Історична зустріч у Сінгапурі?

Нобелівську премію миру за 2017 рік вручили Міжнародній компанії ICAN за заборону ядерної зброї - коаліції громадських організацій, які займаються висвітленням погроз, пов'язаних із ядерною зброєю. На цьому тлі доля Нобелівської премії миру за 2018 рік майже вирішена: її складно буде не розділити між двома такими різними політиками, як президент США і верховний лідер КНДР. Їх просте рукостискання і заяви про наміри здатні зробити куди більший внесок в боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї, ніж діяльність всіх громадських організацій. Але якщо в якості приводу для премії і фону для історичних фото сінгапурська зустріч Трампа і Кім Чен Ина цілком підходить, то практичний її вплив на долю глобальної безпеки залишається поки під питанням. Згорнути ядерне озброєння, як і, напевно, позбутися ядерної зброї - дуже складно. Це - одне з двох фундаментальних перешкод для реалізації широко розрекламованої денуклеаризації Корейського півострова. Є, звичайно, історичні прецеденти добровільної відмови країн від зброї - і першою з них виступає ПАР. Але таких прикладів дуже мало, і вони специфічні. Скажімо, Україна, Білорусь і Казахстан, позбавляючись від ядерної зброї на своїй території, не цілком її контролювали. Друга фундаментальна перешкода полягає в тому, що в американо-північнокорейських переговорах як і раніше немає простору для компромісу. Значить, немає і гарантій безпеки, які Вашингтон може дати Пхеньяну - та так, щоб Кім Чен Ин їм повірив. Багато років керівництво КНДР переконане, що ядерна зброя - єдиний засіб компенсації своєї економічної слабкості в суперництві з Південною Кореєю, яка приблизно в 40 разів багатша. Для США зусиллями Трампа вибивання ядерної кийки з рук Кім Чен Ина стало чимось на зразок ідеї фікс. Цілком ймовірно, що більш перспективною стратегією було б зосередити зусилля на ефективному стримуванні КНДР. Однак американська Адміністрація пішла по безкомпромісному шляху. Але чи буде він більш успішним? Буквально місяць тому США в односторонньому порядку вийшли з міжнародного ядерної угоди з Іраном, підписаної в 2015 році разом з Францією, Німеччиною, Великобританією, Китаєм і Росією. Трамп довго і послідовно критикував «ядерну угоду» з Тегераном за те, що вона не передбачає, на його думку, ефективних механізмів контролю над поведінкою Ірану. До того ж, Іран відкрив доступ до всіх ядерних об'єктах для МАГАТЕ, погодився скоротити запаси низькозбагаченого урану на 98% і зупинити дві третини центрифуг. Після цього оголошувати історичним досягненням підписання документа, в якому туманно йдеться про зобов'язання КНДР ще тільки «працювати в напрямку» денуклеаризації Корейського півострова, виглядає сумнівним. Схоже, що серйозний план, що охоплює гарантії безпеки північнокорейського режиму, про який напередодні говорив держсекретар Майк Помпео, поки прихований. Ніщо в підсумковому документі Сінгапурського саміту не вказує на нього. У ньому говориться, що США і КНДР встановлять відносини між собою, що спільними зусиллями будуть будувати мир на Корейському півострові, що КНДР, як уже зазначалося, буде працювати в напрямку денуклеаризації півострова, і що сторони займуться ідентифікацією та поверненням в США останків військовополонених і зниклих безвісти американських громадян під час Корейської війни. Нічого «всеосяжного» в документі немає. Що в ньому є - так це широкий простір для фантазії і гучні слова про мир і безпеку. Більше 30 років тому схожі гучні слова про роззброєння, а також комбінація зоряно-смугастих і просто зіркових прапорів супроводжували закінчення «холодної війни». Тоді здавалося, що з радянським лідером можна домовитися про що завгодно. Схоже, саме таким запам'ятався Дональду Трампу зовнішній вигляд геополітичного тріумфу. Схоже, Кім Чен Ин приїжджав в Сінгапур з'ясувати, яку ціну готовий заплатити Трамп за обіцянки ядерного роззброєння. Але сьогодні світ інший. Усім потрібні дієві гарантії, причому надійні, а не у вигляді меморандумів. Велика стратегія США протягом 70 років була побудована на поєднанні гарантій безпеки, санкцій і військових ударів з метою запобігти розповсюдження ядерної зброї по світу. Санкції проти КНДР вже пробували. Час для військових ударів вийшов. Але які гарантії безпеки зможе дати Вашингтон північнокорейському диктаторові? І які гарантії той вважатиме достатніми? Відповідей на ці питання поки немає. Трамп завбачливо ціну поки не називає, вважаючи за краще спочатку зрозуміти, чи вдасться видати натяки на роззброєння за гучну зовнішньополітичну перемогу. Іншими словами, чи вдасться продати американцям і світу фотографії, підписану декларацію і чарівне слово «денуклеаризація». При цьому дуже складний комплекс регіональних питань - від інтересів Японії, Південної Кореї і Китаю до можливих наслідків ядерного статусу КНДР для сусідніх країн - залишається поки за дужками. Трамп часто називає себе вправним перемовником. Торги з Північною Кореєю - якраз слушна нагода протестувати його майстерність.                                                                Микола Капітоненко...

Чому внутрішньо переміщених осіб важливо інтегрувати у місцеві громади?

Гість ефіру Громадського радіо — головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень Василь Філіпчук. Василь Філіпчук: Наші друзі з Німеччини запропонували вивчити їхній досвід. Німеччина мала проблему біженців. Також був феномен повернення в Німеччину тих, хто вважався етнічним німцем, але проживав в іншій країні. У Німеччині були випадки, коли на околицях міст робили відмежовані від громад поселення, де жили окремо ці переміщені особи. Але це негативний досвід. Позитивний досвід — це максимальне зближення, інтеграція з місцевими громадами і фінансове заохочення комун створювати робочі місця, фінансове заохочення самих переміщених осіб вивчати мову, шукати місце роботи. Досвід Німеччини тут є достатньо позитивним і цікавим насамперед з точки зору терпимого ставлення до людей, які стали переміщеними особами. Було розуміння того, що ці люди стали жертвами обставин, це не їхня вина, це їхня біда. Треба розуміти, що через 3, 5, 10 років ці люди можуть стати нашими сусідами, членами спільноти. Чим швидше ми зробимо все, щоб інтегрувати їх в спільноти, тим краще для нас самих, для власної безпеки, безпеки наших сімей. Детальніше читайте на Громадському радіо: https://hromadskeradio.org/programs/kyiv-donbas/chomu-vnutrishno-peremishchenyh-osib-vazhlyvo-integruvaty-u-miscevi-gromady....

Саміт Великої Сімки в Канаді: без Росії, без України та майже без геополітики

Черговий, сорок четвертий, саміт Великої сімки відбувається в Канаді – країні, на яку в Україні традиційно покладають багато різноманітних сподівань – і, на відміну від попереднього саміту, матиме набагато менш «геополітичний» порядок денний. Рік тому на Сицилії у фокусі уваги лідерів Сімки, включно із новачками Трампом та Макроном, були війна в Сирії, ядерна програма Північної Кореї, боротьба із Ісламською державою та відповідальність Росії за ситуацію в Україні – доволі реалістичне меню із світу жорсткої безпеки. Тоді ще здавалася, що, незважаючи на гучні заяви нового американського президента, Сімка все ж таки зможе знайти спільний знаменник, навколо якого можна було б принаймні розпочати відбудовувати зруйнований фундамент міжнародної безпеки. Однак, цього не сталося. Навпаки, за рік, що минув, Сімка стала менш ефективним інструментом для наведення ладу в хаотичному світі. На держави, що до неї входять, припадає лише 30-40% світової економіки, в залежності від методики розрахунків. Цього потенціалу вочевидь недостатньо, щоб управляти світом в епоху великих потрясінь. Лише за умови єдності позицій, цінностей та довгострокових інтересів можна розраховувати на сукупний вплив цього клубу на порядок денний світу. Такої єдності сьогодні немає. Традиційні розбіжності у пріоритетах помножені на брак довіри, зокрема між США та європейськими партнерами. США та ЄС стоять на порозі торгівельної війни, найбільшу у світі двосторонню торгівлю очікують складні часи. Позиції розійшлися і з ключових питань міжнародної безпеки: США вийшли з ядерної угоди з Іраном, а європейці залишились – як з угодою, так і з усіма проблемами, які супроводили рішення Вашингтона. Чи можна за таких умов вести мову про злагоджене управління ключовими ризиками для міжнародної безпеки? Схоже на те, що оголошений Трампом минулого року «реалізм із принципами» як основа американської зовнішньої політики, приносить ті невтішні плоди, яких і слід було очікувати. Одним із них стала майже повна відсутність питань жорсткої безпеки на порядку денному саміту в Канаді. Натомість, лідери розвинених держав спілкуватимуться про економіку – традиційно для формату Сімки, гендерну рівність, кліматичні зміни та чисту енергетику, океани і лише півтори години – про більш мирний та безпечний світ. Навіть якщо вони встигнуть повернутися до питань Сирії, ядерної зброї та України, якийсь консенсус – крім того, що мир це добре, а війна погано – важко собі уявити. У кожної із країн є власні міркування, пріоритети і, між іншим, плани по використанню фактору Росії, участь якої у форматі Сімки призупинено. Схоже на те, що у політичних питаннях державам все вигідніше діяти самостійно і все дорожче підтримувати спільність. Від Сімки не варто очікувати проривів на безпекових фронтах. А отже залишається говорити про гендер і океани – порядок денний цілком безпечний та такий, від якого годі очікувати сюрпризів, навіть з боку Трампа. Ще одним цікавим моментом стало формування списку лідерів держав, запрошених на саміт. Щороку, крім власне семи держав, у саміті беруть участь ті, кого вважає за потрібне запросити країна-господар із огляду на порядок денний та поточні пріоритети. В цьому році таких запрошених гостей незвично багато – дванадцять. Але України серед них немає. Ми часто відзначаємо зайвою увагою можливості, що надаються простим принципом ротації в міжнародних організаціях, і забуваємо про шанси, що надаються невеликим країнам на форумах, подібних до самітів Сімки. Хоча, з іншого боку, шанси ці надаються лише тим, кому є що запропонувати. У канадському Шарлевуа Норвегія – а не Україна – візьме активну участь у обговоренні питань енергетики, запланованому на саміті. Ми могли б багато розповісти про власні образи на Північний потік-2 та загальний занепад транзитного потенціалу України, традиційно поклавши частину провини на Захід. Але, здається, попит на таку риторику невисокий. Велика Сімка залишається клубом прагматиків. Ще одним пріоритетом саміту є повага до різноманіття та інклюзивності. З цього приводу Україна могла б поділитися своїми планами постконфліктного врегулювання на Сході, стратегіями побудови ефективної правової держави та досвідом захисту прав людини. Якби все це, звичайно, було. Такі запрошені країни як Бангладеш, Кенія або Руанда цікаві із точки зору нерівномірного розвитку та проблеми бідності у глобальних масштабах – своєрідного «вічного двигуна» Сімки. Можливо, з якоїсь точки зору відсутність України на саміті є не такою вже й поганою новиною. І, звичайно, жоден саміт Сімки – колишньої Вісімки – не обходиться без згадувань про Росію. Напередодні цьогорічної зустрічі Кремлю було надіслано вкрай простий та зрозумілий сигнал: санкції продовжаться, а Сімка залишиться Сімкою. Це – звичний вже джентльменський мінімум, комфортна та безпечна позиція, однаково для США, європейських країн, Японії та Канади. Повертати Росію в організацію немає жодних потреб: у світі є більш успішні економіки, а Сімка все ж залишається насамперед інструментом управління глобальною економікою. Росія залишається у дипломатичній напівізоляції – і саміт в Шарлевуа це знов підтвердить – але за такої динаміки подій і Україна ризикує залишитися на периферії світової політики.                                                                                                      Микола Капітоненко...