Зовнішня політика

Підсумки міжнародних подій

22.11.2018
img1
Прес-служба МЦПД

Про головні події на міжнародній арені: Brexit, позиція США та ЄС щодо Ірану та можливість створення спільної армії ЄС аналізує експерт МЦПД Микола Капітоненко спеціально для видання "Апостроф".

Деталі за посиланням: https://apostrophe.ua/article/tv/2018-11-22/britaniya-na-grani-raskola-igra-muskulami-na-blijnem-vostoke-i-iranskoe-yabloko-razdora---klyuchevyie-sobyitiya-v-mire/22194?fbclid=IwAR1nhsLbDnVNaQfZnlYDhPtqUPHdjEdAhN0F5xR9mz-yKby7feDm1XNqrh0

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Експертний діалог: українсько-словацькі відносини. Вебінар 2

Міжнародний центр перспективних досліджень у партнерстві з Інститутом економічних та соціальних реформ INEKO (Словаччина) ініціювали проведення експертного вебінару, присвяченого обговоренню стану та перспектив відносин між Україною та Словаччиною. «Прагматизм» та «збалансованість» - саме такими словами наразі можна охарактеризувати українсько-словацькі відносини. На відміну від ситуації з іншими західними сусідами України, відносини з Словаччиною не обтяжені «історичним тягарем» та ідеологічними спекуляціями. В той же час, партнерство між двома країнами зумовлене взаємодоповнюваними інтересами, в першу чергу, у безпековій та енергетичній сферах. Однак часто перспективи розвитку стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною є недооціненими, адже існує величезний потенціал до збільшення та поглиблення двосторонньої торгівлі, співпраці в сферах енергетичної, регіональної безпеки та транскордонного співробітництва, а двосторонній механізм захисту прав меншин можуть слугувати моделлю для вирішення цієї проблеми і з іншими країнами. В той же час, Експерти відзначили важливість для обох країн раціонально використовувати існуючий потенціал для співпраці задля посилення стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною. Детальніше з аналізом сучасного стану українсько-словацьких відносин та рекомендацій щодо поглиблення співпраці між Україною та Словаччиною можна ознайомитись в презентаційних матеріалах вебінару: Презентація МЦПД Презентація INEKO Що відбувається у відносинах України та Словаччини? Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) вже вдруге проводить експертну дискусію, присвячену відносинам України з західними сусідами в рамках проекту «Україна та країни Вишеградської четвірки: на шляху до кращого взаєморозуміння та добросусідства». Враховуючи можливі небажані наслідки від існуючих тенденцій, основною метою проведення експертних обговорень МЦПД є пошук спільних дієвих механізмів для нормалізації відносин та добросусідства між Україною та країнами-членами Вишеградської групи. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду.

Зовнішня політика

Керченська криза та дилеми зовнішньої політики України

Азовська криза продемонструвала не тільки уразливість України в морі, ненадійність правових механізмів і довгострокові наслідки окупації Криму, а й типові для Києва проблеми у зовнішньополітичній стратегії. Реакцію наших західних партнерів на те, що сталося - засудження дій Росії і заклик звільнити захоплених моряків - багато наших політиків визначили як недостатньою або навіть сумнівною. Наприклад, заклик глави дипломатії ЄС Федеріки Могеріні до Росії та України бути більш стриманим і зовсім визнали як неадекватну відповідь на реалії, що склалися. Але це реалії - як сприймаємо їх ми, тут в Україні. Київ розраховував на більше. На якій підставі? Цей урок західна дипломатія викладає нам не вперше. Ми чекаємо від Заходу активної підтримки, декларуємо прагнення приєднатися до західних інституцій і організацій (вважаючи себе цінним призом для них), вносимо зміни до Конституції, а рівень підтримки Заходу залишається приблизно таким же, як і в 2014 році. Але ж нам як і раніше ніхто нічого не винен. І навіть закликання про Будапештський меморандум не змінять цього факту. Євросоюзу потрібно, якщо не повне рішення, то заморожування конфлікту на Донбасі і навколо Криму. У відповідь на події 25 листопада біля Керченської протоки, Київ, перш за все, очікує розширення антиросійських санкцій. Але чому ми так наполегливо тримаємося за цей інструмент, який до того ж - частина не нашої, а західної гри проти Росії. В даному ж випадку нам краще залишити ці надії і подумати, що слід зробити самим. Фронт антиросійських санкцій недостатньо міцний, а аргументи України - як і взагалі вся ця ситуація - викликають в Євросоюзі чимало запитань. Багато європейських політиків вважатимуть, що розширення антиросійських санкцій в такій ситуації буде заохочувати ризиковану поведінку Києва. Європейцям найменше потрібно повернення в 2014 рік, коли ніхто не знав, чого чекати далі від російсько-українського конфлікту. Стаття експерта МЦПД Миколи Капітоненка доступна за посиланням:https://realist.online/article/kerchenskij-krizis-i-dilemmy-vneshnej-politiki-ukrainy?fbclid=IwAR1s8tmYOWYqVsKyUMzsiQ0wI6qQAylqaHGWTsDk2-eQ7GAgiv5W9TR5tLI

Зовнішня політика

Три дороги для Британії: чому на шляху до Brexit немає виграшної стратегії

Уряд Великої Британії затвердив угоду про Brexit. Два міністри і держсекретар міністерства у справах Північної Ірландії вже подали у відставку, з різних причин вважаючи угоду неприйнятною. Консерватори збирають листи недовіри до прем’єр-міністра. Так виглядає на практиці реалізація надскладного завдання, яке 17,4 мільйони британців – майже 52% з тих, хто проголосував – поставили перед своїм урядом, підтримавши рішення про вихід країни з Європейського Союзу на референдумі 23 червня 2016 року. Велика Британія приєдналася до Європейських співтовариств у 1973 році. Більше сорока років поспіль поглиблення і поширення інтеграційних процесів в Європі тривало за участі Лондона. І хоча свого часу шлях Британії до вступу в ЄС був нелегким, вийти з союзу сьогодні виявляється не простіше. Однак те, що колись здавалося лише гіпотетичною можливістю – реалізація права виходу з ЄС однією з країн-членів, – зрештою стало реальністю, і ця реальність невпинно наближається, створюючи нову розстановку сил в Європі. Позиції уряду Терези Мей від початку були слабкими. У Лондона надто мало козирів у порівнянні з несподівано єдиним фронтом, який формує решта 27 держав-членів ЄС.Економіка Британії – це 15% економіки ЄС. Але це Лондону, а не решті 27 учасників, потрібно було дбати про умови виходу з Євросоюзу, докладати зусиль і йти на поступки. Бо навіть якщо ці умови не будуть узгоджені до дедлайна, вихід все одно відбудеться. А Brexit без угоди найбільше вдарить саме по Британії. Та й вже сьогодні втрати економіки країни від наслідків рішення про майбутній вихід з ЄС оцінюються у 2,5-3% ВНП щорічно. Процедура виходу створила ідеальні умови для кризи. Час для прийняття рішень – жорстко обмежений. Після активації в березні 2017 року статті 50 Договору про Європейський Союз розпочався зворотній відлік часу, і завершиться він 29 березня 2019 року. Британія вийде з ЄС, з угодою чи без неї. Тому Тереза Мей, захищаючи в Лондоні узгоджені з Брюсселем умови, абсолютно права: простір можливих рішень для Британії звузився до трьох. 1) Вихід без угоди 2) Вихід з тією угодою, яку вдасться укласти на основі досягнутої на експертному рівні 3) Відмова від Brexit. При цьому жодне з цих рішень не є простим. Вийти без угоди – означає втратити всі переваги інтегрованості до європейського економічного простору, залишившись із рівнем, який надається умовами СОТ, і базовим рівнем доступу до фінансових ринків. Покращити умови поточного варіанта угоди, яку представила Мей і яка спровокувала настільки гостру реакцію в Лондоні, буде важко – у Британії бракує переговорних важелів в діалозі з ЄС. Доказом цього стало те, як швидко й одноголосно влітку відкинули план Чекерс. М’який Brexit, якщо взагалі відбудеться, то на умовах ЄС, а не Британії. Це нерадісна новина для Лондона, але це – реальність. Поки що за умовами угоди Британія погодилася на перехідний період тривалістю 21 місяць, а також виплату в бюджет ЄС 39 млрд фунтів в якості "рахунку за розлучення", що багато хто вважає поразкою. Крім того, залишаються далекими від оптимального врегулювання питання безпеки. Якщо з Гібралтаром ситуація простіша, то питання Північної Ірландії стоїть так само гостро. Якщо Британія вийде з ЄС без угоди і відновить контроль над кордоном, то цей кордон фізично з’явиться між Північною Ірландією та Ірландією, чого не хочуть ані в ЄС, ані в Британії. А якщо Лондон, як і обіцяє, залишить прозорий кордон – то це означатиме, що Північна Ірландія буде відірвана від британського митного простору, що, знову ж таки, є неприйнятним для британських політиків. Додатковий політичний тиск, пов’язаний із збереженням територіальної цілісності країни та уникненням ескалації історичних конфліктів, не покращує переговорні позиції британського уряду. І, нарешті, третій варіант, із повторним референдумом містить надто багато ризиків. Чи готові консерватори брати на себе відповідальність за те, що не змогли втілити в життя прагнення більшості, висловлене прямим голосуванням? Що тоді вважати демократією? І головне – чи погодиться Євросоюз зупинити процедуру виходу Британії? Адже Договір про ЄС такої можливості не дає. За ним процедура виходу має завершитися 29 березня 2019 року, без варіантів. "Brexit означає Brexit", – не втомлюється повторювати на брифінгах з цього приводу президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. До того ж євроскептичні настрої, традиційно сильні у Британії, нікуди не зникають, і якщо створити прецедент повторного референдуму, це може закласти міну уповільненої дії під політичну систему країни. Права Тереза Мей і в тому, що справа стосується національних інтересів. Хоча, як і більшість політиків, вона спекулює цим красивим поняттям. Уявлення про те, що відповідає національним інтересам у ситуації, що склалася, суттєво розходяться. М’який Brexit із збереженням членства у спільному ринку ЄС та свободи пересування залишає більше економічних й торговельних можливостей, в той час як жорсткий – надає максимум свободи у світі, де, схоже, знову зростає попит на односторонні дії. Перед ЄС теж стоїть непросте завдання: зробити так, щоб ціна, яку заплатить Британія за вихід, виявилася достатньо великою для попередження подальшого розпаду Союзу, і водночас – зберегти рівень співпраці, який відповідає ступеню реальної інтеграції Єдиної Європи з Великою Британією. Вихід без угоди, схоже, стає грою з негативною сумою, де у підсумку програють всі. Тому шанси на те, що позиційна, важка боротьба за умови угоди триватиме до останнього, залишаються високими. Документи, що супроводжують Brexit, виглядають часом як привезені з далекого минулого. В них можна побачити, з одного боку, обережні сподівання на співпрацю там, де ще вчора панував принцип наднаціональності, а з іншого – традиційну для століть європейської дипломатії взаємну недовіру. Європа, до якої ми прагнемо, стає іншою. Автор: Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Блукаючи в "сірій зоні". Зовнішня політика України напередодні виборів

Формувати і реалізовувати зовнішню політику України ще довго доведеться виходячи з розуміння наших слабкостей. Простір для серйозної передвиборчої розмови на тему зовнішньої політики обмежений кількома базовими істинами і визначається набором простих фактів. Прагнення нагромадити спекуляції, мрії і просто міфи та видати це за зовнішньополітичний курс є цілком зрозумілим, особливо напередодні виборів в країні з непідконтрольними територіями, але, тим не менш, є безперспективним. Факт перший: Україна залишається слабкою і бідною країною. За чотири роки ми не виграли боротьбу на найважливішому фронті - фронті реальних змін в організації життя країни. Можливо, ми навіть віддалилися від цієї мети, вимушено витрачаючи ресурси на оборону. Ясності з тим, що все-таки важливіше і куди варто направляти наші убогі фінансові можливості, так і не з'явилося. Роками ведучи розмови на всіляких круглих столах по двох фронтах - внутрішні реформи і стримування агресії - ми не зробили вибір і не зрозуміли їх взаємному зв'язку, і закономірним підсумком стало розпорошення ресурсів і продовження старих перевірених практик. Україна зберегла колишні знайомі позиції в ключових рейтингах: слабкості держави, якості демократії, конкурентоспроможності і добробуту. Ми, як і п'ять років тому, гібридний не цілком демократичний режим і одна з двох найбідніших держав Європи. Стаття Миколи Капітоненко у виданні Ліга.net, доступна за посиланням: https://www.liga.net/politics/opinion/blujdaya-v-seroy-zone-vneshnyaya-politika-ukrainy-nakanune-vyborov?fbclid=IwAR2d7a8dUDoG4zY66e0pduwUDMGD0uqBJD5JmK95g_M6y6HkOLrD6t3GdCw

Зовнішня політика

Візит Ангели Меркель в Україну: підсумки

Другий за останні чотири роки візит Ангели Меркель в Київ збігся у часі з її рішенням піти з посади лідера Християнсько-демократичного союзу Німеччини та не брати участь у боротьбі за наступне канцлерство. Може статися, що ці рішення для України виявляться важливішими, ніж сам візит. Політична фігура Меркель займає центральне місце у зовнішньополітичному та безпековому ландшафті Європейського Союзу, а також у збереженні режиму антиросійських санкцій. Берлін претендує на статус політичного лідера ЄС і розцінюється багатьма як справжній претендент на гегемонію в Союзі після завершення виходу Великобританії. Роль економічного двигуна ЄС останнім часом доповнюється ініціативами ФРН у сфері безпеки та зовнішньої політики. Саме Меркель в липні поточного року виступила із заявою про те, що ЄС не може більше покладатися на силу США. Відповідальність за європейську безпеку в її нинішньому стані – вкрай непроста справа. Дестабілізований схід континенту, повна неясність із перспективами проекту Східного партнерства, довгограюче питання біженців, поглиблення ліній розколу всередині самого ЄС – все це дуже важко піддається цілеспрямованому управлінню. Однак, схоже, у Німеччини немає вибору: Європа потребує лідера. Конфлікт на Сході України й окупація Криму – вкрай серйозні довгострокові виклики для ЄС. Зрозумілої відповіді на питання про те, що робити з Росією немає. За таких обставин Німеччина є учасником Норманського формату, однаково відповідаючи як за його обмежену ефективність, так і за досягнення у вигляді зниження ризику повномасштабної війни. Цей формат – мінімальний спільний знаменник загальноєвропейського підходу до ситуації в Україні. Саме цей статус Берліна визначає порядок денний нинішніх відносин із Києвом. Ймовірно, обидві сторони мають одна до одної довгий список претензій. Україна підозрює ФРН у надто поблажливому ставленні до Кремля та персонально до російського президента. Німеччина скептично оцінює темпи реформ, наполегливо вказуючи на важливість боротьби із корупцією, децентралізації та інших кроків, які наблизили б Україну до європейських стандартів демократії та ефективності. Але навіть маючи претензії, сторони об’єднані самою ситуацією і потрібні одна одній. З якоїсь точки зору візит Меркель до Києва – це символ такої взаємозалежності. ФРН довго намагалася вести складну гру між Москвою та Києвом, поєднуючи прагматизм та цінності у своїй політиці. Побудова Північного потоку-2 та санкції проти Росії, підтримка України та наполегливі слова про необхідність тримати діалог з Москвою. Часом складається враження, що Берлін ніяк не може визначитися із тим, який ресурс в сучасному світі цінніший – правила гри чи гроші. Своєрідну точку рівноваги було знайдено чотири роки тому у формулюваннях Мінських домовленостей. Припинення збройного протистояння, відведення військ, відновлення контролю над кордоном, децентралізація та вибори в Україні. Ці слова канцлер Німеччини повторювала в різних варіаціях та різних форматах безліч разів. Повторила вона їх знов і під час візиту до Києва. Символом прагматичного підходу Берліну до зовнішньої політики став, принаймні в Україні, газопровід Північний потік-2. Після його запуску Україна втрачатиме лише від зменшення транзиту газу її територією від 2 до 3 млрд. доларів щорічно. Це приблизно стільки, скільки ми витрачаємо на армію. До цього додадуться ризики знецінювання нашої газотранспортної системи, зростання залежності від зовнішніх постачань газу, ймовірне погіршення умов таких постачань і т.п. Німеччина готова на таке послаблення України, бо на кону стоять її інтереси: економічні, енергетичні та геополітичні. Ми програли довгу риторичну боротьбу проти Північного потоку-2, апелюючи здебільшого до морального боку довгострокової співпраці з агресором. Для нас урок полягає в тому, що треба вчитися розмовляти мовою прагматичних інтересів. Який урок засвоїв Берлін – відкрите питання. Енергетична безпека в Європі теж серед важливих пунктів порядку денного візиту Меркель до Києва. На цей раз сеанс одночасної гри с Києвом та Москвою має принести Німеччині статус газового хаба Європи, але й зберегти достатньо морального авторитету щоб й надалі претендувати на статус ефективного посередника в російсько-українському конфлікті. Ще один традиційний для Меркель наголос зроблено на внутрішніх реформах в Україні. Німеччина фінансово допомагає Україні, і готова допомагати ще більше, зокрема в тому, що стосується розв’язання проблем вимушених переселенців. Але допомога має бути ефективною. Берлін хоче бачити Україну правовою, демократичною та з мінімальним рівнем корупції. Хоче, але не знаходить достатніх можливостей тиску на Київ. Із урахуванням виборчого 2019 року канцлер напевне захоче бути в курсі останніх новин перегонів та поглядів ключових їхніх учасників. Два сюжети в українсько-німецькому діалозі є відносно новими: миротворча місія на Донбасі та загострення в Азовському морі. Щодо можливого розгортання миротворців позиції Берліну близькі до позицій Києва. І як раз цей момент може стати точкою більш активної співпраці. Риторика Меркель на користь розгортання місії на всій неконтрольованій території Донбасу створює можливості координації позицій України та Німеччини в ООН і більш системного тиску на Росію, особливо якщо до цього вдасться долучити Францію та США. Щоправда, відповіді на питання про те, як змусити Кремль відійти від його поточної позиції не знать, ані в Києві, ані в Берліні. Ситуація в Азовському морі може стати джерелом занепокоєння для Німеччини. Потенційна ескалація не сприяє ані загальному контексту врегулювання конфлікту на Сході України, ані перспективам Чорноморської безпеки. До вже існуючих проблем можуть додатися нові, і на реакцію Берліну будуть чекати багато хто. В інтересах ФРН зайнятися превентивними кроками й не допустити виникнення нового фронту російсько-українського протистояння. Цілком можливо, що це був останній візит канцлера Ангели Меркель до Києва. Він, скоріше запам’ятається націленою у майбутнє зустріччю із студентами Київського університету імені Тараса Шевченка, аніж проривними політичними рішеннями.                                                                                                                    Микола Капітоненко