Зовнішня політика

Відбувся експертний круглий стіл «Рік після Вільнюсу: чого досягнуто та що далі?»

27.11.2014

Міжнародний центр перспективних досліджень 27 листопада 2014 року провів експертний круглий стіл на тему «Рік після Вільнюсу: чого досягнуто та що далі?».

28 листопада минає рік з моменту проведення пам’ятного Вільнюського саміту Східного партнерства, під час якого тогочасне українське керівництво відмовилося підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

 

Відкриваючи засідання, Василь Філіпчук, Голова Правління Міжнародного центру  перспективних досліджень (МЦПД), зазначив, що за рік, що пройшов після Вільнюсу, Україна пережила низку потрясінь, однак спромоглася остаточно визначити євроінтеграцію як єдиний вектор зовнішньої політики, підписати та ратифікувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.

Водночас, на його думку, сьогодні перед країною стоїть низка складних задач, пов’язаних як із балансуванням між глобальними гравцями на міжнародній арені, так і подоланням внутрішнього опору закостенілої з радянських часів системи щодо впровадження низки реформ європейського зразка в систему державного управління.

Дмитро Кулеба, Посол з особливих доручень МЗС України, головним досягненням Вільнюсу вважає те, що він дав українцям шанс змінити державну систему. До того часу вона консервувалася, убезпечувала себе від будь-якого зовнішнього впливу, отже деградувала. «Цей шанс – змінити країну – ми мали використати», - сказав він. Найголовнішим з того, що вже можна стверджувати – рушієм цих змін став народ, інституалізований у громадянське суспільство.

На думку Ханнеса Шрайбера, Першого радника, Керівника політичного відділу Представництва ЄС в Україні, говорячи про результати Вільнюса, потрібно порівнювати те, що відбулося, із тим, що ніколи не могло відбутися. ЄС уважно слідкував за Україною, і було помітно, що з 2010 по 2013 роки в Україні відбулася спроба встановити так звану «м’яку диктатуру». І якби не Майдан вона, цілком ймовірно, уже біла б установлена, тому найголовнішим досягненням року, що минув, є стабільна демократія в Україні. «Цього неможливо недооцінювати, це дуже серйозний здобуток Майдану», - сказав Х.Шрайбер.

Олександр Сушко, Голова Правління Міжнародного фонду  «Відродження», свій виступ присвятив прийдешньому – пошуку відповіді на питання «що далі?». «Ступінь невизначеності подальшого розвитку подій дуже висока, - сказав О.Сушко, - Стратегії виходу з війни у тих, хто її розв’язав, немає». На його думку, Україна і, загалом Європа, сьогодні на роздоріжжі, оскільки ситуації такого рівня складності в історії новітньої Європи ще не було. Тому слід готуватися до тривалого процесу вирішення цієї ситуації. Проте, він вважає, що підстав для панічного настрою немає.

Богдан Яременко, Голова Правління благодійного фонду «Майдан закордонних справ», навпаки у своєму виступі акцентував увагу на загостренні проблем, які постали перед Україною за рік, що минув. Заплативши дуже високу ціну за те, щоб зміни відбулися, не отримала жодних підтверджень того, що вони таки відбулися. Він висловив застереження – Україна не повинна повторити помилки 2004 року, коли зміни системи, ініційовані г і розпочаті громадянським с суспільством, не були реалізовані та зафіксовані політичною елітою.

Організатори круглого столу ставили собі за мету оцінити наслідки Вільнюського саміту Східного партнерства 2013 для України та регіону в цілому. Тому експерти обговорити досягнення та найближчі завдання у просуванні реформ та імплементації Угоди про асоціацію, кроки з метою забезпеченні захисту, територіальної цілісності та єдності країни.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Основний союзник поза НАТО: три ілюзії України

22 березня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила «Звернення до Конгресу Сполучених штатів Америки щодо безпекових гарантій», в якому народні депутати просять надати нашій державі статус Основного союзника поза НАТО. Несвоєчасність та наївність даного звернення можуть викликати хибні ілюзії в Україні щодо зобов’язань США у протидії російській агресії, а також ускладнити українсько-американські відносини за президенства Дональда Трампа. Перш за все, необхідно навести основні положення Звернення Верховної Ради України до Конгресу США: «відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму, а також на розвиток стратегічного партнерства між нашими державами звертаємося до США з проханням розглянути питання щодо укладення з Україною оборонної угоди та надання Україні статусу Основного союзника поза НАТО». Відповідно до звернення ВРУ, «надання Україні статусу основного союзника поза НАТО та укладення двосторонньої оборонної угоди між Україною та США матиме величезний вплив на припинення російської агресії проти України, стримування агресора та запобігання розпалюванню великої війни в Європі», що є «в інтересах України, США, Європи і усього світу». Перша ілюзія України пов’язана з апелюванням до підписантів Будапештського меморандуму. Цей документ, який підписали Україна, Росія, США та Велика Британія в 1994 р., не є міжнародним договором і відповідно не тягне за собою жодних міжнародних зобов’язань Білого дому щодо безпекових гарантій Україні. Єдина допомога, на яку може розраховувати Україна «відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму» полягає в тому, що США «будуть проводити консультації у випадку ситуації, внаслідок якої постає питання щодо цих зобов’язань». Російська агресія дійсно є предметом регулярних переговорів і консультацій під час дипломатичних контактів між США, Великою Британією чи іншими державами, однак це не означає, що підписанти Будапештського меморандуму наразі готові вийти за рамки своїх «зобов’язань», передбачених у даному меморандумі. Натомість постійна апеляція до Будапештського меморандуму свідчить про нездатність України запропонувати дієвий міжнародний механізм протидії російської агресії. Друга ілюзія України полягає в тому, що в Києві розглядають набуття статусу основного союзника поза НАТО як альтернативу вступу до Північноатлантичного альянсу, двері до якої закриті Україні у найближчому майбутньому з багатьох причин. Основний союзник поза НАТО (Major Non-NATO Ally, MNN) – це визначення урядом США держав, які підтримують тісні стратегічні відносини з Вашингтоном. Статус MNNA передбачає фінансову підтримку у закупівлі озброєння, поставки військового майна, спільні військові навчання, однак не тягне за собою зобов’язання США щодо захисту цих партнерів у випадку нападу. Так, на сьогодні серед 16 MNNA лише чотири союзники можуть розраховувати на військову допомогу США у випадку нападу – Японія, Південна Корея, Австралія та Філіппіни. При цьому слід зауважити, що безпекові зобов’язання США щодо цих країн визначаються не статусом MNNA, а двосторонніми договорами про взаємну оборону. Третя ілюзія стосується бажання США надавати значну підтримку Україні у протидії російській агресії. Приміром, у грудні 2014 р. обидві палати Конгресу затвердили законопроекти про надання Україні статусу MNNA, однак тодішній президент Барак Обама не підтримав таку ініціативу. Сьогодні, навіть за підтримки Сенату і Палати представників, новий президент Дональд Трамп демонструє протекціоністську позицію і критично ставиться до зобов’язань США щодо підтримки безпеки своїх союзників. Як наслідок, невизначене майбутнє національної безпеки мають не лише окремі країни, що користуються перевагами MNNA, а навіть держави-члени НАТО. За перші два місяці свого президенства Трамп дав зрозуміти, що США готові надавати значну військову допомогу лише тим країнам, які входять у коло найважливіших торговельних партерів (Канада, Велика Британія)  чи недвозначно поділяють спільне бачення безпекових викликів (Японія, Південна Корея, Йорданія). Як ми бачимо, Україна поки не надто цікавить адміністрацію Трампа з урахуванням цих двох індикаторів.

Зовнішня політика

Вибори у Франції: результати за підсумками теледебатів

20 березня у Франції відбулися теледебати серед фаворитів на посаду Президента країни. За даними опитувань, які проводилися після дебатів, 29% телеглядачів вважають, що виступ незалежного кандидата Еммануеля Макрона був найбільш переконливим серед 5 кандидатів. На другому місці з підтримкою 20% опинився лідер «Лівої партії» Жан-Люк Меланшон, третю сходинку з підтримкою 19% поділили лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен та представник «Республіканців» Франсуа Фійон, а за Бенуа Амона, який представляє правлячу «Соціалістичну партію», проголосували 11% телеглядачів. Вдалий виступ Еммануеля Макрона збільшить його шанси на перемогу за підсумками двох турів президентських виборів. Так, з останні два місяці рейтинг Макрона виріс з 16% до 26%, що дозволило йому обійти Франсуа Фійона – колишнього соратника Ніколя Саркозі – та зрівнятися з ультраправим політиком Марін Ле Пен. Успіх Макрона полягає в тому, що він сприймається як центрист і «нове обличчя» французької політики на фоні радикальних кандидатів (ультраправа Ле Пен і ультраліва Меланшон) чи політиків, які асоціюються з нинішньою чи попередньою владою (Амон, Фійон). Старший аналітик МЦПД Євген Ярошенко зазначає, що за нинішнього рейтингу Макрон має високі шанси стати наступним президентом Франції і новим учасником Нормандського формату (Україна, Росія, Німеччина, Франція). Якщо Макрон і Ле Пен вийдуть у другий тур виборів, незалежний кандидат зможе мобілізувати противників ультраправого популізму.   

Зовнішня політика

Вибори у Нідерландах: які ризики для ЄС?

15 березня у Нідерландах відбудуться вибори до Палати представників (нижньої палати парламенту). Станом на 12 березня 2017 р., рейтинг політичних сил виглядає наступним чином: «Народна партія за свободу і демократію» (лідер прем’єр-міністр Марк Рютте) 24/150; «Партія за свободу» (лідер Геерт Вільдерс) 22/150; «Християнсько-демократичний заклик» 22/150; «Зелені» 20/150; «Демократи 66» 17/150; «Соціалістична партія» 15/150; Інші партії 30/150. "Навіть якщо ультраправа «Партія за свободу» здобуде відносну більшість у Палаті представників, вона не зможе самостійно сформувати уряд. У свою чергу, більшість партій заявили, що не увійдуть з Вільдерсом в коаліцію. Однак новий уряд Нідерландів буде більш євроскептичний, навіть якщо Марк Рютте залишиться прем’єр-міністром" - зазначає старший експерт з питань зовнішньої політики Євген Ярошенко.  

Зовнішня політика

"Війна слів" між Німеччиною та Туреччиною - коментар Ірини Івашко

Нещодавно турецький президент Реджеп Таїп Ердоган звинуватив Німеччину у використанні "нацистських практик". Заява турецького лідера пролунала на тлі дипломатичної суперечки між Анкарою та Берліном. Німецька влада заборонила виступи високопосадовців Туреччини на заходах у Німеччині, на яких міністри мали агітувати за конституційну реформу. Натомість влада Туреччини зацікавлена у підтримці близько 1,3 мільйона турків, які матимуть право голосу на референдумі 16 квітня. Зараз відносини між Німеччиною та Туреччиною називають "війною слів". Така характеристика дуже реалістично описує пікову ситуацію, яка була кілька днів тому. Точкою відліку загострення цих відносин став "недопереворот", що відбувся у Туреччині влітку. Потім буквально в середині лютого в Туреччині був затриманий журналіст, який працює на німецьку газету Die Welt. Журналіст, який досі є ув'язненим, був звинувачений у тероризмі. Чому ж Ердоган заявив, що Німеччина використовує тактику нацистів? Уся суть нинішнього конфлікту полягає у тому, що у Туреччині наближається референдум щодо конституційних поправок, які мають посилити владу президента Ердогана. Ясно, що зараз йде підготовча до плебісциту кампанія. Німецька місцева влада скасувала заходи в рамках цієї кампанії, спираюсь на причини безпеки. Ердоган цю ситуацію відразу використав і почав звинучувати Німеччину в тому, що вона придушує свободу слова і прав, що було, звичайно, з боку Ердогана явною маніпуляцією. Саме скасування мітингів у Німеччині стало початком дипломатичного пінг-понгу між двома країнами. Висловлювання Ердогана дуже політично вмотивовані. Його правлячій партії потрібно максимально направити зусиль, щоб мобілізувати виборців на підтримку конституційних змін. Треба розуміти, що в Німеччині живе дуже багато турків, які можуть голосувати на референдумі - їх налічується 1,3 млн осіб. Чому сам референдум викликає такі занепокоєння в Німеччині та в ЄС, зокрема? Тому що Ердоган мріє довести до завершення "султанізацію" своєї країни, перетворивши парламентську республіку на повністю президентську. З цими змінами повноваження президента збільшуються, а прем'єра – зменшуються, вводиться позиція віце-президента. Критики цих заходів кажуть, що і зміни абсолютно нівелюють будь-яку систему політичного балансу. Дуже хороший метод активізації свого електорату – зобразити для нього ворога, уявного чи реального. Це працює. Ердоган також любить шантажувати. Через міграційну угоду ЕС дуже сильно залежить від Туреччини, і турецький президент цим користується. Якщо референдум пройде за потрібним Ердогану сценарієм, то це матиме серйозний вплив на відносини з країнами ЄС. Можна пригадати, що ще до наміру провести цей референдум і до військового недоперевороту ЄС заморозив набуття Туреччиною членства в ЄС. Якщо референдум відбудеться за планом, то ЄС переглядатиме свої стосунки з Ердоганом і Туреччиною. Ердоган, звичайно, не міг не передбачати такого розвитку подій. Треба віддати Ердогану належне: він зміг заключити договір з ЄС і поставити таким чином його у залежність. Зараз він прекрасно відчуває, що є чим підчепити ЄС. Швидше за все, уся ця напружена риторика має піти на спад і заспокоїтися після 16 квітня, коли відбудеться референдум. Німеччина та Туреччина дуже пов'язані муж собою країни, і їх відносини мають налагодитися. Це може вже зараз продемонструвати реакція Меркель на висловлювання Ердогана. Німецький канцлер показала свою збалансовану позицію, відзначивши неприйнятність таких заяв, але дала натяк, що Німеччина буде працювати над заспокоєнням відносин. Ердоган у свою чергу бачить свою країну лідером і домінантом у регіоні, тому він намагатиметься все одно зробити Туреччину членом ЄС.

Зовнішня політика

Через чверть століття: чи є придністровський сценарій рішенням для Донбасу

2 березня 2017 року виповнилося 25 років з моменту початку збройного конфлікту у Придністров’ї. Хоча бойові дії між військами Молдови і збройними формуваннями самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) завершилися після підписання перемир’я у липні 1992 року, конфлікт досі не вирішений. З тих пір Молдова втратила контроль над цим регіоном, однак ПМР не була визнана жодною державою світу. Конфлікт вже чверть століття перебуває у "замороженому" стані через невирішеність статусу регіону. Під "замороженим" конфліктом розуміється така ситуація, за якої відсутні активні бойові дії між ворогуючими сторонами без політичного вирішення конфлікту. Крім придністровського конфлікту, прикладами "заморожених" конфліктів можуть бути нинішня ситуація в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Криму, Косово та на Кіпрі. Після підписання Мінських угод, які сприяли деескалації конфлікту на Донбасі, чимало українських політиків і експертів почали розглядати "замороження" конфлікту за "придністровським сценарієм" як кращу альтернативу, порівняно з відновленням повномасштабних бойових дій чи вирішенням проблеми шляхом наданням особливого статусу окремих районам Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). У зв’язку з цим виникає потреба передусім проаналізувати можливості та ризики, які випливають внаслідок замороження конфлікту. Безумовно, головним плюсом "замороження" конфлікту є уникнення найгірших наслідків, пов’язаних із продовженням бойових дій: втрати серед військовослужбовців, цивільного населення, вимушено переміщені особи, матеріальні збитки і руйнування. Крім того, заморожений конфлікт дозволяє державі, на території якої відбувається цей конфлікт, у найближчій перспективі заощадити ресурси, витрачені на утримання неконтрольованих районів. Зрештою, такий стан речей дасть змогу зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем, побудові конкурентоспроможної економіки, боєздатної армії, підготовці власного плану мирного врегулювання тощо. Так, фактична втрата контролю над сепаратистськими районами не завадила Грузії (більш успішно) і Молдові (менш успішно) провести важливі реформи на шляху європейської інтеграції. Водночас "замороження" конфлікту не позбавляє цю державу від низки об’єктивних викликів. По-перше, "заморожені" конфлікти є ефективним інструментом тиску з боку зовнішніх гравців. Для прикладу, конфлікти в Абхазії, Південній Осетії та Придністров’ї залишаються найдієвішим важелем впливу Росії на Грузію та Молдову, який періодично проявляється у формі військових провокацій чи політичного шантажу. По-друге, неврегульованість конфлікту віддаляє неконтрольовані території та робить дедалі важчою їх реінтеграцію. За 25 останніх років в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та Нагірному Карабаху виросло ціле покоління, ідентичність якого переважно не асоціюється з Грузією, Молдовою чи Азербайджаном. По-третє, "заморожені" конфлікти служать сприятливим осередком для контрабанди товарів, зброї, наркотрафіку та інших загроз. Ці явища стають вигідним бізнесом для обох сторін конфлікту, якщо лінія фронту залишається незмінною продовж тривалого часу. Так, контрабанда на Донбасі не потребує додаткового пояснення після початку блокади з боку громадських активістів. По-четверте, невирішені конфлікти можуть провокувати гострі суспільні і політичні протиріччя навколо шляхів врегулювання – від силового сценарію до відокремлення сепаратистських утворень. Подібна ситуація є до болю знайомою кожному громадянину України, якому не байдужий мир і майбутнє нашої держави. Інше питання – наскільки можливе "замороження" конфлікту на Донбасі? Унікальність війни на Донбасі робить менш реалістичним повторення "придністровського" сценарію на Сході України. На відміну від придністровського конфлікту, ситуація на Донбасі є більш інтернаціоналізованим конфліктом. Санкції США та ЄС проти Росії пов’язані саме з конфліктом на Сході. Як наслідок, "замороження" поки не відповідає інтересам Росії, зберігаються санкції Заходу. У свою чергу, невирішеність української кризи заважає багатьом міжнародним гравцям розвивати співробітництво з Росією. Крім того, якщо в інших "заморожених" конфліктах лінія розмежування відповідає географічним, адміністративним чи етнічним кордонам, то на Донбасі ця лінія сформувалася в результаті бойових дій, які "по-живому" розірвали цей регіон. Відповідно, заморозити цей конфлікт буде непросто у практичній площині, оскільки безліч родин мають родичів, які опинилися по різні сторони лінії розмежування. Крім того, на Донбасі досі діє єдиний виробничий ланцюг. Таким чином, Україні буде непросто заморозити конфлікт на Донбас на певний час. У цьому зв’язку Україні необхідно розробити свій комплексний план врегулювання з урахуванням унікальності конфлікту на Донбасі.

Зовнішня політика

Круглий стіл: "Міжнародна перехідна адміністрація як модель врегулювання конфлікту на Донбасі"

Міжнародний центр перспективних досліджень за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" провів круглий стіл «Міжнародна перехідна адміністрація як модель врегулювання конфлікту на Донбасі».  Захід є  продовженням серії напрацювань МЦПД, присвячених врегулюванню конфлікту. Зокрема, у листопаді 2016 р. експерти представили дослідження «Моделі і ціна врегулювання конфлікту на Донбасі: міжнародний досвід та українські реалії». Варто зазначити, що оскільки Мінські угоди зайшли у глухий кут, вирішення конфлікту вимагає пошуку нових ідей і пропозицій. У цьому зв’язку встановлення міжнародної перехідної адміністрації в ОРДЛО може розблокувати Мінський процес, сприяти мирному врегулюванню і реінтеграції непідконтрольної частини  до складу України. В рамках проекту «Моделювання імплементації Мінських угод» експерти МЦПД представили дослідження, в якому проаналізовано можливості і перешкоди на шляху встановлення міжнародної перехідної адміністрації в ОРДЛО. Голова Правління МЦПД Василь Філіпчук як модератор заходу наголосив на важливості аналізу саме практичного аспекту як можливо відновити суверенітет. Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука зазначив, що Україна має робити все для того, аби повернути тимчасово окуповані території Донбасу під свій контроль і не відмовлятися від цього регіону. Міністр закордонних справ України в 2003-2005 та 2010-2012 рр. Костянтин Грищенко, відзначив, що національні інтереси потерпають через нездатність влади запропонувати свій план врегулювання конфлікту. Старший аналітик МЦПД Євген Ярошенко під час презентації, наголосив, що механізм перехідної адміністрації - це міжнародна практика, яка дозволяє встановити на перехідний період легітимне урядування на певній території, яка була охоплена конфліктом або стала жертвою агресії іншої держави. Введення адміністрації передбачає вирішення проблем військової та цивільної сфер. Зокрема, завданням військової сфери є підтримка миру за допомогою розгортання місії «блакитних шоломів", що має зменшити випадки насильства з обох сторін. В свою чергу, цивільна сфера стосується налагодження громадського порядку, створення поліцейських сил та підготовки і проведення місцевих виборів. У світі існують багато прикладів того, як тимчасові або перехідні адміністрації сприяли поверненню територій до складу держав. Подібні адміністрації діяли в Косово, Східній Славонії (регіон Хорватії) і Східному Тиморі.  «З точки зору інтересів України, найбільш показовим є приклад є мирної реінтеграції Східної Славонії за Хорватським прикладом. У нас в інформаційному просторі зазвичай під хорватським сценарієм розуміється силовий шлях повернення території. Якщо уточнити, то більшість території сербської окраїни, яка на початку 90-х років контролювалася хорватськими урядовими військами, вона була повернена силовим шляхом. Однак Східна Славонія була реінтегрована в конституційний простір Хорватії саме завдяки важливому міжнародному механізму, як перехідна адміністрація», - підкреслив Євген Ярошенко.   Публікація: "Міжнародна перехідна адміністрація як модель врегулювання конфлікту на Донбасі"