Макроекономічний прогноз МЦПД : чи будуть досягнуті заплановані темпи економічного зростання?

Міжнародний центр перспективних досліджень підготував черговий випуск брошури «Економічний аналіз і актуальні тенденції» за квітень 2018 року. Він містить детальний аналіз показників виробничого сектору, цін, фінансового ринку та прогноз на 2018-2020 роки. Аналіз ключових трендів на кінець 1 кварталу 2018 року показав наступне: · річне зростання споживчих цін уповільнилося до 13,2%, що зумовлено насамперед загальною стабільністю цін на комунальні послуги, на відміну від аналогічного періоду попереднього року; · промислове виробництво загалом збільшилося завдяки зростанню виробництва в добувній промисловості та енергетичному секторі; · суттєво знизилися світові ціни на залізну руду, проте ціни на нафту зросли; · індекс цін на продовольчі товари ФАО збільшився через подорожчання молочних продуктів та зернових. У прогнозі на 2018 рік збережено зростання ВВП на рівні 3% та інфляції – на рівні 9,5%. При цьому, відмічається ризик менших темпів економічного зростання та більшої інфляції через: · повільніше від запланованого зростання доходів Зведеного бюджету в першому кварталі 2018 року, що може призвести до урізання видатків упродовж року; · відсутність суттєвого прогресу у виконанні домовленостей з МВФ, що збільшує ризик неотримання фінансування від Фонду; · запровадження США мит на імпорт сталі може призвести до нижчих темпів світового економічного зростання, що негативно позначиться на обсягах українського експорту. Основні ж показники Ви можете знайти на рисунку. Звертайтесь для отримання більш детальної інформації, замовлення, попереднього перегляду випуску і ознайомлення з умовами підписки: e-mail: office@icps.com.ua тел. (044) 253-22-29, (068) 831-94-69...

МЦПД оголошує початок реєстрації на тренінг "Технології виборчих кампаній – ключ до успіху на виборах"

Міжнародний Центр Перспективних Досліджень та визнані фахівці у сфері виборчих технологій проведуть тренінг для майбутніх кандидатів, керівників виборчих штабів, політконсультантів та всіх, хто прагне перемогти на виборах. Завдяки тренінгу вже під час наступних виборів ви зможете успішно використати набуті знання та вміння. Ефективна передвиборча програма, способи взаємодії з різними категоріями виборців: секрети як перетворити виборців на електорат-підтримки саме вашого кандидата. Перевірені технології: що працює навіть у "безнадійних" кандидатів. Особливості формування команди: керівники vs польовики та хто саме вам потрібен? Таємниці політичної реклами, яка реально працює на рейтинг. Протидія “чорному PR”, юридичні аспекти та інші нюанси підготовки і проведення передвиборчої боротьби з єдиною метою – успішна виборча кампанія.Фінансове планування витрат: вибори для студентів та мільйонерів. Про все це (та не тільки) розкажуть наші тренери: • Кость Бондаренко – політолог, історик, кандидат політичних наук, голова Фонду "Українська політика"; • Валерій Гончарук – доцент кафедри політичних наук Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, керівник департаменту виборчих технологій Агентства моделювання ситуацій; • Кирило Куликов – український політик, Народний депутат України VI скликання. Основні теми курсу: 1. Що потрібно знати про виборчі кампанії і чим вони відрізняються? 2. Ефективність застосування виборчих технологій. 3. Крок за кроком до перемоги на виборах. 4. Використання «Big Data» у виборчій кампанії 5. «Чорні» технології (або «чорний» PR) як засіб ведення виборчої кампанії. 6. Безпека виборчих кампаній. 7. Виборча кампанія як соціальний ліфт. Програма тренінгу також включає можливість участі у майстер-класі на тему: «Чорний PR – бруд на виборах чи ліки від буденності?» Відвідувачі отримають: • Релевантний досвід і корисний контент • Довідкові та практичні матеріали • Ґрунтовну інструкцію з проведення передвиборчих кампаній • Сертифікати учасників тренінгу • Ефективний нетворкінг та зв'язки Час та дата проведення: 13 та 14 червня 2018 року о 18:00 - 20:30 Місце проведення: м. Київ, вул. Інститутська, 17/5, офіс 15. Вартість участі у тренінгу для тих, хто зареєструється до 8 червня - 1200 гривень. Після вищевказаної дати, вартість участі складатиме 1500 гривень. Особливі умови участі для студентів: знижка 30%. ДЛЯ РЕЄСТРАЦІЇ ТА УТОЧНЕННЯ ІНШИХ ДЕТАЛЕЙ ПРОСИМО ЗАПОВНИТИ ФОРМУ ЗА ПОСИЛАННЯМ: https://goo.gl/forms/rg1kf7xPi6LQjGah1 У разі виникнення додаткових запитань, пропозицій, просимо звертатися за тел. (044) 253-44-82, (068) 831-94-69....

Вихід США з ядерної угоди з Іраном: мотиви та наслідки

Дональд Трамп все-таки скористався шансом зробити ситуацію на Близькому Сході ще більш заплутаною і розірвав ядерну угоду з Іраном. Важливість цього рішення головним чином полягає не стільки в підвищенні ризиків війни в регіоні, непередбачуваною динамікою цін на нафту або поглибленні розколу між Вашингтоном і його ключовими європейськими союзниками, скільки в подальшому руйнуванні інститутів безпеки в сучасному світі. На перший погляд, рішення американського президента не позбавлене підстав і логіки. Цілком можливо побудувати переконливу аргументацію на підтримку тієї тези, що ядерна угода з Іраном - так званий Спільний всеосяжний план дій - далека від досконалості. Цей документ був підписаний між Іраном і шістьма державами - США, Великобританією, Францією, Росією, Китаєм і Німеччиною; схвалений Радою безпеки ООН і передбачав обмеження іранської ядерної програми до рівня, на якому ядерну зброю буде недоступним, в обмін на зняття міжнародних санкцій і повернення Ірану в глобальну економіку. Дух документа відбивав світогляд адміністрації президента Обами, а також спільне бажання п'яти постійних членів РБ ООН і Німеччини нарешті зняти іранську проблему з порядку денного, де вона перебувала до цього як мінімум дванадцять років. У 2015 році в світі вистачало інших проблем, і обмін за принципом "ядерні військові можливості на зняття санкцій" здавався хорошою ідеєю. Іран вивів з ладу 70% своїх ядерних центрифуг, вивіз майже весь збагачений уран зі своєї території і відкрив доступ до всіх своїх об'єктів для МАГАТЕ. Трамп хотів більш надійних гарантій. На цьому будувалася його передвиборча риторика, де ядерна угода з Іраном - предмет особливої ​​гордості Обами - піддавалася гострій критиці. В основі цієї риторики лежить дуже спекулятивний момент: з однаковим успіхом можна доводити, що санкції (або їх відсутність) збільшують або зменшують шанси Ірану отримати ядерну зброю. Якщо санкції є, то режим, побоюючись за своє існування, платить будь-яку ціну за рятівний ядерний арсенал, як це зробила Північна Корея. Якщо санкцій немає, то в будь-який момент отримані додаткові економічні ресурси можна направити на доопрацювання ядерної зброї. Бажаючі посперечатися можуть вибирати будь-яку позицію в суперечці і обґрунтовувати її до нескінченності.  Якщо зараз Тегеран повернеться до військових розробок і завершить їх, всупереч американським санкціям, ми зможемо сказати, що поганим було рішення Трампа. У будь-якому випадку, у нас немає надійного способу гарантувати міцність без'ядерних намірів "порогових країн": і це важливий урок для Північної Кореї і всіх тих, хто всерйоз очікує її відмови від ядерного потенціалу. Багатосторонні режими санкцій підтримувати досить складно, і приклад з Іраном не тільки стане ілюстрацією до цієї тези, але й збільшить витрати на підтримку єдності з питання антиросійських санкцій. Проблема посилюється двома обставинами. По-перше, технології не можна «винайти назад» або забути. Ця особливість відіграє ключову роль з самого початку реалізації великої стратегії США, націленої на недопущення або максимальне уповільнення розширення кола ядерних держав.Цій стратегії  вже більш як 70 років, і те, що ядерні держави в сучасному світі можна перелічити на пальцях двох рук, можна вважати її дивовижним успіхом. Проте, час працює на користь розповсюдження ядерної зброї. А по-друге, випадків відмови від ядерної зброї в історії було вкрай мало для розробки надійних механізмів і алгоритмів. Добровільно від готового ядерного арсеналу відмовилася ПАР в кінці 1980-х-початку 1990-х. Україна, Білорусь і Казахстан вивезли ядерну зброю, яке знаходилося на їх території, але не контролювалося ними в повній мірі. Південноафриканський прецедент багато в чому залишається унікальним. Іранська операція пов'язана і з ядерною програмою Північної Кореї: схоже, ідеальним для США варіантом був би південноафриканський у виконанні обох держав. Вихід з угоди може бути кроком як в цьому напрямку, так і в протилежному. Очевидно, угода 2015 року давало недостатні гарантії, не кажучи вже про те, що ніяк не стосувалося розробки ракетних програм і в цілому поведінки Ірану в регіоні, на що і вказували прихильники виходу з нього у Вашингтоні. Але з іншого боку, вимагати від Ірану більшого було нереалістично. Що краще - угода, яка дає часткові гарантії і сильно залежить від доброї волі сторін або політика чистих силових розрахунків і тиску? Дональд Трамп вибрав другий варіант. Його можна за це критикувати. Але також варто пам'ятати, що ми живемо в світі, де за останні чотири роки домовленості значно знецінилися, довіру знизилося, а роль доступного силового потенціалу зросла. Трамп виходить з того, що ворогам не можна довіряти - або можна, але тільки в крайньому випадку. Барак Обама назвав це рішення помилкою. Події на Близькому Сході будуть розвиватися в бік загострення, і зрозуміти, яке рішення було б кращим - проявити більше або менше довіри до Ірану, - стане неможливо. Дилема американського рішення в тому, що воно, начебто, враховує ці зміни, але водночас посилює їх ефект. Після виходу з угоди довіри стане ще менше, а роль сили - ще більше. Для нас в цьому  є ще один, окремий урок. Він стосується режиму багатосторонніх санкцій. Розкол між позиціями Великобританії, Франції, Німеччини та США симптоматичний і стосується самої, що ні на є гарячою для нас теми: санкцій. Багатосторонні режими санкцій підтримувати досить складно, і приклад з Іраном не тільки стане ілюстрацією до цієї тези, але і "завдяки" зменшення взаємної довіри, збільшить витрати на підтримку трансатлантичної єдності з питання антиросійських санкцій. Так що для нас вихід Вашингтона з іранської угоди може мати несподівані наслідки.                                        Микола Капітоненко...

Ядерне роззброєння: українсько-корейські уроки

Україну та Північну Корею, дві настільки несхожі й далекі одна від одної країни, об’єднав контекст ядерного нерозповсюдження. Свого часу Україна зробила вагомий внесок у зміцнення цього режиму, відмовившись від ядерного потенціалу. Північна Корея, навпаки, послідовно цей режим підриває, на власному прикладі демонструючи всьому світу, якими можуть бути пов’язані із набуттям ядерної зброї можливості та ризики. Останніми тижнями, з огляду на риторику ядерного роззброєння, що лунає на Корейському півострові після саміту лідерів КНДР та Республіки Кореї, паралелі стали надто нав’язливими; а питання про те, чий вибір зрештою виявиться правильним, цікавить багатьох. За умовами так часто згадуваного останніми роками Будапештського меморандуму 1994 року, Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава, позбувшись у такий спосіб ядерного арсеналу, який залишився на її території після розпаду СРСР. На цьому складному й суперечливому шляху Україна, Білорусь і Казахстан не були першими: кількома роками раніше від ядерної зброї відмовилася Південно-Африканська республіка. На відміну від пострадянських республік, ПАР повною мірою контролювала свій невеличкий ядерний арсенал – з цієї причини саме вона може вважатися моделлю для майбутніх випадків ядерного роззброєння. В тому, щоб таких випадків було побільше, зацікавлені насамперед нинішні ядерні держави, але парадокс полягає в тому, що саме їх часто вважають джерелом загроз, які й підштовхують інші держави до ядерних намірів. Для України цей парадокс чотири роки тому перетворився із інтелектуальної загадки на ключову проблему зовнішньої політики. Стратегічні завдання, які стоять сьогодні перед керівництвом КНДР, суттєво відрізняються від тих, які намагалися розв’язати лідери української держави чверть століття тому. Принципово іншим є міжнародне середовище та ситуація у сфері міжнародної безпеки. Тим цікавіше порівнювати. Чи могла Україна отримати кращу, словами Дональда Трампа, угоду? І чи піде Північна Корея шляхом Південної Африки? Якими в цілому є початкові умови для серйозної розмови про ядерне роззброєння в сучасному світі? На початку 1990-х років у світі панував оптимізм та віра в майбутнє без конфліктів. Ядерна зброя на цьому тлі здавалася чи не реліктом минулої епохи, за допомогою якого неможливо розв’язати завдання майбутнього: прискорити економічний розвиток, змінити соціальну модель чи побудувати ефективну демократію. Членство в НАТО здавалося таким, що є у межах досяжності, рух у Європу – простим, а сусідство із Росією – добрим. Відмовлятися від ядерної зброї двадцять п’ять років тому було значно легше: угода полягала, як здавалося, в обміні непотрібного воєнного ресурсу на такі потрібні легітимність,підтримку Заходу та гроші. Північна Корея приймає свої рішення у інших умовах. Період романтичного сприйняття міжнародної безпеки закінчився достатньо давно, а події в Україні суттєво поглибили кризу світового порядку. Попит на жорстку силу раптом знову зріс, і ядерна зброя розглядається багатьма як «великий зрівнювач» воєнних можливостей різних за потенціалом держав. Схоже на те, що український досвід став у нагоді багатьом, в тому числі й КНДР. Ключовий його урок полягає в тому, що обмінювати ядерну зброю має сенс лише на надійні гарантії безпеки. Цим шляхом свого часу пішли цілий ряд держав, які технологічно здатні створити ядерну зброю, від Австралії до Японії, і від Швеції до Південної Кореї. Справа в тому, що для США нерозповсюдження ядерної зброї є пріоритетом зовнішньополітичної стратегії починаючи із 1940-х років. Санкції й превентивні військові удари виявилися менш ефективними інструментами, ніж розповсюдження гарантій безпеки: і за останні 70 років американські безпекові зобов’язання безпрецедентно розширилися, втілюючись як у багатосторонніх форматах, таких як НАТО або АНЗЮС, так і у двосторонніх угодах, таких як із Японією або Південною Кореєю. Майже завжди мотивом таких зобов’язань виступає прагнення США запобігти тому, щоб їхні союзники набули ядерних можливостей. Цей урок свого часу не було засвоєно Україною. Ядерну зброї не слід обмінювати на гроші чи будь-які інші ресурси, не пов’язані із сферою безпеки. І нехай Україна не контролювала ядерну зброю на власній території. Це послаблювало її позиції у переговорах з Вашингтоном, але не позбавляло можливості вимагати більшого. В умовах 1994 року цим міг бути договір про безпеку із США, який містив би зобов’язання захищати Україну, яких немає в Будапештському меморандумі. Сьогодні, в умовах кризи міжнародної безпеки та браку довіри, і такого договору недостатньо.                                                        Микола Капітоненко...