Майбутнє ІДІЛ після втрати Ар-Ракки

Втрата «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ) міста Ар-Ракки на сході Сирії поставила питання щодо майбутнього провідної терористичної організації світу. 17 жовтня 2017 р. антиурядова група Сирійські демократичні сили (СДС) заявила про взяття під контроль столиці ІДІЛ в Сирії. За оцінкою фахівців, після падіння Ар-Ракки підконтрольна ІДІЛ територія зменшилася до 13% порівняно з піком територіальної експансії терористів, який припав на кінець 2014 р. Втрата Ар-Ракки стала черговою військовою поразкою джихадистської групи. У червні 2017 р. іракська армія за підтримки союзників повернула контроль над Мосулом, яке свого часу було другим найбільшим містом країни. Водночас територіальні втрати не призводять до зменшення впливу ІДІЛ в регіоні та світі, а натомість сприяють зміні їх пріоритетів. Після низки поразок у Сирії та Іраку терористи ІДІЛ мають кілька варіантів подальшої діяльності. По-перше, залишки бойовиків можуть приєднатися до інших джихадистських груп в Сирії, які мають подібну ідеологію, як-от: «Джебхат Фатах аш-Шам» (колишній філіал «Аль-Каїди») чи інші екстремістські антиурядові угруповання. По-друге, частина членів ІДІЛ найімовірніше перейдуть у підпілля і будуть нагадувати про себе на тлі повоєнної розрухи чи нових етноконфесійних конфліктів у звільнених районах Сирії та Іраку. По-третє, значна частина терористів ІДІЛ найімовірніше мігрують до інших гарячих точок в регіоні (Ємен, Лівія, Афганістан) чи на окремі території, які фактично не підпорядковуються чи слабко контролюють центральними урядами (Пакистан, Малі, Єгипет, Філіппіни, М’янма). По-четверте, частина бойовиків ІДІЛ, які отримали бойовий досвід у Сирії та Іраку, може повернутися на територію країн свого походження з метою здійснення терористичної діяльності в тилу своїх «ворогів». За такими показниками це може загрожувати Тунісу (найбільшій країні походження за кількістю терористів ІДІЛ), Туреччині, Франції, Бельгії, Росії, країнам Центральної Азії. Загострення соціальних проблем та громадянської напруженості підвищують ризик терористичних актів в окремих країнах. Таким чином, військових методів протидії ІДІЛ недостатньо для нейтралізації терористичних груп джихадистського спрямування. Викорінення ІДІЛ неможливе без викорінення соціального підгрунтя, яке сприяє популяризації екстремістських ідеологій. Крім координації військових дій, ефективна стратегія боротьби з ІДІЛ має також включати вирішення гострих соціально-економічних проблем та подолання етноконфесійної напруженості в країнах, які перебувають в зоні ризику. ...

Вибори в Німеччині: сценарії майбутнього Європи

  24 вересня 2017 р. у Німеччині відбулися парламентські вибори, які були найважливішою подією європейської політики у третьому кварталі цього року. Перше місце очікувано здобула партія чинного канцлера Ангели Меркель Християнсько-демократичний союз/Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС) із результатом близько 33%. Друге місце із результатом 20,5% посіла Соціально-демократична партія Німеччини (СДПН), яку очолює колишній президент Європейського Парламенту Мартін Шульц. Також до Бундестагу пройшли ще чотири партії: ультраправа антиміграційна «Альтернатива для Німеччини» (АдН) із підтримкою 12,6%, Вільна демократична партія (ВДП) – 10,7%, «Ліві» – 9,2% та «Зелені» – 8,8%. Пори перемогу партії Меркель на четвертих поспіль виборах, ХДС/ХСС чекатимуть непрості переговори з іншими партіями щодо формування нової коаліції. Строкатість новообраного Бундестагу та ідеологічні протиріччя між шістьма партіями залишають лише два варіанти для формування нової коаліції. У свою чергу, від складу нового уряду значною мірою залежатиме політика ЄС, відносини ЄС з третіми країнами, а також переговори щодо врегулювання конфлікту на сході України. Сценарій «коаліція Ямайка». Формуванню такої коаліції передуватимуть складні перемовини між ХДС/ХСС, ВДП та «Зеленими». Зокрема, «Зеленим» та вільним демократам доведеться подолати протиріччя щодо податків та екологічних стандартів, а християнським демократам та вільним демократам – у політиці щодо російсько-українського конфлікту. Якщо ці три партії сформують уряд, Німеччина продовжуватиме політику жорсткої економії в рамках Єврозони. Водночас ВДП, яка представляє інтереси бізнес кіл, що постраждали від антиросійських санкцій, буде намагатися пом’якшити позицію Німеччини щодо російсько-українського конфлікту. Сценарій «велика коаліція». Це означатиме збереження влади в Німеччині в руках двох найбільших партій – ХДС/ХСС та СДПН. Такий уряд виступав би комфортним партнером багатьох міжнародних партнерів, забезпечуючи продовження політики уряду «великої коаліції» з 2013 р., зокрема, у питанні російсько-українського конфлікту. Однак лідер СДПН заявив, що його партія перебуватиме в опозиції до ХДС/ХСС через найнижчий результат підтримки впродовж багатьох десятиліть. Сценарій «уряд меншості». У випадку провалу переговорів з іншими партіями, ХДС/ХСС може отримати мандат від Бундестагу на формування уряду самотужки. За такого сценарію Ангела Меркель буде нести повну відповідальність за політичні та економічні рішення уряду і стикатися із жорсткою критикою п’яти партій з усіх боків. Крім того, слабкий уряд негативно позначиться на ролі Німеччини в ЄС, створюючи певний вакуум сили на континенті. Дострокові вибори. Такий сценарій можливий у випадку безкомпромісних переговорів між потенційним партнерами по коаліції. Наразі важко спрогнозувати хто більше виграє від дострокових виборів у Німеччини: християнські демократи, соціальні демократи чи радикальні партії євроскептичного спрямування. Крім того, вакуум влади в Німеччині – лідері ЄС – негативно вплине на політичну ситуацію на континенті.  ...

Саміт Україна-ЄС: початок невизначеності

12-13липня 2017 р. в Києві відбувся черговий саміт Україна – ЄС за участю президента України Петра Порошенка, президента Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера та президента Європейської Ради Дональда. Сторони обговорили імплементацію Угоди про асоціацію, безвізовий режим, хід реформ та боротьбу з корупцією в Україні, російську агресію тощо. Водночас на цьогорічному саміті не було прийнято спільної заяви через протиріччя навколо фрази про «європейські прагнення» України. Однак привітна риторика учасників саміту затьмарює початок кризи у відносинах Києва та Брюсселя. Неприйняття спільної заяви свідчить, що ЄС наразі не готовий до подальшого зближення з Україною. З одного боку, повільність реформ та боротьби з корупцією зменшує інтерес Брюсселя до поглиблення співробітництва з нашою державою. З іншого боку, Україна закріпилася серед другорядних питань політики ЄС через Брекзіт, міграцію, тероризм, фінансові проблеми та інші пріоритети. Крім того, євроскептичні та популістські сили, попри нещодавні поразки на виборах у Нідерландах та Франції, будуть і надалі грати помітну роль в політичному житті багатьох країн. Як наслідок, європейські прагнення України чи інших країн-сусідів ЄС будуть давати привід ультраправим політикам жорстко критикувати свої уряди та установи в Брюсселі. Без подальшого зближення з ЄС Україна не матиме достатніх стимулів для продовження реформ і боротьби з корупцію. Так, основним двигуном політичних та економічних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи була перспектива членства в ЄС. У випадку з Україною, такими «пряниками» були Угода про асоціацію,  поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі (ПВЗВТ) та безвізовий режим, які чимало громадян та політиків помилково вважали проміжним етапом до членства в ЄС. Відтепер «м’яка сила» ЄС щодо України обмежується фінансовою підтримкою у проведення реформ та санкціями проти Росії. Очевидно, що потенціалу таких інструментів недостатньо для забезпечення незворотності курсу реформ та боротьби з корупцією. Таким чином, цьогорічний саміт Україна – ЄС стане початком невизначеності щодо подальших двосторонніх відносин. Від здатності Брюсселя запропонувати привабливі ініціативи для України залежатиме продовження реформ в Україні, прогрес у боротьбі з корупцією, збереження демократичних здобутків та лояльність українських громадян до європейської ідеї та цінностей....

Чорногорія офіційно стала членом НАТО

Чорногорія стала 29-тою державою-членом НАТО. Це було перше розширення Альянсу за останні 8 років. Росія природньо дуже нервово реагує на будь-які розширення Північно-Атлантичного Альянсу, оскільки НАТО в усвідомленні політичної еліти і звичайного російського громадянина є таким собі уособленням американського «імперіалізму» та іншого «зла». Тому Росія сприймає вступ будь-якої країни до НАТО як наступ на її життєві інтереси, навіть якщо дана країна не становить безпосередньої загрози російським національним інтересам. Однак чому Росія так занепокоєна? Свого часу російський великий бізнес був зацікавлений у чорногорській незалежності. І коли росіяни підтримали у 2006 році незалежність Чорногорії, то вони звісно не розраховували, що Чорногорія колись стане членом Альянсу. Натомість у Кремлі сподівалися, що нова балканська держава буде «брат-близнюком» Сербії – країною  хоч і з проєвропейською політикою, однак зі значним російським впливом. Чорногорія – занадто маленька держава, (її площа вдвічі менша за Київську облласть), щоб її приєднання до НАТО якимось чином створювало загрозу для Росії чи вплинуло на баланс сил в Європі. Крім того, Чорногорія не має суттєвого військово-стратегічного значення, оскільки все узбережжя Адріатичного моря, за виключенням 9 км боснійської ділянки, вже давно перебуває під юрисдикцією Альянсу. Росія протягом останніх двох років намагалась запобігти тому, щоб Чорногорія приєдналась до Альянсу. Тут робились наступні спроби. Перша - наприкінці 2016 року була спроба державного перевороту з метою усунути від влади нинішній чорногорський уряд, який так активно зближувався з НАТО і підписав протокол про приєднання про Альянсу. Однак в силу успішних спецоперацій цей заколот був нейтралізований. Ще одна спроба – вимога Росії винести вступ Чорногорії на загальнонаціональний референдум про приєднання Чорногорії до НАТО, мовляв приєднання до НАТО вимагає такого референдуму. В чорногорському суспільстві поділ між прихильниками і противниками членства майже 50/50, з незначною перевагою прибічників вступу в Альянс. Однак Чорногорія не проводила такого референдуму, адже вступ до НАТО не вимагає такого кроку.   І третя спроба - була використана інформаційна війна. Російські ЗМІ, які опанували багатьма балканськими мовами,  активно проводити дискредитацію євроатлантичного курсу країни і переконували у важливості тісної співпраці з Росією. ...

Президентські вибори в Ірані

19 травня 2017 р. в Ірані відбудеться перший тур президентських виборів. Яка роль Ірану у світовій політиці? Ісламська Республіка Іран – впливова держава з населенням 82 млн. осіб (приблизно дорівнює населенню Німеччини), розташована на перетині шляхів між Близьким Сходом, Кавказом, Центральною Азією та Південною Азією. Іран посідає друге місце у світі за покладами природного газу та четверте місце у світі за запасами нафти. Іран є найбільшою шиїтською державою у світі і має напружені стосунки з Саудівською Аравією, Туреччиною та іншими сунітськими країнами на Близькому Сході. Іран претендує на лідерство на Близькому і Середньому Сході та активно залучений у збройні конфлікти в Сирії, Ємені та Іраку. Іранська ядерна угода, підписана у липні 2015 р. між Іраном, США та п’ятьма іншими великими державами, є важливим документом, який дозволив зняти болючі санкції проти іранської економіки в обмін на припинення програми збагачення урану. Яка роль президента Ірану? Президент Ірану є другою найвпливовішою людиною в державі після Верховного лідера Аятоли Алі Хаменеї. Верховний лідер («рахбар») є главою держави, головнокомандувачем збройних сил та особою, яка приймає ключові політичні рішення. «Рахбар» обрається Асамблеєю експертів пожиттєво. Натомість, президент Ірану опікується внутрішньою політикою, бюджетом, призначає міністрів та губернаторів. Президент Ірану також підписує міжнародні договори та бере участь у формуванні зовнішньополітичного курсу, хоча зовнішньою політикою керує Верховний лідер. Президент обирається абсолютною більшістю виборців терміном та 4 роки та не може обіймати посаду більше двох термінів поспіль. Хто претендує на посаду президента Ірану? Серед чотирьох претендентів найбільші шанси мають чинний президент Хасан Рухані та учений-богослов Ібрагім Раїсі. Обидва кандидати пропонують полярне бачення майбутнього Ірану. Хасан Рухані представляє реформаторський табір. Чинний президент виступає за більшу відкритість Ірану до США та ЄС, більшу лібералізацію економіки та політичного життя. Ібрагім Раїсі належить до консервативного табору. Раїсі займає більш «яструбину» позицію щодо США, Саудівської Аравії та Ізраїлю, захищає ідеологічні принципи ісламської революції та критично ставиться до залучення західних інвестиції в економіку країни. Що зміниться в Ірані після виборів? У разі переобрання Рухані продовжуватиме реформатський курс в економіці та соціальній політиці в тій мірі, поки не буде спротиву з боку Алі Хаменеї та іранських інституцій. Перемога Раїсі призведе до згортання реформ та консолідації консервативних сил в політичному та економічному житті Ірану. Незалежно від перемоги Рухані чи Раїсі, Іран скоріш за все залишиться вірним іранській ядерній угоді. Однак у разі перемоги Раїсі існує ризик зриву цієї угоди з боку нового президента Ірану чи адміністрації Дональда Трампа. Незалежно від результатів виборів, Іран продовжить підтримку режиму Башара Асада в Сирії, хуситів, які воюють проти єменського уряду, ліванського руху «Хезболла» та інших шиїтських збройних груп в регіоні....

Вибори у Франції: вирішальний день для Європи

7 травня 2017 р. у Франції відбудеться другий тур президентських виборів, які в значній мірі визначать найближче майбутнє ЄС. Цієї неділі французькі громадяни робитимуть вибір між незалежним лівоцентристським кандидатом Еммануелєм Макроном та ультраправим політиком Марін Ле Пен. Обидва кандидата пропонують полярні політичні програми.  Еммануель Макрон є прихильником лібералізму, поглиблення європейської інтеграції, зміцнення Єврозони та продовження Шенгенської угоди. На противагу, Марін Ле Пен виступає за «економічний патріотизм, вихід Франції з Єврозони та Шенгенської зони, максимальне обмеження міграції та референдум щодо «Фрекзіт». Враховуючи політичний та економічний потенціал Франції, перемога лідера націоналістів призведе до радикальних змін у зовнішній політиці цієї держави, наслідком яких може стати занепад ЄС як політичного проекту. «Апокаліптичний» сценарій вже попередньо оминув ЄС після першого туру президентських виборів у Франції, коли був реальний ризик того, що французьким громадянам в другому турі доведеться обирати між двома кандидатами з антиЄСівською програмою – Марін Ле Пен та ультралівий політик Жан-Люк Меланшон. Хоча перевага Макрона над Ле Пен оцінюється у 15-20%, ще зарано стверджувати про те, що виборча інтрига у Франції завершилася. Еммануель Макрон має високі шанси стати наступним президентом Франції. По-перше, Макрон, який позиціонує себе як «ні правий, ні лівий» політик в умовах поляризації французького суспільства, може розраховувати на значну підтримку громадян з поміркованими правими та лівими поглядами і проєвропейських  виборців, зокрема частини тих, хто проголосували за консерватора Франсуа Фійона у першому турі президентських виборів (здобув 20% голосів). По-друге, хоча Макрон і був міністром економіки у 2014-2016 р. за президенства Франсуа Олланда, він сприймається як «нове обличчя» французької політики, який не належить до традиційних політичних партій – республіканців та соціалістів, що по-черзі змінювали одна одну після Другої світової війни. По-третє, Макрон може мобілізувати французьких громадян, які можуть не поділяти його погляди, однак рішуче прагнуть не допустити Ле Пен до влади. У свою чергу, Марін Ле Пен може сподіватися на «диво» у випадку співпадіння сприятливих для неї обставин. По-перше, Ле Пен прагне мобілізувати навколо всіх противників ЄС та різноманітних «благ» глобалізації, в тому числі частину ультралівого електорату Меланшона чи консервативних виборців, які поділяли погляди Фійона щодо обмеження міграції. По-друге, націоналістичний кандидат розраховує, що частина виборців, які голосували за Фійона чи Меланшона, не прийдуть на дільниці і якось допоможуть їй наздогнати Макрона. Таким чином, наразі президентські вибори у Франції залишаються найважливішою європейською подією року через високі ставки проєвропейських та антиєсівських сил на континенті. Крім того, Франція є єдиною країною ЄС із сильними повноваженнями президента. Як наслідок, переможець цих виборів визначатиме внутрішню і зовнішню політику ключової європейської держави. ...