Події та новини
Саміт Україна-ЄС: посмішки без перспектив, перспективи без посмішок
У Брюсселі 9 липня відбувся 20-й саміт Україна - ЄС. Чим зараз, двадцять один рік опісля першого аналогічного заходу, є Україна для Євросоюзу та чого вдалося й не вдалося досягнути за всі ці роки непростих відносин? ЄС для України Двадцять років тому для України Євросоюз був насамперед механізмом пришвидшення внутрішніх реформ. У другій половині 1990-х, коли розрив у швидкості змін між Україною та її західними сусідами ставав все більш вражаючим, відповідь на питання, чому ми відстаємо, була очевидною: тому що вони стали членами процесу розширення ЄС, а ми – ні. Два головних фактори – політичний стимул у вигляді перспективи вступу і фінансово-інституційний у вигляді передвступної допомоги – зіграли потужну роль у реформах настільки різних країн, як Естонія чи Румунія, і стали локомотивом їхнього політичного і економічного розвитку. Хіба ми гірші? Якщо їх взяли в євроекспрес, то чому нам не можна? Геополітичні чи внутрішньоєвропейські аргументи тоді просто не сприймалися. На континенті панував євроромантизм, Росія була у глибокій внутрішній кризі, а в Україні головним завданням сприймався запуск реформ, які би дозволили відновити добробут та гарантувати демократичні зміни. Якщо перший саміт Україна-ЄС 5 вересня 1997 року у Києві з тим же Жан-Клодом Юнкером (тоді прем’єр-міністром головуючого в ЄС Люксембургу, сьогодні – керівником Єврокомісії) сприймався як ознайомчий, то вже на другому саміті у 1998 році Україна чітко поставила вимогу визнати її європейські прагнення, право на вступ в ЄС і участь у процесі розширення. І фактично усі наступні саміти – до Майдану – питання визначення природи відносин та перспектив вступу України в ЄС було ключовим, адже від нього залежали й усі інші складові відносин, насамперед політична та фінансово-інституційна допомога ЄС у реформуванні країни. Сьогодні, два десятиліття згодом, можна вже підсумувати, що ні політичного, ні фінансово-інституційного стимулу Україна від ЄС не отримала. Більше того, внаслідок намагання постійно пропіаритися на європейській тематиці скрізь, де треба і де не треба, документально зафіксовано, що чинна угода не лише не надає Україні статусу кандидата, але й не створює для цього жодних передумов, як і не передбачає надання відповідних фінансових ресурсів. Наскільки ж тоді значимим і вагомим для сьогоднішньої України є "реформаторський" потенціал ЄС? Питання риторичне і перезріле. Воно базується на визнанні неспроможності українського політичного класу та керівництва до реформ та на концепції "доброго закордонного поліцейського", якому чомусь наші реформи важливіші, ніж нам самим. ЄС не зможе і вже не буде в силу низки обставин грати в Україні роль такого поліцейського – у нього не має ні повноважень (перспектива вступу), ні засобів підтримки і тиску (передвступна допомога). Реформи будуть здійснені українським політикумом самостійно (з чи без зовнішньої допомоги), або український політикум в його нинішньому вигляді перестане існувати. Тоді чим для сьогоднішньої України є ЄС? Декілька років тому хтось запустив у обіг тезу про євроінтеграцію як про "цивілізаційний вибір" України. Автор тези щось напевне чув про Хвильового, але не читав творів Моне. Євроінтеграція – інклюзивний проект, проект за, а не проти когось, концепція зміни планетарного устрою, коли шляхом передачі суверенітету та інтеграції ринків буде об’єднано не лише один континент, але і всю планету. Ідеологія євроінтеграції не передбачає вступу "на зло комусь". Євросоюзу не потрібна Україна як бастіон проти Росії. ЄС не планує воювати з РФ, а для торгівлі бастіони зайві. Навіть зараз, коли приводом для Майдану та російської агресії стали саме стосунки України та ЄС, в Євросоюзі не готові надати Україні перспективу членства та передвступну допомогу. ЄС ніколи не захоче мати у своєму складі Україну як антиросійський проект. ЄС – яким би не було його майбутнє – завжди буде зацікавлений у використанні російського ринку, у геополітичних іграх з Москвою – і Україна тут буде або створювати додану вартість, приносити користь, прибуток партнерам і, відповідно, користуватиметься повагою, або залишатиметься проблемою – із усе меншим інтересом та зацікавленістю. Об’єктивно ЄС сьогодні є одним з головних торгово-економічних партнерів, однак торгівля з Євросоюзом не стане фактором модернізації української економіки і якісного стрибка добробуту населення. Україна експортує в ЄС товари з низькою доданою вартістю і рівнем переробки, експортує високотехнологічні товари, негативний баланс у торгівлі для України за 2016 чи 2017 рік складав щорічно по три мільярди доларів, а значне зростання експорту в ЄС живих тварин (190,6%), риби i ракоподібних (220%), деревини (234,7%) чи виробів із соломи (203,1%) навряд чи змінить сировинний характер українського експорту. Змінити українську економіку і рівень життя можуть лише системні внутрішні реформи – від припинення контрабанди і рейдерства, зменшення тиску правоохоронців на бізнес до елементарного захисту прав власності та функціонування судової системи. Природне місце, яке поступово могло би стати комфортним і для України, і для сусідніх країн – це перетворення її на європейський виробничий хаб, куди європейський капітал мігрував би від європейських зависоких податків та зависокої урегульованості. Але трапиться це, зрозуміло, не сьогодні, і нічого особливо спільного зі вступом в ЄС не матиме. Україна для ЄС Для Євросоюзу Україна завжди була "другою після Росії" за важливістю країною колишнього СРСР. Симпатичною, більш проєвропейською – але ще не такою, щоб їй відкривати двері й запускати до себе в дім. Сусід – так, співмешканець – ні. Саме у цьому була колись концепція італійського політика Романо Проді, який на посаді президента ЄК запропонував Україні, а також країнам від Марокко до Росії "все, крім інституцій". Іншими словами – ми вирішуємо, схвалюємо правила всередині інституцій, а потім ми з вами разом граємо за цими правилами. Чи, як він колись сказав одному українському політику, "ми вас пустимо на кухню". Не за стіл у вітальню, а на кухню. Там також є продукти. Росія та Туреччина одразу відмовились від такої пропозиції, країни Північної Африки з радістю погодились. Україна ж – нібито і продовжувала наполягати на євроінтеграційних прагненнях, але і не заперечила проти суб’єктності в межах політики сусідства ЄС. Хоча з боку ЄС чітко говорилося з самого початку про те, що сусідство – це про дружбу, партнерство, торгівлю, безпеку. Але не про вступ. Саме на таких принципах і була побудована нині чинна Угода про асоціацію. ЄС цією угодою досягнув своєї мети щодо України – поширити на її територію своє регулювання без допуску до ухвалення рішень, "to anchor Ukraine to the EU" – "заякорити", "причепити" Україну до ЄС без того, щоб надавати їй перспективи вступу. Нинішня Угода про асоціацію дуже вигідна для Євросоюзу – адже в ній досягнуті усі цілі, які європейська політика сусідства визначила для стосунків ЄС із сусідніми країнами. А у відповідь ЄС не взяв на себе ніяких значимих зобов’язань і навіть юридично закріпив їх відсутність. Це ж стосується і доступу до ринків та режиму вільної торгівлі, тим більше на визначених ЄС умовах. Від вільної торгівлі виграє економічно сильніший партнер – це норма міжнародної торгівлі. Тому відкриття ринків для сильнішої економіки зазвичай "продають" дуже дорого. У нашому випадку під соусом європрагнень ринки були відкриті просто тому, що ми хочемо вступити в ЄС. У результаті і ринки відкрили, і регулювання зобов’язались привести у відповідність до норм ЄС – але і кандидатом на вступ не стали, і якихось серйозних привілеїв доступу до ринків та фондів ЄС не отримали. Що далі? Євросоюз влаштовує галузева інтеграція, безумовне приєднання України до тих чи інших ринків ЄС. Чи будуть захищені у цьому процесі інтереси українських виробників? Малоймовірно, якщо збережеться чинна логіка відносин. Це ж стосується енергетики й інших транспортних проектів – транзитна роль України зменшується, її місце успішно перебирають Білорусь чи Туреччина. Ще більш проблемним видається питання вступу України до Митного союзу ЄС. Якщо це етап набуття членства, то безперечно. Якщо ж ні, то варто ініціаторам цієї ідеї все-таки до того, як її проголошувати, ознайомитись з документами, що регламентують функціонування Митного союзу ЄС. Чи готові ми відмовитись від зовнішньоторговельного суверенітету і віддати усі права Брюсселю – без доступу до інституцій ЄС і без права ухвалювати будь-які рішення? Чи готові ми, що митні надходження йтимуть в Брюссель і перерозподілятимуться інституціями, де наша вага мізерна? Хоча у порівнянні з нинішнім рівнем контрабанди на українській митниці, можливо, це все не так і катастрофічно. Але станом на сьогодні лише країна-кандидат Туреччина (поки що) є членом Митного союзу ЄС, не будучи ні членом ЄС, ні членом Європейської економічної зони. І труднощі у діалозі Брюсселя і Анкари не особливо заохочують до того, щоб повторювати турецький експеримент. У будь-якому разі нинішній стан у відносинах з Україною ЄС влаштовує. Питання вступу заморожене на багато десятиліть, тому можна гратися з цими чи іншими подібними ініціативами: ризиків мало, виграш невеликий, але можливий. Важливішим ж для ЄС зараз став публічний вимір стосунків з Україною. Попри бажання самого Євросоюзу, Україна таки стала "яблуком розбрату" у стосунках з Росією. Для ЄС принципово показати, що країна, яка пішла на конфлікт з Москвою через Угоду про асоціацію з ЄС, є історією успіху, а не історією провалу. Тим більше що поряд є чудовий приклад Молдови, яку ще нещодавно показували як зразок для наслідування у євроінтеграційних прагненнях, однак зараз там проросійські настрої та їхні виразники лише посилюються. У разі перемоги на наступних виборах в Україні кандидата, який запропонує національний порядок денний чи формулу нормалізації відносин з РФ (де ЄС може виявитись відсутнім), в Брюсселі це сприймуть як свою поразку. Саме тому зараз і запускаються такі тези, як "за останніх чотири роки більше реформ, ніж за попередніх 20". Щоб після зміни внутрішньополітичного маятника – в Україні чи в ЄС – мати виправдання щодо своєї політики стосовно України у постмайданні часи. Сама ж Європа дуже швидко змінюється і еволюціонує у поки що невизначеному напрямі. Європа все менше асоціюється з Брюсселем, за останні роки центр ухвалення рішень остаточно перемістився у ключові столиці – Берлін і Париж. У країнах ЄС посилюються євроскептики, а у новому Європарламенті, вибори до якого відбудуться наступного року, може скластися ситуація, коли чи не третина євродепутатів дотримуватимуться антиєвропейських чи євроскептичних поглядів. Відцентрові тенденції і різні погляди на ЄС домінують у діалозі не лише Півдня і Півночі, але і у стосунках з нещодавніми новобранцями – молодими країнами ЄС. Кожне нове випробовування – чи фінансові труднощі, чи наплив мігрантів – вдається залагодити із все більшими зусиллями. ЄС переживав різні кризові етапи у своїй історії, але нинішній, поєднаний із першим в історії Євросоюзу виходом країни з його складу, стає справжньою екзистенційною кризою. Не до України зараз їм. І не треба себе обманювати, одного дня ЄС знову ж стане таким філантропом, як був 1990-х щодо наших сусідів. Власне, і самі наші сусіди своєю поведінкою останні роки дали урок старим країнам-членам щодо невдячності вчорашніх вихованців. У ЄС немає цілісної стратегії щодо України, є скоріше спільний найнижчий знаменник поглядів різних країн. І вийти за межі питань, де є інтерес усіх, дуже складно. А інтерес усіх у контексті України сьогодні не тільки і не стільки торгівля, реформи, боротьба з корупцією, скільки безпека. Без врегулювання конфлікту на Донбасі зокрема та з Росією загалом потенціал співробітництва України та ЄС буде обмеженим. Ми все більше залишатимемось заручниками чергового повороту виборчих симпатій у тій чи іншій країні, якогось нового політика, який таки запропонує повернутися до business as usual з Росією. Лише врегулювання конфлікту і відновлення стабільності разом з внутрішніми реформами безпеки може повернути Україні статус надійного транзитера, привабливого інвестиційного чи торговельного партнера. І це треба робити нам самим. ЄС не візьме на себе витягування України ні з кризи з РФ, ні з внутрішніх економічних проблем. Україна може покладатися лише на себе. І бути конструктивною і корисною для інших. Іншого вибору не існує....
В. Філіпчук: «Для нинішнього МЗС не притаманна послідовність, чіткість і зрозумілість політики»
За півтора роки після Майдану і за більше, ніж рік, коли Порошенко став на чолі країни, вже можна зробити висновки наскільки не на словах, а на справах дійсно змінилася українська дипломатія, наскільки вона ефективно зустрічає виклики, які постали перед Україною....