Зовнішня політика

Візит Пан Гі Муна до Києва може посприяти мирним переговорам по Донбасу, - І.Івашко

07.05.2015
img1
Ірина Івашко
Директор із зовнішніх зв'язків

Візит Генерального секретаря ООН до Києва – це нова можливість врегулювання збройного конфлікту на сході України.

 

Так вважає старший аналітик Департаменту зовнішньої політики та євроінтеграції МЦПД Ірина Івашко.

На її думку, візит Пан Гі Муна є позитивним сигналом та проявом бажання ООН відігравати більш активну посередницьку роль в конфлікті.

«Зараз всі формати з врегулювання ситуації в Україні працюють переважно на авторитеті Ангели Меркель. Вона, відповідно, повністю пов'язана «мінськими домовленостями». Але всі ми бачимо, що поки немає прориву у їх виконанні, натомість кількість обстрілів з кожним днем ​​неухильно зростає. Оскільки за допомогою нинішнього переговорного формату стійкого миру на Донбасі досягти так і не вдалося, українській стороні необхідно обміркувати ідею налагодження альтернативного переговорного каналу з Росією. Можливо, Пан Гі Мун буде спроможний виконати цю функцію.

Подальший візит Генсека ООН в Москву якраз може надати для цього можливість, якщо Україна запропонує нові конструктивні ідеї мирного врегулювання. Пан Гі Мун може взяти на себе більш глобальні варіанти врегулювання кризи, що дуже важливо, оскільки зараз, по суті, часто обговорюються тільки проблеми у відносинах між Києвом і Донецьком. Ми повинні бути зацікавлені в будь-якому способі врегулювання конфлікту, а наш «позитивний діалог» з Пан Гі Муном може позитивно вплинути на позицію Путіна», - зазначає І. Івашко.

Тож, в даній ситуації Україна має максимально використати ООН з точки зору вирішення гуманітарних проблем, питання миротворців, а також можливостей політичного врегулювання конфлікту на Донбасі. 

 

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Історична зустріч у Сінгапурі?

Нобелівську премію миру за 2017 рік вручили Міжнародній компанії ICAN за заборону ядерної зброї - коаліції громадських організацій, які займаються висвітленням погроз, пов'язаних із ядерною зброєю. На цьому тлі доля Нобелівської премії миру за 2018 рік майже вирішена: її складно буде не розділити між двома такими різними політиками, як президент США і верховний лідер КНДР. Їх просте рукостискання і заяви про наміри здатні зробити куди більший внесок в боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї, ніж діяльність всіх громадських організацій. Але якщо в якості приводу для премії і фону для історичних фото сінгапурська зустріч Трампа і Кім Чен Ина цілком підходить, то практичний її вплив на долю глобальної безпеки залишається поки під питанням. Згорнути ядерне озброєння, як і, напевно, позбутися ядерної зброї - дуже складно. Це - одне з двох фундаментальних перешкод для реалізації широко розрекламованої денуклеаризації Корейського півострова. Є, звичайно, історичні прецеденти добровільної відмови країн від зброї - і першою з них виступає ПАР. Але таких прикладів дуже мало, і вони специфічні. Скажімо, Україна, Білорусь і Казахстан, позбавляючись від ядерної зброї на своїй території, не цілком її контролювали. Друга фундаментальна перешкода полягає в тому, що в американо-північнокорейських переговорах як і раніше немає простору для компромісу. Значить, немає і гарантій безпеки, які Вашингтон може дати Пхеньяну - та так, щоб Кім Чен Ин їм повірив. Багато років керівництво КНДР переконане, що ядерна зброя - єдиний засіб компенсації своєї економічної слабкості в суперництві з Південною Кореєю, яка приблизно в 40 разів багатша. Для США зусиллями Трампа вибивання ядерної кийки з рук Кім Чен Ина стало чимось на зразок ідеї фікс. Цілком ймовірно, що більш перспективною стратегією було б зосередити зусилля на ефективному стримуванні КНДР. Однак американська Адміністрація пішла по безкомпромісному шляху. Але чи буде він більш успішним? Буквально місяць тому США в односторонньому порядку вийшли з міжнародного ядерної угоди з Іраном, підписаної в 2015 році разом з Францією, Німеччиною, Великобританією, Китаєм і Росією. Трамп довго і послідовно критикував «ядерну угоду» з Тегераном за те, що вона не передбачає, на його думку, ефективних механізмів контролю над поведінкою Ірану. До того ж, Іран відкрив доступ до всіх ядерних об'єктах для МАГАТЕ, погодився скоротити запаси низькозбагаченого урану на 98% і зупинити дві третини центрифуг. Після цього оголошувати історичним досягненням підписання документа, в якому туманно йдеться про зобов'язання КНДР ще тільки «працювати в напрямку» денуклеаризації Корейського півострова, виглядає сумнівним. Схоже, що серйозний план, що охоплює гарантії безпеки північнокорейського режиму, про який напередодні говорив держсекретар Майк Помпео, поки прихований. Ніщо в підсумковому документі Сінгапурського саміту не вказує на нього. У ньому говориться, що США і КНДР встановлять відносини між собою, що спільними зусиллями будуть будувати мир на Корейському півострові, що КНДР, як уже зазначалося, буде працювати в напрямку денуклеаризації півострова, і що сторони займуться ідентифікацією та поверненням в США останків військовополонених і зниклих безвісти американських громадян під час Корейської війни. Нічого «всеосяжного» в документі немає. Що в ньому є - так це широкий простір для фантазії і гучні слова про мир і безпеку. Більше 30 років тому схожі гучні слова про роззброєння, а також комбінація зоряно-смугастих і просто зіркових прапорів супроводжували закінчення «холодної війни». Тоді здавалося, що з радянським лідером можна домовитися про що завгодно. Схоже, саме таким запам'ятався Дональду Трампу зовнішній вигляд геополітичного тріумфу. Схоже, Кім Чен Ин приїжджав в Сінгапур з'ясувати, яку ціну готовий заплатити Трамп за обіцянки ядерного роззброєння. Але сьогодні світ інший. Усім потрібні дієві гарантії, причому надійні, а не у вигляді меморандумів. Велика стратегія США протягом 70 років була побудована на поєднанні гарантій безпеки, санкцій і військових ударів з метою запобігти розповсюдження ядерної зброї по світу. Санкції проти КНДР вже пробували. Час для військових ударів вийшов. Але які гарантії безпеки зможе дати Вашингтон північнокорейському диктаторові? І які гарантії той вважатиме достатніми? Відповідей на ці питання поки немає. Трамп завбачливо ціну поки не називає, вважаючи за краще спочатку зрозуміти, чи вдасться видати натяки на роззброєння за гучну зовнішньополітичну перемогу. Іншими словами, чи вдасться продати американцям і світу фотографії, підписану декларацію і чарівне слово «денуклеаризація». При цьому дуже складний комплекс регіональних питань - від інтересів Японії, Південної Кореї і Китаю до можливих наслідків ядерного статусу КНДР для сусідніх країн - залишається поки за дужками. Трамп часто називає себе вправним перемовником. Торги з Північною Кореєю - якраз слушна нагода протестувати його майстерність.                                                                Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Саміт Великої Сімки в Канаді: без Росії, без України та майже без геополітики

Черговий, сорок четвертий, саміт Великої сімки відбувається в Канаді – країні, на яку в Україні традиційно покладають багато різноманітних сподівань – і, на відміну від попереднього саміту, матиме набагато менш «геополітичний» порядок денний. Рік тому на Сицилії у фокусі уваги лідерів Сімки, включно із новачками Трампом та Макроном, були війна в Сирії, ядерна програма Північної Кореї, боротьба із Ісламською державою та відповідальність Росії за ситуацію в Україні – доволі реалістичне меню із світу жорсткої безпеки. Тоді ще здавалася, що, незважаючи на гучні заяви нового американського президента, Сімка все ж таки зможе знайти спільний знаменник, навколо якого можна було б принаймні розпочати відбудовувати зруйнований фундамент міжнародної безпеки. Однак, цього не сталося. Навпаки, за рік, що минув, Сімка стала менш ефективним інструментом для наведення ладу в хаотичному світі. На держави, що до неї входять, припадає лише 30-40% світової економіки, в залежності від методики розрахунків. Цього потенціалу вочевидь недостатньо, щоб управляти світом в епоху великих потрясінь. Лише за умови єдності позицій, цінностей та довгострокових інтересів можна розраховувати на сукупний вплив цього клубу на порядок денний світу. Такої єдності сьогодні немає. Традиційні розбіжності у пріоритетах помножені на брак довіри, зокрема між США та європейськими партнерами. США та ЄС стоять на порозі торгівельної війни, найбільшу у світі двосторонню торгівлю очікують складні часи. Позиції розійшлися і з ключових питань міжнародної безпеки: США вийшли з ядерної угоди з Іраном, а європейці залишились – як з угодою, так і з усіма проблемами, які супроводили рішення Вашингтона. Чи можна за таких умов вести мову про злагоджене управління ключовими ризиками для міжнародної безпеки? Схоже на те, що оголошений Трампом минулого року «реалізм із принципами» як основа американської зовнішньої політики, приносить ті невтішні плоди, яких і слід було очікувати. Одним із них стала майже повна відсутність питань жорсткої безпеки на порядку денному саміту в Канаді. Натомість, лідери розвинених держав спілкуватимуться про економіку – традиційно для формату Сімки, гендерну рівність, кліматичні зміни та чисту енергетику, океани і лише півтори години – про більш мирний та безпечний світ. Навіть якщо вони встигнуть повернутися до питань Сирії, ядерної зброї та України, якийсь консенсус – крім того, що мир це добре, а війна погано – важко собі уявити. У кожної із країн є власні міркування, пріоритети і, між іншим, плани по використанню фактору Росії, участь якої у форматі Сімки призупинено. Схоже на те, що у політичних питаннях державам все вигідніше діяти самостійно і все дорожче підтримувати спільність. Від Сімки не варто очікувати проривів на безпекових фронтах. А отже залишається говорити про гендер і океани – порядок денний цілком безпечний та такий, від якого годі очікувати сюрпризів, навіть з боку Трампа. Ще одним цікавим моментом стало формування списку лідерів держав, запрошених на саміт. Щороку, крім власне семи держав, у саміті беруть участь ті, кого вважає за потрібне запросити країна-господар із огляду на порядок денний та поточні пріоритети. В цьому році таких запрошених гостей незвично багато – дванадцять. Але України серед них немає. Ми часто відзначаємо зайвою увагою можливості, що надаються простим принципом ротації в міжнародних організаціях, і забуваємо про шанси, що надаються невеликим країнам на форумах, подібних до самітів Сімки. Хоча, з іншого боку, шанси ці надаються лише тим, кому є що запропонувати. У канадському Шарлевуа Норвегія – а не Україна – візьме активну участь у обговоренні питань енергетики, запланованому на саміті. Ми могли б багато розповісти про власні образи на Північний потік-2 та загальний занепад транзитного потенціалу України, традиційно поклавши частину провини на Захід. Але, здається, попит на таку риторику невисокий. Велика Сімка залишається клубом прагматиків. Ще одним пріоритетом саміту є повага до різноманіття та інклюзивності. З цього приводу Україна могла б поділитися своїми планами постконфліктного врегулювання на Сході, стратегіями побудови ефективної правової держави та досвідом захисту прав людини. Якби все це, звичайно, було. Такі запрошені країни як Бангладеш, Кенія або Руанда цікаві із точки зору нерівномірного розвитку та проблеми бідності у глобальних масштабах – своєрідного «вічного двигуна» Сімки. Можливо, з якоїсь точки зору відсутність України на саміті є не такою вже й поганою новиною. І, звичайно, жоден саміт Сімки – колишньої Вісімки – не обходиться без згадувань про Росію. Напередодні цьогорічної зустрічі Кремлю було надіслано вкрай простий та зрозумілий сигнал: санкції продовжаться, а Сімка залишиться Сімкою. Це – звичний вже джентльменський мінімум, комфортна та безпечна позиція, однаково для США, європейських країн, Японії та Канади. Повертати Росію в організацію немає жодних потреб: у світі є більш успішні економіки, а Сімка все ж залишається насамперед інструментом управління глобальною економікою. Росія залишається у дипломатичній напівізоляції – і саміт в Шарлевуа це знов підтвердить – але за такої динаміки подій і Україна ризикує залишитися на периферії світової політики.                                                                                                      Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Наскільки глибоким є трансатлантичний розкол?

  Єдність Заходу завжди була чимось на кшталт аксіоми для української зовнішньої політики. Захід – це демократія, добробут, стабільність та, серед іншого, єдність, заснована на спільних цінностях, історії та стратегічних інтересах. Такий Захід потрібен Україні як орієнтир, поле гравітації та противага російському впливу. Інтеграція чи навіть співробітництво із таким Заходом сьогодні – коли позаблоковість із мультиполярністю дискредитовані, а Росія перетворилась на системну загрозу – виглядають зовнішньополітичною парадигмою, в якої немає серйозних конкурентів. Саме в її рамках набувають змісту розмови й декларації про вступ до НАТО та ЄС, які багато в чому замінили собою складне зовнішньополітичне планування. За таких умов найменше, чого хотілося б українцям – це порушення єдності Заходу. Вона тягне за собою багато неприємних питань, від дієздатності НАТО до збереження режиму антиросійських санкцій. Зрештою, у перспективі зростає ймовірність постати перед тим, що дається так складно: вибору між тим, кого ми вважаємо союзниками. Якщо стратегічні інтереси США та Європейського Союзу розійдуться, то наслідки відчує, звичайно, не лише Україна. Стратегічний альянс двох полюсів сучасного світу залишається запорукою глобальної стабільності й безпеки, або принаймні того, що від них лишилося. В цьому контексті події останніх місяців набувають додаткового значення. Різке розходження позицій США та великих європейських держав щодо угоди стосовно ядерної програми Ірану, рішення США про перенесення посольства до Єрусалиму, а також реальні перспективи торгівельної війни між США та ЄС змушують пригадати минулорічні події та декларації. Тоді Дональд Трамп в Європі прочитав лекцію європейським союзникам по НАТО про те, як їм слід дбати про безпеку; а Ангела Меркель відповіла словами про те, що часи, коли Європа та США могли повною мірою покладатися один на одного, пройшли. У березні цього року Дональд Трамп оголосив про запровадження мита на імпорт сталі та алюмінію, відклавши введення в дію цього рішення щодо ЄС до 1 червня. Такий крок може стати початком конфлікту між двома найбільшими економіками світу, торгівля між якими сягнула позначки у 1,1 трильйон доларів США. Взаємозалежність між ними ще краще ілюструється вражаючими обсягами загальних продаж американських компаній, афілійованих у Європі та європейських компаній, афілійованих у США, що сягає 5,5 трильйонів доларів США. Якщо рішення про запровадження американських мит вступить у силу , а європейці відповідатимуть симетрично – мова йде про запровадження дзеркальних мит на американські товари, поки що на одяг, апельсиновий сік, мотоцикли, але список може бути розширений, – ефект буде навіть сильнішим, ніж той, що супроводжував крах проекту Трансатлантичного торгівельного та інвестиційного партнерства (TTIP). Звичайно, цей ефект буде негативним для стратегічного партнерства між США та Європою. Але чи позначиться він на політичній співпраці? До цього варто додати незвично глибокі відмінності у поглядах на питання міжнародної безпеки. Європейці критично відреагували на перенесення американського посольства до Єрусалиму – крок, який, на думку багатьох, порушує рівновагу та перспективи врегулювання Близькосхідного конфлікту. Ще більш потенційно небезпечною є ситуація із ядерною угодою з Іраном, щодо якої критика Трампа не зустріла розуміння з боку європейських партнерів. В результаті США вийшли із багатосторонньої угоди, давши змогу Ірану висувати європейцям непрості умови, якщо ті бажають залишити її в силі. З якоїсь точки зору те, що відбулося, можна розглядати як перекладання проблеми з американських плечей на європейські. Це створює ризики не тільки на Близькому Сході, але й для режиму нерозповсюдження. Розходження в поглядах і позиціях європейців та американців, схоже, стає звичним. Наскільки далеко воно може зайти? Для України це питання має практичне значення з огляду принаймні на два фактори – ефективність НАТО та підтримку режиму антиросійських санкцій. На них побудовано безальтернативну зовнішньополітичну стратегію останніх років. Гарна новина в тому, що НАТО залишиться такою самою ефективною, як і була, навіть за умов погіршення загального клімату трансатлантичних відносин. Зберегти єдиний фронт антиросійських санкцій буде складніше. Але – і в цьому новина гірша – проста стратегія «намагаємось дружити із Заходом проти Росії» буде працювати дедалі гірше. Незважаючи на поглиблення протиріч в окремих сферах, трансатлантичний альянс тримають разом стратегічні інтереси. Співвідношення сил у світі швидко змінюється: за 15-20 років Китай та Індія претендуватимуть на провідні ролі, а ЄС боротиметься за збереження в клубі великих держав. Історична та нормативна єдність робить США та Європу майже природними союзниками, а довгий період мирного та конструктивного співробітництва дає підстави довіряти один одному. НАТО, як втілення цієї довіри, теж вигідна всім, оскільки утворює достатній потенціал стримування. Для Європи НАТО – це найкращий шлях зміцнення власної безпеки. США, скільки б не велось розмов про тягар витрат на спільне благо, теж отримують від НАТО більше, ніж витрачають на неї. Прагматичні інтереси забезпечать подальше функціонування як НАТО, так і інших ключових інститутів Заходу. Щоправда, це не означає, що Україні буде легко до них приєднатись. Майбутнє режиму антиросійських санкцій виглядає більш туманним. Наростання суперечок між Європою та США спонукатиме до перегляду пріоритетів та спокуси перетворити позиції по санкціях у предмет торгу з інших питань. Від введення торгівельних мит, схоже, більше постраждає Європа, а позиція США в питанні санкцій виглядає більш цілісною й послідовною. На тлі погіршення стосунків та економічних втрат від нього в Європі цілком може зрости попит на риторику про послаблення або відміну санкцій, введених проти Росії. Небезпека тарифної війни між США та ЄС для України як раз і полягає в тому, що б’ючи по економічних інтересах європейців, вона підсилюватиме позиції тих з них, хто захоче компенсувати втрати поверненням до глибшою співпраці із Росією. Цивілізаційного розколу Заходу або руйнування його ключових інститутів не відбудеться: навряд чи про це всерйоз мріють навіть у Кремлі. Але тимчасове загострення протиріч і суперечливість позицій з важливих для України питань – цілком можливі. В цих умовах нам, ймовірно, знадобиться більш тонкий підхід до західного вектору нашої зовнішньої політики.                                                                                            Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Вихід США з ядерної угоди з Іраном: мотиви та наслідки

Дональд Трамп все-таки скористався шансом зробити ситуацію на Близькому Сході ще більш заплутаною і розірвав ядерну угоду з Іраном. Важливість цього рішення головним чином полягає не стільки в підвищенні ризиків війни в регіоні, непередбачуваною динамікою цін на нафту або поглибленні розколу між Вашингтоном і його ключовими європейськими союзниками, скільки в подальшому руйнуванні інститутів безпеки в сучасному світі. На перший погляд, рішення американського президента не позбавлене підстав і логіки. Цілком можливо побудувати переконливу аргументацію на підтримку тієї тези, що ядерна угода з Іраном - так званий Спільний всеосяжний план дій - далека від досконалості. Цей документ був підписаний між Іраном і шістьма державами - США, Великобританією, Францією, Росією, Китаєм і Німеччиною; схвалений Радою безпеки ООН і передбачав обмеження іранської ядерної програми до рівня, на якому ядерну зброю буде недоступним, в обмін на зняття міжнародних санкцій і повернення Ірану в глобальну економіку. Дух документа відбивав світогляд адміністрації президента Обами, а також спільне бажання п'яти постійних членів РБ ООН і Німеччини нарешті зняти іранську проблему з порядку денного, де вона перебувала до цього як мінімум дванадцять років. У 2015 році в світі вистачало інших проблем, і обмін за принципом "ядерні військові можливості на зняття санкцій" здавався хорошою ідеєю. Іран вивів з ладу 70% своїх ядерних центрифуг, вивіз майже весь збагачений уран зі своєї території і відкрив доступ до всіх своїх об'єктів для МАГАТЕ. Трамп хотів більш надійних гарантій. На цьому будувалася його передвиборча риторика, де ядерна угода з Іраном - предмет особливої ​​гордості Обами - піддавалася гострій критиці. В основі цієї риторики лежить дуже спекулятивний момент: з однаковим успіхом можна доводити, що санкції (або їх відсутність) збільшують або зменшують шанси Ірану отримати ядерну зброю. Якщо санкції є, то режим, побоюючись за своє існування, платить будь-яку ціну за рятівний ядерний арсенал, як це зробила Північна Корея. Якщо санкцій немає, то в будь-який момент отримані додаткові економічні ресурси можна направити на доопрацювання ядерної зброї. Бажаючі посперечатися можуть вибирати будь-яку позицію в суперечці і обґрунтовувати її до нескінченності.  Якщо зараз Тегеран повернеться до військових розробок і завершить їх, всупереч американським санкціям, ми зможемо сказати, що поганим було рішення Трампа. У будь-якому випадку, у нас немає надійного способу гарантувати міцність без'ядерних намірів "порогових країн": і це важливий урок для Північної Кореї і всіх тих, хто всерйоз очікує її відмови від ядерного потенціалу. Багатосторонні режими санкцій підтримувати досить складно, і приклад з Іраном не тільки стане ілюстрацією до цієї тези, але й збільшить витрати на підтримку єдності з питання антиросійських санкцій. Проблема посилюється двома обставинами. По-перше, технології не можна «винайти назад» або забути. Ця особливість відіграє ключову роль з самого початку реалізації великої стратегії США, націленої на недопущення або максимальне уповільнення розширення кола ядерних держав.Цій стратегії  вже більш як 70 років, і те, що ядерні держави в сучасному світі можна перелічити на пальцях двох рук, можна вважати її дивовижним успіхом. Проте, час працює на користь розповсюдження ядерної зброї. А по-друге, випадків відмови від ядерної зброї в історії було вкрай мало для розробки надійних механізмів і алгоритмів. Добровільно від готового ядерного арсеналу відмовилася ПАР в кінці 1980-х-початку 1990-х. Україна, Білорусь і Казахстан вивезли ядерну зброю, яке знаходилося на їх території, але не контролювалося ними в повній мірі. Південноафриканський прецедент багато в чому залишається унікальним. Іранська операція пов'язана і з ядерною програмою Північної Кореї: схоже, ідеальним для США варіантом був би південноафриканський у виконанні обох держав. Вихід з угоди може бути кроком як в цьому напрямку, так і в протилежному. Очевидно, угода 2015 року давало недостатні гарантії, не кажучи вже про те, що ніяк не стосувалося розробки ракетних програм і в цілому поведінки Ірану в регіоні, на що і вказували прихильники виходу з нього у Вашингтоні. Але з іншого боку, вимагати від Ірану більшого було нереалістично. Що краще - угода, яка дає часткові гарантії і сильно залежить від доброї волі сторін або політика чистих силових розрахунків і тиску? Дональд Трамп вибрав другий варіант. Його можна за це критикувати. Але також варто пам'ятати, що ми живемо в світі, де за останні чотири роки домовленості значно знецінилися, довіру знизилося, а роль доступного силового потенціалу зросла. Трамп виходить з того, що ворогам не можна довіряти - або можна, але тільки в крайньому випадку. Барак Обама назвав це рішення помилкою. Події на Близькому Сході будуть розвиватися в бік загострення, і зрозуміти, яке рішення було б кращим - проявити більше або менше довіри до Ірану, - стане неможливо. Дилема американського рішення в тому, що воно, начебто, враховує ці зміни, але водночас посилює їх ефект. Після виходу з угоди довіри стане ще менше, а роль сили - ще більше. Для нас в цьому  є ще один, окремий урок. Він стосується режиму багатосторонніх санкцій. Розкол між позиціями Великобританії, Франції, Німеччини та США симптоматичний і стосується самої, що ні на є гарячою для нас теми: санкцій. Багатосторонні режими санкцій підтримувати досить складно, і приклад з Іраном не тільки стане ілюстрацією до цієї тези, але і "завдяки" зменшення взаємної довіри, збільшить витрати на підтримку трансатлантичної єдності з питання антиросійських санкцій. Так що для нас вихід Вашингтона з іранської угоди може мати несподівані наслідки.                                        Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Ядерне роззброєння: українсько-корейські уроки

Україну та Північну Корею, дві настільки несхожі й далекі одна від одної країни, об’єднав контекст ядерного нерозповсюдження. Свого часу Україна зробила вагомий внесок у зміцнення цього режиму, відмовившись від ядерного потенціалу. Північна Корея, навпаки, послідовно цей режим підриває, на власному прикладі демонструючи всьому світу, якими можуть бути пов’язані із набуттям ядерної зброї можливості та ризики. Останніми тижнями, з огляду на риторику ядерного роззброєння, що лунає на Корейському півострові після саміту лідерів КНДР та Республіки Кореї, паралелі стали надто нав’язливими; а питання про те, чий вибір зрештою виявиться правильним, цікавить багатьох. За умовами так часто згадуваного останніми роками Будапештського меморандуму 1994 року, Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава, позбувшись у такий спосіб ядерного арсеналу, який залишився на її території після розпаду СРСР. На цьому складному й суперечливому шляху Україна, Білорусь і Казахстан не були першими: кількома роками раніше від ядерної зброї відмовилася Південно-Африканська республіка. На відміну від пострадянських республік, ПАР повною мірою контролювала свій невеличкий ядерний арсенал – з цієї причини саме вона може вважатися моделлю для майбутніх випадків ядерного роззброєння. В тому, щоб таких випадків було побільше, зацікавлені насамперед нинішні ядерні держави, але парадокс полягає в тому, що саме їх часто вважають джерелом загроз, які й підштовхують інші держави до ядерних намірів. Для України цей парадокс чотири роки тому перетворився із інтелектуальної загадки на ключову проблему зовнішньої політики. Стратегічні завдання, які стоять сьогодні перед керівництвом КНДР, суттєво відрізняються від тих, які намагалися розв’язати лідери української держави чверть століття тому. Принципово іншим є міжнародне середовище та ситуація у сфері міжнародної безпеки. Тим цікавіше порівнювати. Чи могла Україна отримати кращу, словами Дональда Трампа, угоду? І чи піде Північна Корея шляхом Південної Африки? Якими в цілому є початкові умови для серйозної розмови про ядерне роззброєння в сучасному світі? На початку 1990-х років у світі панував оптимізм та віра в майбутнє без конфліктів. Ядерна зброя на цьому тлі здавалася чи не реліктом минулої епохи, за допомогою якого неможливо розв’язати завдання майбутнього: прискорити економічний розвиток, змінити соціальну модель чи побудувати ефективну демократію. Членство в НАТО здавалося таким, що є у межах досяжності, рух у Європу – простим, а сусідство із Росією – добрим. Відмовлятися від ядерної зброї двадцять п’ять років тому було значно легше: угода полягала, як здавалося, в обміні непотрібного воєнного ресурсу на такі потрібні легітимність,підтримку Заходу та гроші. Північна Корея приймає свої рішення у інших умовах. Період романтичного сприйняття міжнародної безпеки закінчився достатньо давно, а події в Україні суттєво поглибили кризу світового порядку. Попит на жорстку силу раптом знову зріс, і ядерна зброя розглядається багатьма як «великий зрівнювач» воєнних можливостей різних за потенціалом держав. Схоже на те, що український досвід став у нагоді багатьом, в тому числі й КНДР. Ключовий його урок полягає в тому, що обмінювати ядерну зброю має сенс лише на надійні гарантії безпеки. Цим шляхом свого часу пішли цілий ряд держав, які технологічно здатні створити ядерну зброю, від Австралії до Японії, і від Швеції до Південної Кореї. Справа в тому, що для США нерозповсюдження ядерної зброї є пріоритетом зовнішньополітичної стратегії починаючи із 1940-х років. Санкції й превентивні військові удари виявилися менш ефективними інструментами, ніж розповсюдження гарантій безпеки: і за останні 70 років американські безпекові зобов’язання безпрецедентно розширилися, втілюючись як у багатосторонніх форматах, таких як НАТО або АНЗЮС, так і у двосторонніх угодах, таких як із Японією або Південною Кореєю. Майже завжди мотивом таких зобов’язань виступає прагнення США запобігти тому, щоб їхні союзники набули ядерних можливостей. Цей урок свого часу не було засвоєно Україною. Ядерну зброї не слід обмінювати на гроші чи будь-які інші ресурси, не пов’язані із сферою безпеки. І нехай Україна не контролювала ядерну зброю на власній території. Це послаблювало її позиції у переговорах з Вашингтоном, але не позбавляло можливості вимагати більшого. В умовах 1994 року цим міг бути договір про безпеку із США, який містив би зобов’язання захищати Україну, яких немає в Будапештському меморандумі. Сьогодні, в умовах кризи міжнародної безпеки та браку довіри, і такого договору недостатньо.                                                        Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Експертна дискусія: "Антиросійські санкції: інструмент впливу чи демонстрація безсилля?"

25 квітня Міжнародний центр перспективних досліджень провів експертну дискусію на тему: “Антиросійські санкції: інструмент впливу чи демонстрація безсилля?”. Режим санкцій діє вже чотири роки, а збереження чи розширення його обсягу встигло стати своєрідним критерієм успішності зовнішньої політики в цілому. Наскільки виправданий цей критерій? Чого можна досягти за допомогою санкцій і як краще їх застосовувати? “За допомогою санкцій можна запобігати подальшим порушенням, подальше застосування насильства - тут більш ймовірно досягти успіху. І це саме те, що спрацювало у санкціях Заходу проти Росії. З моєї точки зору, основна роль, яка була зіграна західними санкціями, - це якраз зупинення подальшої агресії Росії”, - зазначив експерт МЦПД Микола Капітоненко. “Санкції - це інструмент, частина стратегії, яка має бути спрямована на досягнення пріоритетних цілей. “І санкції - це інструмент, який має свою ціну і достатньо обмежену ефективність і який з часом створює складні дилеми, оскільки призводить до суперечливих наслідків”, - зазначив він. Як правило, санкції запроваджуються для впливу на країну, яка порушує узгоджені норми, міжнародні принципи, намагаючись змінити її поведінку. Вдаються до них відносно часто: так, із 26 санкційних програм, наразі активних у США, 12 були ініційовані протягом останніх 10 років; ООН після завершення “холодної війни” запроваджувала санкції більш як 20 разів, хоча до цього лише двічі. У переважній більшості випадків в сучасному світі застосовуються т.зв. “цільові” санкції на противагу санкціям всеохоплюючим, які були набагато більш популярними до 20 ст. Ключова відмінність між ними полягає у відокремленні відповідальних за здійснення певної політики груп чи осіб від решти населення країни, зазначив експерт. Згідно з дослідженням МЦПД, статистика останніх десятиліть вказує на те, що тільки приблизно у кожному четвертому випадку економічні санкції призводили до суттєвих змін у поведінці держави, проти якої були запроваджені. Найбільш висока ефективність санкцій - близько 50% - спостерігається у справі дестабілізації політичного режиму. Але і тут є суттєві застереження: зовнішні фактори можуть стати фактором консолідації суспільства довкола чинної влади. Між тим, на переконання Капітоненка, санкційна політика Заходу зараз не спрямована на зміну режиму у Росії. Говорячи про рекомендації із застосування санкцій Україною проти РФ, експерт наголосив на важливості підтримки змістовного діалогу з державами-партнерами: чим більш глибоким буде розуміння інтересів і суперечливих оцінок/позицій партнерів щодо антиросійських санкцій, тим більш продуктивним та тривалим буде співпраця в цьому напрямку. Також важливо створити ієрархію цілей, які повинні бути реалістичними, беручи до уваги потенціал та межу ефективності санкційної політики. Поруч з цим обмежувальні заходи проти РФ мають бути розширені, адже поки акцент зроблено на цільових санкціях, зокрема, персональних, зазначив він. Крім того, має бути врахована асиметрія у відносинах між Україною та Росією, адже, на переконання експерта, у цій парі Україна є слабкою та вразливою стороною, що принципово відрізняє українські антиросійські санкції від західних. Також економічні санкції повинні мати прозору процедуру та контроль за їх впровадженням, щоб не стати інструментом внутрішньополітичної боротьби з конкурентами, - зауважив Капітоненко. Міжнародний центр перспективних досліджень підготував можливі рекомендації зі стратегії застосування санкцій:  Підтримка більш змістовного діалогу із державами-партнерами. Чим більш глибоким буде розуміння їхніх інтересів і суперечливих оцінок/позицій щодо антиросійських санкцій, тим більш продуктивним та тривалим буде співпраця в цьому напрямі; Створення ієрархії цілей. Санкційна стратегія – як і будь-яка інша – не може бути ефективною без визначення першочергових цілей. Вони мають бути реалістичними, беручи до уваги потенціал та межу ефективності санкційної політики; Визначення оптимальних характеристик санкційного режиму; Важливим і ефективним є поєднання санкцій із погрозами наступних санкцій, а також із іншими інструментами тиску; Глибшого дослідження потребує питання багатостороннього формату антиросійських санкцій. З одного боку, єдність якомога більшої кількості країн у питанні антиросійських санкцій робить їх застосування не настільки дорогим або ризикованим для кожної з них окремо; Має бути врахована асиметрія у відносинах між Україною і Росією; Санкції мають бути інструментами державної політики з чіткою і зрозумілою логікою застосування та прозорими правилами. Перетворення їх на засіб боротьби із конкурентами дискредитує не тільки українські санкції проти Росії, але й підірве ефективність та довіру до санкцій в цілому; Застосування санкцій – інструменту складного, часом суперечливого і з урахуванням асиметрії українсько-російських відносин достатньо дорогого – має бути елементом двох стратегій: врегулювання конфлікту на сході України та визначення формату двосторонніх відносин з Росією. Дослідження: http://icps.com.ua/assets/uploads/images/images/eu/t_sankcii_a5_ukr_6_.pdf