка про Мінські угоди (органами державної влади України «забезпечується пріоритетність виконання безпекових положень» Мінських угод. Як наслідок, виникає питання чи наявна в даному документі правова колізія: Мінських угодах стороною конфлікту визнані ОРДЛО, в даному законопроекті – Росія. Гловним ж є те, що законопроект про реінтеграцію Донбасу радше вирішує оперативні завдання, однак не містить ефективних механізмів досягнення цілей самого законопроекту, зокрема звільнення ОРДЛО та захист прав, свобод і законних інтересів осіб, які постраждали від збройного конфлікту.                                                    Експерти МЦПД: Ігор Петренко та Євген Ярошенко 

Внутрішня політика

Аналіз внесених змін до Кримінально-процесуального кодексу України

3 жовтня ВРУ з подачі Народного депутата Андрія Лозового (фракція Радикальної партії О.Ляшка) внесла правки в статті 219 та 284 КПК України, які зменшують терміни досудового розслідування до трьох місяців для злочинів середньої тяжкості і півроку – для тяжких або особливо тяжких злочинів з моменту внесення даних в ЄРДР, а також вносить деякі інші зміни в КПК України. Раніше кодекс передбачав, що загальний термін досудового розслідування не може перевищувати відповідно 2, 6 і 12 місяців з дня повідомлення особі про підозру. Тепер термін досудового розслідування буде обчислюватись не з моменту повідомлення про підозру, а з тих пір, коли внесуть дані про порушення в Єдиний реєстр досудових розслідувань – і до дня звернення до суду з обвинувальним актом. Відповідно до прийнятих норм, такий термін становить: 2 місяці – щодо кримінального проступку, 3 місяці – щодо злочину невеликої або середньої тяжкості, 6 місяців – щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину. Що це означає на практиці? Фактично дані зміни унеможливлюють притягнення до відповідальності злочинців за тяжкі та особливо тяжкі злочини – убивства, грабежі, теракти, незаконне збагачення тощо. Як правило, розслідування подібних злочинів займає близько року (інколи навіть довше). Це пов’язано з необхідністю проведення великого масиву слідчих дій (експертиз, допитів, обшуків, арештів рахунків, отримання тимчасового доступу до документів тощо). Дані зміни також можуть призвести до закриття резонансних справ (подій на Майдані, вбивство Павла Шеремета тощо), а також  до закриття справ проти одіозних чиновників та депутатів. Також були внесені зміни до статей 242-244, 332 КПК України, якими закріпили право призначати експертизу тільки за судом. Тобто, тепер сторона захисту позбавляється свого права залучати експертів на договірних засадах, а сторона обвинувачення буде змушена чекати на дозвіл суду, щоб провести експертизу. Це є порушенням принципу змагальності. Також було внесено зміни до статей 303 та 307, якими передбачили повернення можливості оскарження до слідчого судді рішення (повідомлення) про підозру. А це фактично дозволить судам блокувати будь-яке кримінальне розслідування.  

Внутрішня політика

Дискусія "Переваги толерантного суспільства і як побудувати його в Україні"

Сьогодні відбулася панельна дискусія "Переваги толерантного суспільства і як побудувати його в Україні" в рамках комунікаційної кампанії "Віднайти повагу", в якій взяли участь Посланці доброї волі ПРООН - Павло Вишебаба, Андрій Куликов, Катя Чілі, Любко Дереш, а також головний радник МЦПД Василь Філіпчук. Ключовою темою дискусії стало обговорення важливості та актуальності феномену толерантності в суспільстві у всіх його можливих проявах та варіаціях. Зокрема, Василь Філіпчук звернув увагу на практичний вимір толерантності, проаналізувавши рівень доходів на душу населення, зазначив, що чим вищий добробут суспільства, тим вони толерантніші. Павло Вишебаба, який є співзасновником ГО "Єдина планета", відзначив, що повага до інших, починається з усвідомлення кожного єдності з усім живим. "Толерантність - це певний тип культури, який необхідно побудувати в суспільстві. Потрібно усвідомити, що кожен з нас залежний від іншого. Якщо спробувати побудувати такий логічний ланцюжок, то коли ми це усвідомлюємо - це і є толерантність, наступним кроком йде повага, і потім - любов. Саме це і збагачує нас", - наголосив Любко Дереш.      Модератор дискусії, Андрій Куликов, підбиваючи підтримки, завершив дуже просто і водночас змістовно, - толерантність - це сила.  

Внутрішня політика

НОВЕ ВИБОРЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЯК ЗАБУТА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Ефективна боротьба з корупцією і відновлення інституційної спроможності можливе лише за умови подолання політичної корупції та оновлення політичної еліти. Головною передумовою таких перетворень виступає зміна виборчого законодавства. Як правило, виборче законодавство в Україні змінюється під вибори та є результатом компромісу між основними парламентськими фракціями, які прагнуть переобиратися і створюють для цього відповідні умови. Як наслідок чинна виборча система консервує корупційно-олігархічну систему управління державою, подолати яку можливо за умови зміни виборчих правил, підтриманих широкою громадськістю та міжнародною спільнотою. Забуті обіцянки За 26 років незалежності в Україні відбулось вісім парламентських виборів, на яких застосовувались три типи виборчих систем. Остання зміна виборчої системи в Україні відбулась в 2011 році, коли була запроваджена змішана система виборів народних депутатів, яка передбачає обрання 225 парламентаріїв в загальномандатному окрузі за виборчими списками політичних партій і 225 депутатів за мажоритарною системою в одномандатних округах. За цією системою були проведені вибори до ВРУ у 2012 та 2014 роках. Мажоритарна складова через корупційність та можливість застосування адміністративного ресурсу отримала негативну оцінку як з боку представників громадянського суспільства, так і з боку міжнародних організацій, зокрема Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ. Також дана система створює умови для продажу прохідних місць в закритих списках партій. Тому запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками було однією з вимог Майдану, яка була зафіксована в Коаліційній угоді та передвиборчих програмах Петра Порошенка і його політичної сили. Наразі в середовищі міжнародних організацій, частини політиків, експертів та представників громадськості існує консенсус щодо необхідності проведення виборів народних депутатів України за пропорційною виборчою системою з голосуванням за відкриті партійні списки. Зокрема, про це йдеться у Резолюції 1755 (2010) Парламентської Асамблеї Ради Європи та у висновку Венеціанської комісії на Закон України “Про вибори народних депутатів України” 2011 року. Цей консенсус базується на впевненості, що подібна система сприяє інституційній розбудові партій і внутрішньопартійної демократії, оновленню політичних еліт, а також збільшує вплив виборців на партії та кандидатів через право обирати черговість проходження депутатів від однієї й тієї ж партії до парламенту. Першопочатковим кроком у напрямку проведення виборчої реформи є зміна членів ЦВК, термін повноважень яких вже давно закінчився. Окрім “одіозності” окремих представників ЦВК до даного органу є більш серйозні зауваження. Наприклад, на місцевих виборах 2015 року скандалом стало рішення ЦВК не проводити другий тур виборів міського голови Павлограда. Цим рішенням ЦВК, по суті, змінило виборчу систему. Без досягнення широкого компромісу і врахування інтересів усіх фракцій призначити нових членів ЦВК фактично неможливо. Тому зміна складу ЦВК – це питання складних політичних інтриг та боротьби за впливи. Виборчі новації Виборча реформа повинна бути комплексною, передбачати не лише зміну системи обрання, а й включати розробку Виборчого кодексу у якому були б встановлені рамкові умови проведення виборів в країні для уникнення постійних змін виборчих правил. Важливим є закріплення положення згідно з яким будь-які зміни виборчого законодавства вступають в силу з наступних виборів, щоб у нинішнього складу ВРУ не було спокуси змінювати виборче законодавство собі на користь. Окрім цього важливою складовою такого кодексу повинно стати запровадження ефективної системи юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства, яка ліквідує можливості для підкупу виборців та застосування адміністративного ресурсу. Новий закон про вибори народних депутатів повинен стати відправною точкою для змін в країні, адже лише зміна правил формування представницького органу у напрямку запровадження пропорційної системи з відкритими регіональними списками може витіснити корупційно-олігархічний елемент. Наразі існує декілька проектів внесення змін до Закону “Про вибори народних депутатів України”. На нашу думку ключовими індикаторами якісних змін повинні стати запровадження наступних новацій. Територіальна організація виборів. Утворити багатомандатні виборчі округи, які включатимуть не одну або декілька областей, а їх частини. Це можна зробити двома способами: 1) безпосередньо визначити в Законі межі округів; 2) встановити чіткі вимоги до округів (наприклад, принцип неперервності меж округів, утворення округів з приблизно однаковою кількістю виборців тощо). Всі закордонні виборчі дільниці повинні належати до одного з багатомандатних виборчих округів. Висування і реєстрація кандидатів у депутати. Закріпити право висунення кандидатів на виборах лише за зареєстрованими партіями, які будуть висувають два типи списків кандидатів – списки для відповідних регіональних округів та список для загальнодержавного виборчого округу, який включатиме всіх кандидатів, висунутих партією у багатомандатних округах. Розмір виборчої застави необхідно встановити на рівні не меншому за 2000 мінімальних заробітних плат та передбачити її повернення партіям, які подолали виборчий бар’єр або набрали не менше 4% голосів виборців. Визначити чіткий і вичерпний перелік підстав для відмови у реєстрації кандидатів. Формування виборчих комісій. Закріпити триступеневу систему виборчих комісій – Центральна виборча комісія, територіальні виборчі комісії (ТВК) та дільничні виборчі комісії (ДВК). Визначити, що кожна партія-суб’єкт виборчого процесу може запропонувати до складу ТВК/ДВК по 1 кандидатурі, а також повинна висунути кандидатури до складу не менш ніж 2/3 усіх ТВК та ДВК. Передвиборча агітація. Передбачити обов’язковість проведення дебатів між партіями на загальнодержавних каналах телебачення. Запровадити обмеження на розміщення платної зовнішньої політичної реклами та реклами на радіо і телебаченні політичними партіями чи кандидатами у виборчий та міжвиборчий період. Голосування, підрахунок голосів та встановлення результатів виборів. Закріпити за виборцями  можливість голосування як за список кандидатів від партії у багатомандатному окрузі, так і за окремого кандидата у цьому списку. Закріпити право на участь у розподілі депутатських мандатів лише за тими партіями, які у загальнодержавному окрузі отримали на свою підтримку не менше 5% дійсних голосів виборців. Закріпити процедуру розподілу депутатських мандатів у три етапи: 1) визначення кількості мандатів, отриманих кожною партією, яка подолала виборчий бар'єр; 2) визначення кандидатів, які вважаються обраними депутатами у конкретних багатомандатних округах; 3) розподіл між кандидатами від партії у загальнодержавному окрузі мандатів, які залишилися нерозподіленими в багатомандатних округах до вичерпання загальної кількості мандатів, які отримала відповідна партія. Це основні концептуальні положення, які повинні бути відображені у змінах до Закону “Про вибори народних депутатів” для забезпечення якісних змін виборчих правил. Надзвичайно важливим є завдання якомога швидше почати виборчу реформу, адже вона потребує серйозної підготовки як з боку самих політичних гравців, які повинні мати час адаптуватись до виборчих новацій, так і з боку громадян, яким необхідно роз’яснити складнощі нової системи – процедури голосування, підрахунку голосів та встановлення результатів виборів. Що далі? Наразі в Україні немає політичної волі для зміни виборчого законодавства. Влада не готова відмовитись від “мажоритарної” складової, оскільки саме вона дає можливість “добрати” необхідних депутатів для провладної коаліції. Також “мажоритарка” вигідна олігархату, який, маючи значні фінансові ресурси і сильні позиції в конкретних регіонах, може з легкістю забезпечити представництво своїх інтересів в парламенті. Крім того, закриті списки дають можливість політичним силам вибудовувати чітку ієрархічну структуру та формувати почуття особистого зобов’язання перед лідером, також це дає можливість заробляти кошти шляхом продажу прохідних місць. Проведення позачергових та чергових виборів за чинним виборчим законодавством призведе лише до консервування корупційно-олігархічної системи управління країною. Активно виступають за зміну виборчого законодавства позапарламентські політичні сили, деякі чинні народні обранці та представники громадянського суспільства. Так, 20 вересня на Майдані Незалежності “нові опозиційні сили” оголосили про початок мобілізації на Всеукраїнську акцію в підтримку великої політичної реформи, ключовою складовою якої є зміна виборчих правил, а також обмеження депутатської недоторканності та створення антикорупційного суду. Загальнонаціональна акція запланована на 17 жовтня у Києві та всіх обласних центрах України. Таким чином, виборча реформа можлива лише за умови активної участі громадянського суспільства, коли під його тиском цей парламент буде змушений проголосувати за зміну виборчих правил, а новий представницький орган буде мати шанс на якісне оновлення. Важливою також є і консолідована позиція міжнародної спільноти, яка із розряду “рекомендацій” питання зміни виборчого законодавства повинна перенести у розряд “основних вимог”.