Зовнішня політика

"Українська дипломатія недопрацьовує у пошуку нових союзників в Азії", - Євген Ярошенко

16.11.2017
img1
Прес-служба МЦПД

Євген Ярошенко в ефірі Громадського радіо про те, чому деякі країни підтримали нову резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо Криму, а деякі проголосували проти чи утрималися.

Дмитро Тузов: У Міністерстві закордонних справ України назвали всі країни, які в ООН голосували проти оновленого проекту резолюції «Стан з правами людини в АРК та місті Севастополь, Україна». Про це у Twitter повідомив заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця. Дослівно він написав: «Голосувала проти вся російська рать: Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, М’янма, Нікарагуа, Філіппіни, Росія, Сербія, ПАР, Сирія, Судан, Уганда, Узбекистан, Венесуела, Зімбабве». Мені здається, що Індія, Китай, ПАР доволі самостійні в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Як ви це поясните?

Євген Ярошенко: Не можна вважати кожен крок, неприємний для України, розглядати як навмисні дії, які підтримуються Росією чи робляться державами через залежність від Росії.

Представники української дипломатії дуже сильно акцентують увагу на тих, хто проголосував проти, однак часто ігнорують список країн, які утрималися.

Тих, хто проти, я б поділив на дві групи:

  1. Ті держави, які можна зараховувати до сателітів Росії. Це Вірменія, Киргизстан, Білорусь. Вони так діють через слабке міжнародне становище та обмежені простори для маневрів.
  2. Китай, Іран, М’янма, Філіппіни — це ті країни, у яких є об’єктивні підстави побоюватися, щоб вносили питання прав людини на міжнародний порядок денний.

Індія, Китай — це країни, у яких є тривала традиція багатовекторної політики, тому вони намагаються у сучасному світі балансувати між усіма центрами сили. Вони підтримують територіальну цілісність та намагаються не втягуватися в конфлікти, де в них немає безпосередніх інтересів. Вони в питанні Криму, Донбасу не відіграють активної ролі.

Андрій Куликов: Настав час поговорити про ті країни, які утрималися.

Євген Ярошенко: За резолюцію проголосували 70 країн, утрималися — 77. Серед тих, хто утримався, є багато регіональних гравців, з якими Україна може мати потенційно вигідні, якщо не політичні, то принаймні торговельні зв’язки. Утрималися такі країни, як Бразилія, Єгипет, Індонезія, Малайзія, громадяни якої загинули в сумнозвісному рейсі MH-17, Таїланд, Південна Корея. Коли ми критикуємо кількість країн, які проголосували проти, ми приділяємо недостатню увагу країнам, які утрималися. Тут іде мова не тільки про ситуацію з правами людини. Питання Криму має турбувати не лише європейських партнерів, воно має турбувати всіх, тому що тут порушено кілька основних принципів Статуту ООН. Це незастосування сили, принцип територіальної цілісності. В українського керівництва відсутня системна робота з тими країнами, які не належать до пріоритетів зовнішньої політики України. Насамперед це країни Азії, Африки, Латинської Америки.

Я думаю, що ці гравці не бажають долучатися до питання Криму, вв’язуватися в той конфлікт, де для них немає безпосередніх безпекових викликів через географічні та інші обставини. Також вони не бажають давати привід псувати стосунки з Росією. Багато з цих країн розглядають Росію як можливий альтернативний полюс сили, який може стримувати США, Китай. Таким чином вони хочуть маневрувати між всіма центрами політичної сили.

Якщо будуть подальші резолюції щодо Криму, то це буде залежати передусім від того, як окремі групки країн вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети, та від того, наскільки українська дипломатія буде вести системну роботу не лише в Європі. Лише чотири європейські держави не підтримали резолюцію. Це Росія, Білорусь, Вірменія і Сербія. Боснія і Герцеговина утрималася.

Коли ми виходимо за межі Європи, там все не так оптимістично. Серед регіональних гравців, які підтримали, є Ізраїль, Японія, Саудівська Аравія та Катар.

Дмитро Тузов: Ви кажете, що українська дипломатія недопрацьовує. Як вона має працювати?

Євген Ярошенко: Я бачу тут два можливі шляхи:

  1. Через активізацію торговельних зв’язків. Єгипет, Марокко, Таїланд можуть бути важливими імпортерами окремої української продукції.
  2. Прив’язати питання Криму до окремих глобальних проблем. Очевидно випливає проблема нерозповсюдження ядерної зброї.
  3.  

Андрій Куликов: Наскільки дієві резолюції?

Євген Ярошенко: Резолюція приймається двома третинами голосів від всіх, хто бере участь у голосуванні, на відміну від резолюції Ради безпеки ООН, які є обов’язковими для виконання, резолюції Генасамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Механізмів впливу немає. Для Росії немає жодних юридичних наслідків за невиконання резолюції, можуть бути лише політичні та іміджеві наслідки, тобто це може призвести до збільшення політичного тиску і санкцій, репутаційних втрат.

Дмитро Тузов: Наші західні партнери Румунія, Угорщина і Польща підтримали проект резолюції.

Євген Ярошенко: Всі сусідні країни, які посварило питання Закону України «Про освіту» чи кроки українського керівництва у питанні історії, проголосували за. Це Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Болгарія. В Європі склався консенсус щодо деяких питань. Країни можуть підтримувати вигідне співробітництво з Росією, але, коли ідеться про порушення якихось фундаментальних принципів міжнародного права, виникає консенсус.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Заява Верховної Ради і стратегічне партнерство з Польщею

Слова спікера Верховної Ради Україні про майбутнє балто-чорноморської дуги, сказані одразу після прийняття парламентом заяви-реакції на польський закон про інститут національної пам’яті, звучали або як знущання, або як повне нерозуміння тих викликів та виборів, перед якими сьогодні стоїть Україна. Справа давно вже перестала стосуватися розбору історичних деталей польсько-українських відносин. Сьогодні мова йде про вибір парадигм подальшого розвитку, як України, так і всієї Східної Європи. І тільки українські депутати, схоже, думають, що вести розмови про євроінтеграцію під акомпанемент розігрування національної карти та псування відносин із західними сусідами – це цілком нормально. Можна скільки завгодно шукати того, хто почав першим. В даному випадку це не має жодного значення. Що нас мало б турбувати – і не сьогодні, а кілька років тому, коли ми вирішили активно будувати власну національну ідентичність на засадах етносимволізму – так це наслідки таких виборів для сусідів. Їх неважко було передбачити, достатньо поверхово ознайомитись із історією регіону останніх двох століть. Очевидно ж було, що будуть зачеплені всі проблемні мовно-історичні складові відносин із сусідами. Що далі це створить попит на національну риторику вже всередині цих держав. І що така риторика спонукатиме політиків до перегляду своєї позиції щодо України. Але ми про це не думали, займались, здавалося б простими і хорошими речами – відновлювали історичну справедливість, забуваючи, що вона в кожного своя. Поляки прийняли свій закон зовсім в інших умовах ніж ті, в яких ми на нього відповідаємо. Вони – члени ЄС та НАТО, їм не потрібно доводити свою європейськість. Не потрібна їм і українська допомога. Для них ухил маятнику в бік національної риторики – не більше ніж кон’юнктурне явище, хоча навіть у жорстких рамках європейської демократії воно здатне призвести до зниження рівня демократичності. Ми – країна, в якій вже вісім років триває т.зв. «гібридний режим», який стосується ніяк не гібридної війни, але відсутності демократії – ризикуємо втратити надто багато з точки зору як внутрішніх, так і зовнішніх перспектив. Подібними кроками парламент – свідомо чи ні – створює середовище, більш сприятливе для концентрації влади, ефекту «танців навколо прапору» - коротше, всього того, за що ми так емоційно та обґрунтовано критикуємо режим в Росії. Прийнята Верховною Радою заява певною мірою відображає не тільки відсутність розуміння довгострокових наслідків, але й відірваність уявлень про поточний справ у нашій зовнішній політиці від реалій. Фразу про те, що «…розпалювання конфліктів між традиційно дружніми українським і польським народами лежить в інтересах спільних ворогів нашої державності і суверенітету…» можна собі уявити у творі школяра-хорошиста, але не в офіційному документі, який сам собою, без всякої участі спільних ворогів, створює підстави для кризи у відносинах між народами, яких незрозуміло для чого тут же названо «традиційно дружніми». Чи не для більш глибокого дослідження обставин такої дружби й створено інститути національної пам’яті в обох державах? Можна тоді ще дослідити й традиційно дружні відносини періоду національно-визвольної війни українського народу, попутно й там знайшовши руку Кремля. Простими, недалекими та відверто неточними характеристиками парламент, незрозуміло для чого, зводить проблему до гасел та порожньої риторики, час якої давно минув. Мантри про Україну, яка рятує весь світ, включно із Польщею, від російської агресії, більше не сприймаються всерйоз ніким, крім окремих депутатів. Посилаючись в документі на «дух стратегічного партнерства між Україною та Польщею», потрібно усвідомлювати, де це партнерство присутнє, а де присутні лише наші фантазії. «Стратегічне партнерство», яким ми звикли прикривати провали зовнішньої політики на двосторонньому рівні, - це не раз і назавжди зафіксований стан речей. Зміст партнерства, навіть якщо його назвати «стратегічним», мінливий. Воно, як раз, і визначається в моменти, схожі на сьогоднішній. Хороших наслідків від популістської ініціативи парламенту, загнаного перед виборами у глухий кут, годі чекати. Можливо, комусь голос «за» допоможе залишитися депутатом, але Україна розплатиться за такий крок подальшим послабленням підтримки з боку Польщі. Варіантів такого послаблення – безліч. Ми залежимо від позиції Польщі в ключових для національної безпеки питаннях – зближенні з НАТО, поглибленні відносин з ЄС, збереженні режиму антиросійських санкцій. В нас майже немає важелів впливу на польську позицію; і сьогодні ми зробили все, щоб підсилити антиукраїнські настрої у польському суспільстві. Розмови про європейську інтеграцію України після цього теж виглядатимуть або як знущання, або як повне нерозуміння міжнародно-політичних реалій.                      Микола Капітоненко, асоційований експерт МЦПД  

Зовнішня політика

Антиросійські санкції: інструкції до застосування

Вже який рік значні дипломатичні зусилля України спрямовані на підтримку режиму антиросійських санкцій, введеного рядом держав у відповідь на окупацію Росією Криму і підтримку сепаратистів на сході України. Цей режим діє вже майже чотири роки, і за цей час збереження поточного об'єму або розширення санкцій стали своєрідним мірилом успіху зовнішньої політики України. Наскільки виправданий цей критерій? Чи залежить режим санкцій взагалі від позиції України? І чого, в принципі, можна досягти за допомогою цього інструменту? Наші звичні відповіді на ці питання, як повелося, повні безпідставного оптимізму і відображають не дуже високий рівень знань практики і статистики останніх десятиліть. Реалії, на жаль, такі, що санкції надзвичайно рідко призводять до досягнення поставлених цілей. Глибше вивчення їх застосування говорить про те, що час від часу вони призводять до результатів, які протилежні очікуваним. І вже зовсім складно уявити собі ситуацію, в якій міжнародні санкції стали б тією чарівною паличкою, що дозволить країні, постраждалій від агресії сусіда, повернути свої території. Проте, в гонитві за простими рішеннями, ми вирішили поставити на санкції багато. Чи виправдана ця ставка? Питання про те, чого ми хочемо досягти за допомогою антиросійських санкцій, має бути в основі будь-якої стратегії, націленої на їх збереження або посилення. Очевидних відповідей тут немає. Хотіти можна послаблення Росії до якоїсь певної міри(до якої саме?); колапсу путінського режиму; стримування військового потенціалу і, таким чином, зменшення ризиків ескалації; повернення Криму або евакуації російської присутності на Донбасі. Можна навіть хотіти того, щоб завдяки санкціям іншим країнам не кортіло повторити "подвиги" Росії. Кожна з цих цілей має на увазі різне використання санкцій, різну риторику в їх захист, різний їх характер і масштаб. Деяких же з цих цілей за допомогою санкцій досягти не можна в принципі. Якщо ж ми, як завжди, хочемо всього відразу, то це погана основа для стратегії, і треба бути готовими не отримати нічого. Не менш важливе питання: чого намагаються досягти за допомогою санкцій наші західні партнери? Виходити з того, що санкції введені і зберігаються виключно заради підтримки України - це наївність, навіть за українськими мірками сприйняття міжнародної дійсності. За санкціями стоять власні інтереси тих, хто їх вводить, діапазон таких інтересів теж може бути досить широкий. Більше того, інтереси різних країн можуть істотно відрізнятися: від бажання покарати Росію за підривання світового ладу і, тим самим, утримати інші держави від схожих експериментів, до прагнення ослабити її з тим, щоб самим не стати жертвами ризикованої політики Кремля. В усіх випадках режим і глибина санкцій визначається саме тими державами, які їх вводять. А це означає, що їх майбутнє мало залежить від аргументів, риторики або позиції України з цього питання. Але якщо від нашої позиції мало що залежить, чи варто так високо піднімати питання санкції в нашому власному порядку денному? Статистика останніх десятиліть говорить про те, що тільки приблизно в кожному четвертому випадку за останні двадцять років економічні санкції призводили до серйозної зміни політики держави, проти якої були введені, - тобто, досягали своїх основних цілей. Трохи частіше - в кожному третьому випадку - санкції допомагали запобігти незаконному використанню військової сили. Проблема нашої ситуації в тому, що санкції введені вже після такого використання і, до речі, їх введення у березні 2014 року не зупинило Кремль від незаконної анексії Криму. Найвища ефективність - понад 50 санкцій спостерігається у справі дестабілізації політичного режиму в державі, проти якої вони вводяться. Втім, це в набагато меншому ступені відноситься до авторитарних і тоталітарних режимів, для яких зовнішні санкції можуть стати навіть благом і об'єднати населення ефектом "об'єднання навколо прапора". Загалом і в цілому, досвід активної політики санкцій, такої популярної і одночасно малоефективною у світі після "холодної війни" говорить про те, що відразу декілька умов повинні дотримуватися одночасно, щоб санкції мали непогані шанси на успіх. У нашому випадку, не дотримуються майже ніякі з них, крім того, що російська економіка випробовувала складнощі вже до введення санкцій. З іншого боку, є чинники, "завдяки" яким підтримка режиму санкцій стає складною і політично витратною, наприклад, залежність цього режиму від рішень досить широкого кола держав, великі розміри російської економіки або значні валютні резерви на момент введення санкцій. Успіх санкцій залежить і від того, наскільки вони доповнюються іншими заходами або хоч би загрозами таких заходів. Санкції, за якими можуть слідувати інші кроки, скажімо, військова операція, набагато ефективніші, ніж санкції, які нічим не можуть бути посилені. Виміряти ефект антиросійських санкцій досить складно. Ми знаємо, що економіка Росії за роки режиму санкції зменшилася, за оцінками на 35%, а національна валюта девальвувала удвічі. Але що послужило причиною такого послаблення - санкції або падіння цін на енергоресурси? Динаміка курсових коливань, швидше, корелює з останнім. Крім того, структурні проблеми в російській економіці спостерігалися і до введення санкцій. З іншого боку, технічні особливості введених санкцій - наприклад, тих з них, що серйозно обмежують здібності Росії добувати нафту - теоретично можуть привести до підвищення цін на цей ресурс на тлі очікувань падіння об'ємів добутку. Що в цьому випадку вважатиме за краще Україна: низькі ціни на нафту або збереження санкцій проти Росії? До таких складних питань ми теж часто виявляємося неготовими. Кожні півроку ми звично втягуємося в діалог із західними партнерами з метою зміцнити їх рішучість продовжити режим антиросійських санкцій. З одного боку, цей діалог можна зробити ефективнішим, поклавши в його основу довготривалу стратегію, що враховує реалії і складнощі політики санкції, спирається на ясне розуміння наших власних цілей і - в даному випадку це особливо важливо - інтересів наших партнерів. Серед іншого принципово важливо зрозуміти, коли наше власне бажання зберігати антиросійські санкції перестане збігатися із прагненнями країн Заходу. Очевидно, у цей момент нашу звичну риторику доведеться серйозно змінити. З іншого боку, треба як можна повніше розуміти, чого можна і чого не можна досягти за допомогою санкцій. Тверезіше і прагматичніше ставлення до західних антиросійських санкцій допоможе нам отримати від них максимум користі і водночас не виявитися захопленими зненацька у разі, якщо вони буду ослаблені або зняті. Вивчення досвіду застосування цього інструменту підказує, що ми переоцінюємо його ефективність і недооцінюємо складність. Країни Заходу знаходяться в набагато більше виграшній позиції щодо Кремля, ніж ми. Санкції - це їхній інструмент, що використовується, передусім, для захисту власних інтересів. Сьогодні їхні інтереси частково збігаються з нашими, але так буде не завжди. Світ став прагматичнішим, і щоб мати в ньому більше шансів на успіх, нам треба вчитися прагматичнішому підходу до того, що ми вважаємо важливими питаннями зовнішньої політики. Микола Капітоненко, асоційований експерт МЦПД

Зовнішня політика

Відносини України із західними сусідами: від проблем до рішень

Помітне погіршення у відносинах України з західними сусідами стало одним з найважливіших підсумків та викликів 2017 року. Гостра реакція в сусідніх країнах на окремі історичні чи мовні питання, які не були предметом серйозних дискусій всередині країни, стали несподіванкою не лише для широкого загалу, але і для частини політичного істеблішменту, які вважали, що підтримка України на міжнародній арені з боку Угорщини, Польщі  є в активі за визначенням. Саме проблема політики сусідства стали предметом ґрунтовного дослідження Міжнародного центру перспективних досліджень «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?» та круглого столу  організованого наприкінці минулого року. А вже сьогодні, команда МЦПД презентує ідеї та напрацювання як саме вийти з глухого кута під час експертної дискусії на запрошення Інституту міжнародних відносин та торгівлі (м. Будапешт, Угорщина). На думку аналітиків МЦПД, кризові явища у відносинах з сусідами на західному кордоні України перш за все свідчать про певну кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і “політики добросусідства” зокрема. У останньому випадку така криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах, їх позицій та інтересів щодо регіональної співпраці. Також браком якісно виробленої регіональної політики України та політики розвитку партнерства з кожною із сусідніх країн зокрема із залученням усіх органів державної влади, бізнесу та зацікавлених представників громадянського суспільства та експертної спільноти. Важливим є розуміння, що західні сусіди мають і надалі залишатися партнерами, а національні меншини мають стати перевагою сусідської політики України, а не проблемою. Потрібно активізувати діалог як з власними національними меншинами, так і з українськими меншинами на території сусідніх держав. Вони повинні сприйматися як ланцюжки, які зв’язують сусідні країни, як важливі канали комунікації та співпраці. Потрібно вести насамперед діалог та консультації з меншинами виключно через позитив, уникати кроків, які сприйматимуться як послаблення ролі мов. Зокрема, варто зазначити, що Стаття 7 Закону про освіту є серйозним, проте все ж,  не непереборним викликом для дружніх відносин з країнами-сусідами. Зокрема, експерти МЦПД необхідними кроками для рестарту відносин із країнами-сусідами вважають: Прийняття нової концепції зовнішньої політики України; Розробка нової політики добросусідства; Деполітизація гуманітарних питань; Посилення економічної співпраці; Транскордонне співробітництво; Налагодження культурної дипломатії. Таким чином подальший діалог щодо формату відносин повинен будуватись на взаємовигідному підході та позитивній атмосфері дискусії, а більше уваги має приділятися саме зміцненню можливих варіантів співробітництва. Також, під час експертної дискусії і українська і угорська сторони відзначили необхідність посилення взаємодії та комунікації саме на експертному рівні, оскільки спостерігається брак об’єктивної інформації щодо актуальних подій як в Україні так і в Угорщині. Такий дисонанс, в свою чергу, може призвести до хибних висновків та тлумачень і негативно впливати на якісний двосторонній діалог. Для вирішення цієї проблеми Міжнародний центр перспективних досліджень (Київ, Україна) та Інститут міжнародних відносин та торгівлі (Будапешт, Угорщина) домовилися про подальшу співпрацю та ефективну комунікацію.

Зовнішня політика

Круглий стіл: «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?»

20 грудня 2017 р. в конференц-холі InterCintinental Kyiv відбувся експертний круглий стіл «Що відбувається у відносинах України з західними сусідами?», організований Міжнародним центром перспективних досліджень за підтримки Української асоціації зовнішньої політики. Метою заходу було обговорення можливих шляхів нормалізації двосторонніх відносин України із західними сусідами. Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Євгеній Ярошенко зазначив, що кризові явища у відносинах із сусідами на західному кордоні України свідчать про існуючу кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і української “політики добросусідства” зокрема. «Дана криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах. Одним з ключових викликів на сьогодні перед українською зовнішньою політикою є терміновий аналіз стану стосунків із сусідніми країнами та вироблення рекомендацій, які б дозволили уникнути їх подальшого погіршення, а в ідеалі – допомогли б якомога швидше покращити атмосферу та практичне наповнення двостороннього партнерства», - наголосив Ярошенко. Дмитро Ткач, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці (1992-1997, 2006-2010 рр.) підкреслив, що наразі в Україні є кілька експертів, які досліджують українсько-угорські відносини і яких слід долучати до обговорень політики добросусідства. «Україні слід ініціювати проведення засідання  українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, яка востаннє збиралася ще 2011 році», - повідомив дипломат. Директор Центру дослідження міжнародних відносин Микола Капітоненко зазначив, що проблеми відносин України із західними сусідами мають досить складний характер. «Це визначається рівнем глобальної безпеки, рівнем українсько-російських протиріч, регіональним та внутрішньополітичним рівнями. Країни Центрально-Східної Європи мають більш егоїстичні інтереси, а механізми регіональної взаємодії є слабкими. За таких системних умов, Україні доводиться платити значно вищу ціну за слабкість», - зазначив Капітоненко.  Команда МЦПД підготувала аналітичний матеріал "Що відбувається у відносинах України із західними сусідами".