Зовнішня політика

Угода про асоціацію з ЄС: чи можливий «План Б»?

13.06.2013
 

Пропонуємо Вашій увазі витяги та ключові фрагменти дискусії «Угода про асоціацію між Україною та ЄС: чи може бути європейська модернізація без європейської інтеграції?», що була проведена 23 травня 2013 року Клубом КОЛО та Міжнародним центром перспективних досліджень.

«На сьогодні ми знаходимося в дуже цікавій ситуації: є Угода і обидві сторони дуже зацікавлені в тому, щоб зробити останній крок. Але є ряд питань, що створюють перешкоди та ставлять під сумнів цей крок.

Мабуть, Ви також чули розмови про План А та План Б, і про те, що може трапитися у різних випадках. Коли ми запитали комісара [з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефана] Фюле під час його візиту в лютому, що трапиться, якщо Угода про Асоціацію не буде підписана на листопадовому саміті Східного партнерства у Вільнюсі, відповіді не було. А не було її тому, що ЄС, насправді, не має конкретного Плану Б. Окремі люди можуть розглядати такий сценарій, але ні у кого немає плану на цей випадок. Ні у Брюсселі, ні у столицях країн-членів ЄС.

Але, на мою думку, зараз не зовсім хороший час, щоб бути оптимістами. В нас є ряд складних та багаторівневих проблем. Звільнення Юрія Луценка,ухвалення низки антикорупційних законопроектів – це очевидний прогрес. Зазначу, що питання євроінтеграції - це чи не єдиний випадок співпраці між провладною партією та опозицією впродовж останніх місяців.

Велика проблема – це втрата довіри між офіційним Києвом, інституціями Європейського союзу та країнами-членами ЄС. Проблема довіри стала настільки серйозною, що лише надзвичайні події зможуть її відновити.

Я не думаю що уряд має робити своїм основним завданням спробу задобрити Євросоюз. Влада повинна першочергово знайти порозуміння з суспільством. І це є найбільшим викликом, адже вимоги ЄС мали б стати нашими вимогами до влади. В той же час, виконання більшості з них може стати результатом підписання Угоди, а не необхідною передумовою до її підписання.

Є і ряд особливо гарячих тем, таких як справа Юлії Тимошенко. Безперечно, за умови звільнення Тимошенко, Ангелі Меркель чи іншим політикам було б складно говорити про неготовність України. Але навіть її звільнення не буде гарантією підписання Угоди.

Безперечно, у Євросоюзі є і свої причини на те, щоб Україна добилася успіху цього року. Якщо ми не покажемо суттєвого прогресу, то вся політика Східного сусідства виглядатиме як невдача. І ті люди, які вболівають за Східне партнерство і думають як рухатися далі, розглядають як раціональним варіант підписання Угоди про асоціацію навіть без 100% виконання Україною своїх зобов’язань. Але, хочу підкреслити, що це внутрішня дискусія в межах Європейського союзу.

Що ми повинні робити в цій ситуації? По перше, заохочувати уряд надавати нам позитивні аргументи. Що може стати аргументами на користь готовності України підписати Угоду? Антикорупційне та антидискримінаційне законодавство, а також зміни в питаннях економічного регулювання згідно з рекомендаціями ЄС – це першочергові простори. По друге, ми повинні комунікувати з лідерами ЄС, політиками та експертами , які схильні підтримати підписання Угоди про асоціацію та розглядають її як важливу складову успіху східноєвропейської політики Євросоюзу».

«Ще рік тому я б охарактеризувала політику ЄС стосовно України як хаотичну. На сьогодні ситуація змінилася – існує офіційно узгоджений підхід та зменшилася кількість риторики про недоцільність подальшого руху з Україною.

Я згодна з Олександром [Сушком], що ми спостерігаємо зрушення зі сторони України. Але також складається враження, що вона прокинулася лише у 2013 році та почала усвідомлювати всю важливість цього саміту.

За декілька наступних місяців можна зробити суттєвий прогрес. Але питання полягає не у тому, щоб проштовхнути закони через Верховну Раду. Питання в тому, щоб зробити це у прозорий спосіб, із відповідними консультаціями та забезпечити реалізацію цих реформ.

Я не думаю, що ЄС очікує на відповідність України абсолютно всім критеріям. Скоріше мова йде про 60-70% ключових позицій в питаннях судової системи, реформи виборчого законодавства та конституційної реформи, які були б достатніми, щоб задовольнити Євросоюз. Звичайно, є питання, яке залишається без відповіді – це питання Юлії Тимошенко. Хоча в останні декілька місяців про цю справу говорять дещо менше, а негативна повістка навколо ситуації зменшилася. Важливим, звичайно, буде звіт моніторингової місії Європарламенту, який запланований на вересень.

Я є дещо більшою оптимісткою в питанні підписання Угоди про асоціацію ніж Олександр [Сушко]. Якщо Угода не буде підписана, то це свідчитиме про провал політики Східного партнерства, навіть із поточними результатами Грузії та Молдови. Роль України та глибина її відносин з ЄС є просто неспівмірними за важливістю. Україна важлива у інтеграції всього регіону і якщо її залишити нестабільною, то це вплине на весь регіон. А це вже важливий аргумент для ЄС, який може стати визначальним при кінцевому рішенні.

Європейський союз часто повторює, що не планує поступатися цінностями на користь геостратегічних переваг. І хоча поступки все ж бувають, важливим фактором залишається можлива критика ЄС зі сторони третіх сторін в частині дотримання ключових цінностей. Тому хід реформ в Україні будуть аналізувати і оцінювати, чи є вони достатніми.

Якщо Угода про асоціацію не буде підписана цього року, то постане велике питання чи взагалі вона буде підписана. У 2014 році ЄС матиме новий парламент, нову Комісію та зануриться у власні внутрішні питання. Україна буде у передвиборчому періоді, а завершитися все може ситуацією із новим президентом, який захоче переглянути всю Угоду. Можливі й інші події, що змінять зовнішньо політику України, влив Росії теж є важливим аргументом. Все це – ризики для Європейського союзу.

Останню річ, про яку хочу сказати і яка теж матиме вплив – це той факт, що ЄС може вчергове попасти під критику щодо недостатньої підтримки, як це було після провалу команди Помаранчевої революції. Безліч разів я чула думку, що за умов достатньої підтримки та відкритої перспективи членства, реформи в Україні були б справді успішними.

На мою думку, Євросоюз повинен зробити крок назустріч. І це не стосується української влади, але українського суспільства, яке заслуговує на підтримку.

Навіть якщо Україна і не відповідає всім критеріям, то ризики непідписання Угоди є значно вищими, аніж ризики у випадку її підписання.

Я б також хотіла провести певні паралелі між Україною та Туреччиною. На момент відкриття перспективи членства в ЄС Туреччина була безнадійною і з політичної, і з економічної точки зору. Сьогодні це динамічна економіка та регіональний лідер. Я вважаю, що роль Європейського союзу в трансформації Туреччини була визначальною.

Якщо Україну залишити самою по собі та не здійснювати модернізацію, то через 5-10 років ми матимемо іншу, гіршу країну. Існує ризик розпаду країни в майбутньому. Цей ризик є ключовим, і він також був ключовим для Туреччини».

«Я згодний з Амандою Пол, що саме цей рік має всі передумови, щоб стати роком реформ. Малоймовірно, що наступний рік забезпечить можливості для системних та структурних змін, як через справи в ЄС, так і через передвиборчий період в Україні.

Я б хотів звернути увагу на ціну, яку Україні доведеться заплатити за втілення Угоди про асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄC. Будуть окремі сектори, регіони та бізнеси, які опиняться в негативному становищі, це без сумнівів. Але будь які суттєві зміни несуть з собою і труднощі. Можна провести невелику аналогію із ситуацією, коли люди які довгий час не дотримувалися певних правил та процедур, змінюють свою поведінку. Адаптація до нового формату може бути болісною, але саме це і є модернізацією. А Угода про асоціацію – це драйвер модернізації.

Я пригадую інтеграцію Австрії менш ніж 20 років тому. Тоді ми знаходилися у подібному становищі, яке, в кінцевому підсумку, вилилося у наше членство в ЄС… Коли ми готувалися до інтеграції з Європою, ми виявили велику кількість законів, які були абсолютно некорисними, неактуальними, але все ще чинними. Після цього аналізу багато нормативних актів були переглянуті. Мені здається, що для України буде дуже корисним послідовно проаналізувати власне законодавство.

Україна лише виграє, якщо правила будуть більш чіткими, а суб’єктивних рішень та «ручного управління» стане менше. Саме ці правила, що базуються на історичному досвіді та фокусуються на правах особи, я і пов’язую з процесом інтеграції.

Я згоден, що Плану Б не існує. Якщо Угода про асоціацію не буде підписана цього року, це матиме негативні наслідки для України. В торгівлі – це переорієнтація та зменшення торгівельних можливостей. В енергетиці – зростання залежності та недостатня енергоефективність. Ми спостерігатимемо повільну модернізацію, а в гіршому випадку – втрату Україною суверенітету».

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

"Українська дипломатія недопрацьовує у пошуку нових союзників в Азії", - Євген Ярошенко

Євген Ярошенко в ефірі Громадського радіо про те, чому деякі країни підтримали нову резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо Криму, а деякі проголосували проти чи утрималися. Дмитро Тузов: У Міністерстві закордонних справ України назвали всі країни, які в ООН голосували проти оновленого проекту резолюції «Стан з правами людини в АРК та місті Севастополь, Україна». Про це у Twitter повідомив заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця. Дослівно він написав: «Голосувала проти вся російська рать: Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, М’янма, Нікарагуа, Філіппіни, Росія, Сербія, ПАР, Сирія, Судан, Уганда, Узбекистан, Венесуела, Зімбабве». Мені здається, що Індія, Китай, ПАР доволі самостійні в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Як ви це поясните? Євген Ярошенко: Не можна вважати кожен крок, неприємний для України, розглядати як навмисні дії, які підтримуються Росією чи робляться державами через залежність від Росії. Представники української дипломатії дуже сильно акцентують увагу на тих, хто проголосував проти, однак часто ігнорують список країн, які утрималися. Тих, хто проти, я б поділив на дві групи: Ті держави, які можна зараховувати до сателітів Росії. Це Вірменія, Киргизстан, Білорусь. Вони так діють через слабке міжнародне становище та обмежені простори для маневрів. Китай, Іран, М’янма, Філіппіни — це ті країни, у яких є об’єктивні підстави побоюватися, щоб вносили питання прав людини на міжнародний порядок денний. Індія, Китай — це країни, у яких є тривала традиція багатовекторної політики, тому вони намагаються у сучасному світі балансувати між усіма центрами сили. Вони підтримують територіальну цілісність та намагаються не втягуватися в конфлікти, де в них немає безпосередніх інтересів. Вони в питанні Криму, Донбасу не відіграють активної ролі. Андрій Куликов: Настав час поговорити про ті країни, які утрималися. Євген Ярошенко: За резолюцію проголосували 70 країн, утрималися — 77. Серед тих, хто утримався, є багато регіональних гравців, з якими Україна може мати потенційно вигідні, якщо не політичні, то принаймні торговельні зв’язки. Утрималися такі країни, як Бразилія, Єгипет, Індонезія, Малайзія, громадяни якої загинули в сумнозвісному рейсі MH-17, Таїланд, Південна Корея. Коли ми критикуємо кількість країн, які проголосували проти, ми приділяємо недостатню увагу країнам, які утрималися. Тут іде мова не тільки про ситуацію з правами людини. Питання Криму має турбувати не лише європейських партнерів, воно має турбувати всіх, тому що тут порушено кілька основних принципів Статуту ООН. Це незастосування сили, принцип територіальної цілісності. В українського керівництва відсутня системна робота з тими країнами, які не належать до пріоритетів зовнішньої політики України. Насамперед це країни Азії, Африки, Латинської Америки. Я думаю, що ці гравці не бажають долучатися до питання Криму, вв’язуватися в той конфлікт, де для них немає безпосередніх безпекових викликів через географічні та інші обставини. Також вони не бажають давати привід псувати стосунки з Росією. Багато з цих країн розглядають Росію як можливий альтернативний полюс сили, який може стримувати США, Китай. Таким чином вони хочуть маневрувати між всіма центрами політичної сили. Якщо будуть подальші резолюції щодо Криму, то це буде залежати передусім від того, як окремі групки країн вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети, та від того, наскільки українська дипломатія буде вести системну роботу не лише в Європі. Лише чотири європейські держави не підтримали резолюцію. Це Росія, Білорусь, Вірменія і Сербія. Боснія і Герцеговина утрималася. Коли ми виходимо за межі Європи, там все не так оптимістично. Серед регіональних гравців, які підтримали, є Ізраїль, Японія, Саудівська Аравія та Катар. Дмитро Тузов: Ви кажете, що українська дипломатія недопрацьовує. Як вона має працювати? Євген Ярошенко: Я бачу тут два можливі шляхи: Через активізацію торговельних зв’язків. Єгипет, Марокко, Таїланд можуть бути важливими імпортерами окремої української продукції. Прив’язати питання Криму до окремих глобальних проблем. Очевидно випливає проблема нерозповсюдження ядерної зброї.   Андрій Куликов: Наскільки дієві резолюції? Євген Ярошенко: Резолюція приймається двома третинами голосів від всіх, хто бере участь у голосуванні, на відміну від резолюції Ради безпеки ООН, які є обов’язковими для виконання, резолюції Генасамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Механізмів впливу немає. Для Росії немає жодних юридичних наслідків за невиконання резолюції, можуть бути лише політичні та іміджеві наслідки, тобто це може призвести до збільшення політичного тиску і санкцій, репутаційних втрат. Дмитро Тузов: Наші західні партнери Румунія, Угорщина і Польща підтримали проект резолюції. Євген Ярошенко: Всі сусідні країни, які посварило питання Закону України «Про освіту» чи кроки українського керівництва у питанні історії, проголосували за. Це Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Болгарія. В Європі склався консенсус щодо деяких питань. Країни можуть підтримувати вигідне співробітництво з Росією, але, коли ідеться про порушення якихось фундаментальних принципів міжнародного права, виникає консенсус.

Зовнішня політика

Майбутнє ІДІЛ після втрати Ар-Ракки

Втрата «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ) міста Ар-Ракки на сході Сирії поставила питання щодо майбутнього провідної терористичної організації світу. 17 жовтня 2017 р. антиурядова група Сирійські демократичні сили (СДС) заявила про взяття під контроль столиці ІДІЛ в Сирії. За оцінкою фахівців, після падіння Ар-Ракки підконтрольна ІДІЛ територія зменшилася до 13% порівняно з піком територіальної експансії терористів, який припав на кінець 2014 р. Втрата Ар-Ракки стала черговою військовою поразкою джихадистської групи. У червні 2017 р. іракська армія за підтримки союзників повернула контроль над Мосулом, яке свого часу було другим найбільшим містом країни. Водночас територіальні втрати не призводять до зменшення впливу ІДІЛ в регіоні та світі, а натомість сприяють зміні їх пріоритетів. Після низки поразок у Сирії та Іраку терористи ІДІЛ мають кілька варіантів подальшої діяльності. По-перше, залишки бойовиків можуть приєднатися до інших джихадистських груп в Сирії, які мають подібну ідеологію, як-от: «Джебхат Фатах аш-Шам» (колишній філіал «Аль-Каїди») чи інші екстремістські антиурядові угруповання. По-друге, частина членів ІДІЛ найімовірніше перейдуть у підпілля і будуть нагадувати про себе на тлі повоєнної розрухи чи нових етноконфесійних конфліктів у звільнених районах Сирії та Іраку. По-третє, значна частина терористів ІДІЛ найімовірніше мігрують до інших гарячих точок в регіоні (Ємен, Лівія, Афганістан) чи на окремі території, які фактично не підпорядковуються чи слабко контролюють центральними урядами (Пакистан, Малі, Єгипет, Філіппіни, М’янма). По-четверте, частина бойовиків ІДІЛ, які отримали бойовий досвід у Сирії та Іраку, може повернутися на територію країн свого походження з метою здійснення терористичної діяльності в тилу своїх «ворогів». За такими показниками це може загрожувати Тунісу (найбільшій країні походження за кількістю терористів ІДІЛ), Туреччині, Франції, Бельгії, Росії, країнам Центральної Азії. Загострення соціальних проблем та громадянської напруженості підвищують ризик терористичних актів в окремих країнах. Таким чином, військових методів протидії ІДІЛ недостатньо для нейтралізації терористичних груп джихадистського спрямування. Викорінення ІДІЛ неможливе без викорінення соціального підгрунтя, яке сприяє популяризації екстремістських ідеологій. Крім координації військових дій, ефективна стратегія боротьби з ІДІЛ має також включати вирішення гострих соціально-економічних проблем та подолання етноконфесійної напруженості в країнах, які перебувають в зоні ризику. 

Зовнішня політика

Вибори в Німеччині: сценарії майбутнього Європи

  24 вересня 2017 р. у Німеччині відбулися парламентські вибори, які були найважливішою подією європейської політики у третьому кварталі цього року. Перше місце очікувано здобула партія чинного канцлера Ангели Меркель Християнсько-демократичний союз/Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС) із результатом близько 33%. Друге місце із результатом 20,5% посіла Соціально-демократична партія Німеччини (СДПН), яку очолює колишній президент Європейського Парламенту Мартін Шульц. Також до Бундестагу пройшли ще чотири партії: ультраправа антиміграційна «Альтернатива для Німеччини» (АдН) із підтримкою 12,6%, Вільна демократична партія (ВДП) – 10,7%, «Ліві» – 9,2% та «Зелені» – 8,8%. Пори перемогу партії Меркель на четвертих поспіль виборах, ХДС/ХСС чекатимуть непрості переговори з іншими партіями щодо формування нової коаліції. Строкатість новообраного Бундестагу та ідеологічні протиріччя між шістьма партіями залишають лише два варіанти для формування нової коаліції. У свою чергу, від складу нового уряду значною мірою залежатиме політика ЄС, відносини ЄС з третіми країнами, а також переговори щодо врегулювання конфлікту на сході України. Сценарій «коаліція Ямайка». Формуванню такої коаліції передуватимуть складні перемовини між ХДС/ХСС, ВДП та «Зеленими». Зокрема, «Зеленим» та вільним демократам доведеться подолати протиріччя щодо податків та екологічних стандартів, а християнським демократам та вільним демократам – у політиці щодо російсько-українського конфлікту. Якщо ці три партії сформують уряд, Німеччина продовжуватиме політику жорсткої економії в рамках Єврозони. Водночас ВДП, яка представляє інтереси бізнес кіл, що постраждали від антиросійських санкцій, буде намагатися пом’якшити позицію Німеччини щодо російсько-українського конфлікту. Сценарій «велика коаліція». Це означатиме збереження влади в Німеччині в руках двох найбільших партій – ХДС/ХСС та СДПН. Такий уряд виступав би комфортним партнером багатьох міжнародних партнерів, забезпечуючи продовження політики уряду «великої коаліції» з 2013 р., зокрема, у питанні російсько-українського конфлікту. Однак лідер СДПН заявив, що його партія перебуватиме в опозиції до ХДС/ХСС через найнижчий результат підтримки впродовж багатьох десятиліть. Сценарій «уряд меншості». У випадку провалу переговорів з іншими партіями, ХДС/ХСС може отримати мандат від Бундестагу на формування уряду самотужки. За такого сценарію Ангела Меркель буде нести повну відповідальність за політичні та економічні рішення уряду і стикатися із жорсткою критикою п’яти партій з усіх боків. Крім того, слабкий уряд негативно позначиться на ролі Німеччини в ЄС, створюючи певний вакуум сили на континенті. Дострокові вибори. Такий сценарій можливий у випадку безкомпромісних переговорів між потенційним партнерами по коаліції. Наразі важко спрогнозувати хто більше виграє від дострокових виборів у Німеччини: християнські демократи, соціальні демократи чи радикальні партії євроскептичного спрямування. Крім того, вакуум влади в Німеччині – лідері ЄС – негативно вплине на політичну ситуацію на континенті.  

Зовнішня політика

Саміт Україна-ЄС: початок невизначеності

12-13липня 2017 р. в Києві відбувся черговий саміт Україна – ЄС за участю президента України Петра Порошенка, президента Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера та президента Європейської Ради Дональда. Сторони обговорили імплементацію Угоди про асоціацію, безвізовий режим, хід реформ та боротьбу з корупцією в Україні, російську агресію тощо. Водночас на цьогорічному саміті не було прийнято спільної заяви через протиріччя навколо фрази про «європейські прагнення» України. Однак привітна риторика учасників саміту затьмарює початок кризи у відносинах Києва та Брюсселя. Неприйняття спільної заяви свідчить, що ЄС наразі не готовий до подальшого зближення з Україною. З одного боку, повільність реформ та боротьби з корупцією зменшує інтерес Брюсселя до поглиблення співробітництва з нашою державою. З іншого боку, Україна закріпилася серед другорядних питань політики ЄС через Брекзіт, міграцію, тероризм, фінансові проблеми та інші пріоритети. Крім того, євроскептичні та популістські сили, попри нещодавні поразки на виборах у Нідерландах та Франції, будуть і надалі грати помітну роль в політичному житті багатьох країн. Як наслідок, європейські прагнення України чи інших країн-сусідів ЄС будуть давати привід ультраправим політикам жорстко критикувати свої уряди та установи в Брюсселі. Без подальшого зближення з ЄС Україна не матиме достатніх стимулів для продовження реформ і боротьби з корупцію. Так, основним двигуном політичних та економічних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи була перспектива членства в ЄС. У випадку з Україною, такими «пряниками» були Угода про асоціацію,  поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі (ПВЗВТ) та безвізовий режим, які чимало громадян та політиків помилково вважали проміжним етапом до членства в ЄС. Відтепер «м’яка сила» ЄС щодо України обмежується фінансовою підтримкою у проведення реформ та санкціями проти Росії. Очевидно, що потенціалу таких інструментів недостатньо для забезпечення незворотності курсу реформ та боротьби з корупцією. Таким чином, цьогорічний саміт Україна – ЄС стане початком невизначеності щодо подальших двосторонніх відносин. Від здатності Брюсселя запропонувати привабливі ініціативи для України залежатиме продовження реформ в Україні, прогрес у боротьбі з корупцією, збереження демократичних здобутків та лояльність українських громадян до європейської ідеї та цінностей.