Вихід США з ядерної угоди з Іраном: мотиви та наслідки

Дональд Трамп все-таки скористався шансом зробити ситуацію на Близькому Сході ще більш заплутаною і розірвав ядерну угоду з Іраном. Важливість цього рішення головним чином полягає не стільки в підвищенні ризиків війни в регіоні, непередбачуваною динамікою цін на нафту або поглибленні розколу між Вашингтоном і його ключовими європейськими союзниками, скільки в подальшому руйнуванні інститутів безпеки в сучасному світі. На перший погляд, рішення американського президента не позбавлене підстав і логіки. Цілком можливо побудувати переконливу аргументацію на підтримку тієї тези, що ядерна угода з Іраном - так званий Спільний всеосяжний план дій - далека від досконалості. Цей документ був підписаний між Іраном і шістьма державами - США, Великобританією, Францією, Росією, Китаєм і Німеччиною; схвалений Радою безпеки ООН і передбачав обмеження іранської ядерної програми до рівня, на якому ядерну зброю буде недоступним, в обмін на зняття міжнародних санкцій і повернення Ірану в глобальну економіку. Дух документа відбивав світогляд адміністрації президента Обами, а також спільне бажання п'яти постійних членів РБ ООН і Німеччини нарешті зняти іранську проблему з порядку денного, де вона перебувала до цього як мінімум дванадцять років. У 2015 році в світі вистачало інших проблем, і обмін за принципом "ядерні військові можливості на зняття санкцій" здавався хорошою ідеєю. Іран вивів з ладу 70% своїх ядерних центрифуг, вивіз майже весь збагачений уран зі своєї території і відкрив доступ до всіх своїх об'єктів для МАГАТЕ. Трамп хотів більш надійних гарантій. На цьому будувалася його передвиборча риторика, де ядерна угода з Іраном - предмет особливої ​​гордості Обами - піддавалася гострій критиці. В основі цієї риторики лежить дуже спекулятивний момент: з однаковим успіхом можна доводити, що санкції (або їх відсутність) збільшують або зменшують шанси Ірану отримати ядерну зброю. Якщо санкції є, то режим, побоюючись за своє існування, платить будь-яку ціну за рятівний ядерний арсенал, як це зробила Північна Корея. Якщо санкцій немає, то в будь-який момент отримані додаткові економічні ресурси можна направити на доопрацювання ядерної зброї. Бажаючі посперечатися можуть вибирати будь-яку позицію в суперечці і обґрунтовувати її до нескінченності.  Якщо зараз Тегеран повернеться до військових розробок і завершить їх, всупереч американським санкціям, ми зможемо сказати, що поганим було рішення Трампа. У будь-якому випадку, у нас немає надійного способу гарантувати міцність без'ядерних намірів "порогових країн": і це важливий урок для Північної Кореї і всіх тих, хто всерйоз очікує її відмови від ядерного потенціалу. Багатосторонні режими санкцій підтримувати досить складно, і приклад з Іраном не тільки стане ілюстрацією до цієї тези, але й збільшить витрати на підтримку єдності з питання антиросійських санкцій. Проблема посилюється двома обставинами. По-перше, технології не можна «винайти назад» або забути. Ця особливість відіграє ключову роль з самого початку реалізації великої стратегії США, націленої на недопущення або максимальне уповільнення розширення кола ядерних держав.Цій стратегії  вже більш як 70 років, і те, що ядерні держави в сучасному світі можна перелічити на пальцях двох рук, можна вважати її дивовижним успіхом. Проте, час працює на користь розповсюдження ядерної зброї. А по-друге, випадків відмови від ядерної зброї в історії було вкрай мало для розробки надійних механізмів і алгоритмів. Добровільно від готового ядерного арсеналу відмовилася ПАР в кінці 1980-х-початку 1990-х. Україна, Білорусь і Казахстан вивезли ядерну зброю, яке знаходилося на їх території, але не контролювалося ними в повній мірі. Південноафриканський прецедент багато в чому залишається унікальним. Іранська операція пов'язана і з ядерною програмою Північної Кореї: схоже, ідеальним для США варіантом був би південноафриканський у виконанні обох держав. Вихід з угоди може бути кроком як в цьому напрямку, так і в протилежному. Очевидно, угода 2015 року давало недостатні гарантії, не кажучи вже про те, що ніяк не стосувалося розробки ракетних програм і в цілому поведінки Ірану в регіоні, на що і вказували прихильники виходу з нього у Вашингтоні. Але з іншого боку, вимагати від Ірану більшого було нереалістично. Що краще - угода, яка дає часткові гарантії і сильно залежить від доброї волі сторін або політика чистих силових розрахунків і тиску? Дональд Трамп вибрав другий варіант. Його можна за це критикувати. Але також варто пам'ятати, що ми живемо в світі, де за останні чотири роки домовленості значно знецінилися, довіру знизилося, а роль доступного силового потенціалу зросла. Трамп виходить з того, що ворогам не можна довіряти - або можна, але тільки в крайньому випадку. Барак Обама назвав це рішення помилкою. Події на Близькому Сході будуть розвиватися в бік загострення, і зрозуміти, яке рішення було б кращим - проявити більше або менше довіри до Ірану, - стане неможливо. Дилема американського рішення в тому, що воно, начебто, враховує ці зміни, але водночас посилює їх ефект. Після виходу з угоди довіри стане ще менше, а роль сили - ще більше. Для нас в цьому  є ще один, окремий урок. Він стосується режиму багатосторонніх санкцій. Розкол між позиціями Великобританії, Франції, Німеччини та США симптоматичний і стосується самої, що ні на є гарячою для нас теми: санкцій. Багатосторонні режими санкцій підтримувати досить складно, і приклад з Іраном не тільки стане ілюстрацією до цієї тези, але і "завдяки" зменшення взаємної довіри, збільшить витрати на підтримку трансатлантичної єдності з питання антиросійських санкцій. Так що для нас вихід Вашингтона з іранської угоди може мати несподівані наслідки.                                        Микола Капітоненко...

Ядерне роззброєння: українсько-корейські уроки

Україну та Північну Корею, дві настільки несхожі й далекі одна від одної країни, об’єднав контекст ядерного нерозповсюдження. Свого часу Україна зробила вагомий внесок у зміцнення цього режиму, відмовившись від ядерного потенціалу. Північна Корея, навпаки, послідовно цей режим підриває, на власному прикладі демонструючи всьому світу, якими можуть бути пов’язані із набуттям ядерної зброї можливості та ризики. Останніми тижнями, з огляду на риторику ядерного роззброєння, що лунає на Корейському півострові після саміту лідерів КНДР та Республіки Кореї, паралелі стали надто нав’язливими; а питання про те, чий вибір зрештою виявиться правильним, цікавить багатьох. За умовами так часто згадуваного останніми роками Будапештського меморандуму 1994 року, Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава, позбувшись у такий спосіб ядерного арсеналу, який залишився на її території після розпаду СРСР. На цьому складному й суперечливому шляху Україна, Білорусь і Казахстан не були першими: кількома роками раніше від ядерної зброї відмовилася Південно-Африканська республіка. На відміну від пострадянських республік, ПАР повною мірою контролювала свій невеличкий ядерний арсенал – з цієї причини саме вона може вважатися моделлю для майбутніх випадків ядерного роззброєння. В тому, щоб таких випадків було побільше, зацікавлені насамперед нинішні ядерні держави, але парадокс полягає в тому, що саме їх часто вважають джерелом загроз, які й підштовхують інші держави до ядерних намірів. Для України цей парадокс чотири роки тому перетворився із інтелектуальної загадки на ключову проблему зовнішньої політики. Стратегічні завдання, які стоять сьогодні перед керівництвом КНДР, суттєво відрізняються від тих, які намагалися розв’язати лідери української держави чверть століття тому. Принципово іншим є міжнародне середовище та ситуація у сфері міжнародної безпеки. Тим цікавіше порівнювати. Чи могла Україна отримати кращу, словами Дональда Трампа, угоду? І чи піде Північна Корея шляхом Південної Африки? Якими в цілому є початкові умови для серйозної розмови про ядерне роззброєння в сучасному світі? На початку 1990-х років у світі панував оптимізм та віра в майбутнє без конфліктів. Ядерна зброя на цьому тлі здавалася чи не реліктом минулої епохи, за допомогою якого неможливо розв’язати завдання майбутнього: прискорити економічний розвиток, змінити соціальну модель чи побудувати ефективну демократію. Членство в НАТО здавалося таким, що є у межах досяжності, рух у Європу – простим, а сусідство із Росією – добрим. Відмовлятися від ядерної зброї двадцять п’ять років тому було значно легше: угода полягала, як здавалося, в обміні непотрібного воєнного ресурсу на такі потрібні легітимність,підтримку Заходу та гроші. Північна Корея приймає свої рішення у інших умовах. Період романтичного сприйняття міжнародної безпеки закінчився достатньо давно, а події в Україні суттєво поглибили кризу світового порядку. Попит на жорстку силу раптом знову зріс, і ядерна зброя розглядається багатьма як «великий зрівнювач» воєнних можливостей різних за потенціалом держав. Схоже на те, що український досвід став у нагоді багатьом, в тому числі й КНДР. Ключовий його урок полягає в тому, що обмінювати ядерну зброю має сенс лише на надійні гарантії безпеки. Цим шляхом свого часу пішли цілий ряд держав, які технологічно здатні створити ядерну зброю, від Австралії до Японії, і від Швеції до Південної Кореї. Справа в тому, що для США нерозповсюдження ядерної зброї є пріоритетом зовнішньополітичної стратегії починаючи із 1940-х років. Санкції й превентивні військові удари виявилися менш ефективними інструментами, ніж розповсюдження гарантій безпеки: і за останні 70 років американські безпекові зобов’язання безпрецедентно розширилися, втілюючись як у багатосторонніх форматах, таких як НАТО або АНЗЮС, так і у двосторонніх угодах, таких як із Японією або Південною Кореєю. Майже завжди мотивом таких зобов’язань виступає прагнення США запобігти тому, щоб їхні союзники набули ядерних можливостей. Цей урок свого часу не було засвоєно Україною. Ядерну зброї не слід обмінювати на гроші чи будь-які інші ресурси, не пов’язані із сферою безпеки. І нехай Україна не контролювала ядерну зброю на власній території. Це послаблювало її позиції у переговорах з Вашингтоном, але не позбавляло можливості вимагати більшого. В умовах 1994 року цим міг бути договір про безпеку із США, який містив би зобов’язання захищати Україну, яких немає в Будапештському меморандумі. Сьогодні, в умовах кризи міжнародної безпеки та браку довіри, і такого договору недостатньо.                                                        Микола Капітоненко...

Експертна дискусія: "Антиросійські санкції: інструмент впливу чи демонстрація безсилля?"

25 квітня Міжнародний центр перспективних досліджень провів експертну дискусію на тему: “Антиросійські санкції: інструмент впливу чи демонстрація безсилля?”. Режим санкцій діє вже чотири роки, а збереження чи розширення його обсягу встигло стати своєрідним критерієм успішності зовнішньої політики в цілому. Наскільки виправданий цей критерій? Чого можна досягти за допомогою санкцій і як краще їх застосовувати? “За допомогою санкцій можна запобігати подальшим порушенням, подальше застосування насильства - тут більш ймовірно досягти успіху. І це саме те, що спрацювало у санкціях Заходу проти Росії. З моєї точки зору, основна роль, яка була зіграна західними санкціями, - це якраз зупинення подальшої агресії Росії”, - зазначив експерт МЦПД Микола Капітоненко. “Санкції - це інструмент, частина стратегії, яка має бути спрямована на досягнення пріоритетних цілей. “І санкції - це інструмент, який має свою ціну і достатньо обмежену ефективність і який з часом створює складні дилеми, оскільки призводить до суперечливих наслідків”, - зазначив він. Як правило, санкції запроваджуються для впливу на країну, яка порушує узгоджені норми, міжнародні принципи, намагаючись змінити її поведінку. Вдаються до них відносно часто: так, із 26 санкційних програм, наразі активних у США, 12 були ініційовані протягом останніх 10 років; ООН після завершення “холодної війни” запроваджувала санкції більш як 20 разів, хоча до цього лише двічі. У переважній більшості випадків в сучасному світі застосовуються т.зв. “цільові” санкції на противагу санкціям всеохоплюючим, які були набагато більш популярними до 20 ст. Ключова відмінність між ними полягає у відокремленні відповідальних за здійснення певної політики груп чи осіб від решти населення країни, зазначив експерт. Згідно з дослідженням МЦПД, статистика останніх десятиліть вказує на те, що тільки приблизно у кожному четвертому випадку економічні санкції призводили до суттєвих змін у поведінці держави, проти якої були запроваджені. Найбільш висока ефективність санкцій - близько 50% - спостерігається у справі дестабілізації політичного режиму. Але і тут є суттєві застереження: зовнішні фактори можуть стати фактором консолідації суспільства довкола чинної влади. Між тим, на переконання Капітоненка, санкційна політика Заходу зараз не спрямована на зміну режиму у Росії. Говорячи про рекомендації із застосування санкцій Україною проти РФ, експерт наголосив на важливості підтримки змістовного діалогу з державами-партнерами: чим більш глибоким буде розуміння інтересів і суперечливих оцінок/позицій партнерів щодо антиросійських санкцій, тим більш продуктивним та тривалим буде співпраця в цьому напрямку. Також важливо створити ієрархію цілей, які повинні бути реалістичними, беручи до уваги потенціал та межу ефективності санкційної політики. Поруч з цим обмежувальні заходи проти РФ мають бути розширені, адже поки акцент зроблено на цільових санкціях, зокрема, персональних, зазначив він. Крім того, має бути врахована асиметрія у відносинах між Україною та Росією, адже, на переконання експерта, у цій парі Україна є слабкою та вразливою стороною, що принципово відрізняє українські антиросійські санкції від західних. Також економічні санкції повинні мати прозору процедуру та контроль за їх впровадженням, щоб не стати інструментом внутрішньополітичної боротьби з конкурентами, - зауважив Капітоненко. Міжнародний центр перспективних досліджень підготував можливі рекомендації зі стратегії застосування санкцій:  Підтримка більш змістовного діалогу із державами-партнерами. Чим більш глибоким буде розуміння їхніх інтересів і суперечливих оцінок/позицій щодо антиросійських санкцій, тим більш продуктивним та тривалим буде співпраця в цьому напрямі; Створення ієрархії цілей. Санкційна стратегія – як і будь-яка інша – не може бути ефективною без визначення першочергових цілей. Вони мають бути реалістичними, беручи до уваги потенціал та межу ефективності санкційної політики; Визначення оптимальних характеристик санкційного режиму; Важливим і ефективним є поєднання санкцій із погрозами наступних санкцій, а також із іншими інструментами тиску; Глибшого дослідження потребує питання багатостороннього формату антиросійських санкцій. З одного боку, єдність якомога більшої кількості країн у питанні антиросійських санкцій робить їх застосування не настільки дорогим або ризикованим для кожної з них окремо; Має бути врахована асиметрія у відносинах між Україною і Росією; Санкції мають бути інструментами державної політики з чіткою і зрозумілою логікою застосування та прозорими правилами. Перетворення їх на засіб боротьби із конкурентами дискредитує не тільки українські санкції проти Росії, але й підірве ефективність та довіру до санкцій в цілому; Застосування санкцій – інструменту складного, часом суперечливого і з урахуванням асиметрії українсько-російських відносин достатньо дорогого – має бути елементом двох стратегій: врегулювання конфлікту на сході України та визначення формату двосторонніх відносин з Росією. Дослідження: http://icps.com.ua/assets/uploads/images/images/eu/t_sankcii_a5_ukr_6_.pdf...

Десятиріччя після Бухарестського саміту: чи стала Україна ближчою до НАТО?

Десять років тому, коли світ був зовсім іншим, НАТО прийняла в Бухаресті Декларацію саміту, де в пункті 23 йшлося про відтермінування надання ПДЧ для України. Всі традиційні протокольні норми були дотримані, а дипломатичні формули – озвучені. В Україні, яка тоді, як втім і зараз, була охоплена передвиборчими пристрастями, новина викликала змішану реакцію. Хтось засмутився, вважаючи вакуум безпеки запрошенням для російського впливу. Хтось вочевидь зрадів – репутація НАТО була тоді в Україні не настільки блискуча як сьогодні. Політики, в свою чергу, думали про те, як розіграти карту НАТО на виборах, які знов обіцяли бути доленосними. Сьогодні Україна знову хоче до НАТО, знову говорить про ПДЧ, й знову готується до виборів. Очевидно, деякі із помилок десятилітньої давності будуть зроблені знов. Однак умови для таких помилок сьогодні набагато більш жорсткі. Чи ближча Україна до НАТО сьогодні, ніж була десять років тому? Скоріше за все, ні. Тому, що біжучи в бік НАТО, ми від неї віддаляємося, є три основні причини: міжнародна, українська та російська. Правильна оцінка питомої ваги кожної з них допоможе уникнути спрощень, розчарувань та помилкових рішень. Міжнародні фактори, що ускладнюють рух України в НАТО, знаходяться поза нашим контролем, мають довгострокову дію і найменше піддаються швидким змінам. У 2008 році життя країни-аспіранта (як це зараз модно називати) було порівняно простим і легким: роби «домашнє завдання» - тобто перетворюй країну на справжню демократію; та переконуй ключові країни-члени НАТО, що від тебе більше користі, ніж неприємностей. Міжнародна безпека, зокрема в Європі, була порівняно міцною: заморожені конфлікти на кшталт Придністровського були чи на найсерйознішими проблемами. Політика Росії була не до кінця зрозумілою, але в цілому передбачуваною. Інститути та механізми безпеки в Європі поки працювали. За кілька місяців по завершенні Бухарестського саміту ситуація змінилась із подіями серпневої російсько-грузинської війни. Є розповсюджена думка про те, що агресія Росії проти Грузії, так само як і пізніше проти України, стала наслідком ненадання ПДЧ обом країнам в Бухаресті. Наскільки вона обґрунтована – питання відкрите. ПДЧ не поширює на країну, якій надається, гарантій безпеки Альянсу, й у випадку агресії вона залишається наодинці. Чи була б агресія з боку Росії прискорена, затримана чи блокована іншим рішенням в Бухаресті – питання спекулятивне. Ми із простими завданнями для аспірантів зразка десятилітньої давності не впорались – і саме в цьому міститься основна причина гальмування на шляху до НАТО як тоді, так і зараз. Сьогодні ми повторюємо помилки минулого, наполегливо вірячи в те, що чим більш гучно та настійливо стукати в двері НАТО, тим швидше вони відчиняться. Десять років тому стукали за допомогою «листа трьох» - підписаної президентом Ющенком, прем’єром Тимошенко та спікером Яценюком заяви, що мала демонструвати єдність зазвичай не схильних до неї українських політиків. Сьогодні стукають за допомогою змін до законодавства, як тих, що вже відбулись, так і можливих конституційних. Як тоді, так і сьогодні багато розмов про референдум. Що цікаво – аргумент з референдумом, мабуть, спрацює тільки для російської аудиторії. Там все ще вірять в те, що НАТО розширювалась проти волі населення нових країн-членів із Східної Європи, для підтвердження чого як раз і посилаються на відсутність референдумів. НАТО переконувати референдумами не треба. Навряд чи там зараз хтось сумнівається в тому, що більшість українців справді хотіли б потрапити під захист Альянсу й розв’язати у такий нехитрий спосіб всі свої проблеми. Але НАТО цікавить не бажання українців, а спільні інтереси. Широке поле цих спільних інтересів з’являється у випадках, коли сусіднім країнам дійсно вдається стати демократичними та ефективними. Демократія для НАТО – операційний код та запорука довіри, а не просто красиві гасла. Для України, на жаль, поки що навпаки. Попередження про те, що без сильної демократії та правової держави вступити до НАТО не вдасться – це не риторика, а прагматичні вимоги. У 2008 році Economist Intelligence Unit поставив Україну в рейтингу демократій світу на 53 місце, в групу демократій із вадами. У 2017 ми знаходились – за версію того ж видання – на 83 місці в групі гібридних режимів. Якщо більше демократії означає наближення до НАТО, то що означає сьогоднішнє місце України в рейтингу демократичних держав? Звичайно, російський фактор грає свою роль, і грає її не на користь перспектив України в НАТО. Агресія Росії підірвала нашу безпеку, зруйнувала безпеку регіональну, підірвавши довіру до інститутів та держав. Ми наполегливо переконуємо європейців в серйозності російської загрози і для них теж, але навряд чи вони бачать розв’язання цієї проблеми через вступ України в НАТО. Для НАТО сьогодні критично важливо зберегти єдність та ефективність, а для цього треба підтримувати надійність Альянсу. Гіпотетичне членство України поставить – у разі подальшої агресії Росії – надто складні дилеми перед кожною державою-членом. Хоча часто вважається, що війна Росії в Україні підштовхує Київ в НАТО, це справедливо поки лише щодо суспільної думки. Наявність відкритого конфлікту та висока ймовірність його ескалації суттєво гальмують наш рух як до НАТО, так і до інших можливих коаліцій, оскільки множать кількість пов’язаних із Україною ризиків. Для тих, однак, хто вірить у вирішальну роль «Кремлівської руки» в блокуванні ПДЧ для України у 2008 році, є і добрі новини: сьогодні лобістські можливості Москви на міжнародній арені значно слабші. Десять років тому на боці прагнень України до ПДЧ грали міжнародна стабільність, сильна підтримка Вашингтона та набагато краща ситуація всередині країни. Сьогодні можна намагатися зіграти хіба що на суспільній думці українців та експлуатації загрози з боку Москви. Пристрасть до простих рішень робить міжнародне становище України все більш складним, і не схоже на те, що перспективи членства в НАТО є виключенням з цієї тенденції.                                                                                                      Микола Капітоненко ...

Чого (не) чекати від Майкла Помпео?

Наступного місяця колишній директор ЦРУ Майкл Помпео буде номінований на посаду президентом Трампом і, з ймовірністю близькою до ста відсотків, стане новим державним секретарем США. Республіканець з «Руху чаювання», колишній конгресмен, перебування якого «на одній хвилі» з Трампом вже викликало стільки коментарів, очікувань та побоювань по всьому світу, спробує відремонтувати механізм американської дипломатії, який багатьом – в тому числі в Україні – здається не надто ефективним. Дехто шукає причини такої неефективності у особі Рекса Тіллерсона, колишнього голови нафтогазового гіганта ExxonMobil, який з великими сумнівами погодився стати 69 держсекретарем США на початку минулого року. За рік, що минув, з ініціативи Тіллерсона розпочався процес сумнівного реформування Держдепу, одним з результатів якого став гострий брак кваліфікованих кадрів та падіння престижу дипломатичної служби. Ця ситуація може бути звичною для інших, але для США стала неприємним сюрпризом. Порожні вакансії, відсутність послів в ряді ключових держав, скорочення бюджету – все це рідко буває хорошими знаками. Щоправда, питання про те, чи не зіграв в цьому більш важливу роль фактор Трампа, а не Тіллерсона, залишається відкритим. Поза тим в американської зовнішньої політики вистачало й інших проблем, з якими за часів перебування Тіллерсона головою Державного департаменту впоратись не вдалось, і які залишаються на порядку денному його наступника. Серед найважливіших – Північна Корея, Іран, Китай та Росія. Навіть якщо залишити в стороні сенсаційно оголошену зустріч президента Трампа із лідером Північної Кореї Кім Чен Ином, для підготовки якої в нового держсекретаря залишиться катастрофічно мало часу, корейська проблема стає все більш складною для США. Повільна, але схоже впевнена розбудова Пхеньяном повноцінного ядерного арсеналу залишає Вашингтону все менше простору для маневру й створює в перспективі все більше взаємопов’язаних проблем. Час у Східній Азії може працювати проти США, і це їм навряд чи подобається. Тіллерсон виступав прихильником діалогу із Пхеньяном, Трамп, схоже, більшою мірою покладався на експромт, і вибір між цими альтернативами буде непростим для Майкла Помпео. Так само непростою буде тема Ірану, зокрема можливого перегляду Спільного всеосяжного плану дій з ядерної програми Ірану. Можливо, саме в Ірані – не географічно, а, звісно, політично – міститься ключ до відставки Тіллерсона, якому іранська угода, «здавалася нормальною», як про це сказав президент Трамп, коментуючи своє рішення про відставку держсекретаря. Сам Трамп є послідовним критиком цього документу, укладеного у 2015 році між Іраном, групою 5+1 та ЄС. Помпео виявив у критиці іранської ядерної угоди не менше послідовності, ніж Трамп і взагалі вважається «яструбом» з іранської тематики. Дует президента й держсекретаря в цьому питанні цілком може завершитися виходом США з угоди вже в цьому році. Зрештою, найбільш цікава для українців російська тематика теж не залишиться без уваги, хоча ймовірність принципових змін чи радикальних рішень на цьому напрямку американської зовнішньої політики мінімальна. Як раз позиція США щодо Росії переконливо демонструє ту саму інерційність та сталість, про які так багато говорили після сенсаційної перемоги самого Трампа в листопаді 2016 року. Незважаючи на різнонаправлену риторику, як до виборів, так і після них, російська політика адміністрації Трампа дуже незначно відрізняється від політики адміністрації Обами. Навряд чи особисті погляди Помпео здатні будуть щось принципово змінити. Серед цих поглядів, між іншим, є переконання в тому, що США мають енергійніше протидіяти ревізіоністським намірам Кремля, зокрема його крокам у Сирії та Україні. Але конкретики щодо того, як саме протидіяти російській політиці в Україні поки що бракує. В цьому контексті, звичайно, цікаво буде спостерігати за існуючим форматом залучення США до зусиль із управління конфліктом на Донбасі, уособленого в діяльності Курта Волкера. Об’єднати тематику втручання Росії у вибори, пошук рішень в Україні та Сирії, подальшу долю антиросійських санкцій в рамках єдиної цілісної стратегії щодо Росії стане для Помпео ще одним надскладним завданням. Це навіть якщо не брати до уваги побажання та пріоритети самого президента Трампа, лояльність до якого, схоже, поки що вважається чи не головним мотивом висунення кандидатури Помпео на посаду.                                                                                                 Микола Капітоненко  ...

Аспірантура, що затягнулась, або прагнення України вступити в НАТО

Останніми днями гра слів – англійського «aspiration» та українського «аспірант» - в контексті тематики НАТО не могла не привернути увагу. Парадокс української аспірантури полягає в тому, що на папері вона успішно й ефективно генерує сучасних вчених, але в реальному житті здебільшого вони виявляються плагіаторами або колекціонерами дипломів. На превеликий жаль, подібне ж розходження між деклараціями та реаліями протягом десятиліть – минулого року виповнилось 20 років Хартії про особливе партнерство – спостерігається у відносинах України з НАТО. Ентузіазм, з яким в Україні підхопили зміни на офіційному сайті НАТО – в першому абзаці розділу про розширення серед країн, що оголосили про своє прагнення (aspiration) приєднатися до Альянсу, з’явилася Україна – очевидно, не відповідає значенню цих змін. Цьому є кілька простих причин. По-перше, текст на сайті НАТО, як і текст в багатьох роботах українських аспірантів, в даному випадку містить просту констатацію факту, не додаючи жодного нового знання, про наміри та інтереси Альянсу. Україна дійсно, шляхом внесення змін до власного законодавства, ще у червні 2017 року офіційно закріпила власне бажання колись вступити до НАТО. Те, що на сайті Альянсу відповідні зміни з’явилися із настільки великим запізненням, може свідчити або про недовіру з боку НАТО до наших програмних документів, які змінювали свою тональність так часто протягом останніх двадцяти років; або про брак уваги щодо технічних деталей типу оновлювання сайту організації; або про щось інше. Але в будь-якому випадку це довідкова інформація: Альянс бере до відома бажання України приєднатися. Воно не несе жодних зобов’язань для самої НАТО, лише для України. По-друге, згадування України серед країн, що прагнуть вступити до НАТО, не наближає нас до наступних практичних кроків, таких як, приміром, ПДЧ. Більше того, навіть отримання ПДЧ не означатиме членства у найближчій перспективі – Колишня Югославська республіка Македонія, приміром, отримала ПДЧ це далекого 1999 року - чи взагалі невідворотності набуття членства в Альянсі. З іншого боку, і без ПДЧ можна виходити на формати тісної співпраці з НАТО, як це робить, приміром, Грузія, серед іншого надіславши четвертий за кількістю контингент в рамках місії НАТО в Афганістані. Іншими словами, прив’язка згадки України на сайті НАТО серед країн, що прагнуть вступу, до наступних конкретних кроків у цьому напрямку виглядає, м’яко кажучи, непереконливо. Формально все виглядає так, як і було раніше, виходячи із рішень саміту в Бухаресті 2008 року: двері для України відкриті. Більше того, нічого нового немає і з часів підписання Вашингтонського договору у 1949 році, яким була заснована НАТО. Стаття 10 цього документу зазначає, що сторони можуть запросити будь-яку іншу європейську державу приєднатися до Альянсу, якщо вона поділяє його  принципи та може зробити внесок у безпеку Північної Атлантики. От як раз ці два нюанси визначатимуть подальші успіхи України на шляху до НАТО. Відповідність цінностям НАТО та здатність створювати додану вартість для колективної безпеки – це те, для доведення чого ані декларації, ані навіть закріплення обіцянок в конституції працювати не будуть. По-третє, з порядку денного не знімається надважливе питання про те, а чи стали ми ближчими до НАТО за останні роки. Відповідь на нього стане важливішою для подальшого розвитку подій, ніж будь-які згадки на сайтах (http://www.eurointegration.com.ua/rus/articles/2017/11/13/7073553/). З урахуванням всього цього, те, що у нас взялися оголошувати «наданням Україні статусу країни-аспіранта» краще замінити скромнішим «НАТО визнала прагнення України приєднатися до Альянсу». І працювати далі.                                                                      Микола Капітоненко   ...