Події та новини
Заколот у Вірменії: як мало не вперше збіглися позиції Путіна і Порошенка
17 липня, наступного дня після невдалої спроби перевороту в Туреччині, світ вразила чергова гучна пригода: у Вірменії відбулася спроба заколоту. Правда, як виявилося, його масштаби значно менші, ніж турецькі події – бунтівники "лише" захопили будівлю поліцейської дільниці в Єревані. Про те, що змусило групу озброєних вірмен влаштувати інцидент зі стріляниною, вбивством і захопленням заручників у столиці країни - в статті експерта з близькосхідної політики МЦПД Євгена Духовича для видання «Апостроф». Минулий уікенд виявився багатий заколотами. Спрогнозувати такі події здебільшого неможливо: навіть спостерігаючи всі передумови, аналітики зазвичай міркують в умоглядних термінах – "може, буде, а може, й ні". І раптом – було. У Туреччині було так, що весь світ не спав, клікаючи F5 і прокручуючи пальцем тачпад, а у Вірменії - так, злегка гримнуло. Ну, захопили поліцейську ділянку, одного вбили, вісьмох взяли в заручники, вимагають відставки президента.. Здавалося б, на тлі Туреччини – неприємне, але не критична подія. Переживуть. Але чому саме позавчора, так синхронно з подіями в Анкарі і Стамбулі? Хто ці неголені люди з "калашами" зразку 1981 року? Який такий "Установчий парламент"? Що, у Вірменії парламенту немає? Спробуємо розібратися. Справа в тому, що криза довіри до влади, очолюваної президентом країни, лідером республіканських консерваторів Сержем Саргсяном, – вже давно не секрет не тільки для самої Вірменії, але і для решти світу. Фактично вірменське суспільство розколоте на два різновеликі табори: "пасивна" більшість, яка загалом виступає за орієнтацію на Росію в зовнішній політиці та економіці, і пасіонарна меншість, що вимагає визнати факт васальної залежності Вірменії від Росії і необхідність це змінити, рухаючись у бік європейських цінностей. Загальне в цих двох груп одне: розуміння того факту, що головний для вірменського товариства фактор останніх двох десятиліть – питання визнання незалежності Нагірного Карабаху (НКР) як окремої союзної вірменської держави – фактично відкладений на дальню полицю. А винуватцем цього є саме Саргсян. Є і третя, вкрай нечисленна група ультранаціоналістів-ветеранів Карабаської війни, які вважають, що всі нинішні офіційні особи, як у Вірменії, так і в НКР, – відступники, які здають позиції і території Азербайджану. Їхня програма проста: війна до останнього патрона, нехай навіть цих патронів не так багато (і, треба зізнатися, переважно надходять у вірменські військові частини з російських військових складів). Саме ці люди та їхній лідер, затриманий два місяці тому за перевезення в багажнику автомата "Калашников" зі 120 (!) патронами Жирайр Сефілян, стали головними фігурантами заколоту, який влада у Вірменії в цю хвилину намагається втихомирити без зайвих жертв. Виходить, правда, поки не дуже. Події останніх кількох місяців: квітнева угода про припинення вогню, підписана після чергової "чотириденної" війни, травнева зустріч у Відні Мінської контактної групи з урегулювання конфлікту в Карабаху (не плутати з Мінською групою імені Кучми і Захарченка) і, найголовніше, заява головного глашатая якби союзної вірменам Росії Лаврова про те, що РФ прагне до мирного врегулювання і вітає бажання Азербайджану обговорити реальний спецстатус для Карабаху після звільнення ЗС Вірменії "поясу безпеки" навколо НКР – все це запевнило націоналістів у тому, що їх зрадили. Зрадили всі: Росія, президент Саргсян, міжнародні переговорники і навіть Іран, який, традиційно підтримуючи Вірменію на словах, насправді усунувся від вирішення конфлікту. Логічний ланцюжок у голові в тих, для кого злочинна сама думка про переговори з азербайджанцями, склалася - спочатку Саргсян заблокував у парламенті закон про визнання Вірменією незалежності НКР (який сам по собі був би casus belli для Азербайджану, до речі), потім Лавров і Порошенко (так! наш тут теж відзначився) заявляють про свою підтримку територіальної цілісності Азербайджану, і як остання крапля Саргсян у Санкт-Петербурзі за столом з Путіним домовляється з Алієвим про мирний процес, нехай і злегка "крізь зуби". Треба визнати, побоювання вірменських змовників, чий путч, мабуть, буде закруглений в найближчі години/дні (ну, скільки можна сидіти у відділенні поліції без їжі з пораненими заручниками?), - небезпідставні. Судячи з усього, Росія, без якої, як відомо, не трапляється ні один пострадянський конфлікт, вирішила змінити фаворита в цій суперечці і замість "безперспективної" Вірменії, котра сосе військову і грошову допомогу на рішення безперспективної справи (воювати за Карабах Росія чітко відмовилася: "наш союзник по ОДКБ є Вірменія, а не НКР"), поставити на квітучий нафтовий Азербайджан. Чиї тимчасові грошові труднощі, до речі, не завадили провести етап Формули-1 в Баку, купити в України 10 транспортників Ан-178 (молодець Порошенко!) і взагалі поводити себе як цивілізований гравець. Позиція Азербайджану в довгостроковій перспективі виграшна: у Вірменії немає ресурсів далі боротися за Карабах без Росії, а в Росії немає бажання вирішувати цей конфлікт на чию б то не було користь безкоштовно. Жирайр Сефілян і його соратники з "бунту зневірених" не врахували одну просту річ – торговці зброєю більше люблять тих, хто платить за рахунками. Цікаво, що в цьому контексті позиції Росії та України щодо Нагірного Карабаху дивним чином збігаються – чи не вперше за довгий час....
Як заповідав Ататюрк: причини і наслідки невдалого перевороту в Туреччині
Минулої ночі весь світ із завмиранням серця вдивлявся в екрани комп'ютерів, планшетів і телефонів – вперше в новітній історії ми всі спостерігали спробу військового перевороту в прямому ефірі. Причому відбувався цей переворот, або, вірніше сказати, з урахуванням провалу - заколот військових, - в Туреччині, країні з давніми традиціями насильницького повалення урядів людьми в погонах. Адже за задумом батька-засновника Турецької республіки Мустафи Кемаля Ататюрка, саме армія покликана оберігати світський характер і демократичні цінності країни. Які причини і можливі наслідки невдалого перевороту в Туреччині, "Апострофу" розповів експерт з близькосхідної політики Міжнародного центру перспективних досліджень Євген Духович. Twitter, Facebook, Periscop – завдяки сучасним технологіям всі ми стали практично учасниками подій. І почасти саме цей ефект присутності зумовив відсутність міжнародної підтримки. Тому що ніхто з пристойних світових лідерів ніколи не підтримає танки на вулицях, котрі вийшли скинути демократично обраного президента. Нехай навіть він самодур і ісламіст. Військові змовники, які намагалися вночі захопити владу в країні, навіть встигли оголосити по двом телеканалам, що Ердоган і уряд були позбавлені влади, перекрити мости через Босфор і атакувати за допомогою двох вертольотів будівлю парламенту в Анкарі. У результаті всіх цих подій близько 100 людей загинули і близько 1000 (за іншими оцінками - більше) отримали поранення. "Безкровний заколот" на користь збереження світського ладу перетворився у вуличні бої військових з поліцією. Загинули цивільні особи, і десь в 3 години ночі стався перелом. Люди вийшли на вулиці, оточили танки і розмахуючи національними прапорами запропонували військовим забиратися. Не встигнувши толком початися, все було скінчено. Хоча, треба визнати, підстави виступити у військових були. Починаючи з моменту свого приходу до влади в 2003 році, Ердоган послідовно намагався обмежити владу військових, проводив арешти серед генералітету під надуманими приводами змов, звинувачуючи їх у співпраці то з Іраном, то з курдами, а останнім часом стало популярно клеймо "співчуває ІД". У середовищі військових невдоволення було постійним, і дійшло до того, що просування по службі до звання генерала автоматично означало потрапляння "на олівець" турецьких спецслужб з клеймом "потенційно неблагонадійний". Дрейф Ердогана від помірного демократичного ісламізму до авторитарного президента з замашками "Сонця Нації" - не по душі багатьом в Туреччині, в тому числі і впливовому прошарку турецьких інтелектуалів, чиїм ідеологічним і духовним лідером з деякими застереженнями (зважаючи на його релігійність) можна назвати Фетхуллу Гюлена – політичного біженця, проповідника і просвітителя, який проживає в США. Однак Гюлен у своїй ранковій заяві чітко сказав, що він за мирну зміну влади, нехай навіть нинішній уряд не заслуговує добрих слів від свого народу. І тут якраз треба сказати два слова про народ. Справа в тому, що, незважаючи на "закручування гайок" у сфері цивільних свобод, підтримка Ердогана, особливо за межами великих міст типу Анкари і Стамбула, справді велика. Певні паралелі з Путіним, скажімо так, напрошуються. На минулих виборах у листопаді партія Ердогана отримала 46%, і це були саме голоси глибинки і вихідців з сільської Туреччини, які проживають у містах – релігійних людей, котрі в принципі не схильних бунтувати і не особливо переживають з приводу арештів якихось там стамбульських журналістів, котрі "розгойдують човен". Громадянська війна з курдами на південному сході Туреччини, "Туреччина в кільці ворогів", сирійські біженці, що хлинули через кордон - все це згуртувало населення навколо Ердогана, і, треба визнати, він цим уміло скористався. Закликавши вночі своїх прихильників вийти на мирний вуличний протест, він фактично перетворив бунтівників з "визволителів" на "загарбників", які, до того ж, не змогли утриматися від кровопролиття. Ну і бомбардування з вертольоту будівлі парламенту очок військовим не додали. Що далі? А далі - суди, довічні терміни, подальше посилення президентської влади. Деякі мої турецькі друзі прямо кажуть, що більше від цієї ситуації виграв сам Ердоган, який дискредитував свого, по суті, головного опонента – армію. В одному я певен – Ататюрку все це точно не сподобалося б. Оригінал публікації...
Досвід реформ в Словаччині - дорожня карта для України
Словаччина, яка після падіння комуністичного режиму пережила непростий період перебудови економіки, завдяки правильно проведеним реформам змогла продемонструвати вражаючі темпи зростання. Досвід змін, запроваджених урядом Мікулаша Дзурінди, для сучасної України є безцінним джерелом знань і прикладом, як можна провести реформи швидко і ефективно. Куди прийшла Україна Сьогодні Україна намагається здійснити багато реформ – і часто результат далекий від очікувань. Так, є помітні успіхи: реформа поліції, адміністративна децентралізація, реформа системи Мінтрансу. На жаль, це майже все. Але де ж ті нагальні реформи, на які так чекає українська економіка? Де реформа Пенсійного Фонду, який з урахуванням свого суцільного банкрутства на багато років вперед не заслуговує такої назви? Буксує реформа ринку праці, тому що відсутній базис для якісного оновлення системи відносин "роботодавець – працівник". Може, варто подивитися навколо – чого досягли наші сусіди, особливо ті європейські країни, які, як і Україна, починали грати на капіталістичному ринку, маючи на руках лише "соціалістичні" активи. І в цьому контексті саме Вишеградська четвірка – Польща, Словаччина, Угорщина і Чеська республіка – повинні стати прикладом того, як можна успішно втілювати реформи, навіть незважаючи на внутрішнє неприйняття суспільством певних економічних обмежень. Втім, і серед цих країн є одна, чия динаміка розвитку є найбільш вражаючою, а її стратегія визнана найуспішнішою. Нові виробництва, головне з яких – потужний автомобільний кластер світових марок, які сукупно виробляють понад 300 000 авто на рік, сучасна металургія, вдало продана на приватизаційних аукціонах інвесторам "US Steel", високі соціальні стандарти – все це про Словаччину, нашого сусіда, чиї пейзажі видно прямо з центру Ужгорода. Після повалення комуністичного режиму в 1989 році історія Словаччини нагадувала подорож на "американських гірках", коли періоди стабільності швидко змінювалися турбулентними і важкими економічними обставинами. В цілому, з причини вкрай невдалого управління країною урядом Володимира Мечьяра у 1993-1998 рр., фактично визнаного експертним середовищем некомпетентним, країна отримала сумне прізвисько "Чорна діра Європи". Потрапивши в складну ситуацію високих ризиків безробіття та падіння рівня життя, які могли принести кардинальні реформи, Мечьяр вибрав улюблену тактику українських урядів усіх часів – говорити про реформи замість того, щоб реалізовувати їх. Крім того, була дуже сумнівна приватизація державних підприємств, був сформований пул словацького бізнес-політичного "олігархату", наближеного до прем'єр-міністра. НЕП імені Дзурінди На щастя для Словаччини, в 1998 році до влади прийшов центристський уряд Мікулаша Дзурінди, який проголосив курс на скорочення розриву, зокрема, з економікою Чехії, а також на повну євроінтеграцію країни. У 2000 році Словаччина стала членом Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), у 2004 році вступила до НАТО і ЄС разом з іншими країнами Вишеградської четвірки. Але найцікавіше відбувалося в економічній сфері. Незважаючи на те, що в уряді витали різні думки щодо плану конкретних дій, Дзурінді вдалося розв'язати головну на той час проблему Словаччини – реформувати неефективні державні банки і створити умови, за яких іноземні інвестори почали активно входити в країну. Три головних державних банку, які в 1998-1999 роках були на межі колапсу, отримали реструктуризацію заборгованості перед бюджетом, яка обійшлася в 12% ВНП! Але це було того варте, оскільки після санації всі вони отримали вливання інвестиційного капіталу з Австрії, Німеччини та Італії. Стратегічні інвестори почали роботу в таких галузях як телекомунікації, енергодистрибьюторські компанії, газопостачання, а протягом другого терміну Мікулаша Дзурінди – і в енергогенерації. Таким чином, мало місце підвищення тарифів до економічно обґрунтованих, але головним досягненням стало створення дійсно незалежного регулятора, який був повністю відокремлений від держави і орієнтувався виключно на ринкову вартість енергоносіїв. Це був дуже символічний процес, оскільки протягом 1994-1998 років тільки одна іноземна компанія придбала об'єкт у Словаччині, тоді як наближені до влади місцеві бізнесмени приватизували понад 400 об'єктів! Сумні паралелі з українською приватизацією напрошуються самі собою. Постійні натяки спочатку прем'єра Яценюка, а потім Гройсмана на майбутній масштабний розпродаж великих державних підприємств викликають питання про те, чи планують дати доступ до участі в торгах тим, хто дійсно готовий інвестувати в модернізацію та розвиток виробництва, як це зробили переможці приватизаційних конкурсів в Словаччині? Другий прем'єрський термін Дзурінди почався в 2002 році, і це був рік, який сформував обличчя сучасної Словаччини – лідера регіону за обсягом прямих іноземних інвестицій. Урядова коаліція визначила своїм пріоритетом впровадження семи головних реформ: 1. Реформа макроекономічного планування та управління державними фінансами. 2. Податкова реформа. 3. Пенсійна реформа. 4. Реформа системи охорони здоров'я. 5. Реформа ринку праці. 6. Реформа системи державного управління та фіскальна децентралізація. 7. Поліпшення бізнес-клімату в країні. Питання в тому, що саме з цього переліку вже зараз робиться в Україні і які результати цього процесу? Формально, більшість реформ з аналогічними назвами вже запущено. Але чого ж не вистачає для цієї ефективності? Що робити Україні прямо зараз? Існує кілька речей, які, на думку експертів, повинні стати основою для змін на краще. В першу чергу, це реформа управління державними фінансами та впровадження середньострокового бюджетного планування, як це прийнято у всіх розвинених країнах. Можливість планувати доходи і витрати бюджету на кілька років вперед кардинально поліпшить якість управління, зокрема, капітальними видатками, а також позбавить Міністерство фінансів від ролі "пожежного касира", зробивши його, в свою чергу, розробником планів фінансового розвитку України. Інша річ, на яку постійно нарікає бізнес в Україні – це непередбачувані зміни в податковому адмініструванні. Після податкової реформи в Словаччині фактично діяло вето на поправки до Податкового кодексу, кожний новий податок приймався не за 2 місяці до кінця фінансового року, як це буває в Україні, а після 4-6 місяців ретельного обговорення з експертним співтовариством і узгодження процесу з усіма стейкхолдерами. Запровадження нових акцизів щороку без урахування думки компаній, які працюють з підакцизними товарами – як імпортерів, так і експортерів – це ще одна сфера, де потрібен чіткий план дій, діалог з бізнесом і побудова довіри до Державної фіскальної служби. На жаль, одна з головних українських проблем сьогодні – це відсутність політичної волі для проведення необхідних реформ через побоювання зростання соціального невдоволення. Реформи – це обмеження, це зміни, це нове середовище й нові обставини для багатьох людей. Але чому, впроваджуючи реформи в енергетичному секторі, які в короткостроковій перспективі негативно вплинуть на бюджет кожної української родини, уряд і президент забувають запропонувати суспільству ті реформи, які зможуть це компенсувати, – радикальне спрощення умов ведення бізнесу, гнучке і лояльне податкове законодавство, ефективний і збалансований Трудовий кодекс. Сьогодні головним локомотивом і драйвером впровадження нових економічних підходів в країні є громадянське суспільство, зокрема, численні аналітичні центри та освітні проекти, які першим пунктом порядку денного вважають термінове реформування фіскальної та бюджетної сфер. Це включає також спільні проекти із зарубіжними колегами, такі як проект "Прозорість бюджетів регіонів і їх регіональних центрів в Україні", який Міжнародний центр перспективних досліджень (Київ) реалізує спільно зі Словацьким інститутом економічних і соціальних реформ (INEKO, Братислава). Портал створений в рамках проекту, що містить дані про фінансове "здоров'я" усіх областей України та обласних центрів, підготовлених за методикою, яка була основою словацької реформи децентралізації державних фінансів. Досвід країн Вишеградської четвірки і, зокрема, Словаччини, для сучасної України є безцінним джерелом знань і підходів до реформування економіки країни, в тому числі завдяки етнокультурній близькості. Важливо, щоб український уряд і чиновники хотіли почути поради тих, кому вдалося досягти значно кращого результату, незважаючи на такі ж проблеми на початку шляху....
Розрив дипломатичних відносин з РФ - можливий, але ризикований крок
Одна з провідних експерток Міжнародного центру перспективних досліджень в галузі міжнародних відносин Олена Захарова вчора в студії Hromadske обговорила із народним депутатом Іванною Климпуш-Цинцадзе ситуацію навколо можливого розриву дипломатичних відносин із Російською Федерацією ...
