Стартувала низка громадських зустрічей, присвячених впровадженню проекту "Використання світового експертного досвіду та проведення публічних консультацій в процесі внесення змін до Конституції України". 17 листопада перша з них відбулася у Рівному.
З метою започаткування загальнонаціонального, інклюзивного процесу створення нової Конституції Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) ініціює в усіх регіонах країни серію громадських обговорень, покликаних розпочати конституційний процес в основі якого лежатиме всеохоплюючий суспільний діалог, що є обов’язковою нормою демократичних країн. Результатом цього процесу має стати проект нової Конституції, створеної як компроміс всіх зацікавлених сторін, який дозволить зберегти цілісність і суверенітет країни.
Перша з таких зустрічей відбулася у Рівному.
Інтернет-видання «ЧаРівне», журналіст якого брав участь у роботі громадської зустрічі, звертає увагу читачів на те, що Конституція, яка приймається за результатами широкого суспільного обговорення, має не лише більшу легітимність, а й завдяки процесу дискусії створює у громадян відчуття відповідальності, виробляє бажання захищати цю Конституцію, відстоювати її положення.
На зустрічі виконавчий директор Міжнародного Центру Перспективних Досліджень Сергія Кіщенка зазначив: «Всі ми знаємо, що в нас діє Конституція, але не всі можуть сказати, які положення зараз діють у ній. Як так трапилося, - чому за умови, коли Конституція – Основний Закон існує, але насправді його немає. Ми не відчуваємо його у повсякденному житті. Трапилося так, що вже 97-го року наша прийнята нашвидкуруч Конституція 96-го року у Венеціанській комісії мала негативні відгуки».
Тарас Стецьків, нардеп І-IV та VI скликань заявив, що деякі положення змін до Конституції, через які спричинилася навіть кривава сутичка біля Ради, не мають спільного з інтересами України: «Я був свідком всіх спроб змінити Конституцію. Можу сказати, що сам по собі факт прийняття Конституції у 1996 році був вкрай важливим. У 96-му році склалася унікальна ситуація…Після другого Майдану нам зовнішньо була нав’язана ідея змін до Конституції. Лавров та Путін нам нав’язали ідеї децентралізації, а далі і федералізації України. Тому що розділена України вже не була б державним суб’єктом. Українська влада вхопилася за ідею децентралізації в надії, що це врятує від агресії Путіна. В такий спосіб зі значним запізненням (через рік) була створена Конституційна комісія. Українська влада по суті уступила тиску російській стороні. І всі зміни, які були прийняті, не були в ім’я ідеї децентралізації. Основна затія була в тому, щоб підмінити ідеї децентралізації. Це шлях до руйнування української держави. Я надіюся, що парламент не знайде 300 голосів і ідея особливого статусу окремих районів Донбасу буде відкинута. В такому випадку виникає питання, а що буде далі? На нашу думку, альтернатива існує. Не буде нічого страшного, якщо 300 голосів не набереться».
Захід проводиться в рамках проекту «Використання світового експертного досвіду та проведення публічних консультацій в процесі внесення змін до Конституції України», що впроваджується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
НАТО 70 років: чому зараз Україна далі від Альянсу, ніж будь-коли
Повільно і болісно, ціною великих втрат і ризиків, ідея вступу до НАТО перетворюється з інструменту торгу та маніпуляції в імператив зовнішньої політики України. Іронія долі в тому, що, нарешті почавши ставитися до Альянсу серйозно, Україна зіткнулася з найскладнішими перешкодами на шляху до членства в ньому за всю свою історію. Таку думку висловив "Апострофу" асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко. Фраза про те, що ми наближаємося до вступу до НАТО - це в кращому випадку просто симпатичний мовний зворот, а в гіршому - міф. Близькість до членства в Альянсі неможливо виміряти. Рішення приймається всіма країнами-членами, на нього впливають тисячі чинників, більшість з яких перебувають далеко за межами сфери відповідальності держави, яка хоче стати його членом. Можна приймати скільки завгодно поправок у власну конституцію, проводити заміри громадської думки і навіть референдуми - стати ближче до членства в НАТО це не допоможе. До НАТО ми вступимо тільки тоді, коли цього будуть хотіти всі нинішні члени Альянсу або ж сильно будуть хотіти всі його "важковаговики". При цьому ніякої односпрямованої траєкторії цього руху немає: можна збільшити свої шанси, використовуючи міжнародний контекст або майстерну дипломатію, але не можна бути впевненим у тому, що вони знову не зменшаться в результаті виборів у кожній із країн, виникнення нових регіональних конфліктів або інших подій міжнародного життя. Скажімо, за останні п'ять років, залишаючись дуже далеко від перспективи членства, ми, тим не менш, кілька разів ставали трохи ближче і трохи далі від неї. Така ж траєкторія продовжиться і в майбутньому. Найбільш далеко від членства в НАТО ми опиняємося зовсім не тоді, коли різні політичні сили висловлюють протилежні думки з цього питання - це нормальна демократична практика. Від НАТО нас віддаляє щось зовсім інше, а саме - наша слабкість, високі ризики і відсутність демократії. Вимогу про демократію зафіксовано у Вашингтонському договорі - так що йому теж виповнюється 70 років. Вона важлива, тому що демократії можуть довіряти одна одній. Ми традиційно недооцінюємо значимість цього критерію, вважаючи його формальністю - одна з фундаментальних помилок нашої зовнішньої політики. Що стосується слабкості, то під нею в більшості випадків у сучасному світі доцільно мати на увазі бідність. Ми залишаємося бідними, а у відносному вимірі - стаємо навіть біднішими. З цієї простої причини наша цінність як союзника вище не стає. Ми думаємо, що стає - і навіть переконуємо в цьому партнерів - тому що ми стримуємо агресію Росії. Але навіть ті в Альянсі, хто вірять в бажання Кремля захопити пару країн у Східній Європі, будуть вважати, що в такій ситуації вигідніше обмежено підтримувати Україну і переймати її досвід без того, щоб поширювати на неї гарантії безпеки. З такими ж міркуваннями пов'язані й додаткові ризики, що створює для нас конфлікт із Росією, як би його не називали. Він не підвищує, а знижує наші шанси. Майже ніхто в НАТО не захоче ризикувати війною з Росією для захисту України. Поки така війна залишається цілком реальною перспективою, відповідальні політики в Європі не будуть хотіти членства України в Альянсі і вирішувати дилему: вступати у війну з Росією чи розвалити те, що 70 років було найефективнішою коаліцією в історії. Згідно з цими стратегічними міркуваннями, а зовсім не в результаті фокусів "руки Кремля", ми сьогодні далі від членства в НАТО - якщо вимірювати відстань в кількості країн, готових дати нам, скажімо, ПДЧ – ніж були на сумнозвісному саміті в Бухаресті 2008 року. Ми, як і раніше, сприймаємо НАТО в дусі холодної війни. Фраза Гастінгса Ісмея, першого генерального секретаря НАТО про keep the Russians out, the Americans in, and the Germans down ("не пускати росіян, забезпечувати присутність американців і стримувати німців") залишається популярною на українських просторах і при спробах зрозуміти логіку і функції Альянсу сьогодні. Хоча часи значно змінилися. Не вловивши цих змін, ми свого часу не змогли ув'язати відмову від ядерної зброї з питанням вступу до НАТО - або, як мінімум, великим кроком на цьому шляху. Якби Україна була сильною демократичною державою, то послідовність дій була б протилежною: спочатку б нам дали зрозуміти, що чекають в Альянсі, а потім українські політичні партії сперечалися б між собою про те, чи варто подавати заявку про членство. Долучитися до ювілеїв європейської безпеки нам вдасться, тільки змінивши себе. Николай Капитоненко, експерт МЦПД, спеціально для "Апострофа"
“Україна і Росія - один на один, і це асиметричний конфлікт,” - Микола Капітоненко
Асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко в інтерв`ю UKRLIFE.TV про мінливий політичний світ та місце України в ньому, а також про питання міжнародної безпеки
