Внутрішня політика

Тренінг "Вибори з чорного ходу: те, про що ви здогадувались, але соромились запитати"

15.06.2018
img1
Прес-служба МЦПД

За інституційної підтримки Міжнародного центру перспективних досліджень відбувся тренінг щодо ефективності проведення виборчих кампаній "Вибори з чорного ходу: те, про що ви здогадувались, але соромились запитати". В ході проведення дводенного тренінгу учасники мали змогу підвищити рівень знань щодо етапів проведення виборчої кампанії, основ «чорного» PR як способу ведення виборчої кампанії, його протидії та основних аспектів інформаційної активності під час виборів.

Публікації за пріоритетом «Внутрішня політика»
Внутрішня політика

Круглий стіл: «Презентація рейтингу голів ОДА: у чиїх руках регіони?»

Міжнародний центр перспективних досліджень представив рейтинг ефективності голів обласних держадміністрацій. Критеріями оцінки були виконання та звітування про реалізацію Державної стратегії регіонального розвитку до 2020 року, виконання обласних бюджетів та комунікаційна політика і медіаактивність керівника ОДА. Очолили рейтинг голови Харківської, Дніпропетровської та Сумської ОДА. “На першому місці — голова Харківської ОДА Юлія Світлична. Найбільший бал вона здобула - 5,4 бали. За виконання держстратегії — 2 бали, за виконання обласного бюджету — 5,8, комунікаційна політика — 8,5. Друге місце — голова Дніпропетровської облдержадміністрації Валентин Резніченко — загальний бал 5,2, виконання держстратегії — 0, виконання бюджету - 6 та комунікація - 9 . Третє місце в рейтингу — голова Сумської ОДА Микола Клочко. Загальний бал 5,1, виконання державної стратегії - 4,2, виконання бюджету — 4,1, комунікація — 7 “, - зазначив Максим Степаненко, експерт МЦПД. Він зазначив, що нульовий бал за виконання державної стратегії щодо реформи децентралізації очільник Дніпропетровської ОДА отримав за те, що в звітах, які містилися на сайті ОДА, були відсутні кількісні та якісні показники, за якими можна було сформувати уявлення про досягнення в цій сфері та зміни, що відбулися. Всього було рейтинговано 17 керівників ОДА, аналіз діяльності проводився стосовно тих керівників областей, які обіймають свої посади не менше ніж півроку, і можуть вже відповідати за конкретні результати. 4 місце в рейтингу посів голова Запорізької ОДА — Костянтин Бриль (загальний бал — 5, за виконання держстратегії — 3,3 бали, виконання бюджету — 5,4 бали, комунікацію — 6, 3 бали). 5 місце — голова Полтавської ОДА Валерій Головко (загальний бал — 5, за виконання держстратегії - 0,9, за виконання бюджету — 5,5 бали, комунікацію — 8,8). За словами Степаненка, такий розподіл з однаковими балами пов'язаний з тим, що виконання державної стратегії в Полтавській області було оцінено усього на 0,9 балів. 6 місце посів голова Кіровоградської ОДА Сергій Кузьменко з загальним балом 4,6 (виконання держстратегії — 3,6 балів, виконання бюджету — 4,2 бали, комунікація — 6,1 бал). 7 місце — голова Житомирської ОДА Ігор Гунтич (загальний бал — 4,5, за виконання держстратегії — 0,9 балів, виконання бюджету — 3,5 бали, комунікацію — 8,8 бали). На 8 місці голова Одеської ОДА Максим Степанов (загальний бал — 4,4, виконання держстратегії — 0, виконання бюджету — 6,3, комунікація — 6,9). Степаненко відзначив, що Одеська область, як правило, має високі позиції в різних рейтингах, але на сайті ОДА відсутні дані про виконання планів заходів з реалізації державної стратегії. 9-те місце — голова Херсонської ОДА Андрій Гордєєв (загальний бал — 4,3, виконання державної стратегії — 3, виконання бюджету — 3,9, комунікація — 6). 10-те місце — голова Вінницької ОДА Валерій Коровій (загальний бал — 4,2 , виконання держстратегії — 1, виконання бюджету — 4,3, комунікація — 7,4). 11-те місце — голова Тернопільської ОДА Степан Барна (загальний бал — 3,7, виконання держстратегії — 0 (відсутній звіт), виконання бюджету — 3, комунікація — 8,2). 12-те місце — голова Миколаївської ОДА Олексій Савченко (загальний бал — 3,5, виконання держстратегії — 0, виконання бюджету — 4,7, комунікація — 5,7). 13-те місце — голова Львівської ОДА Олег Синютка (загальний бал — 3,4, виконання стратегії — 0, виконання бюджету — 4,8, комунікація — 5,4). 14-те місце — голова Рівненської ОДА Олексій Муляренко (загальний бал — 3,3, виконання держстратегії — 0,4 бали, виконання держбюджету — 3,2, комунікація — 6,2) 15-те місце — голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль (загальний бал — 2,9, виконання держстратегії — 0, виконання бюджету — 3,2, комунікація — 5,5). 16-те місце займає голова Волинської ОДА Олександр Савченко (загальний бал — 2,8, виконання держстратегії — 0, виконання бюджету — 3,3, комунікація — 5,2). 17-те місце — голова Івано-Франківської ОДА Олег Гончарук (загальний бал — 2,4, виконання держстратегії — 0, виконання бюджету — 3,1, комунікація — 4,2). “Найнижчими показниками в рейтингу голів ОДА були саме бали за виконання держстратегії. Перш за все треба наголосити, що 8 з 18 ОДА, які аналізувалися, взагалі не мали звіти щодо її виконання. В цьому контексті можемо казати про порушення з боку ОДА, адже згідно з наказом Мінрегіону звітування про виконання держстратегії має відбуватися щоквартально, а в кінці року має надаватися річний звіт, який має бути опублікований не пізніше 25 лютого”, - сказав Степаненко. Проблемним моментом також є відсутність уніфікованої форми звітування, це свідчить про те, що немає критеріїв звітування цієї ланки влади, окрім цього, деякі завдання, які ставлять перед собою органи місцевої влади, сформульовані нечітко, і не мають відповідно критеріїв для оцінювання їх виконання. Аналізуючи таку складову, як виконання ОДА бюджетів, дійшли до висновку, що у всіх областях, що увійшли до рейтингу, доходи загального фонду усіх місцевих бюджетів виявилися меншими за їх фактичні видатки. Детально рейтинг представлено на сайті медіа-партнера інтернет-видання Апостроф: http://world.apostrophe.ua/page4503988.html

Внутрішня політика

Внутрішня політика України: підсумки 2018 року та прогноз на 2019 рік

2018 рік супроводжувався постійною політичною турбулентністю, яка фактично стала системним явищем в українській політиці. Серйозного прориву у структурних реформах не відбулось, але деякі точкові зміни все ж таки вдалося реалізувати. 2019 рік пройде під знаком виборів. Парад кандидатів посилить політичну невизначеність в першій половині року. Структурні реформи відійдуть на задній план, щонайменше до завершення всього виборчого періоду. Будь-які якісні зрушення у всіх гарячих питаннях внутрішньої політики стануть можливими лише після парламентських виборів, але вектор цих змін складно спрогнозувати, адже Україна знову опинилась на роздоріжжі. Досягнення та провали 2018 року До досягнень української влади у 2018 році можна віднести: Збереження працездатності влади. Банковій, БПП та НФ вдалося зберегти існуючу політичну конструкцію та забезпечити можливості приймати рішення. Щоправда, криза у відносинах БПП на НФ поглиблюється і окрім пошуку союзників для важливих голосувань ці партії багато часу витрачають на узгодження позицій між собою. Президенту все складніше утримувати в парламенті власний порядок денний. Парламент хоча й зі скрипом, але продовжує приймати урядові закони, уряд працює без особливих потрясінь і ступорів. Дуалізм виконавчої влади хоч і загострює відносини між президентом та прем’єром, проте не призводить до катастрофічних конфліктів між ними. Продовження реалізації реформ. У 2018 році продовжилася реалізація реформи децентралізації, охорони здоров’я та системи освіти. Найбільш вдалою є реформа децентралізації, про що свідчить динаміка створення нових ОТГ та збільшення місцевих бюджетів. Щодо реалізації реформи охорони здоров’я, то перехід до системи сімейних лікарів стартував та має результати у вигляді мільйонів підписаних декларацій громадян із лікарями, проте реальні зміни поки що відчуваються слабко. Деякі сімейні лікарі почали отримувати нові зарплати. Реформа системи освіти має більше проблем, зокрема, через реалізацію на місцях, проте її впровадження продовжується. Крім того, українські політики нарешті спромоглись прийняти закон про антикорупційний суд, утворення якого дозволить продовжити реалізацію антикорупційної реформи. Проте, слід розуміти, що його прийняття – у великій мірі заслуга міжнародних партнерів України та громадського сектору, ніж власне самих представників влади. Також можна відзначити прийняття закону про приватизацію, який, за задумом нардепів, має створити прозорі і зрозумілі умови для проведення приватизації в Україні. Однак, закон прийнятий, але сама приватизація фактично не проведена. Нарешті відбувся запуск роботи ДБР, щоправда, цей процес супроводжувався численними скандалами. Збереження співпраці України з МВФ. В умовах високого боргового навантаження на бюджет України, а також хитку фінансову стабільність України, важливим є укладення нової програми співпраці між Україною та МВФ. Перший транш Україна планує отримати ще у 2018 році, за умови прийняття позитивного рішення Радою директорів МВФ 18 грудня цього року. Окремо варто наголосити на тому, що умови співпраці України та МВФ виступають ґрунтом (основним драйвером) для проведення структурних реформ. Крім того, продовження співпраці України і МВФ автоматично розширяє список потенційних джерел для залучення Україною коштів на зовнішніх ринках. До провалів української влади у 2018 році можна віднести: 1. Низька якість демократії, посилення антиліберальних тенденцій. Попри певне послаблення позицій президента, він продовжує монопольно тримати владу в своїх руках. Формально не відносячись до жодної з гілок влади президент Порошенко через виключний вплив на ГПУ та СБУ, неформальні механізми особистих зобов’язань, а також найбільшу фракцію в парламенті має виключний вплив як на уряд і парламент, так і на судову гілку, яка після судової реформи фактично вийшла з під впливу ВРУ. Наразі серед українських ЗМІ практично відсутня критика президента, посилились напади влади на ЗМІ, які допускають критику чинного президента. Буденним явищем став тиск на журналістів та представників громадянських організацій (застосування до них фізичного насилля) з боку правоохоронних органів та різноманітних тітушок, а також представників націоналістичних рухів. На тлі збільшення ролі представників громадського сектору у державотворчих процесах, пропорційно збільшується протидія влади цій тенденції. Представники влади продовжують використовувати фейкові або ж ручні ГО, які входять до наглядових рад державних органів. Почастішали випадки відкритої ворожнечі між представниками влади та громадянськими організаціями й активістами. Апогеєм у 2018 році стало вбивство активістки Катерини Гандзюк та відверте саботування процесу розслідування злочину з боку правоохоронних органів. Численними є напади на активістів в регіонах. Критична політизація роботи органів державної влади. В умовах передвиборчого року голосування у парламенті більше нагадували передвиборчу агітацію, ніж реальну законодавчу роботу. Буденним став тиск на політичні сили шляхом відкриття кримінальних справ на окремих нардепів, проведення брудних піар-кампаній з дискредитації політичних опонентів тощо. Все це вкрай негативно відображається на інституційній спроможності всього державного механізму. Недовіра громадян до органів державної влади є критичною. ГПУ, СБУ, МВД, а віднедавна САП і НАБУ використовуються в Україні як інститути політичної конкуренції, у більшості випадків правоохоронна функція для них є вторинною. 3. Безпекова ситуація. Сьогодні рівень відчуття незахищеності серед українських громадян є найбільшим за всю історію незалежності України. Вулиці української столиці та інших міст перестали бути безпечними для політиків, бізнесменів, журналістів, простих громадян. Питання безпеки актуалізується не стільки у контексті війни на Сході, скільки у збільшенні кількості публічних замовних вбивств, бандитських розбірок, терактів, вибухів військових складів у глибокому тилу. Рівень безпеки в Україні наближається до загрозливого рівня, коли держава фактично стає не в змозі задовольнити базові потреби суспільства, що зрештою може призвести до руйнації державності. 4. Війна на Донбасі та питання Криму. У 2018 році питання деокупації ОРДЛО не мало жодної позитивної динаміки. Це стосується не лише власне питання повернення тимчасово окупованих територій, а також питання створення стратегії для поступової реінтеграції даних районів, забезпечення прав (зокрема електоральних) ВПО та реалізації їх соціальних гарантій. Влада активно використовує російську агресію для внутрішньополітичного вжитку з метою отримання електоральних дивідендів на майбутніх виборах. 5. Відсутність результатів у протидії корупції. Не дивлячись на те, що майже вся необхідна антикорупційна інфраструктура була створена ще до 2018 року, дані органи продовжують демонструвати відсутність реальних результатів у боротьбі із корупцією. Причиною цього в першу чергу є політична заангажованість антикорупційних органів, які все частіше підіграють владі, зокрема Банковій, і все менше займаються реальною боротьбою з корупцією. Також актуальним залишився конфлікт між НАБУ та САП, ГПУ, СБУ та МВД, що також негативно впливає на фактичний результат антикорупційної політики й діяльності всієї правоохоронної системи загалом. Крім того, СБУ так і не позбулася невластивих для себе функцій боротьби із корупцією, чого вимагає бізнес, громадський сектор та міжнародні партнери України. Також ще на етапі створення ВАСУ була низка спроб з боку влади ще отримати контроль над цією антикорупційною інституцією.   Позиції основних політичних гравців Президент втратив частину своєї впливовості, але продовжує залишатись фігурою № 1. Набирає потужності Юлія Тимошенка, яка зі своєю політичною силою міцно закріпилась на першому місці політичних рейтингів. Народний фронт все більше віддаляється від Порошенка, намагається вибудовувати власну гру, шукаючи нових союзників та нові формати відтворення у владі. Біло-синій табір закінчує рік розколом “Опозиційного блоку”, де “газовики” та “ахметівці” не можуть домовитись про кандидатуру єдиного кандидата на посаду президента. Ліберально-демократична опозиція так і не змогла об’єднатися і йде на вибори різними колонами на чолі з Садовим і Гриценко. Не відбулось і повної консолідації в націоналістичному таборі, від якого в президенти йдуть Руслан Кошулинський ВО “Свобода” та Андрій Білецький “Національний корпус”. Юлія Тимошенко та “Батьківщина”. Свою неофіційну президентську кампанію Юлія Тимошенко розпочала ще на початку літа. Вона першою оголосила про намір балотуватися в президенти та представила свою програму “Новий курс”. Наразі вона та її політична сила є лідерами всіх соціологічних рейтингів. Згідно з найсвіжішим соціологічним дослідженням проведеним Київським міжнародним інститутом соціології серед тих українців, серед тих, хто визначився за Юлію Тимошенко готові проголосувати 21,2% виборців, за “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” – 23,4%. До пошуку нових соратників Тимошенко завжди відкрита. Сьогодні до її союзників можна віднести Валентина Наливайченка і його партію «Справедливість», а також Сергія Таруту та його партію “Основа”. Налагоджує діалог вона і з лідерами “Народного фронту”. А з урахуванням не дуже привабливих перспектив для цієї партії (її рейтинг за останніми результатами соцопитування становить 0,2%), депутатів-фронтовиків все частіше можна помітити поруч з офісом Тимошенко. Не секрет, що достатньо хороші зв’язки Леді Ю з Арсеном Аваковим. Його контроль за силовими структурами в країні можуть стати у пригоді для захисту результатів виборів. Дружба з НФ простежується у її пропозиціях щодо обмеження повноважень президента і перетворення України в парламентарну республіку, про що раніше заявляли “фронтовики”. Також нещодавно Юлія Тимошенко заявила, що готова до співробітництва з партією “Самопоміч”, Святославом Вакарчуком, якщо він піде у політику та Анатолієм Гриценко. Петро Порошенко та БПП. Нинішній президент Петро Порошенко офіційно не оголошував про свої наміри балотуватися в президенти, і обіцяв зробити це після початку передвиборчої кампанії. І подумати йому є над чим. Низька електоральна підтримка та принизливі рейтинги поки що відкривають йому нерайдужні перспективи та незручне електоральне становище. Звичайно, зараз він не може заявити, що не йде на наступні вибори, адже одразу втратить весь свій вплив на прийняття рішень в країні. Тому зараз він активно демонструє повну готовність та позиціонує себе єдиним можливим кандидатом від влади. Також Петро Порошенко здійснює спроби відтермінувати президентські вибори чи навіть об’єднати їх проведення з парламентськими, що могло би дати йому можливість зберегти недоторканність, якщо не президентську, то принаймні отримати депутатську. Президент вибудовує свою передвиборчу риторику навколо лозунгів: “Армія. Мова. Віра.”, “Ми йдемо своїм шляхом”, “Геть від Москви”. Щоправда, особливого відгуку у населення така риторика не отримує, свідченням чого є останні соціологічні дані, які фіксують підтримку чинного президента на рівні 11,6% (серед тих, хто визначився), а його партії готові довіритись 11,2% населення країни. Попри третє місце в рейтингу, Порошенко має шанси вийти в другий тур, але перемогти в ньому буде дуже складно, адже згідно з соціологічним дослідженням, він програє всім своїм можливим опонентам. Хоча і тут не все так просто. Все більше самостійності демонструє колись найближчий соратник, “свій” прем’єр Володимир Гройсман. По-перше, він має власні політичні амбіції, по-друге, після довгих розмов та торгів він так і не захотів очолити президентську політичну силу і сісти в один човен з командою президента, а по-третє, налагоджує тісні зв’язки та шукає партнерів з іншими політичними силами, зокрема Арсенієм Яценюком та “Народним фронтом”. Все це наштовхує на роздуми, що у провладних силах може відбутись серйозний розкол. “Народний фронт”. Нещодавня поява Арсенія Яценюка на бігбордах показала, що вочевидь колишній прем’єр вже забув про своє повне фіаско в уряді і також мріє про повернення на політичний олімп. Особливо стало помітно напруження у його стосунках з президентом. Адже БПП і НФ не мають особливої ідеологічної різниці, тому Яценюк, хоча і зі своїм мізерним рейтингом, але все одно буде відбирати електорат президента. Лідер НФ явно має намір перебрати на себе передвиборчий порядок денний Порошенка, адже нова реклама Яценюка з сарказмом інтерпретує основні передвиборчі гасла президента. Попри низький рейтинг НФ зберігає сильні позиції в парламенті та уряді і поряд з БПП та Банковою впливає на політичний поряд денний. Наразі не монолітність фракції посилюється, різні групи впливу в партії активну шукають способи відтворення у владі, підбираючи собі союзників. Цілком вірогідно, що НФ буде йти на вибори різними колонами у складі інші політичних об’єднань. Сьогодні НФ володіє частиною адміністративного ресурсу, який бажають отримати основні претенденти на отримання влади в країні. Ліберально-демократичні сили. Так і не відбулося об’єднання ліберально-демократичних сил, про який їх лідери так довго говорили. Ще декілька місяців тому найбільш впізнавані з них – голова “Громадянської позиції” Анатолій Гриценко, мер Львова і лідер партії “Самопоміч” Андрій Садовий, а також нардеп і голова партії “Народний контроль” Дмитро Добродомов публічно закликали залишити особисті політичні амбіції і об’єднатися. Першим “корабель” залишив Садовий. Він оголосив, що буде балотуватися в президенти і об’єднався з політичною партією “Демократичний альянс” Василя Гацько. Про намір боротися за пост президента заявив і Дмитро Добродомов. Гриценко, після невдалої спроби створення спільної платформи з Добродомовим, об’єднав зусилля на президентські та парламентські вибори з лідером “Громадського руху “Хвиля” Віктором Чумаком, який очолив його передвиборчий штаб. Лідер партії “Рідна країна” Микола Томенко та лідер “Європейської партії” Микола Катеренчук також заявили про підтримку Анатолія Гриценко як кандидата на посаду президента України. Найбільший рейтинг з даного табору має Анатолій Гриценко, якого готові підтримати 8,2% (серед тих, хто визначився) виборців, за його “Громадянську позицію” готові проголосувати 9,1% громадян України. За Андрія Садового готові проголосувати 2,2% виборців, за “Об’єднання “Самопоміч” – 3,6%. За Дмитра Добродомова готові віддати свої голоси 0,5%, за його партію “Народний контроль” – 0,4%. Особливих відмінностей у їх програмах не буде, хоча позиціонують вони себе по-різному. Як заявив Садовий, ключовими елементами його кампанії стануть “мобілізація молоді, розрив корупційної кругової поруки в політиці і технологічна модернізація країни”. Кампанія Гриценко буде будуватися на декількох ключових посиланнях: законність, порядок, відповідальність, чесність. Добродомов позиціонує себе як затятий борець з корупцією. “Опозиційний блок”. В біло-синьому таборі склалась дуже непроста ситуація – розкол між двома основними групами впливу цієї партії, які і раніше конфліктували, але ніколи не виносили протистояння у публічну площину. Тригером розколу стало об’єднання Юрія Бойко та Вадима Рабіновича, створення ними “Опозиційної платформи – За життя” та висування Бойка кандидатом в президенти від цього утворення. Як наслідок –Юрій Бойко та Сергій Льовочкін були виключені зі складу фракції ОБ у Верховній раді, натомість головою фракції став Вадим Новинський. Після чого Бойко та Льовочкін створили в парламенті окрему депутатську групу – “Опозиційна платформа – За життя”. Тобто на цьому полі ми маємо два основні центри впливу: перший представлений так званими “ахметівцями” (Ахметов, Новинський, Колесніков), а другий – так званими “газовиками” і “проросійськими політиками” – Бойком, Льовочкіним, Фірташем, Медведчуком та Рабіновичем. Наразі ці дві групи ведуть між собою боротьбу за контроль над “Опозиційним блоком”. Дане протистояння не дає політичних дивідендів, а призводить лише до розпорошення електорату і явно ускладнює шанси проходження їх кандидатів до другого туру президентських виборів. Цілком вірогідно, що як на президентських, так і парламентських виборах ці політики будуть рухатись як мінімум двома окремим і ворогуючими між собою колонами. Націоналістичні сили. Українським націоналістам не вдалось об’єднатись. “Національний корпус” вирішив не підтримувати компромісну фігуру від решти націоналістичних організацій представника ВО “Свобода” Руслана Кошулинського. Таким чином, Андрій Білецький оголосив про свій самостійний похід на вибори президента. Згідно з останнім соціологічним дослідженням українські націоналісти не мають великої підтримки серед українців. Так, наразі Кошулинський може розраховувати на підтримку 0,9% українських виборців, а Білецький – на 0,4%. Політична партія ВО “Свобода” сьогодні має підтримку в 2.2% виборців, а “Національний корпус” – 0,6%. Скоріше за все українські націоналісти будуть відігравати роль “торгівців насиллям”, яких будуть використовувати для тиску на певних кандидатів чи навіть для зриву виборів в тому чи іншому окрузі. Джокери української політики. Український шоумен Володимир Зеленський продовжує нарощувати свій рейтинг. За останнім соціологічним дослідженням, він посідає друге місце рейтингу, за нього готові віддати голоси 14,6% виборців (ті, хто визначився), а за його політичну партію “Слуга народу” – 13%. Це при тому, що Зеленський не говорив про намір балотуватися. Інтерес до Зеленського як кандидата в президенти вміло підігрівається виходом напередодні виборів нової частини популярного серіалу “Слуга народу”, де за сценарієм владу в Україні отримує простий вчитель Василь Голобородько у виконанні Володимира Зеленського. Серіал дуже вдало показує реальний стан справ в українській політиці і спонукає українців голосувати за несистемного кандидата – простого хлопця з народу, якому набридла корупція, несправедливість, зубожіння, і який прагне все змінити вступаючи у боротьбу з українськими олігархами. Фактично українці хочуть проголосувати не стільки за Зеленського, скільки за створений ним образ в серіалі. Його електорат – це глибоко розчаровані в традиційних політиках люди, які прагнуть розірвати порочне коло політичної кругової поруки в Україні. Щоправда, коли Зеленський почне говорити політичною мовою, роблячи відповідні заяви та пропонуючи свої варіанти розв’язання проблем нашої держави навряд чи його рейтинг збережеться на чи продовжить зростати. Зважаючи на близькість Зеленського до олігарха Ігоря Коломойського, який у свою чергу підтримує Юлію Тимошенко, існує ймовірність відмови Зеленського брати участь у президентських перегонах. Тим не менше його партію ми скоріше за все побачимо у виборчому бюлетені на парламентських виборах. Суттєво “просів” рейтинг музиканта Святослава Вакарчука, який з першої трійки перемістився на 9 позицію з активом у 3,8% голосів виборців (з тих, хто визначився). Очевидно, його електорат втомився чекати від нього підтвердження своєї участі у президентських виборах і почав розглядати альтернативні варіанти. Існує думка, що Вакарчук може стати запасним варіантом для Порошенка, який поступиться йому “своїм місцем”, а сам вирушить у складі блоку імені Вакарчука на парламентські вибори. Але такий варіант може бути вигідний чинному президенту лише у випадку одночасного проведення президентських та парламентських виборів. Можливо воєнний стан зможе допомогти Порошенку в цій “спецоперації”. Також варто зважити на те, що умовний “Блок С. Вакарчука” може розраховувати лише на 4,1% підтримки українських виборців. Існує висока ймовірність того, що вибори 2019 року стануть битвою джокерів. За таких умов у другому турі ми будемо мати Вакарчука і Зеленського, щоправда, за їх спинами можна буде побачити досить знайомі олігархічні силуети.   Загальний прогноз розвитку ситуації Визначальним трендом для 2019 року будуть президентські вибори і від того, як вони пройдуть буде залежати подальший внутрішньополітичний розвиток України. Відповідно до цього ми виокремлюємо три базові сценарії. Перший сценарій (песимістичний). Зрив виборчого процесу, дестабілізація, Майдан 3.0. За такого сценарію на Україну чекає велика політична нестабільність, широкі масові акції протесту та висока ймовірність вуличного насильства. За такої ситуації наша країна впритул опиниться на порозі входження у розряд “failed state”. Існує висока ймовірність, що таким станом речей захоче скористатися Росія, яка як мінімум зможе розширити зону свого ефективного контролю чи навіть окупації, а як максимум проведе військову зачистку країни і остаточно поверне Україну в своє лоно. Іншою стороною даного сценарію може стати запровадження в Україні чинною владою авторитарного правління. Другий сценарій (базовий). Президентські вибори відбудуться, але будуть супроводжуватись активним застосуванням насильства і дискусією щодо визнання чи не визнання їх результатів як всередині країни, так і за її межами (іншими державами). Подібна ситуація повториться й на парламентських виборах. Довіра до сформованих таким чином державних органів буде низькою, процес прийняття рішень ускладненим, але в цілому інституційна спроможність держави буде на більш-менш прийнятному рівні, хоча проведення структурних реформ досить ускладниться через високий рівень політичної конфліктності. Третій сценарій (оптимістичний). Вибори президента відбудуться цивілізовано. Передача влади (чи її збереження за нинішнім президентом) відбудеться за всіма демократичними процедурами. Парламентські вибори пройдуть демократично та без системних порушень. І на кінець року Україна матиме легітимного президента, парламент та уряд, які зможуть ефективно проводити структурні реформи й розвивати країну. Безумовно, політична конфліктність залишиться, але за такого сценарію вона буде на мінімальному рівні й не становитиме серйозної загрози. В будь-якому разі результати президентських виборів будуть мати вирішальний вплив на парламентські перегони. Саме останні будуть визначати внутрішньополітичне життя у другій половині 2019 року. Ситуація ускладнюється тим, що передбачити парламентські вибори майже неможливо. По-перше, через невизначеність результатів виборів глави держави, по-друге, через велику кількість політичних сил та малий електоральний розрив між ними. Результати президентських виборів структурують політичне поле, сприятимуть формуванню нових політичних союзів та кристалізації політичних сил по лінії влада-опозицій. За умови перемоги Юлії Тимошенко існує варіант проведення конституційної асамблеї, яка перетворить Україну у парламентарну республіку канцлерського типу. Для цього Тимошенко необхідно буде ініціювати всеукраїнський референдум, який легітимізує її задум та запустить процес докорінної зміни системи державного управління в країні. За такого сценарію можливим є перенесення парламентських виборів на більш пізній час, після референдуму, і тоді ціна таких виборів буде дуже високою, адже на кону стоятиме вся повнота влади в країні. Варто зазначити, що проведення конституційних змін щодо спрощення посади президента та запровадження парламентської республіки підтримує більша частина НФ. Крім цього, перетворення України в парламентарну республіку може бути вигідне і політичним силам з біло-синього табору. Завадити такому ходу подій може значна політична турбулентність, економічна криза, а також піковий період виплат по зовнішнім запозиченням. Окреме питання, що заслуговує на увагу є взаємовідносини президента (старого/нового) та уряду в період після президентських і до парламентських виборів. Справа в тому, що відповідно до Конституції КМУ припиняє свою роботу у таких випадках: складення повноважень перед новообраною ВРУ; добровільна відставка прем’єра; прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України. Тобто обрання нового президента прямопропорційно не впливає на відставку уряду, без впливу на який главі держави дуже складно просувати свою волю. За умови залишення на посаді Петра Порошенка тут особливих змін скоріше за все не відбудеться. А от у випадку обрання президентом нової людини можливими є декілька варіантів його взаємодії з урядом. Перший варіант – новому президенту вдасться переформатувати уряд і призначити технічного прем’єра до парламентських виборів. Другий варіант – нинішній склад уряду і новобраний президент знайдуть спільну мову, закріплять зони інтересів і в більшому чи меншому порозумінні дотягнуть до парламентських виборів. Третій варіант – президент і уряд ввійдуть в клінч і будуть протистояти один одному. Фактично Україна порине в часи президентства Віктора Ющенка та прем’єрства Віктора Януковича та Юлії Тимошенко. Орієнтовно на кінець листопада процес формування державно-політичних інститутів в Україні буде завершено. Варто також пам’ятати, що окрім загроз продиктованих виборами перед Україною стоять й інші небезпеки, які в тій чи іншій мірі будуть визначати порядок денний внутрішньополітичного дискурсу, а саме – агресія РФ, війна на Донбасі, окупація Криму, Азовська криза, необхідність виплат за зовнішніми запозиченнями. Вирішальний вплив на окреслену ситуацію може мати запровадження воєнного стану на всій території країни

Внутрішня політика

Круглий стіл "Популізм як загроза демократії"

З огляду на наближення активного передвиборчого періоду в Україні наростають інформаційні атаки на цінності відкритого суспільства, демократії та ринкової економіки. Протягом 2017-18 років спостерігається ріст інформаційних дискредитаційних атак на громадських активістів та організацій в Україні. Можна спрогнозувати зростання інтенсивності використання “брудних” інформаційних технологій проти “іноземних агентів” впливу з наближення дати проведення виборів. Саме тому МЦПД ініціював проведення круглого столу "Популізм як загроза демократії" презентував дослідження в рамках проекту "Запобігання інформаційним викликам цінностям відкритого суспільства в період політичної турбулентності", виконане за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". В Україні досить сприятливий грунт для популізму, і під час виборчої кампанії українці часто орієнтуються на тих політиків, які "більше запропонують". Таку думку висловив експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Ігор Петренко. “Якщо казати про Україну, то дійсно, в нас досить сприятливий ґрунт для популізму. Це і бідність, і низькі зарплати і пенсії, повальна корупція, засилля олігархів, війна і зовнішня загроза, несправедливість соціальних статусів, кумівство, симпатії українців до певних авторитарних лідерів, недовіра до виборчої демократії, формальних державних інститутів, політична нестабільність і досить часто відсутність нормальної кількості незалежних засобів масової інформації.”, - сказав Петренко. Як зауважив експерт, проблема полягає в тому, що українці переважно мислять короткостроковими і локальними цілями, і вибори для нас, зазвичай, це певний ринок. "Досить часто українці “ведуться” на того, хто більше запропонує, і, відповідно, на того орієнтуємося", - наголосив він.Серед шляхів боротьби з цим явищем Петренко назвав, зокрема, відновення довіри до виборної демократії шляхом удосконалення виборчого законодавства, покращення якості роботи ЗМІ, громадянську освіту молоді, ширше залучення громадян у процеси прийняття рішень, паралельну розбудову інклюзивних політичних інститутів і економіки, проведення фактчекінгу висловлювань популістів, повернення до національного діалогу і конституціоналізму. У свою чергу, правник і публіцист Геннадій Друзенко вважає, що на майбутніх парламентських виборах буде, щонайменше , дві чисто популістичні сили. “І дуже цікаво, чи вони, потрапивши у велику політику, почнуть дрейфувати до якихось більш традиційних партій, тобто це буде вхідний квиток, чи, навпаки, почнуть руйнувати й так дуже кволий крихкий український політикум зсередини. Я думаю, ці виклики відкриті і треба дуже серйозно до них ставитися, бо, по суті, в України зараз найбільша спокуса стати калькою Росії”, - зазначив Друзенко.  

Внутрішня політика

Експертна дискусія: "Подвійне громадянство: загроза, реальність чи вимушена необхідність?"

Міжнародний центр перспективних досліджень ініціював експертну дискусію щодо проблематики подвійного громадянства, оскільки протягом останніх років в українському суспільстві загострилася дискусія щодо наявності у громадян двох, або і більше громадянств іноземних держав. Особливо емоційними такі дискусії стали на тлі агресії Російської Федерації та погіршення відносин з західними сусідами України. Скандал з видачею угорських паспортів українським громадянам в Береговому спровокував чергову хвилю обговорень з приводу того, яким чином держава має регулювати дане питання та як нівелювати загрози від наявності громадянства інших країн. Очевидно, що проблема роздачі паспортів та наявність другого чи подвійного громадянства є більш глибокою, суперечливою та складною, ніж це здається на перший погляд, а інститут громадянства має достатньо тривалу історію та широку й різноманітну міжнародну практику. Зокрема, Микола Капітоненко зазначив що лібералізація ставлення до подвійного або множинного громадянства стає останніми роками тенденцією в більшості європейських та розвинутих країн. Інститут громадянства до певної міри віддзеркалює поточний стан міжнародної політики – уявлення про характер і ступінь зв’язку між людиною та державою, прояви державного суверенітету, шляхи набуття та трансформації ідентичності, в тому числі національної, межу та ступінь свободи людей.До прикладу, країни, які не визнають подвійне громадянство з будь-яких причин, як правило, вводять норми, за якими набуття громадянства іншої держави призводить до втрати початкового громадянства. Такі норми діють, для прикладу, в Австрії чи Норвегії в Європі; а також в таких великих країнах Азії, як Китай, Індія, Японія, Індонезія; а також в ряді інших країн. Громадянство деяких країн можна набути лише попередньо відмовившись від поточного громадянства. Яскравим прикладом в цьому відношенні є США, де потрібно скласти присягу перед спеціальною комісією. "Точна кількість громадян України з подвійним громадянством наразі невідома", - про це наголосив народний депутат Антон Геращенко. “У нас на сьогодні ніхто не знає, скільки є громадян України з подвійним громадянством. Ми чітко розуміємо, що кілька мільйонів наших громадян уже отримали російські паспорти в Криму та на Донбасі, ми чітко розуміємо, що є не менше 100 тисяч громадян, котрі отримали угорські паспорти, десятки тисяч тих, хто отримав румунські, молдавські та інші паспорти”, - відзначив Геращенко. Учасники дискусії: Микола Капітоненко -  експерт Міжнародного центру перспективних досліджень; Василь Філіпчук - головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень, модератор; Антон Геращенко - народний депутат України; Ігар Тишкевич - експерт Українського інституту майбутнього; Ірина Верещук - президент Міжнародного Центру Балтійсько-Чорноморських досліджень та консенсусних практик; Євген Магда - директор Інституту світової політики. Дослідження МЦПД: ПОДВІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО: загроза, реальність чи вимушена необхідність?