Зовнішня політика

Угода про асоціацію з ЄС: чи можливий «План Б»?

13.06.2013
 

Пропонуємо Вашій увазі витяги та ключові фрагменти дискусії «Угода про асоціацію між Україною та ЄС: чи може бути європейська модернізація без європейської інтеграції?», що була проведена 23 травня 2013 року Клубом КОЛО та Міжнародним центром перспективних досліджень.

«На сьогодні ми знаходимося в дуже цікавій ситуації: є Угода і обидві сторони дуже зацікавлені в тому, щоб зробити останній крок. Але є ряд питань, що створюють перешкоди та ставлять під сумнів цей крок.

Мабуть, Ви також чули розмови про План А та План Б, і про те, що може трапитися у різних випадках. Коли ми запитали комісара [з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефана] Фюле під час його візиту в лютому, що трапиться, якщо Угода про Асоціацію не буде підписана на листопадовому саміті Східного партнерства у Вільнюсі, відповіді не було. А не було її тому, що ЄС, насправді, не має конкретного Плану Б. Окремі люди можуть розглядати такий сценарій, але ні у кого немає плану на цей випадок. Ні у Брюсселі, ні у столицях країн-членів ЄС.

Але, на мою думку, зараз не зовсім хороший час, щоб бути оптимістами. В нас є ряд складних та багаторівневих проблем. Звільнення Юрія Луценка,ухвалення низки антикорупційних законопроектів – це очевидний прогрес. Зазначу, що питання євроінтеграції - це чи не єдиний випадок співпраці між провладною партією та опозицією впродовж останніх місяців.

Велика проблема – це втрата довіри між офіційним Києвом, інституціями Європейського союзу та країнами-членами ЄС. Проблема довіри стала настільки серйозною, що лише надзвичайні події зможуть її відновити.

Я не думаю що уряд має робити своїм основним завданням спробу задобрити Євросоюз. Влада повинна першочергово знайти порозуміння з суспільством. І це є найбільшим викликом, адже вимоги ЄС мали б стати нашими вимогами до влади. В той же час, виконання більшості з них може стати результатом підписання Угоди, а не необхідною передумовою до її підписання.

Є і ряд особливо гарячих тем, таких як справа Юлії Тимошенко. Безперечно, за умови звільнення Тимошенко, Ангелі Меркель чи іншим політикам було б складно говорити про неготовність України. Але навіть її звільнення не буде гарантією підписання Угоди.

Безперечно, у Євросоюзі є і свої причини на те, щоб Україна добилася успіху цього року. Якщо ми не покажемо суттєвого прогресу, то вся політика Східного сусідства виглядатиме як невдача. І ті люди, які вболівають за Східне партнерство і думають як рухатися далі, розглядають як раціональним варіант підписання Угоди про асоціацію навіть без 100% виконання Україною своїх зобов’язань. Але, хочу підкреслити, що це внутрішня дискусія в межах Європейського союзу.

Що ми повинні робити в цій ситуації? По перше, заохочувати уряд надавати нам позитивні аргументи. Що може стати аргументами на користь готовності України підписати Угоду? Антикорупційне та антидискримінаційне законодавство, а також зміни в питаннях економічного регулювання згідно з рекомендаціями ЄС – це першочергові простори. По друге, ми повинні комунікувати з лідерами ЄС, політиками та експертами , які схильні підтримати підписання Угоди про асоціацію та розглядають її як важливу складову успіху східноєвропейської політики Євросоюзу».

«Ще рік тому я б охарактеризувала політику ЄС стосовно України як хаотичну. На сьогодні ситуація змінилася – існує офіційно узгоджений підхід та зменшилася кількість риторики про недоцільність подальшого руху з Україною.

Я згодна з Олександром [Сушком], що ми спостерігаємо зрушення зі сторони України. Але також складається враження, що вона прокинулася лише у 2013 році та почала усвідомлювати всю важливість цього саміту.

За декілька наступних місяців можна зробити суттєвий прогрес. Але питання полягає не у тому, щоб проштовхнути закони через Верховну Раду. Питання в тому, щоб зробити це у прозорий спосіб, із відповідними консультаціями та забезпечити реалізацію цих реформ.

Я не думаю, що ЄС очікує на відповідність України абсолютно всім критеріям. Скоріше мова йде про 60-70% ключових позицій в питаннях судової системи, реформи виборчого законодавства та конституційної реформи, які були б достатніми, щоб задовольнити Євросоюз. Звичайно, є питання, яке залишається без відповіді – це питання Юлії Тимошенко. Хоча в останні декілька місяців про цю справу говорять дещо менше, а негативна повістка навколо ситуації зменшилася. Важливим, звичайно, буде звіт моніторингової місії Європарламенту, який запланований на вересень.

Я є дещо більшою оптимісткою в питанні підписання Угоди про асоціацію ніж Олександр [Сушко]. Якщо Угода не буде підписана, то це свідчитиме про провал політики Східного партнерства, навіть із поточними результатами Грузії та Молдови. Роль України та глибина її відносин з ЄС є просто неспівмірними за важливістю. Україна важлива у інтеграції всього регіону і якщо її залишити нестабільною, то це вплине на весь регіон. А це вже важливий аргумент для ЄС, який може стати визначальним при кінцевому рішенні.

Європейський союз часто повторює, що не планує поступатися цінностями на користь геостратегічних переваг. І хоча поступки все ж бувають, важливим фактором залишається можлива критика ЄС зі сторони третіх сторін в частині дотримання ключових цінностей. Тому хід реформ в Україні будуть аналізувати і оцінювати, чи є вони достатніми.

Якщо Угода про асоціацію не буде підписана цього року, то постане велике питання чи взагалі вона буде підписана. У 2014 році ЄС матиме новий парламент, нову Комісію та зануриться у власні внутрішні питання. Україна буде у передвиборчому періоді, а завершитися все може ситуацією із новим президентом, який захоче переглянути всю Угоду. Можливі й інші події, що змінять зовнішньо політику України, влив Росії теж є важливим аргументом. Все це – ризики для Європейського союзу.

Останню річ, про яку хочу сказати і яка теж матиме вплив – це той факт, що ЄС може вчергове попасти під критику щодо недостатньої підтримки, як це було після провалу команди Помаранчевої революції. Безліч разів я чула думку, що за умов достатньої підтримки та відкритої перспективи членства, реформи в Україні були б справді успішними.

На мою думку, Євросоюз повинен зробити крок назустріч. І це не стосується української влади, але українського суспільства, яке заслуговує на підтримку.

Навіть якщо Україна і не відповідає всім критеріям, то ризики непідписання Угоди є значно вищими, аніж ризики у випадку її підписання.

Я б також хотіла провести певні паралелі між Україною та Туреччиною. На момент відкриття перспективи членства в ЄС Туреччина була безнадійною і з політичної, і з економічної точки зору. Сьогодні це динамічна економіка та регіональний лідер. Я вважаю, що роль Європейського союзу в трансформації Туреччини була визначальною.

Якщо Україну залишити самою по собі та не здійснювати модернізацію, то через 5-10 років ми матимемо іншу, гіршу країну. Існує ризик розпаду країни в майбутньому. Цей ризик є ключовим, і він також був ключовим для Туреччини».

«Я згодний з Амандою Пол, що саме цей рік має всі передумови, щоб стати роком реформ. Малоймовірно, що наступний рік забезпечить можливості для системних та структурних змін, як через справи в ЄС, так і через передвиборчий період в Україні.

Я б хотів звернути увагу на ціну, яку Україні доведеться заплатити за втілення Угоди про асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄC. Будуть окремі сектори, регіони та бізнеси, які опиняться в негативному становищі, це без сумнівів. Але будь які суттєві зміни несуть з собою і труднощі. Можна провести невелику аналогію із ситуацією, коли люди які довгий час не дотримувалися певних правил та процедур, змінюють свою поведінку. Адаптація до нового формату може бути болісною, але саме це і є модернізацією. А Угода про асоціацію – це драйвер модернізації.

Я пригадую інтеграцію Австрії менш ніж 20 років тому. Тоді ми знаходилися у подібному становищі, яке, в кінцевому підсумку, вилилося у наше членство в ЄС… Коли ми готувалися до інтеграції з Європою, ми виявили велику кількість законів, які були абсолютно некорисними, неактуальними, але все ще чинними. Після цього аналізу багато нормативних актів були переглянуті. Мені здається, що для України буде дуже корисним послідовно проаналізувати власне законодавство.

Україна лише виграє, якщо правила будуть більш чіткими, а суб’єктивних рішень та «ручного управління» стане менше. Саме ці правила, що базуються на історичному досвіді та фокусуються на правах особи, я і пов’язую з процесом інтеграції.

Я згоден, що Плану Б не існує. Якщо Угода про асоціацію не буде підписана цього року, це матиме негативні наслідки для України. В торгівлі – це переорієнтація та зменшення торгівельних можливостей. В енергетиці – зростання залежності та недостатня енергоефективність. Ми спостерігатимемо повільну модернізацію, а в гіршому випадку – втрату Україною суверенітету».

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Відносини України із західними сусідами: від проблем до рішень

Помітне погіршення у відносинах України з західними сусідами стало одним з найважливіших підсумків та викликів 2017 року. Гостра реакція в сусідніх країнах на окремі історичні чи мовні питання, які не були предметом серйозних дискусій всередині країни, стали несподіванкою не лише для широкого загалу, але і для частини політичного істеблішменту, які вважали, що підтримка України на міжнародній арені з боку Угорщини, Польщі  є в активі за визначенням. Саме проблема політики сусідства стали предметом ґрунтовного дослідження Міжнародного центру перспективних досліджень «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?» та круглого столу  організованого наприкінці минулого року. А вже сьогодні, команда МЦПД презентує ідеї та напрацювання як саме вийти з глухого кута під час експертної дискусії на запрошення Інституту міжнародних відносин та торгівлі (м. Будапешт, Угорщина). На думку аналітиків МЦПД, кризові явища у відносинах з сусідами на західному кордоні України перш за все свідчать про певну кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і “політики добросусідства” зокрема. У останньому випадку така криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах, їх позицій та інтересів щодо регіональної співпраці. Також браком якісно виробленої регіональної політики України та політики розвитку партнерства з кожною із сусідніх країн зокрема із залученням усіх органів державної влади, бізнесу та зацікавлених представників громадянського суспільства та експертної спільноти. Важливим є розуміння, що західні сусіди мають і надалі залишатися партнерами, а національні меншини мають стати перевагою сусідської політики України, а не проблемою. Потрібно активізувати діалог як з власними національними меншинами, так і з українськими меншинами на території сусідніх держав. Вони повинні сприйматися як ланцюжки, які зв’язують сусідні країни, як важливі канали комунікації та співпраці. Потрібно вести насамперед діалог та консультації з меншинами виключно через позитив, уникати кроків, які сприйматимуться як послаблення ролі мов. Зокрема, варто зазначити, що Стаття 7 Закону про освіту є серйозним, проте все ж,  не непереборним викликом для дружніх відносин з країнами-сусідами. Зокрема, експерти МЦПД необхідними кроками для рестарту відносин із країнами-сусідами вважають: Прийняття нової концепції зовнішньої політики України; Розробка нової політики добросусідства; Деполітизація гуманітарних питань; Посилення економічної співпраці; Транскордонне співробітництво; Налагодження культурної дипломатії. Таким чином подальший діалог щодо формату відносин повинен будуватись на взаємовигідному підході та позитивній атмосфері дискусії, а більше уваги має приділятися саме зміцненню можливих варіантів співробітництва. Також, під час експертної дискусії і українська і угорська сторони відзначили необхідність посилення взаємодії та комунікації саме на експертному рівні, оскільки спостерігається брак об’єктивної інформації щодо актуальних подій як в Україні так і в Угорщині. Такий дисонанс, в свою чергу, може призвести до хибних висновків та тлумачень і негативно впливати на якісний двосторонній діалог. Для вирішення цієї проблеми Міжнародний центр перспективних досліджень (Київ, Україна) та Інститут міжнародних відносин та торгівлі (Будапешт, Угорщина) домовилися про подальшу співпрацю та ефективну комунікацію.

Зовнішня політика

Круглий стіл: «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?»

20 грудня 2017 р. в конференц-холі InterCintinental Kyiv відбувся експертний круглий стіл «Що відбувається у відносинах України з західними сусідами?», організований Міжнародним центром перспективних досліджень за підтримки Української асоціації зовнішньої політики. Метою заходу було обговорення можливих шляхів нормалізації двосторонніх відносин України із західними сусідами. Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Євгеній Ярошенко зазначив, що кризові явища у відносинах із сусідами на західному кордоні України свідчать про існуючу кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і української “політики добросусідства” зокрема. «Дана криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах. Одним з ключових викликів на сьогодні перед українською зовнішньою політикою є терміновий аналіз стану стосунків із сусідніми країнами та вироблення рекомендацій, які б дозволили уникнути їх подальшого погіршення, а в ідеалі – допомогли б якомога швидше покращити атмосферу та практичне наповнення двостороннього партнерства», - наголосив Ярошенко. Дмитро Ткач, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці (1992-1997, 2006-2010 рр.) підкреслив, що наразі в Україні є кілька експертів, які досліджують українсько-угорські відносини і яких слід долучати до обговорень політики добросусідства. «Україні слід ініціювати проведення засідання  українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, яка востаннє збиралася ще 2011 році», - повідомив дипломат. Директор Центру дослідження міжнародних відносин Микола Капітоненко зазначив, що проблеми відносин України із західними сусідами мають досить складний характер. «Це визначається рівнем глобальної безпеки, рівнем українсько-російських протиріч, регіональним та внутрішньополітичним рівнями. Країни Центрально-Східної Європи мають більш егоїстичні інтереси, а механізми регіональної взаємодії є слабкими. За таких системних умов, Україні доводиться платити значно вищу ціну за слабкість», - зазначив Капітоненко.  Команда МЦПД підготувала аналітичний матеріал "Що відбувається у відносинах України із західними сусідами".          

Зовнішня політика

Саміт Східного партнерства: основні підсумки

24 листопада 2017 р. у Брюсселі відбувся п’ятий саміт Східного партнерства (СхП) за участі 28 держав-членів ЄС та 6 європейських сусідів (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна). Декларація цьогорічного саміту СхП, дає змогу оцінити наскільки продуктивне Східного партнерства та реалістичні європейські прагнення цих країн, в тому числі України. По-перше, ЄС поки не має амбіцій для подальшого зближення зі східними партнерами, зосереджуючись здебільшого на цінностях СхП (демократія, верховенство права, права людини, сталий розвиток) та нещодавніх досягненнях (запуск безвізового режиму, набуття чинності угод про асоціацію та поглиблених і всеохоплюючих зон вільної торгівлі з Україною, Грузією та Молдовою, підписання Всебічної та посиленої угоди про партнерство з Вірменією, потепління відносин з Білоруссю). Хоча у декларації визнаються «європейські прагнення та європейський вибір» України, Грузії та Молдови, ЄС наразі не готовий виходити за межі існуючих інструментів зближення зі східними партнерами, зокрема угод про асоціацію. По-друге, ЄС не налаштований на безпекове співробітництво зі східними партнерами. Зокрема, декларація саміту закликає сприяти мирному врегулюванні конфліктів в регіоні «на основі принципів і норм міжнародного права». ЄС підтримує територіальну цілісність України, Молдови, Грузії та Азербайджану, однак не готовий до конфронтації з Росією. По-третє, ЄС прив’язує фінансову допомогу східним партнерам до імплементації реформ. При цьому для ЄС пріоритетними сферами реформування є система державного управління, система юстиції та боротьба з корупцією. По-четверте, для східних партнерів найбільш перспективними галузями співпраці виглядають транспорт та енергетика. Зокрема, ЄС виступає за укладення Угоди про спільний авіаційний простір з Україною, а також підтримує зміцнення енергетичної безпеки східних партнерів, диверсифікації джерел та маршрутів енергоресурсів. По-п’яте, мовний скандал між Україною та сусідніми державами позначився на відносинах України з ЄС. Декларація наголошує на необхідності поваги прав національних меншин та врахування рекомендацій Ради Європи в освітній сфері. Таким чином, нинішній саміт СхП приніс не сприяв подальшому прориву у відносинах між ЄС та східними сусідами. Найближчим часом продуктивність СхП обмежуватиметься трьома чинниками: по-перше, незацікавленістю провідних країн ЄС у тіснішому зближенні з Україною, Грузією та Молдовою, по-друге, недостатньою політичною волею східних партнерів до імплементації реформ, по-третє, побоюваннями ЄС щодо агресивної реакції Росії із відповідними безпековими наслідками.

Зовнішня політика

"Українська дипломатія недопрацьовує у пошуку нових союзників в Азії", - Євген Ярошенко

Євген Ярошенко в ефірі Громадського радіо про те, чому деякі країни підтримали нову резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо Криму, а деякі проголосували проти чи утрималися. Дмитро Тузов: У Міністерстві закордонних справ України назвали всі країни, які в ООН голосували проти оновленого проекту резолюції «Стан з правами людини в АРК та місті Севастополь, Україна». Про це у Twitter повідомив заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця. Дослівно він написав: «Голосувала проти вся російська рать: Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, М’янма, Нікарагуа, Філіппіни, Росія, Сербія, ПАР, Сирія, Судан, Уганда, Узбекистан, Венесуела, Зімбабве». Мені здається, що Індія, Китай, ПАР доволі самостійні в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Як ви це поясните? Євген Ярошенко: Не можна вважати кожен крок, неприємний для України, розглядати як навмисні дії, які підтримуються Росією чи робляться державами через залежність від Росії. Представники української дипломатії дуже сильно акцентують увагу на тих, хто проголосував проти, однак часто ігнорують список країн, які утрималися. Тих, хто проти, я б поділив на дві групи: Ті держави, які можна зараховувати до сателітів Росії. Це Вірменія, Киргизстан, Білорусь. Вони так діють через слабке міжнародне становище та обмежені простори для маневрів. Китай, Іран, М’янма, Філіппіни — це ті країни, у яких є об’єктивні підстави побоюватися, щоб вносили питання прав людини на міжнародний порядок денний. Індія, Китай — це країни, у яких є тривала традиція багатовекторної політики, тому вони намагаються у сучасному світі балансувати між усіма центрами сили. Вони підтримують територіальну цілісність та намагаються не втягуватися в конфлікти, де в них немає безпосередніх інтересів. Вони в питанні Криму, Донбасу не відіграють активної ролі. Андрій Куликов: Настав час поговорити про ті країни, які утрималися. Євген Ярошенко: За резолюцію проголосували 70 країн, утрималися — 77. Серед тих, хто утримався, є багато регіональних гравців, з якими Україна може мати потенційно вигідні, якщо не політичні, то принаймні торговельні зв’язки. Утрималися такі країни, як Бразилія, Єгипет, Індонезія, Малайзія, громадяни якої загинули в сумнозвісному рейсі MH-17, Таїланд, Південна Корея. Коли ми критикуємо кількість країн, які проголосували проти, ми приділяємо недостатню увагу країнам, які утрималися. Тут іде мова не тільки про ситуацію з правами людини. Питання Криму має турбувати не лише європейських партнерів, воно має турбувати всіх, тому що тут порушено кілька основних принципів Статуту ООН. Це незастосування сили, принцип територіальної цілісності. В українського керівництва відсутня системна робота з тими країнами, які не належать до пріоритетів зовнішньої політики України. Насамперед це країни Азії, Африки, Латинської Америки. Я думаю, що ці гравці не бажають долучатися до питання Криму, вв’язуватися в той конфлікт, де для них немає безпосередніх безпекових викликів через географічні та інші обставини. Також вони не бажають давати привід псувати стосунки з Росією. Багато з цих країн розглядають Росію як можливий альтернативний полюс сили, який може стримувати США, Китай. Таким чином вони хочуть маневрувати між всіма центрами політичної сили. Якщо будуть подальші резолюції щодо Криму, то це буде залежати передусім від того, як окремі групки країн вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети, та від того, наскільки українська дипломатія буде вести системну роботу не лише в Європі. Лише чотири європейські держави не підтримали резолюцію. Це Росія, Білорусь, Вірменія і Сербія. Боснія і Герцеговина утрималася. Коли ми виходимо за межі Європи, там все не так оптимістично. Серед регіональних гравців, які підтримали, є Ізраїль, Японія, Саудівська Аравія та Катар. Дмитро Тузов: Ви кажете, що українська дипломатія недопрацьовує. Як вона має працювати? Євген Ярошенко: Я бачу тут два можливі шляхи: Через активізацію торговельних зв’язків. Єгипет, Марокко, Таїланд можуть бути важливими імпортерами окремої української продукції. Прив’язати питання Криму до окремих глобальних проблем. Очевидно випливає проблема нерозповсюдження ядерної зброї.   Андрій Куликов: Наскільки дієві резолюції? Євген Ярошенко: Резолюція приймається двома третинами голосів від всіх, хто бере участь у голосуванні, на відміну від резолюції Ради безпеки ООН, які є обов’язковими для виконання, резолюції Генасамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Механізмів впливу немає. Для Росії немає жодних юридичних наслідків за невиконання резолюції, можуть бути лише політичні та іміджеві наслідки, тобто це може призвести до збільшення політичного тиску і санкцій, репутаційних втрат. Дмитро Тузов: Наші західні партнери Румунія, Угорщина і Польща підтримали проект резолюції. Євген Ярошенко: Всі сусідні країни, які посварило питання Закону України «Про освіту» чи кроки українського керівництва у питанні історії, проголосували за. Це Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Болгарія. В Європі склався консенсус щодо деяких питань. Країни можуть підтримувати вигідне співробітництво з Росією, але, коли ідеться про порушення якихось фундаментальних принципів міжнародного права, виникає консенсус.

Зовнішня політика

Майбутнє ІДІЛ після втрати Ар-Ракки

Втрата «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ) міста Ар-Ракки на сході Сирії поставила питання щодо майбутнього провідної терористичної організації світу. 17 жовтня 2017 р. антиурядова група Сирійські демократичні сили (СДС) заявила про взяття під контроль столиці ІДІЛ в Сирії. За оцінкою фахівців, після падіння Ар-Ракки підконтрольна ІДІЛ територія зменшилася до 13% порівняно з піком територіальної експансії терористів, який припав на кінець 2014 р. Втрата Ар-Ракки стала черговою військовою поразкою джихадистської групи. У червні 2017 р. іракська армія за підтримки союзників повернула контроль над Мосулом, яке свого часу було другим найбільшим містом країни. Водночас територіальні втрати не призводять до зменшення впливу ІДІЛ в регіоні та світі, а натомість сприяють зміні їх пріоритетів. Після низки поразок у Сирії та Іраку терористи ІДІЛ мають кілька варіантів подальшої діяльності. По-перше, залишки бойовиків можуть приєднатися до інших джихадистських груп в Сирії, які мають подібну ідеологію, як-от: «Джебхат Фатах аш-Шам» (колишній філіал «Аль-Каїди») чи інші екстремістські антиурядові угруповання. По-друге, частина членів ІДІЛ найімовірніше перейдуть у підпілля і будуть нагадувати про себе на тлі повоєнної розрухи чи нових етноконфесійних конфліктів у звільнених районах Сирії та Іраку. По-третє, значна частина терористів ІДІЛ найімовірніше мігрують до інших гарячих точок в регіоні (Ємен, Лівія, Афганістан) чи на окремі території, які фактично не підпорядковуються чи слабко контролюють центральними урядами (Пакистан, Малі, Єгипет, Філіппіни, М’янма). По-четверте, частина бойовиків ІДІЛ, які отримали бойовий досвід у Сирії та Іраку, може повернутися на територію країн свого походження з метою здійснення терористичної діяльності в тилу своїх «ворогів». За такими показниками це може загрожувати Тунісу (найбільшій країні походження за кількістю терористів ІДІЛ), Туреччині, Франції, Бельгії, Росії, країнам Центральної Азії. Загострення соціальних проблем та громадянської напруженості підвищують ризик терористичних актів в окремих країнах. Таким чином, військових методів протидії ІДІЛ недостатньо для нейтралізації терористичних груп джихадистського спрямування. Викорінення ІДІЛ неможливе без викорінення соціального підгрунтя, яке сприяє популяризації екстремістських ідеологій. Крім координації військових дій, ефективна стратегія боротьби з ІДІЛ має також включати вирішення гострих соціально-економічних проблем та подолання етноконфесійної напруженості в країнах, які перебувають в зоні ризику.