ЗМI про МЦПД

"Україна - це лише відображення російсько-американських відносин" - Євген Ярошенко

09.03.2017
img1
Прес-служба МЦПД

6-7 березня відбувся робочий візит Міністра закордонних справ Павла Клімкіна у Вашингтон. Програма візиту включала зустрічі з Державним секретарем США Рексом Тіллерсоном, представниками Адміністрації та Конгресу США.

Підсумки в ефірі радіостанції Голос Столиці підбив старший аналітик МЦПД Євген Ярошенко.

З позиції Держдепу США, де в черговий раз заявили про те, що в принципі всі сторони не виконують Мінські угоди, і цим стурбовані в США. Це позитивний факт для України?

- Це, дивлячись як підійти до цього питання. З одного боку, є негатив, тому що тривають бойові дії вздовж лінії розмежування, також не відведена техніка, але зі зрозумілих причин Україна це теж не робить, тому є підстави Київ звинувачувати в цьому. Але тут також є позитив, тому що це дозволяє Україні на даний момент не виконувати ті положення мінських угод, які можуть викликати  громадське обурення. Як прийняття Закону про вибори або надання особливого статусу ОРДЛО. Мене здивувало те, що і заяви прес-служби нашого МЗС і заяви на сайті Держдепу, були досить позитивні. Але я б сказав, що цей позитив пов'язаний з тим, що в адміністрації Трампа поки ще не визначилися з політикою щодо РФ і України, і тому цей позитив є багато в чому відображенням спадщини Барака Обами. Але ми не знаємо, як довго буде залишатися ця політика, тому що реалії змінюються, змінюються пріоритети США, і тому Україна може перестати бути в фокусі уваги США, тому тут потрібно якось змінювати українській стороні свій підхід.

Клімкін в Сенаті закликав США якимось чином стати причетними до переговорів по Донбасу і Криму. Чи підуть на це США?

- Це мрія української дипломатії ще з 2014 року, щоб США підключилися до переговорів (США і Британія - як країни-підписанти Будапештського меморандуму). Але США зі зрозумілих причин не хочуть цього робити. Це ще при Обамі було помітно, що вони хочуть перекласти відповідальність за європейську безпеку на своїх союзників, а саме Францію і Німеччину. І зараз за Трампа ще менша ймовірність того, що США долучаться до переговорів, оскільки адміністрація Трампа, яка сповідує бізнес-підхід, за принципом "угода за угоду", "послуга за послугу", вони не хочуть витрачати більше ресурсів, ніж їх союзники можуть на той чи інший сегмент безпеки. Тому вони будуть ще більш наполегливо вимагати, щоб та ж Німеччина взяла відповідальність за європейську безпеку, а США навпаки можуть ще більше зменшити присутність в Європі, я не здивуюся, якщо так це і буде зроблено.  Аргументи американської сторони дуже вагомі. Якщо подивитися на країни-члени НАТО, лише п'ять країн-членів НАТО виділяють бажані 2% від ВВП на потреби оборони. Тому вимога США щоб європейці взяли відповідальність за свою регіональну безпеку.

Україна не головний вектор на сьогодні в американській політиці, і якщо Тіллерсон раніше зустрівся з тим же Лавровим, чи означає це, що Україну розглядають тільки в контексті відносин між Вашингтоном і Москвою?

- На жаль, так. Ми є відображенням російсько-американських відносин, і українського напрямку як окремого вектора у зовнішній політиці США не існує. І якщо ми бачимо якусь реакцію або дії по відношенню до України, це, скоріше, є результатом, що в російсько-американських відносинах щось складаєтьсяв  той чи інший спосіб. Чому не відбулася зустріч Трампа з Порошенком: тут, я думаю, головним є певні кадрові питання. Адже в середині лютого подав у відставку Майкл Флінн, який був радником з національної безпеки. І ця посадова особа, яка  була лояльною до нормалізації відносин з РФ, з огляду на часті контакти з російськими дипломатами. І, ймовірно, ця обставина могла заплутати плани адміністрації Трампа, і тому зустріч з Порошенком довелося відкласти, щоб якось зрозуміти, хто буде на місці Фліна і якою буде далі політика щодо Росії.

Деталі: http://gs.fm/texts/20170308/3382421.html

Публікації за пріоритетом «ЗМI про МЦПД»
ЗМI про МЦПД

НАТО 70 років: чому зараз Україна далі від Альянсу, ніж будь-коли

Повільно і болісно, ціною великих втрат і ризиків, ідея вступу до НАТО перетворюється з інструменту торгу та маніпуляції в імператив зовнішньої політики України. Іронія долі в тому, що, нарешті почавши ставитися до Альянсу серйозно, Україна зіткнулася з найскладнішими перешкодами на шляху до членства в ньому за всю свою історію. Таку думку висловив "Апострофу" асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко. Фраза про те, що ми наближаємося до вступу до НАТО - це в кращому випадку просто симпатичний мовний зворот, а в гіршому - міф. Близькість до членства в Альянсі неможливо виміряти. Рішення приймається всіма країнами-членами, на нього впливають тисячі чинників, більшість з яких перебувають далеко за межами сфери відповідальності держави, яка хоче стати його членом. Можна приймати скільки завгодно поправок у власну конституцію, проводити заміри громадської думки і навіть референдуми - стати ближче до членства в НАТО це не допоможе. До НАТО ми вступимо тільки тоді, коли цього будуть хотіти всі нинішні члени Альянсу або ж сильно будуть хотіти всі його "важковаговики". При цьому ніякої односпрямованої траєкторії цього руху немає: можна збільшити свої шанси, використовуючи міжнародний контекст або майстерну дипломатію, але не можна бути впевненим у тому, що вони знову не зменшаться в результаті виборів у кожній із країн, виникнення нових регіональних конфліктів або інших подій міжнародного життя. Скажімо, за останні п'ять років, залишаючись дуже далеко від перспективи членства, ми, тим не менш, кілька разів ставали трохи ближче і трохи далі від неї. Така ж траєкторія продовжиться і в майбутньому. Найбільш далеко від членства в НАТО ми опиняємося зовсім не тоді, коли різні політичні сили висловлюють протилежні думки з цього питання - це нормальна демократична практика. Від НАТО нас віддаляє щось зовсім інше, а саме - наша слабкість, високі ризики і відсутність демократії. Вимогу про демократію зафіксовано у Вашингтонському договорі - так що йому теж виповнюється 70 років. Вона важлива, тому що демократії можуть довіряти одна одній. Ми традиційно недооцінюємо значимість цього критерію, вважаючи його формальністю - одна з фундаментальних помилок нашої зовнішньої політики. Що стосується слабкості, то під нею в більшості випадків у сучасному світі доцільно мати на увазі бідність. Ми залишаємося бідними, а у відносному вимірі - стаємо навіть біднішими. З цієї простої причини наша цінність як союзника вище не стає. Ми думаємо, що стає - і навіть переконуємо в цьому партнерів - тому що ми стримуємо агресію Росії. Але навіть ті в Альянсі, хто вірять в бажання Кремля захопити пару країн у Східній Європі, будуть вважати, що в такій ситуації вигідніше обмежено підтримувати Україну і переймати її досвід без того, щоб поширювати на неї гарантії безпеки. З такими ж міркуваннями пов'язані й додаткові ризики, що створює для нас конфлікт із Росією, як би його не називали. Він не підвищує, а знижує наші шанси. Майже ніхто в НАТО не захоче ризикувати війною з Росією для захисту України. Поки така війна залишається цілком реальною перспективою, відповідальні політики в Європі не будуть хотіти членства України в Альянсі і вирішувати дилему: вступати у війну з Росією чи розвалити те, що 70 років було найефективнішою коаліцією в історії. Згідно з цими стратегічними міркуваннями, а зовсім не в результаті фокусів "руки Кремля", ми сьогодні далі від членства в НАТО - якщо вимірювати відстань в кількості країн, готових дати нам, скажімо, ПДЧ – ніж були на сумнозвісному саміті в Бухаресті 2008 року. Ми, як і раніше, сприймаємо НАТО в дусі холодної війни. Фраза Гастінгса Ісмея, першого генерального секретаря НАТО про keep the Russians out, the Americans in, and the Germans down ("не пускати росіян, забезпечувати присутність американців і стримувати німців") залишається популярною на українських просторах і при спробах зрозуміти логіку і функції Альянсу сьогодні. Хоча часи значно змінилися. Не вловивши цих змін, ми свого часу не змогли ув'язати відмову від ядерної зброї з питанням вступу до НАТО - або, як мінімум, великим кроком на цьому шляху. Якби Україна була сильною демократичною державою, то послідовність дій була б протилежною: спочатку б нам дали зрозуміти, що чекають в Альянсі, а потім українські політичні партії сперечалися б між собою про те, чи варто подавати заявку про членство. Долучитися до ювілеїв європейської безпеки нам вдасться, тільки змінивши себе. Николай Капитоненко, експерт МЦПД, спеціально для "Апострофа"

05.04.2019