Зовнішня політика

Війна на Донбасі: чому Мінські домовленості стали пасткою для України

22.02.2016
img1
Василь Філіпчук
Головний Радник

Сьогодні, 17 лютого 2016 року, пройшов рівно рік з того дня, як Рада безпеки ООН одноголосно прийняла резолюцію про підтримку Мінських угод.

 

З тих пір, з точки зору міжнародного права, відповідно до ст. 25 Статуту ООН, вони стали обов'язковими для виконання. Більш того, їх юридичний статус навіть вище, ніж у українських законів. Виходить, що недотримання пунктів Мінських угод - це порушення міжнародних зобов'язань, за невиконання яких Україна ризикує накликати на себе відповідні заходи, аж до накладення на неї санкцій.

Річниця прийняття Мінських угод, які повинні були зупинити війну на Донбасі, зумовила численні коментарі з боку політиків і експертів щодо статусу і майбутнього цих документів. Фактично, вже склався консенсус щодо юридичної нікчемності і необов'язковість виконання Мінських угод для України, як і відповідальності Росії за їх невиконання. Українські юристи неодноразово називали цілий перелік нищівних критичних аргументів щодо Мінських угод в цілому, процедури їх узгодження і підписання, статусу підписантів, відповідності підписаного документа з українським законодавством та іншого. А політики просто закликають викинути Мінські угоди на смітник.


Але як би нам не хотілося цього зробити, на жаль, це абсолютно неможливо. Більш того - невиконання Україною Мінських угод теоретично може викликати дуже серйозні міжнародно-правові наслідки. І ось чому.

Дійсно, самі по собі документи під назвою "Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи", "Меморандум про виконання положень Протоколу за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи" або "Комплекс заходів по виконанню Мінських угод" не проходили процес підготовки, узгодження, підписання або ратифікації , який передбачений законом "Про міжнародні договори України". Під ними немає підпису жодного з посадових осіб (глав держав, глав урядів і міністрів закордонних справ), які, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів, можуть укладати договори без пред'явлення повноважень.

Окремо, звичайно, слід зазначити декларацію президентів РФ, України, Франції та канцлера ФРН в підтримку "Комплексу заходів з виконання Мінських угод". Цією заявою глави держав узгодили і надали певну легітимність переліченим документам. Однак легітимність такого інструменту, як декларація, може значно відрізнятися від легітимності міжнародного договору.

У міжнародному праві термін "декларація" може означати як міжнародно-зобов'язуючий документ, так і документ, який не має зобов'язуючої сили і лише демонструє наміри сторін. У сучасних міжнародних відносинах декларації, як і заяви, стали звичайним способом фіксації політичних (а не правових) зобов'язань. Аналіз Мінської декларації глав держав не залишає сумнівів в її політичному, а не міжнародно-правовий характер.

Тому, навіть з урахуванням цієї декларації, в правовому сенсі статус Мінських угод станом на 12 лютого 2015 року було рівнозначний статусу, наприклад, прес-комюніке після зустрічі глав держав. В українській зовнішній політиці статус даної декларації можна порівняти, наприклад, з відомими і часто використовуваними спільними заявами за результатами самітів Україна - ЄС. Документи такого типу, які зазвичай узгоджуються усно і навіть не підписуються, покладають на сторони заяви вагомі політичні (підкреслимо - виключно політичні!) Зобов'язання. У разі невиконання такої декларації або заяви, сторона, яка це допустила, просто втрачає політичну довіру іншого боку і міжнародного співтовариства. І все.

З Мінській угоді, на перший погляд, ситуація аналогічна - це суто політичні зобов'язання президента Порошенко. Але насправді це не так. Виключно політичними вони були всього лише 5 днів. З 17 лютого 2015 року Мінські угоди стають не просто юридично обов'язковими для України. Вони отримують вищу юридичну силу і покладають на нас обов'язкові для виконання вимоги. У тому числі - і прийняти нову Конституцію, узгоджену з представниками ДНР і ЛНР. А в разі недотримання положень Мінських угод стороні, яка це допустила, не просто погрозять пальчиком - на неї можуть бути накладені повноцінні міжнародні санкції.

Чому?

На жаль, у нас мало хто згадує про те, що через п'ять днів після узгодження Мінських угод, Росія, яка зазвичай блокує в Раді Безпеки (РБ) ООН будь-яке рішення, яке не відповідає її інтересам, дуже швидко підготувала і проштовхнула на Раді Безпеки ООН резолюцію 2202 (2015), яка прямо пов'язана з "Комплексом заходів щодо виконання Мінських угод". Сам текст резолюції містить не тільки посилання на цей документ, але й повний його текст в додатку, як і повний текст згаданої вище декларації глав чотирьох держав.

Тому, з точки зору міжнародного права, Мінські угоди є частиною резолюції Радбезу ООН. А Резолюції ООН відповідно до ст. 25 Статуту організації є обов'язковими для виконання всіма її членами. Таким чином, недотримання пунктів Мінських угод - це порушення не якихось там домовленостей "одного екс-президента, двох послів і двох терористів", а порушення резолюції РБ ООН. І не тільки міжнародники, думаю, розуміють, що це означає. Міжнародне право має переважну силу над національним. А Рада Безпеки, який відповідно до ст. 24 Статуту ООН, несе "головну відповідальність за дотримання миру і безпеки", відповідно до розділу 7 Статуту, може здійснити будь-які дії для відновлення миру, в тому числі і примус до миру шляхом санкцій.

Хто ж може понести відповідальність за невиконання Мінських угод і стати об'єктом можливих санкцій?

Згідно ст. 2 Мінських угод, як це зафіксовано в додатку 1 згаданої Резолюції ООН, сторонами конфлікту чітко вказані Україна і ОРДЛО (окремі райони Донецької і Луганської області). Я уважно кілька разів прочитав від першого до останнього слова і Резолюцію, і її застосування. Ніяка Росія в Комплексі заходів не згадується. Росію згадують тільки двічі в декларації глав держав - і кожен раз спільно з ЄС в контексті необхідності вирішення стурбованості РФ щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Таким чином, консультації з РФ щодо Угоди про асоціацію також є частиною наших міжнародних зобов'язань.

З іншого боку, дві статті в Мінських угодах мають чіткі тимчасові зобов'язання з визначенням боку, яка повинна їх виконати - України. В інших випадках положення або не виписані чітко, або ж їх виконання покладено на Україну і збройні формування. Цікаво, а який статус цих "збройних формувань" з точки зору міжнародного права? І яке відношення вони мають, знову ж таки з точки зору міжнародного права, до Росії? У Мінських угодах немає ні слова про відповідальність РФ за дії терористів з ОРДЛО. І поки українська дипломатія бореться за продовження санкцій проти агресора, сам агресор у властивій для своєї дипломатії манері може почати вимагати санкцій щодо України через невиконання пункту 11 додатка до Резолюції 2202 по "прийняття нової Конституції", узгодженої з представниками окремих територій ".

Яким би абсурдним такий сценарій не виглядав на перший погляд, він не більш абсурдний, ніж анексія Криму, класифікація війни "антитерористичною операцією" або бомбардування Сирії всіма, кому не лінь.

Очевидно, що усвідомлення всієї комплексності та проблемності ситуації навколо врегулювання "української кризи" і можливого розвитку подій, і змушує зараз наших американських партнерів уже безпосередньо вести переговори з російськими очільниками по врегулюванню конфлікту в Україні. Американці ж це вміють прораховувати на 2-3 кроки вперед.

Безперечно, що в нинішніх умовах проштовхнути рішення в РБ ООН з приводу санкцій щодо України РФ не зможе. А ось почати навколо цього торги зможе. Як і використовувати фіксацію Мінських угод у формі резолюції Радбезу. Це серйозний козир в руках росіян і виторгувати за нього вони щось вже собі зможуть. Не дарма ж російський агресор так поспішав (всього 5 днів для ухвалення резолюції РБ - рекордно короткий термін) з тим, щоб надати сумнівному політичному заявою статус документа Ради Безпеки ООН.

Чи пояснив хтось все це президенту Порошенко рік тому? І чи усвідомлює він зараз небезпеку ситуації, в яку завела Україну недалекоглядна дипломатія, яка не тільки зафіксувала зобов'язання України і жодного зобов'язання Росії, але і змогла надати цим зобов'язанням статус резолюції РБ ООН?

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

«Великий договір» між Україною та Росією: чи настав час припинити дію?

Україна збирається припинити дію епохального договору з Росією, підписану більш ніж двадцять років тому, застосувавши положення Статті 40. Відправлення повідомлення про  непролонгацію за  шість  місяців  до  закінчення чергового десятирічного періоду призведе до припинення дії Договору - і це план Президента України. З нашої точки зору такий крок послабить міжнародну позицію України, у тому числі відносно Росії. Договір є правовим інструментом для утримання Росії: незважаючи на те, що Москва порушила Договір шляхом анексії Криму, подальша ескалація стала більш ризикованою та дорогою, оскільки цей договір був дійсним. Більше того, цей основний документ згадується в численних судових процесах, які Україна висуває проти Росії на міжнародному рівні. Нарешті, що не менш важливо, Договір став інструментом для України, щоб виразити свої слабкі місця у протистоянні з набагато сильнішим суперником. У асиметричних конфліктах слабкі сторони потребують обов'язкових норм і угод, навіть якщо вони порушуються; тоді як сильні сторони хочуть позбутися них. Врешті-решт, крок України щодо розірвання Договору може в кінцевому підсумку зіграти на руку Росії. Вступ Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією включає 41 статтю. Слово «співробітництво» використовується найчастіше, 35 разів. У 1997 році це був безумовно договір про співпрацю практично у всьому. Ті дні минули. Сторони Договору скоріше борються, ніж співпрацюють. Росія анексувала Крим та підтримала сепаратистів у Донбасі. Військові дії з різним ступенем інтенсивності ведуться у сфері економіки, торгівлі, енергетики, інформації та ряді інших сфер. Але Договір все ж залишається чинним. Згідно Статті 40, дія Договору автоматично  продовжується  на  наступні десятирічні періоди,  якщо жодна з Договірних Сторін не заявить  іншій Договірній  Стороні  про  своє бажання припинити його дію не менше ніж за  шість  місяців  до закінчення чергового десятирічного періоду. Кінцевий термін для України - це останній день вересня. На нещодавній зустрічі з послами президент Порошенко вимагав від Міністерства закордонних справ підготувати документи, щоб повідомити російську сторону, про те, що Україна хоче припинити дію Договору. Це буде простий юридичний крок з можливими величезними політичними наслідками. В Україні питання про можливе припинення дії Договору обговорювалось багато разів. Плюси і мінуси на сьогодні досить добре відомі. Але зараз інша ситуація: тепер потрібно прийняти рішення щодо продовження або припинення. Зараз немає місця для подальшої невизначеності. Крім того, через кілька місяців відбудуться вибори президента. Це додає особливий присмак до будь-яких зовнішньополітичних кроків, особливо якщо мова йде про справу з Росією. Україна, здається, не має довгострокової російської стратегії, натомість політики мають свої виборчі стратегії. Позиція майбутнього Договору, яка вже стала символом гібридності двосторонніх відносин, може бути потужним механізмом у виборчих перегонах 2019 року. Окрім політичних спекуляцій, Договір є частиною ширшої фундаментальної проблеми: знайти найкращий спосіб впоратися з Росією. Взагалі, це непроста проблема. Стратегічна асиметрія, високий рівень взаємозалежності та відсутність довіри є основними ознаками, які слід враховувати при майбутній розробці двосторонніх угод. Що такого важливого у «Великому договорі»? У 1997 році світ відрізнявся від того, яким він є сьогодні. Тим більше, говорячи про Східну Європу та регіональні механізми забезпечення безпеки. Двадцять років тому здавалося, що колишні радянські республіки, хоча й переживають складний період перетворення і іноді страждають від внутрішніх конфліктів, зможуть зберегти міжнародний мир. Порядок денний регіональної безпеки ще не включав в себе наміри Росії відновити панування на пострадянському просторі. Навіть відносини Росії з Заходом ще не погіршились - це відбудеться незабаром. На двосторонній основі Україна та Росія найбільше стурбовані поділом Чорноморського флоту та статусом Чорноморського флоту Росії в українському Севастополі. Для врегулювання найбільш гострих питань потрібна була домовленість, яка,  як вважалося, послугувала б основою для дружби, співпраці та партнерства. Двадцять років тому частка Росії в зовнішній торгівлі України становила близько 38,5%[1], порівняно з поточним 25%[2]. Ці дві країни були об'єднані економічними зв'язками, спільними підприємствами, транзитними та соціальними взаємодіями. Потенціал для подальшої співпраці здавався величезним, і Договір мав намір його посилити. Договір в основному стосується співпраці - від військових до освітніх питань. Він охоплює важливі проблеми громадянства, мови, економічного співробітництва, які були однаково важливі як в 1997 році так і після. Але найважливіше те, що він визначає механізм врегулювання спорів, встановлює регулярні зустрічі міністрів закордонних справ, спільні комісії та інші інструменти для постійного та активного двостороннього діалогу. Він також окреслює стратегічне партнерство між двома країнами з метою подальшого зміцнення. Частина Договору, яка визначає загальні принципи двосторонніх відносин (статті 2-7), містить дух угоди[3].Це пов'язано з тим, що цей договір покликаний бути «великим». Він про те, щоб бути гарними, надійними та передбачуваними сусідами, котрі поважають суверенітет та кордони один одного та вирішують будь-які конфліктні питання шляхом переговорів, мирно. До певної міри Договір містив модель для пострадянського простору про те, як можна встановити відносини з Росією. Договір став основою. Він був закладений в основу ряду інших двосторонніх документів, серед яких найбільш важливими є Угода про Чорноморський флот 1997 року, Договір про Російсько-Український державний кордон 2003 року та так звані Харківські угоди 2010 року. В цілому, до 2014 р. між Україною та Росією було підписано 451 міждержавних договори. Багато які з них, звичайно, були підписані до «Великого договору». Більше сорока з них вже були припинені або призупинені в результаті анексії Криму Росією з в 2014 році. Але «Великий договір» все ще залишається дійсним. Чому договір повинен або не повинен бути припинений? Договір є дійсним, хоча спроби його припинити вже були прийняті раніше. Ще в 2014 році український парламент обговорював закон, який мав на меті денонсувати Договір, але не підтримав його. Більш широкий підхід, спрямований на розрив дипломатичних відносин з Росією та запровадження візового режиму для громадян Росії, які відвідують Україну, також був досить популярним серед українських політиків та експертів. Раніше цього року Президент закликав призупинити виконання окремих частин Договору. Коли мова йде про обговорення подальших кроків України стосовно Договору або, загалом, стосовно Росії, завжди існує емоційна сторона в тісному взаємозв'язку з політичними міркуваннями. Наявність дійсного договору про співпрацю, дружбу та партнерство, називається «стратегічним» у Статті 1 Договору, - це, безумовно, своєрідна шизофренія в умовах сучасних геополітичних обставин. Дух документу повністю зруйновано, він вже не відображає жодного реального порядку денного двосторонніх відносин між Україною та Росією. З іншого боку, цей документ багато в чому відображає те, що Україна хоче колись мати у відносинах з Росією: повагу до суверенітету та територіальної цілісності, утримання від застосування або загрози силою чи мирні способи врегулювання спорів. Це є основою довіри та добросусідства. І якщо Україна коли-небудь матиме новий договір з Росією, то він, безумовно, міститиме всі ці принципи. Традиційний аргумент проти припинення дії Договору призведе до можливого послаблення позиції України в міжнародних судах. Однак, з юридичної точки зору, той факт, що Договір порушено, не залежить від того, чи було його припинено, чи ні. Росія несе відповідальність в будь-якому випадку. З цієї точки зору досить незрозуміло, що мав на увазі президент Порошенко, коли він зазначив, що Україна є «достатньо підготовленою і юридично захищеною до наступного кроку – припинення дії Договору… який з вини Москви вже давно став анахронізмом.»[4] Україна була однаково готова до цього кроку протягом останніх чотирьох років. Однак це ніколи не було легким вибором. Як правило, припинення дії Договору послаблює юридичні обмеження на подальші агресивні дії Росії. З іншого боку, шляхом анексії Криму з України та підтримки сепаратистів на Донбасі, Кремль продемонстрував, що прояви жорсткої влади набагато важливіші для Росії, ніж будь-які юридичні зобов'язання. Порушено не лише «Великий договір» з Україною, а й принципи міжнародного права. І це не схоже на те, що якщо Росія вирішить, що подальша ескалація відповідає її інтересам, договір її зупинить. Але цей договір також важливий ще в одному сенсі. Україна є слабкішою стороною тривалого асиметричного конфлікту. Слабкіші сторони, як правило, в кращому становищі, коли більш сильна сторона обмежена нормами, угодами та багатосторонніми зобов'язаннями. Іншими словами, відсутність рамкової угоди з Росією може більше завдати шкоди Україні. Іншими словами, такий політичний піар-хід може послабити міжнародне становище України у порівнянні з Росією. Приведення правової основи двосторонніх відносин у відповідність політичній дійсності звичайно є необхідним і неминучим. «Великий договір» не виправдав очікувань і, безумовно, серед інших важливих міжнародних норм, порушених Росією. Кінцевий термін пролонгації на наступні 10 років може стати правильним моментом припинення дії Договору. Проте необхідно провести екстенсивний аналіз, щоб визначити, як припинення дії Договору вплине на весь комплекс двосторонніх українсько-російських угод. Висновок Агресивна політика Росії щодо України підірвала всі цінності, які поклали початок двостороннім відносинам і тим самим зробили Договір застарілим. Проте, на сьогоднішній день існують серйозні підстави для того, щоб Україна не поспішала і не припиняла дію Договору. Порушений Договір було передано в міжнародні суди і це поставило додаткові дипломатичні та політичні витрати на Росію. Порушивши основні положення, він все ще є інструментом, який забезпечує захист деяких українських інтересів у відносинах з Росією. Але сьогодні - через часові рамки Договору та наближення українських виборів - компромісні рішення мають мало шансів на розробку. Риторика щодо відмови від деяких положень Договору, таких популярних кілька місяців тому, більше не застосовується. Припинення дії Договору, а також озвучені конституційні зміни щодо прагнень України щодо членства в НАТО та ЄС повинні правильно взаємодіяти а не допомагати досягти результатів виборів наступного року. Прості рішення не будуть працювати в такій складній ситуації. Україна повинна готуватися до більш непередбачених та ризикованих відносин з Росією після припинення Договору. [1] http://www.ukrexport.gov.ua/ukr/tovaroobig_z_ukr/rus/2631.html [2] http://countries.bridgat.com/Ukraine_Trade_Partners.html [3] Treaty on Friendship, Cooperation, and Partnership between Ukraine and the Russian Federation // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/643_006 [4] Президент: Ми готові до припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією // https://www.president.gov.ua/news/prezident-mi-gotovi-do-pripinennya-diyi-dogovoru-pro-druzhbu-49254                                                                                            Микола Капітоненко, експерт МЦПД

Зовнішня політика

Україна без Маккейна: що зміниться в політиці США?

В Україні смерть сенатора Джона Маккейна сприйняли з великим жалем. Він був послідовним прихильником української державності і незалежності, частим гостем в Києві в найдраматичніші моменти нашої історії. На посаді голови комітету Сенату США з питань збройних сил, яку Маккейн займав з 2015 року, він відіграв значну роль у посиленні режиму антиросійських санкцій і підтримку рішення президента США про постачання в Україну летального озброєння. Іменем Джона Маккейна названий Закон про військові витрати США на 2019 рік, підписаний президентом Трампом два тижні тому. Багато в чому завдяки роботі сенатора з Аризони рівень військових витрат Америки досяг астрономічних $ 716 млрд, що дозволить реалізувати масштабну програму модернізації американської армії. Маккейн мав величезний політичний досвід і тверезо оцінював ситуацію в міжнародній безпеці. Його політика була цілеспрямовано підпорядкована ідеї зробити Америку не просто великою державою, але відповідальним і авторитетним лідером вільного світу. В його вустах слова про свободу ніколи не звучали надто пафосно. Сенатор Маккейн став втіленням позиції тієї частини американського істеблішменту, яка схильна розглядати агресивну і ревізіоністську політику Росії як довгострокову загрозу. «Яструб» для Кремля, а значить надія для України. Погляди Маккейна на міжнародну політику були сформовані досвідом «холодної війни». З одного боку, він вірив в силу цінностей та ідеалів, не розглядаючи американську гегемонію в термінах чистої егоїстичної могутності. З іншого - розумів, що силу інших можна стримувати тільки власною силою, потенціалом союзників і рішучістю. Ідеали свободи, надійні союзники і сильна армія - ось нехитрий рецепт правильної політики в сфері безпеки від сенатора Маккейна. Було б дуже здорово, якби Україна змогла відповідати високим стандартам його складових. В Україні сенатор часто сприймався як противага політиці президента Трампа, особливо стосовно Росії. Маккейн дійсно критикував Трампа за його оди Путіну та іншим лідерам з сумнівною репутацією. Він був одним з найбільш красномовних і дотепних критиків недавнього саміту американського і російського лідерів в Гельсінкі й виступав з різким засудженням за все, що Трамп встиг наговорити на адресу американських спецслужб.   Далі у статті Миколи Катоненка: https://realist.online/article/amerika-posle-i-ukraina-bez-makkejna-chto-izmenitsya-v-politike-ssha-posle-smerti-senatora

Зовнішня політика

Три концепції майбутнього: що обере Україна?

Навіть через 27 років після здобуття Україною незалежності розвиток нашої державності залишається стихійним і майже некерованим процесом. Так сталося, що в розпал XXI століття, перебуваючи в "географічному центрі" Європи і маючи за плечима понад чверть століття спроб і помилок - в основному, звичайно, помилок - Україна залишається сьогодні без виразного проекту розвитку власної державності.  Перепробувавши всі можливі вектори і витративши майже тридцять років на порожні розмови про "національну ідею", сьогодні ми маємо на руках украй мізерний набір карт. Стратегічне бачення державності, якщо воно взагалі є, зводиться до трьох основних альтернатив: європейської; не російської; і національно-орієнтованої. При належному вмінні та професіоналізмі кожна з них могла б стати перспективною і життєздатною. Але оскільки ми маємо те, що маємо, всі вони залишаються опрацьованими лише до рівня гасел, а способи їх втілення в життя так і не визначені. Далі у статті Миколи Капітоненка: http://www.liga.net/politics/opinion/tri-kontseptsii-buduschego-iz-chego-vybiraet-ukraina

Зовнішня політика

Чого чекати від зустрічі Путіна з Меркель?

Президент Росії знову зустрінеться з німецьким канцлером. На порядку денному знайомі питання: Сирія, Україна і Північний потік-2. Від російсько-німецького діалогу ніхто не чекає переділу світу, великих геополітичних угод або масштабних планів. Але він виступає своєрідним барометром загального стану відносин між Росією і Європою. Сьогодні в цих відносинах є питання, здатні стати фундаментом середньострокового партнерства, попри чинний режим санкцій з обох сторін. У цьому особливість сучасної міжнародної політики: санкції і агресивна риторика йдуть пліч-о-пліч з прагматичною співпрацею. Від того, наскільки добре ми зрозуміємо мотиви та механізми такого співробітництва, багато в чому буде залежати ефективність нашої власної політики, як на російському, так і на європейському напрямку. Повна версія статті Миколи Капітоненка доступна за посиланням: https://nv.ua/opinion/kapitonenko/cheho-zhdat-ot-vstrechi-putina-s-merkel-2488767.html

Зовнішня політика

Міфи саміту в Гельсінкі: яких домовленостей було досягнуто насправді?

Сайт "Сегодня.ua" зібрав чотири головних міфи зустрічі Трампа і Путіна в Гельсінкі: від поступок США щодо України та Сирії до "дружби" Вашингтона з Кремлем для стримування Китаю. Зокрема, експерт МЦПД Микола Капітоненко підкреслює, що ніяких рішень за нашою спиною не було, тому приводів для паніки немає. "Ні у США, ні Росія не має можливостей реалізувати досягнуті в Гельсінкі домовленості. А домовитися можна було про що завгодно: про референдум на Донбасі, про Крим... Немає можливості змусити Україну виконувати ці домовленості, тому ніякої "Ялти-2" бути не могло", – вважає експерт. Детально про міфи зустрічі та їх спростування або підтвердження за посиланням: https://ukr.segodnya.ua/world/usa/mify-sammita-v-helsinki-kakih-dogovorennostey-trampa-i-putina-nuzhno-boyatsya-na-samom-dele-1160646.html

Зовнішня політика

Відносини України з західними європейськими сусідами: пошук виходу з глухого кута

Серед численних зовнішньополітичних проблем України все більш помітне місце займають останнім часом непорозуміння у відносинах з сусідами - не лише східними і північними, а західними. З різних причин і приводів Польща, Угорщина, Словаччина і Румунія вдаються до антиукраїнської риторики різного ступеня інтенсивності і спрямованості, руйнуючи уявлення багатьох єврооптимістів про те, що заради протистояння з Кремлем Східна Європа буде підтримувати Україну завжди і у всьому. Як з'ясувалося, далеко не в усьому і за певну ціну. Такою ціною все частіше стають питання, пов'язані з національними проблемами. З Польщею у нас затяжний конфлікт на тему трактування історичних епізодів, але за цими епізодами ховаються питання національної ідентичності, важливі і для нас, і для поляків. Прості рецепти на кшталт «залишити історію історикам» працювати не будуть. З Угорщиною і в меншій мірі з Румунією ми сперечаємося про межі прав національних меншин, які, як з'ясувалося, іноді погано поєднуються з нашим курсом національної консолідації. В цілому іноді може здатися, що вибираючи традиційний для Східної Європи XIX століття шлях побудови національної держави, ми платимо за нього ослабленням своїх позицій в міжнародній політиці. Наскільки виправдана така ціна? Деталі у статті Миколи Капітоненка для інтернет-видання Реаліст: https://realist.online/article/kak-ukraina-okazalas-v-labirinte-slozhnyh-otnoshenij-s-evropejskimi-sosedyami-i-gde-vyhod