Основний союзник поза НАТО: три ілюзії України

22 березня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила «Звернення до Конгресу Сполучених штатів Америки щодо безпекових гарантій», в якому народні депутати просять надати нашій державі статус Основного союзника поза НАТО. Несвоєчасність та наївність даного звернення можуть викликати хибні ілюзії в Україні щодо зобов’язань США у протидії російській агресії, а також ускладнити українсько-американські відносини за президенства Дональда Трампа. Перш за все, необхідно навести основні положення Звернення Верховної Ради України до Конгресу США: «відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму, а також на розвиток стратегічного партнерства між нашими державами звертаємося до США з проханням розглянути питання щодо укладення з Україною оборонної угоди та надання Україні статусу Основного союзника поза НАТО». Відповідно до звернення ВРУ, «надання Україні статусу основного союзника поза НАТО та укладення двосторонньої оборонної угоди між Україною та США матиме величезний вплив на припинення російської агресії проти України, стримування агресора та запобігання розпалюванню великої війни в Європі», що є «в інтересах України, США, Європи і усього світу». Перша ілюзія України пов’язана з апелюванням до підписантів Будапештського меморандуму. Цей документ, який підписали Україна, Росія, США та Велика Британія в 1994 р., не є міжнародним договором і відповідно не тягне за собою жодних міжнародних зобов’язань Білого дому щодо безпекових гарантій Україні. Єдина допомога, на яку може розраховувати Україна «відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму» полягає в тому, що США «будуть проводити консультації у випадку ситуації, внаслідок якої постає питання щодо цих зобов’язань». Російська агресія дійсно є предметом регулярних переговорів і консультацій під час дипломатичних контактів між США, Великою Британією чи іншими державами, однак це не означає, що підписанти Будапештського меморандуму наразі готові вийти за рамки своїх «зобов’язань», передбачених у даному меморандумі. Натомість постійна апеляція до Будапештського меморандуму свідчить про нездатність України запропонувати дієвий міжнародний механізм протидії російської агресії. Друга ілюзія України полягає в тому, що в Києві розглядають набуття статусу основного союзника поза НАТО як альтернативу вступу до Північноатлантичного альянсу, двері до якої закриті Україні у найближчому майбутньому з багатьох причин. Основний союзник поза НАТО (Major Non-NATO Ally, MNN) – це визначення урядом США держав, які підтримують тісні стратегічні відносини з Вашингтоном. Статус MNNA передбачає фінансову підтримку у закупівлі озброєння, поставки військового майна, спільні військові навчання, однак не тягне за собою зобов’язання США щодо захисту цих партнерів у випадку нападу. Так, на сьогодні серед 16 MNNA лише чотири союзники можуть розраховувати на військову допомогу США у випадку нападу – Японія, Південна Корея, Австралія та Філіппіни. При цьому слід зауважити, що безпекові зобов’язання США щодо цих країн визначаються не статусом MNNA, а двосторонніми договорами про взаємну оборону. Третя ілюзія стосується бажання США надавати значну підтримку Україні у протидії російській агресії. Приміром, у грудні 2014 р. обидві палати Конгресу затвердили законопроекти про надання Україні статусу MNNA, однак тодішній президент Барак Обама не підтримав таку ініціативу. Сьогодні, навіть за підтримки Сенату і Палати представників, новий президент Дональд Трамп демонструє протекціоністську позицію і критично ставиться до зобов’язань США щодо підтримки безпеки своїх союзників. Як наслідок, невизначене майбутнє національної безпеки мають не лише окремі країни, що користуються перевагами MNNA, а навіть держави-члени НАТО. За перші два місяці свого президенства Трамп дав зрозуміти, що США готові надавати значну військову допомогу лише тим країнам, які входять у коло найважливіших торговельних партерів (Канада, Велика Британія)  чи недвозначно поділяють спільне бачення безпекових викликів (Японія, Південна Корея, Йорданія). Як ми бачимо, Україна поки не надто цікавить адміністрацію Трампа з урахуванням цих двох індикаторів....

Через чверть століття: чи є придністровський сценарій рішенням для Донбасу

2 березня 2017 року виповнилося 25 років з моменту початку збройного конфлікту у Придністров’ї. Хоча бойові дії між військами Молдови і збройними формуваннями самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) завершилися після підписання перемир’я у липні 1992 року, конфлікт досі не вирішений. З тих пір Молдова втратила контроль над цим регіоном, однак ПМР не була визнана жодною державою світу. Конфлікт вже чверть століття перебуває у "замороженому" стані через невирішеність статусу регіону. Під "замороженим" конфліктом розуміється така ситуація, за якої відсутні активні бойові дії між ворогуючими сторонами без політичного вирішення конфлікту. Крім придністровського конфлікту, прикладами "заморожених" конфліктів можуть бути нинішня ситуація в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Криму, Косово та на Кіпрі. Після підписання Мінських угод, які сприяли деескалації конфлікту на Донбасі, чимало українських політиків і експертів почали розглядати "замороження" конфлікту за "придністровським сценарієм" як кращу альтернативу, порівняно з відновленням повномасштабних бойових дій чи вирішенням проблеми шляхом наданням особливого статусу окремих районам Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). У зв’язку з цим виникає потреба передусім проаналізувати можливості та ризики, які випливають внаслідок замороження конфлікту. Безумовно, головним плюсом "замороження" конфлікту є уникнення найгірших наслідків, пов’язаних із продовженням бойових дій: втрати серед військовослужбовців, цивільного населення, вимушено переміщені особи, матеріальні збитки і руйнування. Крім того, заморожений конфлікт дозволяє державі, на території якої відбувається цей конфлікт, у найближчій перспективі заощадити ресурси, витрачені на утримання неконтрольованих районів. Зрештою, такий стан речей дасть змогу зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем, побудові конкурентоспроможної економіки, боєздатної армії, підготовці власного плану мирного врегулювання тощо. Так, фактична втрата контролю над сепаратистськими районами не завадила Грузії (більш успішно) і Молдові (менш успішно) провести важливі реформи на шляху європейської інтеграції. Водночас "замороження" конфлікту не позбавляє цю державу від низки об’єктивних викликів. По-перше, "заморожені" конфлікти є ефективним інструментом тиску з боку зовнішніх гравців. Для прикладу, конфлікти в Абхазії, Південній Осетії та Придністров’ї залишаються найдієвішим важелем впливу Росії на Грузію та Молдову, який періодично проявляється у формі військових провокацій чи політичного шантажу. По-друге, неврегульованість конфлікту віддаляє неконтрольовані території та робить дедалі важчою їх реінтеграцію. За 25 останніх років в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та Нагірному Карабаху виросло ціле покоління, ідентичність якого переважно не асоціюється з Грузією, Молдовою чи Азербайджаном. По-третє, "заморожені" конфлікти служать сприятливим осередком для контрабанди товарів, зброї, наркотрафіку та інших загроз. Ці явища стають вигідним бізнесом для обох сторін конфлікту, якщо лінія фронту залишається незмінною продовж тривалого часу. Так, контрабанда на Донбасі не потребує додаткового пояснення після початку блокади з боку громадських активістів. По-четверте, невирішені конфлікти можуть провокувати гострі суспільні і політичні протиріччя навколо шляхів врегулювання – від силового сценарію до відокремлення сепаратистських утворень. Подібна ситуація є до болю знайомою кожному громадянину України, якому не байдужий мир і майбутнє нашої держави. Інше питання – наскільки можливе "замороження" конфлікту на Донбасі? Унікальність війни на Донбасі робить менш реалістичним повторення "придністровського" сценарію на Сході України. На відміну від придністровського конфлікту, ситуація на Донбасі є більш інтернаціоналізованим конфліктом. Санкції США та ЄС проти Росії пов’язані саме з конфліктом на Сході. Як наслідок, "замороження" поки не відповідає інтересам Росії, зберігаються санкції Заходу. У свою чергу, невирішеність української кризи заважає багатьом міжнародним гравцям розвивати співробітництво з Росією. Крім того, якщо в інших "заморожених" конфліктах лінія розмежування відповідає географічним, адміністративним чи етнічним кордонам, то на Донбасі ця лінія сформувалася в результаті бойових дій, які "по-живому" розірвали цей регіон. Відповідно, заморозити цей конфлікт буде непросто у практичній площині, оскільки безліч родин мають родичів, які опинилися по різні сторони лінії розмежування. Крім того, на Донбасі досі діє єдиний виробничий ланцюг. Таким чином, Україні буде непросто заморозити конфлікт на Донбас на певний час. У цьому зв’язку Україні необхідно розробити свій комплексний план врегулювання з урахуванням унікальності конфлікту на Донбасі....

Зустріч міністрів закордонних справ G20

16 лютого 2017 р. у Бонні відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн G20. Це була перша багатостороння зустрічдипломатів провідних держав світу на такому рівні з початком цього року. Крім того, ця зустріч дала можливість главам дипломатичних відомств більшості країн G20 встановити перший офіційний контакт з командою Дональда Трампа в особі Державного секретаря США Рекса Тіллерсона. Як правило зустрічі міністрів закордонних справ G20 служать підготовкою до проведення самітів G20 на рівні глав держав та урядів. G20 є одним з провідних багатосторонніх форумів, де обговорюється низка проблем світової політики та економіки: тероризм, сирійська війна, російсько-український конфлікт, ситуація у Південно-Китайському морі, міграція, протекціонізм тощо. Неухильне зростання нових політичних та економічних центрів сили у світі призвело до того, що G7 з часом поступилася своїм місцем на користь більш представницького формату. Цього року світова торгівля буде однією з головних тем зустрічі G20 з урахуванням протекціоністських заяв («Америка передусім») та рішень (вихід з Транстихоокеанського партнерства) Дональда Трампа. У Бонні також мала місце низка двосторонніх зустрічей глав дипломатичних відомств. Зокрема, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров зустрівся з Державним секретарем США Рексом Тіллерсоном. Держсекретар заявив, що США готові співпрацювати з Росією, однак очікують, що США дотримуватимуться своїх зобов’язань щодо України. Таким чином, зустріч Лаврова і Тіллерсона дала змогу дізнатися вихідну позицію адміністрації Трампа щодо українського питання. Навряд чи відбудуться зміни у підходах Росії та США щодо України до особистої зустрічі Володимира Путіна з Дональдом Трампом, за підсумками якої можна буде прогнозувати розвиток подальших подій навколо нашої держави....

Америка передусім: інавгураційна промова 45-го Президента США Дональда Трампа

У Вашингтоні відбулася церемонія інавгурації президента США Дональда Трампа. Ключові меседжі інавгураційної промови проаналізував аналітик Євген Ярошенко: ​ Внутрішні питання Основну увагу новий президент США приділив внутрішнім проблемам. Трамп звинуватив політичний істеблішмент у Вашингтоні у численних проблемах, перед якими постали американські громадяни. Очікується, що адміністрація Трампа проводитиме соціально-орієнтовану внутрішню політику, яка матиме на меті створення нових робочих місць, подолання бідності та злочинності, відновлення виробництва, зміцнення безпеки і правопорядку, поліпшення якості освіти та охорони здоров’я. Крім того, у програмі Трампа передбачається, що США будуть модернізувати інфраструктуру та відновлювати добробут спираючись на власні ресурси за принципом «купувати американське і наймати американців». ​ Інтереси США передусім Трамп пообіцяв переглянути зовнішню політику, яку тривалий час проводив Білий дім і яка призвела до того, що зміцнення економіки, армії та безпеки багатьох країн світу відбувалося за рахунок інтересів США. Відповідно до промови нового президента, торгівля, зовнішня політика та міграційна політика США буде в першу чергу враховувати інтереси американських громадян. При цьому Трамп розглядає протекціонізм як інструмент відновлення сили і добробуту США. Наслідком такої політики може бути зменшення економічної та військово-політичної взаємозалежності США з країнами Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону. Протекціонізм може призвести до ускладнення стосунків з Китаєм, який команда Трампа розглядає як головного економічного конкурента США. Крім того, заява Трампа про повернення кордонів стосується відносин з Мексикою та означає, що Білий дім не відкидає можливість обмеження контактів з південним сусідом. ​ Цінності Президент заявив: «Ми не будемо нікому нав’язувати свій спосіб життя». Це означає, що США не будуть ставити відносини з іншими державами у залежність від ситуації з правами людини. США ймовірно більше не позиціонуватимуть себе як захисника ліберальних цінностей у світі. Така політика США вигідна багатьом країнам світу з авторитарними режимами, які зможуть поглибити відносини з Білим домом. ​ Союзники та противники 45-ий президент США оголосив, що США будуть прагнути посилити фронт «цивілізованого світу» з метою знищення ісламського тероризму. Як наслідок, боротьба проти ІДІЛ та інших терористичних організацій формуватимуть військово-політичні альянси США з іншими державами. У цьому зв’язку США ймовірно будуть зміцнювати відносини з країнами які активно борються проти ІДІЛ: Туреччиною, Великою Британією, Францією, арабськими країнами, Ізраїлем та Росією. Таким чином, Дональд Трамп буде першим за багато десятиліть президентом США, пріоритетом політики якого будуть внутрішні питання. При цьому зовнішня політика буде визначатися внутрішніми інтересами США, а не розстановкою сил у світі. В інавгураційній промові Трампа простежуються лише два напрямки зовнішньої політики: зміцнення економічного потенціалу США та боротьба проти ісламського тероризму....

Перипетії виборчого процесу в Європарламенті

17 січня 2017 р. Європейський Парламент обирає президента. За крісло глави законодавчої інституції змагаються сім кандидатів, які представляють різні фракції. Однак найбільші шанси на перемогу мають кандидати від двох найбільших фракцій Європарламенту – Антоніо Таяні від Європейської народної партії та Джанні Пітелла від Прогресивного альянсу соціалістів і демократів. Президент Європарламенту обирається терміном на 2,5 роки. Президент керує діяльністю та пленарними дебатами в Європарламенті, а також представляє установу у межах ЄС та відносинах з іншими країнами. Він також представляє позицію Європарламенту щодо питань, які перебувають на порядку денному саміту Європейської Ради. За неформальною практикою, посаду Президента Європарламенту по черзі обіймають представники двох найбільших фракцій – Європейської народної партії та Прогресивного альянсу соціалістів і демократів – з метою спрощення процедури прийняття законодавства ЄС. Однак цього разу Брекзіт, зростання націоналістичних партій та інші проблеми посіяли непорозуміння між найбільшими європейськими фракціями. Зокрема, кандидат від соціалістів та демократів Джанні Пітеллі виступив проти монополізації влади ЄС в руках представників ЄНП, з урахуванням того, що представники останньої нині обіймають посади Президента Європейської Комісії та Президента Європейської Ради. Як наслідок, без підтримки інших фракцій, в тому числі євроскептиків, ні Таяні, ні Пітелла навряд чи можуть розраховувати на перемогу. Цьогорічні вибори президента Європарламенту засвідчили управлінську кризу в установах ЄС, яка розгортається на тлі Бкекзіт, міграційних викликів, фінансових проблем та посилення антиєвропейських сил. Політична боротьба за посаду президента Європарламенту набуває гостроти, оскільки це єдиний орган ЄС, представники якого безпосередньо обираються громадянами ЄС. Вибори президента Європарламенту можуть мати опосередкований вплив на відносини України з ЄС. Політична боротьба за крісло президента Європарламенту вкотре продемонструвала, наскільки складно інституціям ЄС приймати рішення у турбулентний час. Відсутність консенсусу в Європарламенті є однією з причин зволікання ЄС із наданням Україні безвізового режиму....

Врегулювання кіпрського питання: можливі уроки для України

Зазвичай, коли мова йде про заморожені конфлікти, то згадують пострадянський простір. Але кіпрська проблема «лежить» трохи далі географічно, але тим не менше вже більш 40 років конфлікт залишається в замороженому стані. Приводом для активізації пошуку рішення став 2012 рік, коли на шельфі біля Кіпру, переважно навколо північній, турецькою, частини острова, знайшли родовища газу. Паралельно Єгипет і Ізраїль почали вести розвідку енергоносіїв в своїй акваторії Середземного моря. Виявлені родовища виявилися настільки великими, що виникла необхідність експортувати газ до Туреччини, Греції і далі в інші країни Європи. І тоді лідери цих країн усвідомили, що кіпрська проблема перешкоджає розвитку енергопроекту: як прокладати газопровід через Північну частину Кіпру, якщо він є невизнаною державою. Протягом останніх 2 років спостерігається значний прогрес в переговорах, але існує ряд моментів, які блокують процес. По-перше, це питання територій: невідомо як громади будуть погоджувати кордон. По-друге, це - питання представництва в майбутньому об'єднаному Кіпрі: буде там посаду президента, чи буде два президента, чи буде там ротація, на зразок тієї, що в Боснії і Герцеговині. Складним залишається вирішення питання військової присутності через те, що Туреччина хоче зберегти важелі впливу в регіоні. Турецька сторона обгрунтовує військову присутність необхідністю захистити турецьких співвітчизників в разі загрози втручання Греції. Але тут є виклик, який не контролюють зовнішні сили - ні Греція, ні Туреччина, ні Великобританія. Це - бажання населення обох частин острова погодитися на умови об'єднання. Тут можна згадати рефрендум 2004 року, коли більшість греків-кіпріотів не підтримали цей план. Зараз основний рушійний фактор переговорів - прагматичний інтерес: всі хочуть виграти за рахунок енергетики. Є шанс, що протягом найближчих декількох років буде укладено договір по об'єданню. Крім того, Туреччина прагне активізувати переговори про вступ до ЄС і тому Ердоган зацікавлений отримати карт-бланш і знизити напруженість у відносинах з Грецією і Кіпром. Таким чином турецький уряд успіхам на міжнародній арені компенсує провали у внутрішній політиці. ЄС також зацікавлений в результативних переговорах - починаючи з Арабської весни, європейська дипломатія не досягла значимі успіхів на міжнародній арені. А успіхи в кіпрських переговорах можуть продемонструвати ефективність євродипломатії. Є одна держава, яке найбільше НЕ зацікавлене в об'єднанні Кіпру - це Росія. З трьох причин: геополітичної, фінансової та енергетичної. За фінансової причини - через офшорів. Адже невідомо, яка буде фінансова система у об'єднаного Кіпру. Навіть якщо Путін скаже: "дорогі друзі, прибирайте свої кошти з Кіпру", то частина олігархів йому скажуть - "а де нам їх ховати?". В геополітичному плані - Росія хоче закріпитися в Середземномор'ї, так як з XVIII століття вона марить ідеєю вийти до теплих морів. Та і для того, щоб підтримувати режим Асада, РФ потрібна розвинена логістична мережа, а Кіпр міг стати її важиливою ланкою. Росія вже робила декілька спроб, щоб закріпити свою військову присутність на Кіпрі. РФ надавала фінансову підтримку Кіпру, зокрема знижував ставки за кредитами і надавала відтермінування по виплатах. Тому Росія не зацікавлена в об'єднанні і демілітаризації Кіпру. Особливо вона боїться того, що Кіпр стане членом НАТО. Адже Греція, Туреччина, Великобританія - всі члени НАТО. З точки зору цих держав, якщо Кіпр буде в Альянсі, то це може їх забезпечити.Також РФ не зацікавлена, щоб Кіпр був регіональним газовим хабом в східному Середземномор'ї. Росія має тісні зв'язки з грецькою частиною Кіпру - як з владою, так і з опозицією. Крім того, значні фінансові вливання, туризм, інвестиції - зробили цю частину Кіпру залежною від Росії. І виникає питання, чи захоче грецьке населення Кіпру відмовитися від вигідного співробітництва з Росією заради прагматичного енергетичного партнерства. Звичайно, Росія може спробувати скористатися важелями впливу на політичну і фінансову еліту греків-кіпріотів, а також просувати якісь свої ідеї, подібно до того як це відбувалося в Греції (теплі відносини з Ціпрасом). Також на Кіпрі після фінансової кризи спостерігається невдоволення європейською політикою, а цим скористається РФ. Вона може підігрівати такі настрої, і навіть створити там політичну силу. Якщо не буде якоїсь несподіванки - в Туреччині, Греції, Сирії, то є всі підстави сподіватися на те, що лідери грецької і турецької общин дійдуть згоди через кілька років. Однак постає питання, чи вдасться цим лідерам донести позицію до своїх громадян і просунути цей план, щоб він був прийнятий на референдумі. Відновлення переговорів про об'єднання Кіпру можуть дати Україні урок по реінтеграції окупованих районів Донбасу. Процес фактичного возз'єднання України з окупованими Росією територіями з кіпрського сценарієм займе кілька десятиліть. Без політичної волі зовнішніх гравців досягти угоди досить складно. Крім того, без підтримки місцевого населення по обидві сторони навряд чи вдасться об'єднати країну. Повернення Донбасу Україні на довоєнних умовах менш реалістичним, ніж об'єднання Кіпру, адже Росія і Україна діаметрально протилежно дивляться на питання регіональної безпеки....