Зовнішня політика

Угода про асоціацію з ЄС: чи можливий «План Б»?

13.06.2013
 

Пропонуємо Вашій увазі витяги та ключові фрагменти дискусії «Угода про асоціацію між Україною та ЄС: чи може бути європейська модернізація без європейської інтеграції?», що була проведена 23 травня 2013 року Клубом КОЛО та Міжнародним центром перспективних досліджень.

«На сьогодні ми знаходимося в дуже цікавій ситуації: є Угода і обидві сторони дуже зацікавлені в тому, щоб зробити останній крок. Але є ряд питань, що створюють перешкоди та ставлять під сумнів цей крок.

Мабуть, Ви також чули розмови про План А та План Б, і про те, що може трапитися у різних випадках. Коли ми запитали комісара [з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефана] Фюле під час його візиту в лютому, що трапиться, якщо Угода про Асоціацію не буде підписана на листопадовому саміті Східного партнерства у Вільнюсі, відповіді не було. А не було її тому, що ЄС, насправді, не має конкретного Плану Б. Окремі люди можуть розглядати такий сценарій, але ні у кого немає плану на цей випадок. Ні у Брюсселі, ні у столицях країн-членів ЄС.

Але, на мою думку, зараз не зовсім хороший час, щоб бути оптимістами. В нас є ряд складних та багаторівневих проблем. Звільнення Юрія Луценка,ухвалення низки антикорупційних законопроектів – це очевидний прогрес. Зазначу, що питання євроінтеграції - це чи не єдиний випадок співпраці між провладною партією та опозицією впродовж останніх місяців.

Велика проблема – це втрата довіри між офіційним Києвом, інституціями Європейського союзу та країнами-членами ЄС. Проблема довіри стала настільки серйозною, що лише надзвичайні події зможуть її відновити.

Я не думаю що уряд має робити своїм основним завданням спробу задобрити Євросоюз. Влада повинна першочергово знайти порозуміння з суспільством. І це є найбільшим викликом, адже вимоги ЄС мали б стати нашими вимогами до влади. В той же час, виконання більшості з них може стати результатом підписання Угоди, а не необхідною передумовою до її підписання.

Є і ряд особливо гарячих тем, таких як справа Юлії Тимошенко. Безперечно, за умови звільнення Тимошенко, Ангелі Меркель чи іншим політикам було б складно говорити про неготовність України. Але навіть її звільнення не буде гарантією підписання Угоди.

Безперечно, у Євросоюзі є і свої причини на те, щоб Україна добилася успіху цього року. Якщо ми не покажемо суттєвого прогресу, то вся політика Східного сусідства виглядатиме як невдача. І ті люди, які вболівають за Східне партнерство і думають як рухатися далі, розглядають як раціональним варіант підписання Угоди про асоціацію навіть без 100% виконання Україною своїх зобов’язань. Але, хочу підкреслити, що це внутрішня дискусія в межах Європейського союзу.

Що ми повинні робити в цій ситуації? По перше, заохочувати уряд надавати нам позитивні аргументи. Що може стати аргументами на користь готовності України підписати Угоду? Антикорупційне та антидискримінаційне законодавство, а також зміни в питаннях економічного регулювання згідно з рекомендаціями ЄС – це першочергові простори. По друге, ми повинні комунікувати з лідерами ЄС, політиками та експертами , які схильні підтримати підписання Угоди про асоціацію та розглядають її як важливу складову успіху східноєвропейської політики Євросоюзу».

«Ще рік тому я б охарактеризувала політику ЄС стосовно України як хаотичну. На сьогодні ситуація змінилася – існує офіційно узгоджений підхід та зменшилася кількість риторики про недоцільність подальшого руху з Україною.

Я згодна з Олександром [Сушком], що ми спостерігаємо зрушення зі сторони України. Але також складається враження, що вона прокинулася лише у 2013 році та почала усвідомлювати всю важливість цього саміту.

За декілька наступних місяців можна зробити суттєвий прогрес. Але питання полягає не у тому, щоб проштовхнути закони через Верховну Раду. Питання в тому, щоб зробити це у прозорий спосіб, із відповідними консультаціями та забезпечити реалізацію цих реформ.

Я не думаю, що ЄС очікує на відповідність України абсолютно всім критеріям. Скоріше мова йде про 60-70% ключових позицій в питаннях судової системи, реформи виборчого законодавства та конституційної реформи, які були б достатніми, щоб задовольнити Євросоюз. Звичайно, є питання, яке залишається без відповіді – це питання Юлії Тимошенко. Хоча в останні декілька місяців про цю справу говорять дещо менше, а негативна повістка навколо ситуації зменшилася. Важливим, звичайно, буде звіт моніторингової місії Європарламенту, який запланований на вересень.

Я є дещо більшою оптимісткою в питанні підписання Угоди про асоціацію ніж Олександр [Сушко]. Якщо Угода не буде підписана, то це свідчитиме про провал політики Східного партнерства, навіть із поточними результатами Грузії та Молдови. Роль України та глибина її відносин з ЄС є просто неспівмірними за важливістю. Україна важлива у інтеграції всього регіону і якщо її залишити нестабільною, то це вплине на весь регіон. А це вже важливий аргумент для ЄС, який може стати визначальним при кінцевому рішенні.

Європейський союз часто повторює, що не планує поступатися цінностями на користь геостратегічних переваг. І хоча поступки все ж бувають, важливим фактором залишається можлива критика ЄС зі сторони третіх сторін в частині дотримання ключових цінностей. Тому хід реформ в Україні будуть аналізувати і оцінювати, чи є вони достатніми.

Якщо Угода про асоціацію не буде підписана цього року, то постане велике питання чи взагалі вона буде підписана. У 2014 році ЄС матиме новий парламент, нову Комісію та зануриться у власні внутрішні питання. Україна буде у передвиборчому періоді, а завершитися все може ситуацією із новим президентом, який захоче переглянути всю Угоду. Можливі й інші події, що змінять зовнішньо політику України, влив Росії теж є важливим аргументом. Все це – ризики для Європейського союзу.

Останню річ, про яку хочу сказати і яка теж матиме вплив – це той факт, що ЄС може вчергове попасти під критику щодо недостатньої підтримки, як це було після провалу команди Помаранчевої революції. Безліч разів я чула думку, що за умов достатньої підтримки та відкритої перспективи членства, реформи в Україні були б справді успішними.

На мою думку, Євросоюз повинен зробити крок назустріч. І це не стосується української влади, але українського суспільства, яке заслуговує на підтримку.

Навіть якщо Україна і не відповідає всім критеріям, то ризики непідписання Угоди є значно вищими, аніж ризики у випадку її підписання.

Я б також хотіла провести певні паралелі між Україною та Туреччиною. На момент відкриття перспективи членства в ЄС Туреччина була безнадійною і з політичної, і з економічної точки зору. Сьогодні це динамічна економіка та регіональний лідер. Я вважаю, що роль Європейського союзу в трансформації Туреччини була визначальною.

Якщо Україну залишити самою по собі та не здійснювати модернізацію, то через 5-10 років ми матимемо іншу, гіршу країну. Існує ризик розпаду країни в майбутньому. Цей ризик є ключовим, і він також був ключовим для Туреччини».

«Я згодний з Амандою Пол, що саме цей рік має всі передумови, щоб стати роком реформ. Малоймовірно, що наступний рік забезпечить можливості для системних та структурних змін, як через справи в ЄС, так і через передвиборчий період в Україні.

Я б хотів звернути увагу на ціну, яку Україні доведеться заплатити за втілення Угоди про асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄC. Будуть окремі сектори, регіони та бізнеси, які опиняться в негативному становищі, це без сумнівів. Але будь які суттєві зміни несуть з собою і труднощі. Можна провести невелику аналогію із ситуацією, коли люди які довгий час не дотримувалися певних правил та процедур, змінюють свою поведінку. Адаптація до нового формату може бути болісною, але саме це і є модернізацією. А Угода про асоціацію – це драйвер модернізації.

Я пригадую інтеграцію Австрії менш ніж 20 років тому. Тоді ми знаходилися у подібному становищі, яке, в кінцевому підсумку, вилилося у наше членство в ЄС… Коли ми готувалися до інтеграції з Європою, ми виявили велику кількість законів, які були абсолютно некорисними, неактуальними, але все ще чинними. Після цього аналізу багато нормативних актів були переглянуті. Мені здається, що для України буде дуже корисним послідовно проаналізувати власне законодавство.

Україна лише виграє, якщо правила будуть більш чіткими, а суб’єктивних рішень та «ручного управління» стане менше. Саме ці правила, що базуються на історичному досвіді та фокусуються на правах особи, я і пов’язую з процесом інтеграції.

Я згоден, що Плану Б не існує. Якщо Угода про асоціацію не буде підписана цього року, це матиме негативні наслідки для України. В торгівлі – це переорієнтація та зменшення торгівельних можливостей. В енергетиці – зростання залежності та недостатня енергоефективність. Ми спостерігатимемо повільну модернізацію, а в гіршому випадку – втрату Україною суверенітету».

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Вибори у Британії: чим вони обернуться для країни?

                                     Кемерон Гібсон, запрошений експерт, Університет Західної Шотландії   8 червня Великобританія обирає обрати нового прем'єр-міністра. До цих виборів закликала  прем’єр Тереза Мей -  з тим, щоб британська громадськість визначилась, як керувати Британією в контексті Брекзиту і як власне цей самий Брекзит реалізувати. Британський уряд обирається за допомогою системи простої більшості, коли  місця (округи) розподіляються на мажоритарній основі – кандидат з найбільшою кількістю голосів отримує  місце, а партія з найбільшою кількістю місць в парламенті може сформувати уряд). Опитування свідчить про те, що обирати  будуть між двома людьми: Терезою Мей від консерваторів і Джеремі Корбіном від лейбористів. Вони обоє прагнуть стати прем'єр-міністром, сформувати уряд і об’єднати Великобританію навколо своїх ідей. Тому варто зупинитись на тому, що ці вибори  будуть  означати для Великобританії і її місця у світі. Зовнішня політика Зовнішня політика стала ключовою  в цих виборах, враховуючи той факт, що вибори були оголошені у зв’язку з тим,  Великобританія йде на переговори по виходу зі складу Європейського Союзу. Таке рішення буде мати наслідки для торгівлі, імміграції та позиції Британії у в світі, тому для потенційного прем'єр-міністра життєво важливо  мати відповідну зовнішню політику. Важливі ці вибори і для НАТО, торговельних відносин та оборони. Консерватори прагнуть до поступового  зростання оборонних витрат на 0,5% на рік, до  зобов'язання витрачати 2% від ВВП на НАТО, до розширення транснаціонального залучення  до Закону про сучасне рабство і розвитку вільної торгівлі. Останній аспект буде включати зміцнення партнерських відносин і економічних зв'язків з країнами Співдружності і США. Лейбористи прагнуть до реформування  Організації Об'єднаних Націй стосовно вето постійних членів Ради безпеки і ймовірності виникнення зловживань; створення департаменту в Міністерстві миру для попередження конфліктів, постконфліктної миротворчої діяльності і захисту цивільних осіб в умовах конфлікту; до зобов’язання  визнання Палестини і прийняття рішення про співіснування двох держав; до постійних  інвестицій в збройні сили; до мінімізації тарифних і нетарифних бар'єрів у торгівлі і, нарешті, до необмеженої торгівлі товарами та послугами з Європейським Союзом. Можлива реформа Організації Об'єднаних Націй, формування нового Міністерства, прагнення до багатостороннього ядерного роззброєння, і необхідність підтримки "конструктивних переговорів" щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту відповідає прагненням пацифістського крила Лейбористської партії, але може виявитись надмірним навантаженням для урядових відомств напередодні переговорів щодо виходу з Євросоюзу. Обидві сторони обговорюють можливість торгівлі як на міжнародному ринку, так і в Європі. Для консерваторів це ідеологічна позиція, враховуючи їх підтримку ринкових сил в економічних питаннях; для лейбористів це прагматична позиція. Однак для обох сторін досягнення цілей може бути важким. Успіх залежить від умов проведення переговорів (стосовно виходу Великобританії з ЄС,  стосовно СОТ та можливих торгових партнерів) та інших зобов'язань щодо пересування людей, товарів та імміграції. Зміна  з Європою зобов'язує зосередитися на дипломатії і укріпленні торгівельних відносин, велике значення має включення цих аспектів в обидва маніфести. Однак акцент на політиці залишається ключовим. Консерватори традиційно виступають за сильні збройні сили і надійний захист національних інтересів; в той час як лейбористи -  за дотримання міжнародного права і поширення знань про міжнародну гуманітарну активність. Ці відмінності  наочно викладені в маніфестах. Економічна Політика Маніфест консерваторів - це заявка на  центральний вектор британської політики  – такі очевидні напрямки як встановлення енергетичного максимуму і більш високий прожитковий мінімум. Незважаючи на це, є й численні поступки стосовно рівня оподаткування. Не буде податку на додану вартість, надається зобов'язання про збереження низької ставки корпоративного податку і збільшення неоподаткованого мінімуму до £12,500. Зрозуміло, що через цей маніфест тетчерське мислення консерваторів переживає спад. Прагматизм є єдиним виходом, і, як правило, прихильники політики Тетчер з числа консервативних політиків підтримують Терезу Мей  через те, що вона підтримує Брекзит. Для порівняння, лейбористи під керівництвом  Джеремі Корбіна націлені на ключових прихильників лейбористів  - і своєю риторикою, і політикою. Як і консерватори, лейбористи мають намір стримувати ріст ПДВ, але на цьому схожість закінчується. Лейбористи хочуть збільшити податок на прибуток для підприємств, прикрити податкові лазівки і вповноважити Державне управління Великобританії з податків і митних зборів посилити заходи щодо ухилення від сплати податків. Для тих, хто заробляє менше  £80,000, податок на прибуток збільшуватись не буде. Економічна модель лейбористів, очевидно, була сформована під впливом  Корбіна і канцлера казначейства Тіньового кабінету Джона Макдоннелла. Їх прагнення до оподаткування та інвестицій є явно кейнісіанським, і зрозуміло, що лейбористи змінилися з часів вельми успішного виборчого мислення  Тоні Блера «Третій Шлях». Союз Наряду з тим, що ці вибори асоціюються з Брекзитом, присутня певна динаміка стосовно незалежності Шотландії. Це питання буде розглядатися через призму двох сторін. Консерватори виграли в Шотландії, ідентифікувавши  себе як оплот проти Шотландської Національної партії та втілення можливості  проведення ще одного референдуму. Однак існує взаємозалежність між ШНП  та консервативними  партіями  – кожен є корисним для іншого. На даний момент  в цьому заключається парадоксальність політики Шотландії. Якщо Тереза Мей переможе на виборах, це взагалі може зняти питання  незалежності Шотландії або ж дати ще сильніший поштовх для цього. Однак це здається малоймовірним, враховуючи зниження рівня підтримки ще одного  референдуму, в цілому неприязні до політики  ШНП (особливо в освіті) і прецеденту, який дозволяє прем'єр-міністру схвалювати або відхиляти вимогу про проведення референдуму. Здається, Співдружність у безпеці. Поки що. Партії Незалежно від результату, Джеремі Корбін заявив про свій намір залишитись лідером. І це незважаючи на  те, що більшість Лейбористів у парламенті не підтримують його. Незалежно від результатів, вони можуть для обох сторін стати  можливістю сформувати додаткового гравця в британській політиці. Проте, це навряд чи станеться. Лейбористи славляться внутрішніми суперечками, але зможуть подолати їх, якщо стануть до керма. Корбін має сильний зв'язок з активістами, але завжди дотримується  позиції аутсайдера, коли справа стосується  партійної політики. Цієї підтримки активістів і позапарламентських груп може бути достатньо, щоб підтримати його в короткостроковій перспективі, але йому потрібно буде закріпити підтримку парламентської партії, якщо він прагне зберегти свою позицію. З іншого боку, консерватори згуртувалися навколо Терези Мей, враховуючи, що єдина можливе конфліктне  питання для партії – Європа – вирішується на основі  результатів  референдуму. Однак, незважаючи на особистісну прив’язку  цих виборів, якщо  консерватори не переможуть, вони не будуть довго роздумувати про заміну Терези Мей, тим паче, що на цих виборах підтримка партії досягла свого максимуму з 1983 року. Проте очікується, що консерватори переможуть на цих виборах. Таким чином, схоже кілька торі опиняться  при владі в найближчому майбутньому. Тим не менш, враховуючи наслідки  виходу Великобританії з ЄС, довіра до результатів опитування стала сумнівною практикою  і  все ще може змінитися. Висновки Отож, Британії  слід зробити певний вибір, незважаючи на зміщення позиції консерваторів до центристської. Уряд Терези Мей буде подібним до уряду  останніх п'яти років, але з присмаком прагматизму: низьке оподаткування, сильна зовнішня політика, але зі спробами вирішити проблеми витрат на проживання  і заробітної плати. Під керівництвом Мей Британія продовжить Брекзит, але намагатиметься  встановити нові відносини з Європою і укласти торгівельні угоди  за межами єдиного ринку, зберігаючи тверду прихильність до НАТО, трансатлантичних принципів і підтримку збройних сил в цілому. З іншого боку, уряд під керівництвом  Джеремі Корбіна буде помітно відрізнятись  від попереднього уряду. Збільшення податків, державних витрат і  акцент на зовнішню політику, що ґрунтується на участі в транс-національних структурах, таких як Організація Об'єднаних Націй. Лейбористський Брекзит, так само, як і консервативний, буде залежати від того, як пройдуть переговори. При цьому  внутрішні політики (будь то євроскептики-торі  чи лейбористи, які виступили проти Брекзиту) будуть грати ключову роль в контексті поступок уряду.  

Зовнішня політика

Чорногорія офіційно стала членом НАТО

Чорногорія стала 29-тою державою-членом НАТО. Це було перше розширення Альянсу за останні 8 років. Росія природньо дуже нервово реагує на будь-які розширення Північно-Атлантичного Альянсу, оскільки НАТО в усвідомленні політичної еліти і звичайного російського громадянина є таким собі уособленням американського «імперіалізму» та іншого «зла». Тому Росія сприймає вступ будь-якої країни до НАТО як наступ на її життєві інтереси, навіть якщо дана країна не становить безпосередньої загрози російським національним інтересам. Однак чому Росія так занепокоєна? Свого часу російський великий бізнес був зацікавлений у чорногорській незалежності. І коли росіяни підтримали у 2006 році незалежність Чорногорії, то вони звісно не розраховували, що Чорногорія колись стане членом Альянсу. Натомість у Кремлі сподівалися, що нова балканська держава буде «брат-близнюком» Сербії – країною  хоч і з проєвропейською політикою, однак зі значним російським впливом. Чорногорія – занадто маленька держава, (її площа вдвічі менша за Київську облласть), щоб її приєднання до НАТО якимось чином створювало загрозу для Росії чи вплинуло на баланс сил в Європі. Крім того, Чорногорія не має суттєвого військово-стратегічного значення, оскільки все узбережжя Адріатичного моря, за виключенням 9 км боснійської ділянки, вже давно перебуває під юрисдикцією Альянсу. Росія протягом останніх двох років намагалась запобігти тому, щоб Чорногорія приєдналась до Альянсу. Тут робились наступні спроби. Перша - наприкінці 2016 року була спроба державного перевороту з метою усунути від влади нинішній чорногорський уряд, який так активно зближувався з НАТО і підписав протокол про приєднання про Альянсу. Однак в силу успішних спецоперацій цей заколот був нейтралізований. Ще одна спроба – вимога Росії винести вступ Чорногорії на загальнонаціональний референдум про приєднання Чорногорії до НАТО, мовляв приєднання до НАТО вимагає такого референдуму. В чорногорському суспільстві поділ між прихильниками і противниками членства майже 50/50, з незначною перевагою прибічників вступу в Альянс. Однак Чорногорія не проводила такого референдуму, адже вступ до НАТО не вимагає такого кроку.   І третя спроба - була використана інформаційна війна. Російські ЗМІ, які опанували багатьма балканськими мовами,  активно проводити дискредитацію євроатлантичного курсу країни і переконували у важливості тісної співпраці з Росією. 

Зовнішня політика

Брюссельський саміт НАТО: головні підсумки

25 травня у Брюсселі відбувся саміт НАТО. Це була перша зустріч глав держав та урядів країн НАТО за участю нового президента США Дональда Трампа, який відзначався гострою критикою альянсу під час передвиборчої кампанії. Цей саміт також співпав з першим розширенням НАТО з 2009 р. – за кілька днів Чорногорія стане 29 державою-членом альянсу на тлі безпрецедентного загострення відносин НАТО з Росією у зв’язку з подіями навколо України. Цьогорічний саміт НАТО приніс наступні результати 1. Домовленість про збільшення оборонних витрат держав-членів НАТО. Дональд Трамп прагне зменшення фінансового тягаря США за колективну безпеку, вимагаючи збільшення оборонних витрат союзників на НАТО. Так, у 2016 р. лише 5 держав-членів альянсу (США, Греція, Велика Британія, Естонія та Польща) витрачали на оборону 2% від ВВП на оборону. Під час саміту Трамп домігся, щоб союзники до кінця року представили національні плани збільшення оборонних витрат. 2. Відсутність чітких зобов’язань США із захисту союзників. Дональд Трамп не зробив очікуваної від союзників (особливо Польщі та країн Балтії) заяви щодо відданості США ст. 5 Північноатлантичного договору. У даній статті зазначається, що в разі здійснення збройного нападу на одну або кілька держав-членів альянсу інші держави-члени нададуть допомогу і здійснять «дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні». Безумовно, ст. 5 зобов’язує США та інших членів НАТО надавати допомогу союзникам у випадку збройного нападу, однак не уточнює форму цієї допомогу. Відтак Трамп використовує гнучке тлумачення статті 5 Північноатлантичного договору для тиску на європейських союзників. 3. Активізація боротьби проти тероризму. Держави-члени НАТО домовилися про збереження місії Тренувальної місії НАТО в Афганістані та обговорили збільшення чисельності військ НАТО у цій країні. Крім того, країни НАТО продовжать тренування іракських військ, які ведуть боротьбу проти ІДІЛ, та вдосконалять обмін інформацією щодо терористичних загроз. Брюссельський саміт НАТО може продовження переорієнтації альянсу від стримування конвенційної загрози до протидії асиметричним викликам, зокрема тероризму. 4. Продовження подвійного підходу щодо Росії. На відміну від минулорічного саміту НАТО у Варшаві, на брюссельському саміті російській агресії приділялося мало уваги. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг підтвердив, що країни альянсу продовжать одночасно стримування та предметний діалог з Росією. Загалом, брюссельський саміт НАТО показав кризу взаємодовіри між США та європейськими союзниками навколо безпекових зобов’язань та внесків у підтримання євроатлантичної безпеки.

Зовнішня політика

Президентські вибори в Ірані

19 травня 2017 р. в Ірані відбудеться перший тур президентських виборів. Яка роль Ірану у світовій політиці? Ісламська Республіка Іран – впливова держава з населенням 82 млн. осіб (приблизно дорівнює населенню Німеччини), розташована на перетині шляхів між Близьким Сходом, Кавказом, Центральною Азією та Південною Азією. Іран посідає друге місце у світі за покладами природного газу та четверте місце у світі за запасами нафти. Іран є найбільшою шиїтською державою у світі і має напружені стосунки з Саудівською Аравією, Туреччиною та іншими сунітськими країнами на Близькому Сході. Іран претендує на лідерство на Близькому і Середньому Сході та активно залучений у збройні конфлікти в Сирії, Ємені та Іраку. Іранська ядерна угода, підписана у липні 2015 р. між Іраном, США та п’ятьма іншими великими державами, є важливим документом, який дозволив зняти болючі санкції проти іранської економіки в обмін на припинення програми збагачення урану. Яка роль президента Ірану? Президент Ірану є другою найвпливовішою людиною в державі після Верховного лідера Аятоли Алі Хаменеї. Верховний лідер («рахбар») є главою держави, головнокомандувачем збройних сил та особою, яка приймає ключові політичні рішення. «Рахбар» обрається Асамблеєю експертів пожиттєво. Натомість, президент Ірану опікується внутрішньою політикою, бюджетом, призначає міністрів та губернаторів. Президент Ірану також підписує міжнародні договори та бере участь у формуванні зовнішньополітичного курсу, хоча зовнішньою політикою керує Верховний лідер. Президент обирається абсолютною більшістю виборців терміном та 4 роки та не може обіймати посаду більше двох термінів поспіль. Хто претендує на посаду президента Ірану? Серед чотирьох претендентів найбільші шанси мають чинний президент Хасан Рухані та учений-богослов Ібрагім Раїсі. Обидва кандидати пропонують полярне бачення майбутнього Ірану. Хасан Рухані представляє реформаторський табір. Чинний президент виступає за більшу відкритість Ірану до США та ЄС, більшу лібералізацію економіки та політичного життя. Ібрагім Раїсі належить до консервативного табору. Раїсі займає більш «яструбину» позицію щодо США, Саудівської Аравії та Ізраїлю, захищає ідеологічні принципи ісламської революції та критично ставиться до залучення західних інвестиції в економіку країни. Що зміниться в Ірані після виборів? У разі переобрання Рухані продовжуватиме реформатський курс в економіці та соціальній політиці в тій мірі, поки не буде спротиву з боку Алі Хаменеї та іранських інституцій. Перемога Раїсі призведе до згортання реформ та консолідації консервативних сил в політичному та економічному житті Ірану. Незалежно від перемоги Рухані чи Раїсі, Іран скоріш за все залишиться вірним іранській ядерній угоді. Однак у разі перемоги Раїсі існує ризик зриву цієї угоди з боку нового президента Ірану чи адміністрації Дональда Трампа. Незалежно від результатів виборів, Іран продовжить підтримку режиму Башара Асада в Сирії, хуситів, які воюють проти єменського уряду, ліванського руху «Хезболла» та інших шиїтських збройних груп в регіоні.

Зовнішня політика

Вибори у Франції: вирішальний день для Європи

7 травня 2017 р. у Франції відбудеться другий тур президентських виборів, які в значній мірі визначать найближче майбутнє ЄС. Цієї неділі французькі громадяни робитимуть вибір між незалежним лівоцентристським кандидатом Еммануелєм Макроном та ультраправим політиком Марін Ле Пен. Обидва кандидата пропонують полярні політичні програми.  Еммануель Макрон є прихильником лібералізму, поглиблення європейської інтеграції, зміцнення Єврозони та продовження Шенгенської угоди. На противагу, Марін Ле Пен виступає за «економічний патріотизм, вихід Франції з Єврозони та Шенгенської зони, максимальне обмеження міграції та референдум щодо «Фрекзіт». Враховуючи політичний та економічний потенціал Франції, перемога лідера націоналістів призведе до радикальних змін у зовнішній політиці цієї держави, наслідком яких може стати занепад ЄС як політичного проекту. «Апокаліптичний» сценарій вже попередньо оминув ЄС після першого туру президентських виборів у Франції, коли був реальний ризик того, що французьким громадянам в другому турі доведеться обирати між двома кандидатами з антиЄСівською програмою – Марін Ле Пен та ультралівий політик Жан-Люк Меланшон. Хоча перевага Макрона над Ле Пен оцінюється у 15-20%, ще зарано стверджувати про те, що виборча інтрига у Франції завершилася. Еммануель Макрон має високі шанси стати наступним президентом Франції. По-перше, Макрон, який позиціонує себе як «ні правий, ні лівий» політик в умовах поляризації французького суспільства, може розраховувати на значну підтримку громадян з поміркованими правими та лівими поглядами і проєвропейських  виборців, зокрема частини тих, хто проголосували за консерватора Франсуа Фійона у першому турі президентських виборів (здобув 20% голосів). По-друге, хоча Макрон і був міністром економіки у 2014-2016 р. за президенства Франсуа Олланда, він сприймається як «нове обличчя» французької політики, який не належить до традиційних політичних партій – республіканців та соціалістів, що по-черзі змінювали одна одну після Другої світової війни. По-третє, Макрон може мобілізувати французьких громадян, які можуть не поділяти його погляди, однак рішуче прагнуть не допустити Ле Пен до влади. У свою чергу, Марін Ле Пен може сподіватися на «диво» у випадку співпадіння сприятливих для неї обставин. По-перше, Ле Пен прагне мобілізувати навколо всіх противників ЄС та різноманітних «благ» глобалізації, в тому числі частину ультралівого електорату Меланшона чи консервативних виборців, які поділяли погляди Фійона щодо обмеження міграції. По-друге, націоналістичний кандидат розраховує, що частина виборців, які голосували за Фійона чи Меланшона, не прийдуть на дільниці і якось допоможуть їй наздогнати Макрона. Таким чином, наразі президентські вибори у Франції залишаються найважливішою європейською подією року через високі ставки проєвропейських та антиєсівських сил на континенті. Крім того, Франція є єдиною країною ЄС із сильними повноваженнями президента. Як наслідок, переможець цих виборів визначатиме внутрішню і зовнішню політику ключової європейської держави. 

Зовнішня політика

Madame ou Monsieur: чого чекати від зовнішньої політики нового президента Франції?

23 квітня 2017 р. у Франції відбудеться перший тур президентських виборів. Серед 11 кандидатів у президентів виділяються п’ять фаворитів, які мають реальні шанси поборотися за вихід у другий тур. За даними останніх соціологічних опитувань, за лівоцентристського кандидата Еммануеля Макрона готові проголосувати 24% французів, лідера ультраправого «Національного фронту» Марін Ле Пен – 23%, правоцентристського кандидата Франсуа Фійона та ультралівого кандидата Жан-Люка Меланшона – по 19%, соціаліста Бенуа Амона – 8,5%. В той час як вибір французьких громадян в основному визначатиметься підходами кандидатів до вирішення соціально-економічних проблем, міграції, боротьби проти тероризму, світових гравців більше цікавить, якою буде зовнішня політика Франції за нового президента. В залежності від перемоги того чи іншого кандидата можуть відбутися суттєві зміни у відносинах Франції з ключовими світовими гравцями. ЄС Макрон, Фійон та Амон належать до «єврооптимістів», хоча кожен з трьох кандидатів по-своєму бачить майбутнє ЄС. Еммануель Макрон виступає за поглиблення інтеграції у фінансовій, безпековій та оборонній сфері, а також демократизацію ЄС. Франсуа Фійон пропонує поглибити безпекову співпрацю в ЄС, однак повернути національним урядам більше повноважень в інших сферах. Бенуа Амон виділяється спротивом політиці жорсткої економії та намірами демократизувати ЄС. Таким чином, перемога будь-кого з цих кандидатів не зможе усунути протиріччя між різними групами країн ЄС. Так, перемога Макрона збільшить протиріччя між франко-німецьким тандемом та країнами Центральної Європи, прихід Фійона до влади зблизить Францію з країнами Центральної та Північної Європи, але може похитнути франко-німецькі відносини, а президентство Амона поглибить розкол між Південною та Північною Європою Натомість перемога ультраправого чи ультралівого кандидата у Францыъ боляче вдарить по економіці та престижу ЄС. Якщо Марін Ле Пен чи Жан-Люка Меланшон стане президентом, Франція може вийти з Єврозони та Шенгенської зони, а також винести Frexit на загальнонаціональний референдум. Однак Меланшон займає більш м’яку позицію щодо можливого виходу Франції з ЄС, ніж лідер «Національного фронту». США Франко-американські відносини найімовірніше залишаться незмінними у випадку перемоги Еммануеля Макрона чи Франсуа Фійона. За такого сценарію Франція залишиться у складі військової структури НАТО та буде і надалі одним з найважливіших союзників США в Європі. Незважаючи на «пробудження англосаксонського світу» (Brexit та перемога Трампа), прихід Марін Ле Пен до влади ускладнить відносини Парижа і Вашингтону, оскільки харизматичним лідерам двох країн буде тяжче досягти політичних чи економічних домовленостей. Двосторонні відносини ще більше погіршаться у випадку перемоги Жан-Люка Меланшона, який вважає НАТО інструментом «американського імперіалізму». Антитрампівські висловлювання Бенуа Амона також ускладнять францко-американські відносини у випадку перемоги соціаліста, однак суттєвого перегляду стратегічних сфер двосторонньої взаємодії не відбудеться. Росія Для Росії найвигіднішим сценарієм був би прихід до влади Марін Ле Пен чи Жан-Люка Меланшона. Кремль та європейських ультраправих й ультралівих політиків єднає спільна ціль: фрагментація ЄС і НАТО. Крім того, Ле Пен чи Меланшон можуть визнати анексію Криму та сприяти побудові нового світового порядку, більш прийнятного для Росії. У випадку перемоги Франсуа Фійона франко-російське зближення обмежиться скасуванням санкцій у зв’язку з «українською кризою» та боротьбою проти тероризму на Близькому Сході. За президентства Еммануеля Макрона Франція буде намагатися одночасно підтримувати санкції проти Росію і вести діалог з Кремлем у вирішенні інших міжнародних проблем. Бенуа Амон наразі демонструє найбільш критичну позицію до дій Росії в Україні та Сирії, однак у соціаліста дуже маленькі шанси пробитися в другий тур президентських виборів. Очікування України Українсько-французькі відносини ніколи не були тісними з моменту проголошення Незалежності України. Наша держава ніколи не займала важливого місця у зовнішній політиці Франції. Незалежно від переможця виборів, Україні не варто розраховувати на поглиблення відносини з Францією чи підтримку Парижа у зближенні Києва з ЄС та НАТО. Національні інтереси України може суттєво зачепити лише зміна позиції Франції у Нормандській четвірці за нового президента. У випадку гіпотетичної перемоги Бенуа Амона Франція може зайняти більш лояльну позицію до України щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. Якщо Еммануель Макрон стане президентом, Франція найімовірніше продовжить збалансовану і рівновіддалену політику щодо Україні та Росії, якої дотримувався Олланд. Натомість, перемога будь-якого з трьох кандидатів – Марін Ле Пен, Франсуа Фійона чи Жан-Люка Меланшона – призведе до зближення Франції з Росією та погіршить міжнародне становище України. Тим не менш, Україні потрібно уникати одноосібної підтримки будь-кого з кандидатів у президенти Франції і не повторювати помилки, допущені українськими політиками та дипломатами під час президентських виборів у Польщі 2015 р., США та Молдові 2016 р. На противагу, Україні слід налагоджувати контакти з усіма фаворитами виборчих перегонів і готуватися до різних сценаріїв зовнішньої політики Франції.