Чорногорія офіційно стала членом НАТО

Чорногорія стала 29-тою державою-членом НАТО. Це було перше розширення Альянсу за останні 8 років. Росія природньо дуже нервово реагує на будь-які розширення Північно-Атлантичного Альянсу, оскільки НАТО в усвідомленні політичної еліти і звичайного російського громадянина є таким собі уособленням американського «імперіалізму» та іншого «зла». Тому Росія сприймає вступ будь-якої країни до НАТО як наступ на її життєві інтереси, навіть якщо дана країна не становить безпосередньої загрози російським національним інтересам. Однак чому Росія так занепокоєна? Свого часу російський великий бізнес був зацікавлений у чорногорській незалежності. І коли росіяни підтримали у 2006 році незалежність Чорногорії, то вони звісно не розраховували, що Чорногорія колись стане членом Альянсу. Натомість у Кремлі сподівалися, що нова балканська держава буде «брат-близнюком» Сербії – країною  хоч і з проєвропейською політикою, однак зі значним російським впливом. Чорногорія – занадто маленька держава, (її площа вдвічі менша за Київську облласть), щоб її приєднання до НАТО якимось чином створювало загрозу для Росії чи вплинуло на баланс сил в Європі. Крім того, Чорногорія не має суттєвого військово-стратегічного значення, оскільки все узбережжя Адріатичного моря, за виключенням 9 км боснійської ділянки, вже давно перебуває під юрисдикцією Альянсу. Росія протягом останніх двох років намагалась запобігти тому, щоб Чорногорія приєдналась до Альянсу. Тут робились наступні спроби. Перша - наприкінці 2016 року була спроба державного перевороту з метою усунути від влади нинішній чорногорський уряд, який так активно зближувався з НАТО і підписав протокол про приєднання про Альянсу. Однак в силу успішних спецоперацій цей заколот був нейтралізований. Ще одна спроба – вимога Росії винести вступ Чорногорії на загальнонаціональний референдум про приєднання Чорногорії до НАТО, мовляв приєднання до НАТО вимагає такого референдуму. В чорногорському суспільстві поділ між прихильниками і противниками членства майже 50/50, з незначною перевагою прибічників вступу в Альянс. Однак Чорногорія не проводила такого референдуму, адже вступ до НАТО не вимагає такого кроку.   І третя спроба - була використана інформаційна війна. Російські ЗМІ, які опанували багатьма балканськими мовами,  активно проводити дискредитацію євроатлантичного курсу країни і переконували у важливості тісної співпраці з Росією. ...

Президентські вибори в Ірані

19 травня 2017 р. в Ірані відбудеться перший тур президентських виборів. Яка роль Ірану у світовій політиці? Ісламська Республіка Іран – впливова держава з населенням 82 млн. осіб (приблизно дорівнює населенню Німеччини), розташована на перетині шляхів між Близьким Сходом, Кавказом, Центральною Азією та Південною Азією. Іран посідає друге місце у світі за покладами природного газу та четверте місце у світі за запасами нафти. Іран є найбільшою шиїтською державою у світі і має напружені стосунки з Саудівською Аравією, Туреччиною та іншими сунітськими країнами на Близькому Сході. Іран претендує на лідерство на Близькому і Середньому Сході та активно залучений у збройні конфлікти в Сирії, Ємені та Іраку. Іранська ядерна угода, підписана у липні 2015 р. між Іраном, США та п’ятьма іншими великими державами, є важливим документом, який дозволив зняти болючі санкції проти іранської економіки в обмін на припинення програми збагачення урану. Яка роль президента Ірану? Президент Ірану є другою найвпливовішою людиною в державі після Верховного лідера Аятоли Алі Хаменеї. Верховний лідер («рахбар») є главою держави, головнокомандувачем збройних сил та особою, яка приймає ключові політичні рішення. «Рахбар» обрається Асамблеєю експертів пожиттєво. Натомість, президент Ірану опікується внутрішньою політикою, бюджетом, призначає міністрів та губернаторів. Президент Ірану також підписує міжнародні договори та бере участь у формуванні зовнішньополітичного курсу, хоча зовнішньою політикою керує Верховний лідер. Президент обирається абсолютною більшістю виборців терміном та 4 роки та не може обіймати посаду більше двох термінів поспіль. Хто претендує на посаду президента Ірану? Серед чотирьох претендентів найбільші шанси мають чинний президент Хасан Рухані та учений-богослов Ібрагім Раїсі. Обидва кандидати пропонують полярне бачення майбутнього Ірану. Хасан Рухані представляє реформаторський табір. Чинний президент виступає за більшу відкритість Ірану до США та ЄС, більшу лібералізацію економіки та політичного життя. Ібрагім Раїсі належить до консервативного табору. Раїсі займає більш «яструбину» позицію щодо США, Саудівської Аравії та Ізраїлю, захищає ідеологічні принципи ісламської революції та критично ставиться до залучення західних інвестиції в економіку країни. Що зміниться в Ірані після виборів? У разі переобрання Рухані продовжуватиме реформатський курс в економіці та соціальній політиці в тій мірі, поки не буде спротиву з боку Алі Хаменеї та іранських інституцій. Перемога Раїсі призведе до згортання реформ та консолідації консервативних сил в політичному та економічному житті Ірану. Незалежно від перемоги Рухані чи Раїсі, Іран скоріш за все залишиться вірним іранській ядерній угоді. Однак у разі перемоги Раїсі існує ризик зриву цієї угоди з боку нового президента Ірану чи адміністрації Дональда Трампа. Незалежно від результатів виборів, Іран продовжить підтримку режиму Башара Асада в Сирії, хуситів, які воюють проти єменського уряду, ліванського руху «Хезболла» та інших шиїтських збройних груп в регіоні....

Вибори у Франції: вирішальний день для Європи

7 травня 2017 р. у Франції відбудеться другий тур президентських виборів, які в значній мірі визначать найближче майбутнє ЄС. Цієї неділі французькі громадяни робитимуть вибір між незалежним лівоцентристським кандидатом Еммануелєм Макроном та ультраправим політиком Марін Ле Пен. Обидва кандидата пропонують полярні політичні програми.  Еммануель Макрон є прихильником лібералізму, поглиблення європейської інтеграції, зміцнення Єврозони та продовження Шенгенської угоди. На противагу, Марін Ле Пен виступає за «економічний патріотизм, вихід Франції з Єврозони та Шенгенської зони, максимальне обмеження міграції та референдум щодо «Фрекзіт». Враховуючи політичний та економічний потенціал Франції, перемога лідера націоналістів призведе до радикальних змін у зовнішній політиці цієї держави, наслідком яких може стати занепад ЄС як політичного проекту. «Апокаліптичний» сценарій вже попередньо оминув ЄС після першого туру президентських виборів у Франції, коли був реальний ризик того, що французьким громадянам в другому турі доведеться обирати між двома кандидатами з антиЄСівською програмою – Марін Ле Пен та ультралівий політик Жан-Люк Меланшон. Хоча перевага Макрона над Ле Пен оцінюється у 15-20%, ще зарано стверджувати про те, що виборча інтрига у Франції завершилася. Еммануель Макрон має високі шанси стати наступним президентом Франції. По-перше, Макрон, який позиціонує себе як «ні правий, ні лівий» політик в умовах поляризації французького суспільства, може розраховувати на значну підтримку громадян з поміркованими правими та лівими поглядами і проєвропейських  виборців, зокрема частини тих, хто проголосували за консерватора Франсуа Фійона у першому турі президентських виборів (здобув 20% голосів). По-друге, хоча Макрон і був міністром економіки у 2014-2016 р. за президенства Франсуа Олланда, він сприймається як «нове обличчя» французької політики, який не належить до традиційних політичних партій – республіканців та соціалістів, що по-черзі змінювали одна одну після Другої світової війни. По-третє, Макрон може мобілізувати французьких громадян, які можуть не поділяти його погляди, однак рішуче прагнуть не допустити Ле Пен до влади. У свою чергу, Марін Ле Пен може сподіватися на «диво» у випадку співпадіння сприятливих для неї обставин. По-перше, Ле Пен прагне мобілізувати навколо всіх противників ЄС та різноманітних «благ» глобалізації, в тому числі частину ультралівого електорату Меланшона чи консервативних виборців, які поділяли погляди Фійона щодо обмеження міграції. По-друге, націоналістичний кандидат розраховує, що частина виборців, які голосували за Фійона чи Меланшона, не прийдуть на дільниці і якось допоможуть їй наздогнати Макрона. Таким чином, наразі президентські вибори у Франції залишаються найважливішою європейською подією року через високі ставки проєвропейських та антиєсівських сил на континенті. Крім того, Франція є єдиною країною ЄС із сильними повноваженнями президента. Як наслідок, переможець цих виборів визначатиме внутрішню і зовнішню політику ключової європейської держави. ...

Основний союзник поза НАТО: три ілюзії України

22 березня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила «Звернення до Конгресу Сполучених штатів Америки щодо безпекових гарантій», в якому народні депутати просять надати нашій державі статус Основного союзника поза НАТО. Несвоєчасність та наївність даного звернення можуть викликати хибні ілюзії в Україні щодо зобов’язань США у протидії російській агресії, а також ускладнити українсько-американські відносини за президенства Дональда Трампа. Перш за все, необхідно навести основні положення Звернення Верховної Ради України до Конгресу США: «відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму, а також на розвиток стратегічного партнерства між нашими державами звертаємося до США з проханням розглянути питання щодо укладення з Україною оборонної угоди та надання Україні статусу Основного союзника поза НАТО». Відповідно до звернення ВРУ, «надання Україні статусу основного союзника поза НАТО та укладення двосторонньої оборонної угоди між Україною та США матиме величезний вплив на припинення російської агресії проти України, стримування агресора та запобігання розпалюванню великої війни в Європі», що є «в інтересах України, США, Європи і усього світу». Перша ілюзія України пов’язана з апелюванням до підписантів Будапештського меморандуму. Цей документ, який підписали Україна, Росія, США та Велика Британія в 1994 р., не є міжнародним договором і відповідно не тягне за собою жодних міжнародних зобов’язань Білого дому щодо безпекових гарантій Україні. Єдина допомога, на яку може розраховувати Україна «відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму» полягає в тому, що США «будуть проводити консультації у випадку ситуації, внаслідок якої постає питання щодо цих зобов’язань». Російська агресія дійсно є предметом регулярних переговорів і консультацій під час дипломатичних контактів між США, Великою Британією чи іншими державами, однак це не означає, що підписанти Будапештського меморандуму наразі готові вийти за рамки своїх «зобов’язань», передбачених у даному меморандумі. Натомість постійна апеляція до Будапештського меморандуму свідчить про нездатність України запропонувати дієвий міжнародний механізм протидії російської агресії. Друга ілюзія України полягає в тому, що в Києві розглядають набуття статусу основного союзника поза НАТО як альтернативу вступу до Північноатлантичного альянсу, двері до якої закриті Україні у найближчому майбутньому з багатьох причин. Основний союзник поза НАТО (Major Non-NATO Ally, MNN) – це визначення урядом США держав, які підтримують тісні стратегічні відносини з Вашингтоном. Статус MNNA передбачає фінансову підтримку у закупівлі озброєння, поставки військового майна, спільні військові навчання, однак не тягне за собою зобов’язання США щодо захисту цих партнерів у випадку нападу. Так, на сьогодні серед 16 MNNA лише чотири союзники можуть розраховувати на військову допомогу США у випадку нападу – Японія, Південна Корея, Австралія та Філіппіни. При цьому слід зауважити, що безпекові зобов’язання США щодо цих країн визначаються не статусом MNNA, а двосторонніми договорами про взаємну оборону. Третя ілюзія стосується бажання США надавати значну підтримку Україні у протидії російській агресії. Приміром, у грудні 2014 р. обидві палати Конгресу затвердили законопроекти про надання Україні статусу MNNA, однак тодішній президент Барак Обама не підтримав таку ініціативу. Сьогодні, навіть за підтримки Сенату і Палати представників, новий президент Дональд Трамп демонструє протекціоністську позицію і критично ставиться до зобов’язань США щодо підтримки безпеки своїх союзників. Як наслідок, невизначене майбутнє національної безпеки мають не лише окремі країни, що користуються перевагами MNNA, а навіть держави-члени НАТО. За перші два місяці свого президенства Трамп дав зрозуміти, що США готові надавати значну військову допомогу лише тим країнам, які входять у коло найважливіших торговельних партерів (Канада, Велика Британія)  чи недвозначно поділяють спільне бачення безпекових викликів (Японія, Південна Корея, Йорданія). Як ми бачимо, Україна поки не надто цікавить адміністрацію Трампа з урахуванням цих двох індикаторів....

Через чверть століття: чи є придністровський сценарій рішенням для Донбасу

2 березня 2017 року виповнилося 25 років з моменту початку збройного конфлікту у Придністров’ї. Хоча бойові дії між військами Молдови і збройними формуваннями самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) завершилися після підписання перемир’я у липні 1992 року, конфлікт досі не вирішений. З тих пір Молдова втратила контроль над цим регіоном, однак ПМР не була визнана жодною державою світу. Конфлікт вже чверть століття перебуває у "замороженому" стані через невирішеність статусу регіону. Під "замороженим" конфліктом розуміється така ситуація, за якої відсутні активні бойові дії між ворогуючими сторонами без політичного вирішення конфлікту. Крім придністровського конфлікту, прикладами "заморожених" конфліктів можуть бути нинішня ситуація в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Криму, Косово та на Кіпрі. Після підписання Мінських угод, які сприяли деескалації конфлікту на Донбасі, чимало українських політиків і експертів почали розглядати "замороження" конфлікту за "придністровським сценарієм" як кращу альтернативу, порівняно з відновленням повномасштабних бойових дій чи вирішенням проблеми шляхом наданням особливого статусу окремих районам Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). У зв’язку з цим виникає потреба передусім проаналізувати можливості та ризики, які випливають внаслідок замороження конфлікту. Безумовно, головним плюсом "замороження" конфлікту є уникнення найгірших наслідків, пов’язаних із продовженням бойових дій: втрати серед військовослужбовців, цивільного населення, вимушено переміщені особи, матеріальні збитки і руйнування. Крім того, заморожений конфлікт дозволяє державі, на території якої відбувається цей конфлікт, у найближчій перспективі заощадити ресурси, витрачені на утримання неконтрольованих районів. Зрештою, такий стан речей дасть змогу зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем, побудові конкурентоспроможної економіки, боєздатної армії, підготовці власного плану мирного врегулювання тощо. Так, фактична втрата контролю над сепаратистськими районами не завадила Грузії (більш успішно) і Молдові (менш успішно) провести важливі реформи на шляху європейської інтеграції. Водночас "замороження" конфлікту не позбавляє цю державу від низки об’єктивних викликів. По-перше, "заморожені" конфлікти є ефективним інструментом тиску з боку зовнішніх гравців. Для прикладу, конфлікти в Абхазії, Південній Осетії та Придністров’ї залишаються найдієвішим важелем впливу Росії на Грузію та Молдову, який періодично проявляється у формі військових провокацій чи політичного шантажу. По-друге, неврегульованість конфлікту віддаляє неконтрольовані території та робить дедалі важчою їх реінтеграцію. За 25 останніх років в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та Нагірному Карабаху виросло ціле покоління, ідентичність якого переважно не асоціюється з Грузією, Молдовою чи Азербайджаном. По-третє, "заморожені" конфлікти служать сприятливим осередком для контрабанди товарів, зброї, наркотрафіку та інших загроз. Ці явища стають вигідним бізнесом для обох сторін конфлікту, якщо лінія фронту залишається незмінною продовж тривалого часу. Так, контрабанда на Донбасі не потребує додаткового пояснення після початку блокади з боку громадських активістів. По-четверте, невирішені конфлікти можуть провокувати гострі суспільні і політичні протиріччя навколо шляхів врегулювання – від силового сценарію до відокремлення сепаратистських утворень. Подібна ситуація є до болю знайомою кожному громадянину України, якому не байдужий мир і майбутнє нашої держави. Інше питання – наскільки можливе "замороження" конфлікту на Донбасі? Унікальність війни на Донбасі робить менш реалістичним повторення "придністровського" сценарію на Сході України. На відміну від придністровського конфлікту, ситуація на Донбасі є більш інтернаціоналізованим конфліктом. Санкції США та ЄС проти Росії пов’язані саме з конфліктом на Сході. Як наслідок, "замороження" поки не відповідає інтересам Росії, зберігаються санкції Заходу. У свою чергу, невирішеність української кризи заважає багатьом міжнародним гравцям розвивати співробітництво з Росією. Крім того, якщо в інших "заморожених" конфліктах лінія розмежування відповідає географічним, адміністративним чи етнічним кордонам, то на Донбасі ця лінія сформувалася в результаті бойових дій, які "по-живому" розірвали цей регіон. Відповідно, заморозити цей конфлікт буде непросто у практичній площині, оскільки безліч родин мають родичів, які опинилися по різні сторони лінії розмежування. Крім того, на Донбасі досі діє єдиний виробничий ланцюг. Таким чином, Україні буде непросто заморозити конфлікт на Донбас на певний час. У цьому зв’язку Україні необхідно розробити свій комплексний план врегулювання з урахуванням унікальності конфлікту на Донбасі....

Зустріч міністрів закордонних справ G20

16 лютого 2017 р. у Бонні відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн G20. Це була перша багатостороння зустрічдипломатів провідних держав світу на такому рівні з початком цього року. Крім того, ця зустріч дала можливість главам дипломатичних відомств більшості країн G20 встановити перший офіційний контакт з командою Дональда Трампа в особі Державного секретаря США Рекса Тіллерсона. Як правило зустрічі міністрів закордонних справ G20 служать підготовкою до проведення самітів G20 на рівні глав держав та урядів. G20 є одним з провідних багатосторонніх форумів, де обговорюється низка проблем світової політики та економіки: тероризм, сирійська війна, російсько-український конфлікт, ситуація у Південно-Китайському морі, міграція, протекціонізм тощо. Неухильне зростання нових політичних та економічних центрів сили у світі призвело до того, що G7 з часом поступилася своїм місцем на користь більш представницького формату. Цього року світова торгівля буде однією з головних тем зустрічі G20 з урахуванням протекціоністських заяв («Америка передусім») та рішень (вихід з Транстихоокеанського партнерства) Дональда Трампа. У Бонні також мала місце низка двосторонніх зустрічей глав дипломатичних відомств. Зокрема, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров зустрівся з Державним секретарем США Рексом Тіллерсоном. Держсекретар заявив, що США готові співпрацювати з Росією, однак очікують, що США дотримуватимуться своїх зобов’язань щодо України. Таким чином, зустріч Лаврова і Тіллерсона дала змогу дізнатися вихідну позицію адміністрації Трампа щодо українського питання. Навряд чи відбудуться зміни у підходах Росії та США щодо України до особистої зустрічі Володимира Путіна з Дональдом Трампом, за підсумками якої можна буде прогнозувати розвиток подальших подій навколо нашої держави....