Зовнішня політика

Відбувся експертний круглий стіл «Рік після Вільнюсу: чого досягнуто та що далі?»

27.11.2014

Міжнародний центр перспективних досліджень 27 листопада 2014 року провів експертний круглий стіл на тему «Рік після Вільнюсу: чого досягнуто та що далі?».

28 листопада минає рік з моменту проведення пам’ятного Вільнюського саміту Східного партнерства, під час якого тогочасне українське керівництво відмовилося підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

 

Відкриваючи засідання, Василь Філіпчук, Голова Правління Міжнародного центру  перспективних досліджень (МЦПД), зазначив, що за рік, що пройшов після Вільнюсу, Україна пережила низку потрясінь, однак спромоглася остаточно визначити євроінтеграцію як єдиний вектор зовнішньої політики, підписати та ратифікувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

Водночас, на його думку, сьогодні перед країною стоїть низка складних задач, пов’язаних як із балансуванням між глобальними гравцями на міжнародній арені, так і подоланням внутрішнього опору закостенілої з радянських часів системи щодо впровадження низки реформ європейського зразка в систему державного управління.

Дмитро Кулеба, Посол з особливих доручень МЗС України, головним досягненням Вільнюсу вважає те, що він дав українцям шанс змінити державну систему. До того часу вона консервувалася, убезпечувала себе від будь-якого зовнішнього впливу, отже деградувала. «Цей шанс – змінити країну – ми мали використати», - сказав він. Найголовнішим з того, що вже можна стверджувати – рушієм цих змін став народ, інституалізований у громадянське суспільство.

На думку Ханнеса Шрайбера, Першого радника, Керівника політичного відділу Представництва ЄС в Україні, говорячи про результати Вільнюса, потрібно порівнювати те, що відбулося, із тим, що ніколи не могло відбутися. ЄС уважно слідкував за Україною, і було помітно, що з 2010 по 2013 роки в Україні відбулася спроба встановити так звану «м’яку диктатуру». І якби не Майдан вона, цілком ймовірно, уже біла б установлена, тому найголовнішим досягненням року, що минув, є стабільна демократія в Україні. «Цього неможливо недооцінювати, це дуже серйозний здобуток Майдану», - сказав Х.Шрайбер.

Олександр Сушко, Голова Правління Міжнародного фонду  «Відродження», свій виступ присвятив прийдешньому – пошуку відповіді на питання «що далі?». «Ступінь невизначеності подальшого розвитку подій дуже висока, - сказав О.Сушко, - Стратегії виходу з війни у тих, хто її розв’язав, немає». На його думку, Україна і, загалом Європа, сьогодні на роздоріжжі, оскільки ситуації такого рівня складності в історії новітньої Європи ще не було. Тому слід готуватися до тривалого процесу вирішення цієї ситуації. Проте, він вважає, що підстав для панічного настрою немає.

Богдан Яременко, Голова Правління благодійного фонду «Майдан закордонних справ», навпаки у своєму виступі акцентував увагу на загостренні проблем, які постали перед Україною за рік, що минув. Заплативши дуже високу ціну за те, щоб зміни відбулися, не отримала жодних підтверджень того, що вони таки відбулися. Він висловив застереження – Україна не повинна повторити помилки 2004 року, коли зміни системи, ініційовані г і розпочаті громадянським с суспільством, не були реалізовані та зафіксовані політичною елітою.

Організатори круглого столу ставили собі за мету оцінити наслідки Вільнюського саміту Східного партнерства 2013 для України та регіону в цілому. Тому експерти обговорити досягнення та найближчі завдання у просуванні реформ та імплементації Угоди про асоціацію, кроки з метою забезпеченні захисту, територіальної цілісності та єдності країни.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Саміт Україна-ЄС: початок невизначеності

12-13липня 2017 р. в Києві відбувся черговий саміт Україна – ЄС за участю президента України Петра Порошенка, президента Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера та президента Європейської Ради Дональда. Сторони обговорили імплементацію Угоди про асоціацію, безвізовий режим, хід реформ та боротьбу з корупцією в Україні, російську агресію тощо. Водночас на цьогорічному саміті не було прийнято спільної заяви через протиріччя навколо фрази про «європейські прагнення» України. Однак привітна риторика учасників саміту затьмарює початок кризи у відносинах Києва та Брюсселя. Неприйняття спільної заяви свідчить, що ЄС наразі не готовий до подальшого зближення з Україною. З одного боку, повільність реформ та боротьби з корупцією зменшує інтерес Брюсселя до поглиблення співробітництва з нашою державою. З іншого боку, Україна закріпилася серед другорядних питань політики ЄС через Брекзіт, міграцію, тероризм, фінансові проблеми та інші пріоритети. Крім того, євроскептичні та популістські сили, попри нещодавні поразки на виборах у Нідерландах та Франції, будуть і надалі грати помітну роль в політичному житті багатьох країн. Як наслідок, європейські прагнення України чи інших країн-сусідів ЄС будуть давати привід ультраправим політикам жорстко критикувати свої уряди та установи в Брюсселі. Без подальшого зближення з ЄС Україна не матиме достатніх стимулів для продовження реформ і боротьби з корупцію. Так, основним двигуном політичних та економічних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи була перспектива членства в ЄС. У випадку з Україною, такими «пряниками» були Угода про асоціацію,  поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі (ПВЗВТ) та безвізовий режим, які чимало громадян та політиків помилково вважали проміжним етапом до членства в ЄС. Відтепер «м’яка сила» ЄС щодо України обмежується фінансовою підтримкою у проведення реформ та санкціями проти Росії. Очевидно, що потенціалу таких інструментів недостатньо для забезпечення незворотності курсу реформ та боротьби з корупцією. Таким чином, цьогорічний саміт Україна – ЄС стане початком невизначеності щодо подальших двосторонніх відносин. Від здатності Брюсселя запропонувати привабливі ініціативи для України залежатиме продовження реформ в Україні, прогрес у боротьбі з корупцією, збереження демократичних здобутків та лояльність українських громадян до європейської ідеї та цінностей.

Зовнішня політика

Вибори у Британії: чим вони обернуться для країни?

                                     Кемерон Гібсон, запрошений експерт, Університет Західної Шотландії   8 червня Великобританія обирає обрати нового прем'єр-міністра. До цих виборів закликала  прем’єр Тереза Мей -  з тим, щоб британська громадськість визначилась, як керувати Британією в контексті Брекзиту і як власне цей самий Брекзит реалізувати. Британський уряд обирається за допомогою системи простої більшості, коли  місця (округи) розподіляються на мажоритарній основі – кандидат з найбільшою кількістю голосів отримує  місце, а партія з найбільшою кількістю місць в парламенті може сформувати уряд). Опитування свідчить про те, що обирати  будуть між двома людьми: Терезою Мей від консерваторів і Джеремі Корбіном від лейбористів. Вони обоє прагнуть стати прем'єр-міністром, сформувати уряд і об’єднати Великобританію навколо своїх ідей. Тому варто зупинитись на тому, що ці вибори  будуть  означати для Великобританії і її місця у світі. Зовнішня політика Зовнішня політика стала ключовою  в цих виборах, враховуючи той факт, що вибори були оголошені у зв’язку з тим,  Великобританія йде на переговори по виходу зі складу Європейського Союзу. Таке рішення буде мати наслідки для торгівлі, імміграції та позиції Британії у в світі, тому для потенційного прем'єр-міністра життєво важливо  мати відповідну зовнішню політику. Важливі ці вибори і для НАТО, торговельних відносин та оборони. Консерватори прагнуть до поступового  зростання оборонних витрат на 0,5% на рік, до  зобов'язання витрачати 2% від ВВП на НАТО, до розширення транснаціонального залучення  до Закону про сучасне рабство і розвитку вільної торгівлі. Останній аспект буде включати зміцнення партнерських відносин і економічних зв'язків з країнами Співдружності і США. Лейбористи прагнуть до реформування  Організації Об'єднаних Націй стосовно вето постійних членів Ради безпеки і ймовірності виникнення зловживань; створення департаменту в Міністерстві миру для попередження конфліктів, постконфліктної миротворчої діяльності і захисту цивільних осіб в умовах конфлікту; до зобов’язання  визнання Палестини і прийняття рішення про співіснування двох держав; до постійних  інвестицій в збройні сили; до мінімізації тарифних і нетарифних бар'єрів у торгівлі і, нарешті, до необмеженої торгівлі товарами та послугами з Європейським Союзом. Можлива реформа Організації Об'єднаних Націй, формування нового Міністерства, прагнення до багатостороннього ядерного роззброєння, і необхідність підтримки "конструктивних переговорів" щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту відповідає прагненням пацифістського крила Лейбористської партії, але може виявитись надмірним навантаженням для урядових відомств напередодні переговорів щодо виходу з Євросоюзу. Обидві сторони обговорюють можливість торгівлі як на міжнародному ринку, так і в Європі. Для консерваторів це ідеологічна позиція, враховуючи їх підтримку ринкових сил в економічних питаннях; для лейбористів це прагматична позиція. Однак для обох сторін досягнення цілей може бути важким. Успіх залежить від умов проведення переговорів (стосовно виходу Великобританії з ЄС,  стосовно СОТ та можливих торгових партнерів) та інших зобов'язань щодо пересування людей, товарів та імміграції. Зміна  з Європою зобов'язує зосередитися на дипломатії і укріпленні торгівельних відносин, велике значення має включення цих аспектів в обидва маніфести. Однак акцент на політиці залишається ключовим. Консерватори традиційно виступають за сильні збройні сили і надійний захист національних інтересів; в той час як лейбористи -  за дотримання міжнародного права і поширення знань про міжнародну гуманітарну активність. Ці відмінності  наочно викладені в маніфестах. Економічна Політика Маніфест консерваторів - це заявка на  центральний вектор британської політики  – такі очевидні напрямки як встановлення енергетичного максимуму і більш високий прожитковий мінімум. Незважаючи на це, є й численні поступки стосовно рівня оподаткування. Не буде податку на додану вартість, надається зобов'язання про збереження низької ставки корпоративного податку і збільшення неоподаткованого мінімуму до £12,500. Зрозуміло, що через цей маніфест тетчерське мислення консерваторів переживає спад. Прагматизм є єдиним виходом, і, як правило, прихильники політики Тетчер з числа консервативних політиків підтримують Терезу Мей  через те, що вона підтримує Брекзит. Для порівняння, лейбористи під керівництвом  Джеремі Корбіна націлені на ключових прихильників лейбористів  - і своєю риторикою, і політикою. Як і консерватори, лейбористи мають намір стримувати ріст ПДВ, але на цьому схожість закінчується. Лейбористи хочуть збільшити податок на прибуток для підприємств, прикрити податкові лазівки і вповноважити Державне управління Великобританії з податків і митних зборів посилити заходи щодо ухилення від сплати податків. Для тих, хто заробляє менше  £80,000, податок на прибуток збільшуватись не буде. Економічна модель лейбористів, очевидно, була сформована під впливом  Корбіна і канцлера казначейства Тіньового кабінету Джона Макдоннелла. Їх прагнення до оподаткування та інвестицій є явно кейнісіанським, і зрозуміло, що лейбористи змінилися з часів вельми успішного виборчого мислення  Тоні Блера «Третій Шлях». Союз Наряду з тим, що ці вибори асоціюються з Брекзитом, присутня певна динаміка стосовно незалежності Шотландії. Це питання буде розглядатися через призму двох сторін. Консерватори виграли в Шотландії, ідентифікувавши  себе як оплот проти Шотландської Національної партії та втілення можливості  проведення ще одного референдуму. Однак існує взаємозалежність між ШНП  та консервативними  партіями  – кожен є корисним для іншого. На даний момент  в цьому заключається парадоксальність політики Шотландії. Якщо Тереза Мей переможе на виборах, це взагалі може зняти питання  незалежності Шотландії або ж дати ще сильніший поштовх для цього. Однак це здається малоймовірним, враховуючи зниження рівня підтримки ще одного  референдуму, в цілому неприязні до політики  ШНП (особливо в освіті) і прецеденту, який дозволяє прем'єр-міністру схвалювати або відхиляти вимогу про проведення референдуму. Здається, Співдружність у безпеці. Поки що. Партії Незалежно від результату, Джеремі Корбін заявив про свій намір залишитись лідером. І це незважаючи на  те, що більшість Лейбористів у парламенті не підтримують його. Незалежно від результатів, вони можуть для обох сторін стати  можливістю сформувати додаткового гравця в британській політиці. Проте, це навряд чи станеться. Лейбористи славляться внутрішніми суперечками, але зможуть подолати їх, якщо стануть до керма. Корбін має сильний зв'язок з активістами, але завжди дотримується  позиції аутсайдера, коли справа стосується  партійної політики. Цієї підтримки активістів і позапарламентських груп може бути достатньо, щоб підтримати його в короткостроковій перспективі, але йому потрібно буде закріпити підтримку парламентської партії, якщо він прагне зберегти свою позицію. З іншого боку, консерватори згуртувалися навколо Терези Мей, враховуючи, що єдина можливе конфліктне  питання для партії – Європа – вирішується на основі  результатів  референдуму. Однак, незважаючи на особистісну прив’язку  цих виборів, якщо  консерватори не переможуть, вони не будуть довго роздумувати про заміну Терези Мей, тим паче, що на цих виборах підтримка партії досягла свого максимуму з 1983 року. Проте очікується, що консерватори переможуть на цих виборах. Таким чином, схоже кілька торі опиняться  при владі в найближчому майбутньому. Тим не менш, враховуючи наслідки  виходу Великобританії з ЄС, довіра до результатів опитування стала сумнівною практикою  і  все ще може змінитися. Висновки Отож, Британії  слід зробити певний вибір, незважаючи на зміщення позиції консерваторів до центристської. Уряд Терези Мей буде подібним до уряду  останніх п'яти років, але з присмаком прагматизму: низьке оподаткування, сильна зовнішня політика, але зі спробами вирішити проблеми витрат на проживання  і заробітної плати. Під керівництвом Мей Британія продовжить Брекзит, але намагатиметься  встановити нові відносини з Європою і укласти торгівельні угоди  за межами єдиного ринку, зберігаючи тверду прихильність до НАТО, трансатлантичних принципів і підтримку збройних сил в цілому. З іншого боку, уряд під керівництвом  Джеремі Корбіна буде помітно відрізнятись  від попереднього уряду. Збільшення податків, державних витрат і  акцент на зовнішню політику, що ґрунтується на участі в транс-національних структурах, таких як Організація Об'єднаних Націй. Лейбористський Брекзит, так само, як і консервативний, буде залежати від того, як пройдуть переговори. При цьому  внутрішні політики (будь то євроскептики-торі  чи лейбористи, які виступили проти Брекзиту) будуть грати ключову роль в контексті поступок уряду.  

Зовнішня політика

Чорногорія офіційно стала членом НАТО

Чорногорія стала 29-тою державою-членом НАТО. Це було перше розширення Альянсу за останні 8 років. Росія природньо дуже нервово реагує на будь-які розширення Північно-Атлантичного Альянсу, оскільки НАТО в усвідомленні політичної еліти і звичайного російського громадянина є таким собі уособленням американського «імперіалізму» та іншого «зла». Тому Росія сприймає вступ будь-якої країни до НАТО як наступ на її життєві інтереси, навіть якщо дана країна не становить безпосередньої загрози російським національним інтересам. Однак чому Росія так занепокоєна? Свого часу російський великий бізнес був зацікавлений у чорногорській незалежності. І коли росіяни підтримали у 2006 році незалежність Чорногорії, то вони звісно не розраховували, що Чорногорія колись стане членом Альянсу. Натомість у Кремлі сподівалися, що нова балканська держава буде «брат-близнюком» Сербії – країною  хоч і з проєвропейською політикою, однак зі значним російським впливом. Чорногорія – занадто маленька держава, (її площа вдвічі менша за Київську облласть), щоб її приєднання до НАТО якимось чином створювало загрозу для Росії чи вплинуло на баланс сил в Європі. Крім того, Чорногорія не має суттєвого військово-стратегічного значення, оскільки все узбережжя Адріатичного моря, за виключенням 9 км боснійської ділянки, вже давно перебуває під юрисдикцією Альянсу. Росія протягом останніх двох років намагалась запобігти тому, щоб Чорногорія приєдналась до Альянсу. Тут робились наступні спроби. Перша - наприкінці 2016 року була спроба державного перевороту з метою усунути від влади нинішній чорногорський уряд, який так активно зближувався з НАТО і підписав протокол про приєднання про Альянсу. Однак в силу успішних спецоперацій цей заколот був нейтралізований. Ще одна спроба – вимога Росії винести вступ Чорногорії на загальнонаціональний референдум про приєднання Чорногорії до НАТО, мовляв приєднання до НАТО вимагає такого референдуму. В чорногорському суспільстві поділ між прихильниками і противниками членства майже 50/50, з незначною перевагою прибічників вступу в Альянс. Однак Чорногорія не проводила такого референдуму, адже вступ до НАТО не вимагає такого кроку.   І третя спроба - була використана інформаційна війна. Російські ЗМІ, які опанували багатьма балканськими мовами,  активно проводити дискредитацію євроатлантичного курсу країни і переконували у важливості тісної співпраці з Росією. 

Зовнішня політика

Брюссельський саміт НАТО: головні підсумки

25 травня у Брюсселі відбувся саміт НАТО. Це була перша зустріч глав держав та урядів країн НАТО за участю нового президента США Дональда Трампа, який відзначався гострою критикою альянсу під час передвиборчої кампанії. Цей саміт також співпав з першим розширенням НАТО з 2009 р. – за кілька днів Чорногорія стане 29 державою-членом альянсу на тлі безпрецедентного загострення відносин НАТО з Росією у зв’язку з подіями навколо України. Цьогорічний саміт НАТО приніс наступні результати 1. Домовленість про збільшення оборонних витрат держав-членів НАТО. Дональд Трамп прагне зменшення фінансового тягаря США за колективну безпеку, вимагаючи збільшення оборонних витрат союзників на НАТО. Так, у 2016 р. лише 5 держав-членів альянсу (США, Греція, Велика Британія, Естонія та Польща) витрачали на оборону 2% від ВВП на оборону. Під час саміту Трамп домігся, щоб союзники до кінця року представили національні плани збільшення оборонних витрат. 2. Відсутність чітких зобов’язань США із захисту союзників. Дональд Трамп не зробив очікуваної від союзників (особливо Польщі та країн Балтії) заяви щодо відданості США ст. 5 Північноатлантичного договору. У даній статті зазначається, що в разі здійснення збройного нападу на одну або кілька держав-членів альянсу інші держави-члени нададуть допомогу і здійснять «дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні». Безумовно, ст. 5 зобов’язує США та інших членів НАТО надавати допомогу союзникам у випадку збройного нападу, однак не уточнює форму цієї допомогу. Відтак Трамп використовує гнучке тлумачення статті 5 Північноатлантичного договору для тиску на європейських союзників. 3. Активізація боротьби проти тероризму. Держави-члени НАТО домовилися про збереження місії Тренувальної місії НАТО в Афганістані та обговорили збільшення чисельності військ НАТО у цій країні. Крім того, країни НАТО продовжать тренування іракських військ, які ведуть боротьбу проти ІДІЛ, та вдосконалять обмін інформацією щодо терористичних загроз. Брюссельський саміт НАТО може продовження переорієнтації альянсу від стримування конвенційної загрози до протидії асиметричним викликам, зокрема тероризму. 4. Продовження подвійного підходу щодо Росії. На відміну від минулорічного саміту НАТО у Варшаві, на брюссельському саміті російській агресії приділялося мало уваги. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг підтвердив, що країни альянсу продовжать одночасно стримування та предметний діалог з Росією. Загалом, брюссельський саміт НАТО показав кризу взаємодовіри між США та європейськими союзниками навколо безпекових зобов’язань та внесків у підтримання євроатлантичної безпеки.