Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) 19 лютого провів дискусію на тему "Українська журналістика в умовах війни: безпристрасність vs патріотизм".
В обговоренні взяли участь експерти Центру, українські та російські журналісти.
"Радіо Свобода" пропонує вашій увазі думки учасників цієї дискусії.
Денис Попович, журналіст (інтернет-видання «Апостроф»):
«В умовах бойових дій, в яких ми зараз опинились, пропаганда – надважлива річ. У військових частинах є спеціальні люди, які займаються пропагандою, цілі відділи, пропаганда виховує людей, і без неї вести інформаційну війну неможливо. На мій погляд, в Україні не налагоджена пропагандистська робота, у військах (та і в принципі в суспільстві) людям не розповідають, для чого потрібна ця війна, де її кінець. Тут ми маємо деякою мірою брати приклад з наших російських колег, які намагаються виховувати своє населення».
Жан Новосельцев, екс-ведучий програми «Гроші» («1+1»), керівник проекту TV17:
«Ви говорите про журналістику – і прославляєте пропаганду, ви говорите про російські ЗМІ, які порушують – і ні слова про українські. Ви саме займаєтесь тим, що розпалюєте війну. Ви маєте розуміти відповідальність, навіть за такий ось захід. Де баланс думок? Чому ви в один бік стріляєте? Про яку ви кажете користь пропаганди, якщо це брехня? Пропаганда в чому? У нас телеміст йде. Ми говоримо з тією стороною і знаємо, що аеропорту вже немає. Нам зі всіх ЗМІ кажуть, що він наш, ми дзвонимо Лисенку, і він каже: «Він наш». Хлопці там помирають, їм ніхто не допомагає. У цей момент уже все, це не наша територія. І в цьому плюс? Який плюс в цьому? Якщо є вибір між добром і злом, ви спитайте і там, і там, хай це буде на суд громадськості. Не нам вирішувати, ми – не боги. Від кожного слова залежить людське життя».
Євген Кисельов, російський і український журналіст:
«Голос Америки» – це пропаганда? BBC, Deutsche Welle, Свобода… З одного боку, це дуже високі стандарти журналістики, з іншої – це зовнішньополітична пропаганда. Не потрібна чорно-біла картина, журналістика набагато складніша, ніж якийсь набір стандартів, про який люблять говорити. Крім холодного висвітлення новин є сторінки думок, колонки, нариси, репортажі. Репортажі і фоторепортажі кореспондента Loa Angeles Times Сергія Лойка про захисників Донецького аеропорту – це не позитивний приклад пропаганди? Вони увесь світ обійшли. Викривлювати інформацію, брехати – про це питання навіть не стоїть. Давайте, умовно кажучи, всім світом будемо збирати факти, детально розповідати, що є військова присутність».
Віктор Шлінчак, керівник агентства «Главком»:
«Ми всі чудово розуміємо, що країна знаходиться у війні. Я просто собі не уявляю, щоб газета «Правда» у 1941 році друкувала програмне інтерв’ю Гітлера. Коли б ви були мобілізовані, і вам дали б автомат, ви б стріляли чи роздумували, чи правильно летить патрон? У військовий час не йде мова про журналістику. Ми це всі прекрасно розуміємо. У першу чергу мова йде про пропаганду і про те, хто виграє інформаційну війну».
Поліна Хімшіашвілі, спецкор відділу політики «РБК-Росія»:
«Я б хотіла звернути увагу на те, що у Росії теза «Журналістика має служити державі» уже давно реалізовується, результати цього добре помітні. Якщо ви вважаєте, що у цьому Україна має копіювати Росію, це не найкращий спосіб покращити вектор відносин. В умовах війни журналіст має залишатися журналістом, і у Росії є приклади цього. Звичайно, на федеральних ЗМІ ви їх не побачите, але є спроби зберегти журналістський професіоналізм».
Олексій Кутєпов, журналіст «17 каналу»:
«Журналіст має служити правді, якщо він справді хоче залишатися у професії. В інформаційній журналістиці є однозначні стандарти професії – мінімум дві точки зору, альтернативні думки. Журналіст має завжди сумніватися… Стати на чийсь бік у конфлікті – це коли зникає у журналістському матеріалі протилежна думка. Я вам поясню, як це, наприклад, робиться на «1+1». «Чому, – питає колега редактора, – ми не даємо думку Захарченка у сюжетах?» «Війна, ми з терористами не спілкуємося». Все виправдовується якоюсь особливою ситуацією. Але у цей момент зникає журналістика».
Василь Філіпчук, політичний експерт, Голова правління Міжнародного центру перспективних досліджень:
«Очевидно, що державі потрібна ефективна пропаганда, а ефективна пропаганда може бути тільки чесною. Держава намагається зараз вести пропагандистську компанію, бо не секрет, що ми у інформаційній війні, але не треба вважати суспільство дурнями, які нічого не перевіряють. Якщо пропаганда нечесна, вона стає неефективною. Коли Радянський Союз був – велика пропагандистська машина – ми ночами слухали Радіо Свобода і вірили їм. Якщо наша пропагандистська машина буде брехати – найкраще міністерство інформаційної політики закрити, і краще без такої пропаганди взагалі».
НАТО 70 років: чому зараз Україна далі від Альянсу, ніж будь-коли
Повільно і болісно, ціною великих втрат і ризиків, ідея вступу до НАТО перетворюється з інструменту торгу та маніпуляції в імператив зовнішньої політики України. Іронія долі в тому, що, нарешті почавши ставитися до Альянсу серйозно, Україна зіткнулася з найскладнішими перешкодами на шляху до членства в ньому за всю свою історію. Таку думку висловив "Апострофу" асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко. Фраза про те, що ми наближаємося до вступу до НАТО - це в кращому випадку просто симпатичний мовний зворот, а в гіршому - міф. Близькість до членства в Альянсі неможливо виміряти. Рішення приймається всіма країнами-членами, на нього впливають тисячі чинників, більшість з яких перебувають далеко за межами сфери відповідальності держави, яка хоче стати його членом. Можна приймати скільки завгодно поправок у власну конституцію, проводити заміри громадської думки і навіть референдуми - стати ближче до членства в НАТО це не допоможе. До НАТО ми вступимо тільки тоді, коли цього будуть хотіти всі нинішні члени Альянсу або ж сильно будуть хотіти всі його "важковаговики". При цьому ніякої односпрямованої траєкторії цього руху немає: можна збільшити свої шанси, використовуючи міжнародний контекст або майстерну дипломатію, але не можна бути впевненим у тому, що вони знову не зменшаться в результаті виборів у кожній із країн, виникнення нових регіональних конфліктів або інших подій міжнародного життя. Скажімо, за останні п'ять років, залишаючись дуже далеко від перспективи членства, ми, тим не менш, кілька разів ставали трохи ближче і трохи далі від неї. Така ж траєкторія продовжиться і в майбутньому. Найбільш далеко від членства в НАТО ми опиняємося зовсім не тоді, коли різні політичні сили висловлюють протилежні думки з цього питання - це нормальна демократична практика. Від НАТО нас віддаляє щось зовсім інше, а саме - наша слабкість, високі ризики і відсутність демократії. Вимогу про демократію зафіксовано у Вашингтонському договорі - так що йому теж виповнюється 70 років. Вона важлива, тому що демократії можуть довіряти одна одній. Ми традиційно недооцінюємо значимість цього критерію, вважаючи його формальністю - одна з фундаментальних помилок нашої зовнішньої політики. Що стосується слабкості, то під нею в більшості випадків у сучасному світі доцільно мати на увазі бідність. Ми залишаємося бідними, а у відносному вимірі - стаємо навіть біднішими. З цієї простої причини наша цінність як союзника вище не стає. Ми думаємо, що стає - і навіть переконуємо в цьому партнерів - тому що ми стримуємо агресію Росії. Але навіть ті в Альянсі, хто вірять в бажання Кремля захопити пару країн у Східній Європі, будуть вважати, що в такій ситуації вигідніше обмежено підтримувати Україну і переймати її досвід без того, щоб поширювати на неї гарантії безпеки. З такими ж міркуваннями пов'язані й додаткові ризики, що створює для нас конфлікт із Росією, як би його не називали. Він не підвищує, а знижує наші шанси. Майже ніхто в НАТО не захоче ризикувати війною з Росією для захисту України. Поки така війна залишається цілком реальною перспективою, відповідальні політики в Європі не будуть хотіти членства України в Альянсі і вирішувати дилему: вступати у війну з Росією чи розвалити те, що 70 років було найефективнішою коаліцією в історії. Згідно з цими стратегічними міркуваннями, а зовсім не в результаті фокусів "руки Кремля", ми сьогодні далі від членства в НАТО - якщо вимірювати відстань в кількості країн, готових дати нам, скажімо, ПДЧ – ніж були на сумнозвісному саміті в Бухаресті 2008 року. Ми, як і раніше, сприймаємо НАТО в дусі холодної війни. Фраза Гастінгса Ісмея, першого генерального секретаря НАТО про keep the Russians out, the Americans in, and the Germans down ("не пускати росіян, забезпечувати присутність американців і стримувати німців") залишається популярною на українських просторах і при спробах зрозуміти логіку і функції Альянсу сьогодні. Хоча часи значно змінилися. Не вловивши цих змін, ми свого часу не змогли ув'язати відмову від ядерної зброї з питанням вступу до НАТО - або, як мінімум, великим кроком на цьому шляху. Якби Україна була сильною демократичною державою, то послідовність дій була б протилежною: спочатку б нам дали зрозуміти, що чекають в Альянсі, а потім українські політичні партії сперечалися б між собою про те, чи варто подавати заявку про членство. Долучитися до ювілеїв європейської безпеки нам вдасться, тільки змінивши себе. Николай Капитоненко, експерт МЦПД, спеціально для "Апострофа"
“Україна і Росія - один на один, і це асиметричний конфлікт,” - Микола Капітоненко
Асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко в інтерв`ю UKRLIFE.TV про мінливий політичний світ та місце України в ньому, а також про питання міжнародної безпеки
