Внутрішня політика

Зміна Конституції: чим це може закінчитися?

06.09.2018

Президент Петро Порошенко пропонує закріпити в преамбулі Конституції України незворотність курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Якщо парламент буде визначати основи, Кабмін забезпечувати реалізацію, а президент виступати гарантом курсу України на членство в ЄС і НАТО, то наслідки для нас можуть бути найнесподіванішими.

Проект закону про внесення змін до Конституції України – всього одна сторінка тексту – пропонує закріпити саме таку відповідальність за владними інститутами в країні. Будучи ухваленим, це стане своєрідним українським ноу-хау побудови зовнішньополітичного курсу. Тим більше що в преамбулі Конституції буде міститися чисто академічне і вельми суперечливе поняття "європейська ідентичність", яку наш парламент буде навіщось підтверджувати. Ідентичність людини не потребує підтвердження парламенту так само, як і курс на зближення з НАТО і ЄС не потребує клятвених конституційних обіцянок.

Президент може ініціювати зміни до Конституції. Не виключено, що він зможе навіть домогтися їх ухвалення. Чого президент не може – або не зміг – так це домогтися вступу країни в НАТО чи в ЄС. Сумнівно й те, що ми хоча б наблизилися до такого вступу за підсумками останніх чотирьох років. Тема змін до Конституції покликана підсолодити гіркоту реального стану справ у зовнішній політиці України і, на жаль, створити видимість руху в Європу.

Складнощі нашого "курсу на членство в ЄС і НАТО", який пропонується визначати, забезпечувати і гарантувати, пов'язані з зовсім іншими обставинами, ніж формулювання статей Конституції. Україна залишається недемократичною, не зовсім правовою, малопередбачуваною державою з низькою ефективністю – і в такій якості поки мало цікавить тих, кого ми називаємо "союзниками". Як тільки нам вдасться щось по-справжньому в цих відносинах змінити, шанси на членство в НАТО і ЄС різко зростуть. До речі, попутно потрібно розуміти, що членство в НАТО може потребувати інших кроків, ніж членство в ЄС. Це різні організації в дуже багатьох відносинах, і ціла низка країн, будучи учасником в одній, відмовлялася від членства в іншій. Чим ми будемо керуватися, якщо зближення з НАТО вимагатиме кроків, які віддаляють від ЄС, наприклад, підвищення військових витрат? Легкість і безтурботність формулювань пропонованих конституційних змін красномовно говорять про те, що подібні питання серйозно не розглядалися.

Що поміняють конституційні зміни у роботі парламенту, президента чи уряду? Хто буде визначати, чи відповідає те чи інше рішення "курсу на членство"? Критерії самих НАТО та ЄС носять досить загальний характер: НАТО вимагає від майбутніх членів тільки демократичності та прихильності в Європі. ЄС трохи суворіший в цьому відношенні й до демократії додає правову державу, ринкову економіку та повагу до прав людини. Але всього цього ми і так хочемо, уже досить давно й недостатньо успішно.

А далі відкриваються ще одні двері, за якими стоять інтереси країн-членів ЄС і НАТО. Адже досягнувши відповідності критеріям членства, країна, яка на нього претендує, повинна отримати підтримку тих, хто вже вступив, нехай навіть і не вносячи змін до конституцій. Це не завжди просто. Чи буде нова редакція Конституції означати, що ми зобов'язані, наприклад, піти на будь-які поступки Будапешту в питаннях мови? Якщо так, то вже на наступний день можна зіткнутися з нескінченною низкою вимог і побажань з боку країн членів НАТО і ЄС, виконувати які парламент, уряд і президент будуть зобов'язані. А якщо в якомусь недалекому майбутньому хтось із європейців запропонує нам обіцянку членства в ЄС в обмін на те, що ми змиримося з анексією Криму? Є базові цінності і фундаментальні національні інтереси: вони і повинні бути зафіксовані у Конституції. Уся решта – це інструменти.

Є щось відчайдушне в спробах висікти на камені зовнішньополітичні орієнтири. Світ дуже мінливий: за останні роки, хто як не ми, зміг це відчути найкраще. Немає нічого вічного в міжнародній політиці, тільки інтереси, якщо, звичайно, їх вдалося сформулювати. І НАТО, і ЄС – це всього лише інструменти захисту таких інтересів, а зовсім не самоціль і тим більше не маркер ідентичності. Є країни в Європі, які зробили вибір не вступати або навіть вийти з ЄС – і ніхто не ставить під сумнів їхню приналежність до європейської цивілізації.

Позбавлення зовнішньої політики інструментальності нечасто йде їй на користь.

Ще одна пропозиція президента стосується вилучення пункту 14 розділу "Перехідні положення". Мова там йде про використання існуючих військових баз на території України – мабуть, найпростіша і найзрозуміліша з конституційних змін, запропонованих президентом.

Ситуація, в якій ми опинилися, занадто складна, і прості рішення працювати в ній не будуть. Вони можуть спрацювати в передвиборній гонці, але навіть там все досить складно для таких простих прийомів. Перетворення на правову демократичну державу – зокрема за допомогою чесних виборів без зайвих трюків – найкраща гарантія європейської ідентичності.

 

Микола Капітоненко,

асоційований експерт МЦПД

Публікації за пріоритетом «Внутрішня політика»
Внутрішня політика

Семінар "Громадський контроль над використанням державних фінансів на місцевому рівні"

Міжнародний центр перспективних досліджень в рамках проекту «Громадський контроль над використанням державних фінансів на місцевому рівні», який реалізується за підтримки Посольства Королівства Нідерландів провів установчий семінар для регіональних координаторів проекту. Зокрема, в рамках проектних активностей передбачено проведення антикорупційних розслідувань у 12 областях України, а саме: Дніпропетровська, Житомирська, Закарпатська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Одеська, Сумська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області. Також експертами МЦПД було представлено методичний посібник щодо форм та видів контролю державного управління фінансами, проблем контролю над державними фінансами, а також основним напрямкам та підходам громадського контролю.  Проведення публічних заходів в регіонах заплановано протягом найближчих шести місяців. Усі публікації розслідувачів та інші матеріали в рамках проекту будуть доступні на сайті проекту Антикорупційний портал.

Внутрішня політика

Державне бюро розслідувань: новий етап боротьби

Створення Державного бюро розслідувань – нового правоохоронного органу з колосальними повноваженнями, – продовжує супроводжувати перманентні скандали починаючи від відбору керівника Бюро та його заступників і до відмови директора ДБР Романа Труби зовнішній конкурсній комісії у призначенні 27 осіб на керівні посади відомства. Ця боротьба буде посилюватись в контексті виборів, що створює обґрунтовані підозри щодо політичної гри між Банковою та різними групами Народного Фронту за контроль над Бюро. Лише активізація міжнародної уваги та громадянського суспільства може допомогти створити хоча б до певної міри прозору і підконтрольну суспільству правоохоронну інституцію. Наріжним каменем нової хвилі протистояння стала відмова директора ДБР Романа Труби конкурсній комісії у розгляді питання про призначення 27 осіб на керівні посади відомства. Своє рішення Труба аргументував тим, що частина кандидатів фігурує у журналістських розслідуваннях та кримінальних провадженнях, зокрема щодо державної зради, легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом. Також директор ДБР звинуватив зовнішню конкурсну комісію у неправомірному знищенні результатів поліграфу, які могли б дати йому можливість оцінити моральні, професійні та особисті якості рекомендованих комісією кандидатів і підписати наказ про їх призначення. З огляду на це Роман Труба повернув всі подання конкурсній комісії, перед цим заручившись експертизою законності своїх дій з боку Інституту Законодавства парламенту і Академії правових наук, які шляхом аналізу законодавства підтвердили правомірність його дій. Натомість конкурсна комісія вже на наступному засіданні прийняла рішення щодо повторного внесення на ім’я Труби звернення щодо призначення 27 кандидатів на керівні посади в ДБР і також звернення до профільного парламентського комітету з проханням проаналізувати законність дій і комісії, і самого директора ДБР у цій ситуації. Цікаво, що ще до рішення конкурсної комісії щодо рекомендації 27 осіб на керівні посади ДБР у ЗМІ було опубліковано список “фаворитів влади”, левова частка яких опинилась у фінальному списку. Більшість з них журналісти та експерти назвали ставлениками глави МВД Арсена Авакова і заступника керівника Національної поліції України Ігоря Купранця. Така ситуація викликала негативну реакцію у середовищі антикорупційних громадських організацій і Ради Громадського контролю при ДБР. Так, антикорупційні активісти привітали рішення Труби щодо відхилення цих кандидатур назвавши його сильним кроком, який дає шанс на вірогідну незалежність ДБР від влади. В той же час перший заступник директора Держбюро Ольга Варченко заявила, що дії її керівника є незаконними, адже ДБР є колегіальним органом і рішення відповідно повинні прийматись спільно директором і заступниками. Вона зазначила, що до половини претендентів претензій взагалі не було і їх треба було призначати. Крім того, відповідно до закону комісія не має права нікому передавати особисті дані конкурсантів, а дані поліграфу загалом не є підставою для відмови кандидату в призначенні. Тобто причина з поліграфом стала лише формальним приводом не призначати обраних комісією кандидатів, а головний мотив варто шукати в іншому. Підводна частина айсбергу Для того щоб зрозуміти сьогоднішню ситуацію варто загадати декілька важливих моментів, про які ми писали в попередніх випусках IU. По-перше, обрання директора ДБР, його першого заступника та заступника тривало 1,5 роки. Конкурсну комісію створювали за принципом: по три особи від президента, уряду та парламенту. По суті, до комісії увійшли тільки представники політичних сил – 5 від БПП та 4 від НФ. По-друге, створення і процедура обрання керівництва ДБР свідчить про наявність запланованої схеми забезпечення зовнішнього управління даним органом шляхом призначення слабкого керівника – представника однієї політичної сили (за інформацією ЗМІ – НФ), а першого заступника та заступника іншої – БПП. Зрештою БПП та НФ досягли домовленостей щодо директора, яким за рекомендацією секретаря РНБО Олександра Турчинова став Роман Труба. Заступниками Труби було “обрано” Ольгу Варченко (перший заступник) та Олександра Буряка (заступник), які до цього працювали у прокуратурі Києва. При чому довгий час створення ДБР було завислим в повітрі питанням і рух з призначенням керівництва цим органом відбувся після активізації роботи нових антикорупційних органів, адже Бюро може стати хорошим інструментом боротьби проти “занадто самостійного” НАБУ маючи право розслідувати злочини вчинені керівництвом як цим органом, так і САП. Тож нинішня ситуація стала продовженням боротьби Банкової і різних груп “Народного фронту” за вплив на ДБР. Складається враження, що в окресленому конфлікту Труба відстоює інтереси секретаря РНБО Олександра Турчинова і народного депутата від НФ Сергія Пашинського, ставленики яких на етапі конкурсного відбору були відсіяні, натомість перемогу отримали кандидатури погоджені між Банковою та главою МВС Арсеном Аваковим. Результатом такої ситуації неодмінно стане затягування початку роботи ДБР, яке вже з вересня перенесли на жовтень. Загалом така ситуація грає на руку керівникам ГПУ та МВС, які до створення Бюро зберігають значні повноваження в своїх руках. Не виключено, що влада взагалі вирішила заблокувати процедуру запуску роботи ДБР, адже на сьогодні вже вдалося знайти спільну мову з керівниками НАБУ і САП. Свідченням чого є “таємні” зустрічі між Артемом Ситником і президентом Петром Порошенко, та підігрівання з боку Арсена Авакова та НФ керівнику САП Назару Холодницькому, зокрема під час розгляду його справи у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів. Хоча сам Труба налаштований оптимістично і планує запуск роботи ДБР на жовтень місяць. Для цього він вирішив призначити своїм наказом заступників територіальних підрозділів та виконуючих обов’язки керівників підрозділів центрального апарату, які, мовляв, і допоможуть запустити роботу Бюро. Внутрішня конкурсна комісія №2 визначила 14 переможців конкурсу на посади заступників директорів територіальних управлінь ДБР. Станом на 5 вересня Труба призначив на посади п’ять заступників директорів територіальних управлінь ДБР. Але для запуску роботи цього недостатньо, адже наказ про прийняття на роботу 150 слідчих так і не підписаний, а тому розслідувати злочини фактично немає кому. Крім того, одноособове призначення Трубою заступників керівників і виконуючих обов’язків керівників центрального апарату сумнівне з точки зору закону, який передбачає, що такі дії він повинен вчиняти спільно зі своїми заступниками. Роман Труба сподівається, що у вересні Верховна Рада розгляне законопроект, який частково вирішує питання призначення кандидатів на керівні посади і участь у цьому директора ДБР. Але з огляду на сьогоднішні політичні розклади й зіткнення інтересів основних парламентських гравців у здобутті контролю над ДБР цей законопроект практично немає шансів не лише на прийняття, а й на включення у порядок денний. Таким чином, варто очікувати продовження торгів між головними політичними гравцями, результат яких і визначить долю запуску роботи ДБР. Вірогідним є політичний консенсус щодо максимального затягування роботи даного відомства. Міжнародній спільноті та громадянському суспільству варто більш активно включитись у процес моніторингу ситуації з формуванням “українського ФБР”, адже перетворення даного органу в черговий інститут політичної конкуренції може перекреслити всі попередні здобутки як реформування правоохоронних органів, так і боротьби з корупцією.    

Внутрішня політика

Старт нового політичного сезону - дипломатичний брифінг МЦПД

Міжнародний центр перспективних досліджень розпочав новий сезон проведення брифінгів для дипломатичного корпусу. Зокрема, головний радник Василь Філіпчук окреслив можливі виклики політичного сезону, який вже стартував, а також яких сценаріїв варто очікувати від передвиборчих перегонів. Частина "Державних рішень" була присвячена денонсації «Великого договору» між Україною та Росією. Микола Капітоненко, проаналізувавши всі аспекти, зазначив, що у 1997 році світ відрізнявся від того, яким він є сьогодні. Тим більше, говорячи про Східну Європу та регіональні механізми забезпечення безпеки. Двадцять років тому здавалося, що колишні радянські республіки, хоча й переживають складний період перетворення і іноді страждають від внутрішніх конфліктів, зможуть зберегти міжнародний мир. Проте, на сьогодні існують серйозні підстави для того, щоб Україна не поспішала і не припиняла дію Договору .Порушивши основні положення, він все ще є інструментом, який забезпечує захист деяких українських інтересів у відносинах з Росією. Але сьогодні - через часові рамки Договору та наближення українських виборів - компромісні рішення мають мало шансів на розробку. Риторика щодо відмови від деяких положень Договору, таких популярних кілька місяців тому, більше не застосовується. Припинення дії Договору, а також озвучені конституційні зміни щодо прагнень України щодо членства в НАТО та ЄС повинні правильно взаємодіяти, а не допомагати досягти результатів виборів наступного року. Прості рішення не будуть працювати в такій складній ситуації. Україна повинна готуватися до більш непередбачених та ризикованих відносин з Росією після припинення Договору" - підкреслив Капітоненко. Експерт з економічних питань, Єгор Киян презентував надзвичайно актуальну останнім часом тему щодо еміграції, а також основним міграційним трендам. Важливо відзначити, подібне явище стало наслідком внутрішніх труднощів у країні та браку віри у покращення економічних перспектив. До того ж, українські мігранти впливають й на сусідні країни, через що можуть виникнути асиметрії на їх ринках праці та мати місце інші негативні наслідки. Тому виникає необхідність оцінити масштаби міграції української робочої сили та перспективи такого процесу як для України, так і для «приймаючих» країн. Згідно з останньою інформацією від Держстату за 2015-2017 роки, кількість трудових мігрантів досягла кількості 1,303 млн. чоловік. Частка трудових мігрантів в загальній чисельності населення - 4,5%. У порівнянні з 2010-2012 роками цей показник збільшився на майже на 10%. Основні країни по «імпорту» нашої робочої сили є Польща (38,9%), Російська Федерація (26,3%), Італія (11,3%), Чеська Республіка (9,4%). Зважаючи на зростаючу кількість українських мігрантів та на можливість посилення негативних наслідків не тільки для України, але й для приймаючих країн, слід звернути увагу на наступне: • Ідея підписання двосторонніх угод про працю та мігрантів має великий потенціал, беручи до уваги диверсифікацію можливостей та досвід. Крім того, це, ймовірно, зменшить кількість "неконтрольованої" міграції і таким чином, країни будуть "готові" до змін на ринку праці та потоків робочої сили. • В сучасних умовах, враховуючи основні статті витрат бюджету України, ринок праці та його підтримка залишаються без уваги. Тому необхідна чітка стратегія держави, в т.ч. і щодо стимулювання та підтримки економічно активного населення, створення цільових програм розвитку країни, бізнесу, забезпечення спеціалістів та підготовки необхідних кадрів. • Орієнтація на продукцію з більшою доданою вартістю, подальше забезпечення економічного зростання та стимулювання підвищення заробітної плати згідно темпів економічного зростання, збільшенням частки праці у вартості продукції, подальше впровадження практик корпоративної соціальної відповідальності, забезпечення «білих» заробітних плат, соціальних пакетів, перекваліфікації тощо. Ігор Петренко, у своїй доповіді, щодо початку роботи Державного бюро розслідувань, зауважив, що створення ДБР – нового правоохоронного органу з колосальними повноваженнями, – продовжує супроводжувати перманентні скандали починаючи від відбору керівника Бюро та його заступників і до відмови директора ДБР Романа Труби зовнішній конкурсній комісії у призначенні 27 осіб на керівні посади відомства. Ця боротьба буде посилюватись в контексті виборів, що створює обґрунтовані підозри щодо політичної гри.

Внутрішня політика

Вибори-2019: біло-блактиний табір

Після анексії Криму і військового конфлікту на Сході біло-блакитний або умовно “проросійський” електорат зменшився як мінімум на 5 млн потенційних виборців, однак і надалі він становить солідну частину всіх виборців країни – не менше 20-25% виборців. Для політиків, що конкурують за цю виборчу нішу, ключовим викликом на виборах-2019 буде розробка оновленої ідеологічної платформи, консолідація та спроможність організувати та відповідно умотивувати свій електорат  Внутрішні чвари та самозаспокоєння на фоні падіння ретингу влади може зіграти з біло-блакитним табором поганий жарт, лише модернізація своєї ідеології та активніша робота з виборцями може забезпечити успіх на виборах 2019 року . “Опоблок”: пов’язані рейтингом “Опозиційний блок” представляє собою розрізнені групи з окремими центрами впливу. Але в зв’язку з солідною підтримкою в суспільстві (за останніми соцопитуваннями, 8,5%) ці групи тримаються разом, незважаючи на постійні скандали, в рамках однієї політичної сили. “Опоблок” роздирають внутрішні протиріччя. Якщо раніше основний конфлікт був між групами народних депутатів, які представляють головних спонсорів – олігархів Дмитра Фірташа і Ріната Ахметова, то зараз непорозуміння виникло вже всередині групи Фірташа-Льовочкіна. “Віденський в’язень” всерйоз стурбований тим, що Льовочкін, який, можливо, доклав руку до його сьогоднішніх проблем, поступово забирає під свій контроль його активи в Україні. Протиріччя загострилися після невдалої спроби ввійти в “Опозиційний блок” одіозного політика та кума президента Росії Володимира Путіна Віктора Медведчука. Причини провалу цієї ініціативи були різними - токсичність самої особистості Медведчука, небажання пускати до своїх лав сильну особистість, яка звикла все замикати на собі, в тому числі контакти з Москвою, інші причини. У будь-якому обєднання не відбулося, а в самому “Опоблоці” посилились дезінтеграційні процеси. Від нього відкололися окремі політпроекти “За життя!” на чолі з Вадимом Рабіновичем і Євгеном Мураєвим, “Християнські соціалісти” на чолі з Михайлом Добкіним, лави “Опозиційного блоку” покинув давній соратник Медведчука Нестор Шуфрич. Навіть ті, хто залишився в лавах фракції, готують для себе альтернативні майданчики: Партія миру Вадима Новінського, Республіканська партія Юрія Бойко, Індустріальна партія Колеснікова, Українська перспектива О.Вілкула та інші. У передвиборних програмах “опозиціонери” фокусуватимуть увагу на питаннях, які зараз найбільше хвилюють їх виборців: припинити війну на Донбасі, переглянути бюджет в сторону розвитку економіки і соціальної справедливості, скасувати пенсійну реформу, зробити доступними і якісними медицину і освіту, провести податкову реформу, знизивши тиск на платників податків, задати стимули для активізації економіки, створити привабливі умови для інвесторів, забезпечить енергобезпеку країни і тепло в українських будинках, відновити фінансово-економічну стабільність, боротися з корупцією, провести децентралізацію і реформу місцевого самоврядування, а також знизити тарифи. І якщо з передвиборними гаслами позиціонування біло-блакитних політиків більш-менш зрозуміле, то з єдиним кандидатом в президенти чи списком на парламентські вибори ситуація значно складніша. Найвищий рейтинг у Юрія Бойко: згідно з останніми соцопитуваннями, 8,4% – в основному це виборці Сходу, Півдня і Донбасу. Іншим можливим кандидатом може бути Вадим Новинський, якого підтримують Українська православна церква та бізнес партнери, насамперед - Рінат Ахметов. Інший давній соратник Ахметова Борис Колесников, який “завідує” політичними проектами олігарха, навряд чи буде балотуватися, і швидше за все, підтримає Новинського. Колесніков вже реанімував свій “тіньовий” уряд і ймовірно незабаром активніше включиться в політичне життя. Попри помірковано критичну риторику діючої влади аналіз дій “Опоблоку” дає експертам підстави говорити про те, що він системно заграє з Банковою і цим ризикує втратити позицію головних опонентів нинішнього режиму. Крім того, такі загравання та поміркована позиція відкривають широке поле для маневрів для більш радикально налаштованих сил – наприклад, “За життя!” Рабіновича та Мураєва, які можуть відхопити значну частину електорату. Все це разом із внутрішніми конфліктами може відтіснити “Опоблок” з ролі головного опонента діючої влади та погіршити результати на виборчих перегонах. “Партія миру” Вадима Новинського Потенційно сильним гравцем на біло-блакитному електоральному полі буде Вадим Новинський і його рух “Партія миру”. Він може посилити розкол в “Опоблоці”. З огляду на тісні відносини Новинського з Ахметовим, з яким вони залишаються партнерами по бізнесу, його група (Олександр Вілкул, Борис Колесников та інші “ахметівці”) може піти на парламентські вибори окремою колоною. Основні електоральні зусилля “Партія миру” скоріше за все буде спрямовувати на підконтрольні території Донбасу. Тут, крім досить великого електорату Партії регіонів, допомогати їм буде благодійний фонд Ахметова, який давно і системно працює з населенням. Сім'я Вілкулів зможе забезпечити непоганий результат виборів в Дніпропетровській області. У самого Новинського хороші можливості в Миколаївській області, де у нього суднобудівний завод “Океан”, Миколаївський машинобудівний завод і ще багато різних компаній. Непросто партії Новинському доведеться в Харківській області, яку активно «окручує» “За життя!” за підтримки християнських соціалістів Добкіна. Однак у Новинського є головний агітаційний козир майже для всієї країни – підтримка УПЦ МП. Новинський добре вгадав з назвою свого політпроекту – “Партія миру”. За всіма соцопитуваннями, більше 40% респондентів називають завданням № 1 досягнення миру. А для жителів східної України це питання особливо актуальне. Крім миру, Новинський обіцяє роботу і турботу про соціально незахищені верстви населення і достатньо жорстко  критикує нинішню владу, що викликає все більше підтримку виборців. “Хто кому Рабінович?” На тлі конфліктів всередині “Опоблока” стрімко набирає популярність партія Вадима Рабиновича і Євгена Мураєва “За життя!”. Згідно з останніми соцдослідженнями, її підтримують 8,1% українців. Хоча обидві партії з проросійським ухилом, між ними існують фінансові та особисті конфлікти. Про єдиного кандидата на президентські вибори вони навряд чи домовляться. Очевидно, що Вадим Рабінович буде балотуватися окремо. Його зараз підтримують 5,5% виборців. Свій головний електорат він ділить з Юрієм Бойком – на Сході, Півдні і Донбасі. Рабінович намагається позиціонувати себе як “третю силу”: не займав високих державних постів і, як і багато українців, незадоволений ні опозиціонерами, ні владою. Владу він звинувачує в неефективності, економічній кризі, падінні рівня життя народу, а опозицію – в підіграванні владі та відсутності конструктивної позиції. У зовнішній політиці він виступає за Україну як “Швейцарію Східної Європи”, тобто за нейтралітет і самостійність. Після виходу з “Опоблоку” у Рабіновича склалися складні стосунки з Сергієм Льовочкіним. Політики продовжують обмінюватися компроматом, звинувачуючи один одного в грі в інтересах Банкової. “За життя!” і “Опоблок” сьогодні – запеклі конкуренти в таборі біло-блакитних. Так як в обох партій досить високий рейтинг, навряд чи вони об’єднаються перед виборами, хоча під тиском Москви такий варіант можливий. Усередині партії “За життя!” теж немає згоди і довіри між її засновниками. Мураєву не подобається одноосібний піар Рабіновича і те, як він приймає рішення без консультацій зі своїм партнером. Мураєв навіть підозрює Рабіновича в отриманні фінансування з боку Банкової. Він також проти розколу опозиційного табору. До розлучення справа поки не дійшла, але ситуація – напружена. Не можна не помітити зближення партії “За життя!” з Віктором Медведчуком. Під прапори політичного проекту Рабіновича приєднався вірний соратник Медведчука Нестор Шуфрич, який залишив “Оппоблок”. Правда, з фракції Шуфрич поки не виходить, щоб не втратити мандат нардепа. Медведчук вигідний Рабіновичу. Він має у своєму розпорядженні серйозні фінансові ресурси, а також завдяки зв’язкам в Кремлі може створювати хороший піар на темі війни, наприклад на питанні звільнення заручників, тощо. Феномен Мураєва і Рабіновича полягає не стільки в медійному ресурсі та значних інвестиціях з боку Медведчука, скільки в тому, що вони взяли на себе радикальну критику влади. Цим вони значно виграють у “Опоблоку”, який більше грає в піддавки з Банковою ніж її критикує. В тому вигляді, в якому зараз існує “Опоблок”, він більше є частиною правлячого естеблішменту, ніж опозицією до нього. Все це може призвести до значних втрат у їх рейтингу і їх електорат буде підхоплений більш радикальними та рішучими політичними силами з біло-блакитного табору. “Основа” “технократа” Тарути Частково за голоси біло-блакитних буде боротися Сергій Тарута і його партія “Основа”, які заявляють про себе як про конструктивну опозицію до системи державної влади взагалі і пропонують альтернативні шляхи розвитку країни. Ця партія виступає за ліберальний ринок: невтручання держави в економіку; максимальна свобода торгівлі та конкуренції; людина сама вирішує свою долю, а важливі для всього суспільства питання потрібно вирішувати спільно; влада рівновіддалена від усіх релігійних конфесій. Лідер партії позиціонує себе як технократ, а своїх соратників – як людей справи. Кістяк його партії складають ті, хто працював на серйозних посадах при екс-президенті Януковичу - Андрій Ніколаєнко, колишній голова Кіровоградської ОДА, Ярослав Арсірій, заступник міністра і директор департаменту в Мінкульті і заступник голови Кіровоградської ОДА, а також Володимир Полочанінов, екс-нардеп від “Батьківщини”. Тарута – частий гість на телевізійних ефірах, а його партія активно рекламується на білбордах. Сергій Олексійович намагається представити свою силу як прогресивну, ліберальну, непопулістські, розумну “третю силу”. “Основа” намагається грати на двох електоральних полях. Озвучені ідеї ближчі до ліберально-демократичного табору, а ось особистості більш зрозумілі для біло-блакитного електорату. Тарута критикує Мінський процес і політику Києва щодо реінтеграції Донбасу. Поки помітного рейтингу ні у Тарути, ні у його партії немає. “Технократ” Тарута шукає більш впливових союзників. У нього непогані відносини з олігархами Віктором Пінчуком і Рінатом Ахметовим, в політиці – з Юлією Тимошенко. В експертному середовищі навіть обговорюють можливий союз в форматі Тимошенко – президент, Тарута – прем’єр-міністр. Перспективи такого співробітництва є доволі сумнівними. Але очевидно, що Тарута може бути корисний Тимошенко в боротьбі за президентський пост, наприклад як антагоніст  Анатолія Гриценка. “Наш край” За голоси прихильників біло-блакитних буде воювати і “Наш край”. Його створенням свого часу займався заступник голови Адміністрації президента Віталій Ковальчук. У “Наш край” в основному увійшли колишні недискредитовані “регіонали»” (Антон Кіссе, Олександр Фельдман та Сергій Кальцев), які позиціонують себе як господарники і патріоти своєї малої батьківщини. Як такої традиційної ідеології у партії “Наш край” немає. Їх важко віднести до правих або лівих. Вони концентрують увагу на місцевих проблемах і за рахунок цього планують підняти свою підтримку серед виборців, для яких гарна школа на сусідній вулиці або заасфальтована дорога – головний пріоритет. Представники “Нашого краю”, як правило, лояльні до влади, але разом з тим дотримуються помірно опозиційної риторики, щоб не втратити біло-блакитний електорат. У партії є низка проблем. По-перше, за контроль над нею конкурують в оточенні Порошенка Ігор Кононенко та Віталій Ковальчук. По-друге, у партії поки що немає харизматичного лідера, через що цій політсилі буде не просто вийти на національний рівень. Партія “Відродження” Ще один політпроект, який публічно заявляє про свою опозиційність, а на ділі підіграє владі, претендує на голоси прихильників біло-блакитних – партія “Відродження”. Як і “Наш край”, ця партія стала притулком для регіоналів, які не хотіли себе більше асоціювати з колишніми бенефіціарами Партії регіонів – Льовочкіним, Ахметовим та ін. Найбільш відомі особи в «Відродженні» - Віктор Бондар, Антон Яценко, Віктор Остапчук, Володимир Пилипенко, Віталій Хомутинник. Головні політичні меседжі партії зводяться до економічних реформ (пропонується впровадження принципу економічного націоналізму) і зміни в системі оподаткування. Партія виграє наявністю депутатської групи в парламенті, але явно програє в підтримці населення. На майбутніх виборах “Відродження” робитиме ставку на мажоритарних кандидатів, а з фінансуванням через держбюджет може допомогти Банкова. “Ліва опозиція”: повсталі з попелу На сході і Донбасі серед електорату біло-блакитних користується деякою підтримкою рух “Ліва опозиція”. У це всеукраїнське громадське об’єднання лівих і лівоцентристських сил увійшли п’ять партій і 13 громадських організацій. Його очолили голова забороненої КПУ Петро Симоненко і його соратник, видатний ветеран-комуніст Георгій Крючков, лідер Прогресивної соцпартії Наталія Вітренко, колишній директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, а також спортсмен-легкоатлет Рудольф Поварницин. Після заборони КПУ і розвалу СПУ на лівому ідеологічному фланзі утворився вакуум, заповнити який і спробують “повсталі з політичного попелища” ліві політики. Риторика їх “Лівої опозиції” – маргінальна, проросійська і антизахідна. Революцію гідності вони називають держпереворотом, після якого Україна втратила економічний і політичний суверенітет. Нормальний розвиток України можливий лише разом з Росією і Білоруссю. А курс на інтеграцію в Європу призведе до деградації української держави. Своїми цілями рух “Ліва опозиція” оголосив відновлення добрих відносин з Росією, вступ до Митного союзу, визнання російської мови другою державною. Звичайно, з такою риторикою цей політпроект не отримає багато голосів, але зможе відтягнути певний відсоток у “Опоблока” і “За життя!”. Боротьба між опозиційними біло-блакитними силами згубна для них і грає на руку Банковій. Президенту Порошенко дуже важливо не допустити єдиного кандидата для цієї частини електорату. Йому вигідно, щоб вони йшли розрізнені і конкурували між собою. Порошенко також вигідно відіграти сценарій другого туру зі спаринг-партнером в особі Бойка або Рабіновича. Коли українським виборцем буде запропонований вибір з двох зол, навряд чи вони наразі виберуть кандидата від біло-блакитних, і Порошенко буде виглядати явно краще. Незважаючи на конфлікти в біло-блакитному таборі, політики, що представляють його, відрізняються певною дисциплінованістю, яка в першу чергу ґрунтується на економічних інтересах. Тому є ймовірність, що вже до осені єдиним кандидатом більшість біло-блакитних, включаючи Новинського з Рабіновичем, підтримає Юрія Бойка на виборах президента в 2019 році. У інших рейтинги – слабкі. Тарута зі своєю “Основою”, швидше за все, виступить на стороні Тимошенко. Добкін буде діяти так, як його направить Медведчук, а нові старі “ліві” будуть рухатись у напрямку вказаному Москвою. Загалом біло-блакитний політикум – це відображення декількох олігархічних груп. Насамперед мова йде про великі групи Фірташа-Льовочкіна-Бойка та Ахметова, а також невеликі групи Пінчука та Коломойскього. Саме ці акціонери вирішують все і визначають архітектуру взаємовідносин між підконтрольними їм політичними групами та силами. Між цими акціонерами існують великі суперечки, вони ніяк не можуть доповнитися ні до розподілу їхнього місця в українській економіці, ні щодо того, хто має бути президентом – арбітром у відносинах між олігархами і гарантом виконання досягнутих між ними домовленостей. Крім того, Порошенко досить добре вміє грати на їхніх розходженнях. Попередньо він показово обнулив позиції найсильнішого після Революції гідності олігарха – Ігоря Коломойського, а інші тепер остерігаються вступати з ним у пряме протистояння. Це все напряму екстраполюється на біло-блакитний опозиційний політикум, який дуже різнобічний і дотепер, на відміну від Тимошенко, Гриценко та інших політиків, не прийняв рішення у якому форматі йти на вибори (єдиний кандидат чи декілька, об’єднана політична сила чи кілька різних). Вони могли би бути альтернативою нинішній владі, але в силу того, що вони розрізнені і не проявляють належної активності, на відміну від інших, може відбутись так, що у другому турі президентських виборів не вони будуть опонувати Порошенку, а з’являться зовсім інші політичні фігури. І може скластись ситуація, за якої “Опоблок” з головних опозиціонерів нинішньої влади перетворяться на аутсайдерів. І це буде та ціна, яку вони заплатять за неспроможність домовлятись, за орієнтацію не на виборця, а на спонсорів і за очікування, що до перемоги їх винесе хвиля невдоволення владою, яка наразі може підхопити інших гравців.