Зовнішня політика

"Війна слів" між Німеччиною та Туреччиною - коментар Ірини Івашко

12.03.2017
img1
Ірина Івашко
Директор із зовнішніх зв'язків

Нещодавно турецький президент Реджеп Таїп Ердоган звинуватив Німеччину у використанні "нацистських практик". Заява турецького лідера пролунала на тлі дипломатичної суперечки між Анкарою та Берліном. Німецька влада заборонила виступи високопосадовців Туреччини на заходах у Німеччині, на яких міністри мали агітувати за конституційну реформу. Натомість влада Туреччини зацікавлена у підтримці близько 1,3 мільйона турків, які матимуть право голосу на референдумі 16 квітня.

Зараз відносини між Німеччиною та Туреччиною називають "війною слів". Така характеристика дуже реалістично описує пікову ситуацію, яка була кілька днів тому. Точкою відліку загострення цих відносин став "недопереворот", що відбувся у Туреччині влітку. Потім буквально в середині лютого в Туреччині був затриманий журналіст, який працює на німецьку газету Die Welt. Журналіст, який досі є ув'язненим, був звинувачений у тероризмі. Чому ж Ердоган заявив, що Німеччина використовує тактику нацистів? Уся суть нинішнього конфлікту полягає у тому, що у Туреччині наближається референдум щодо конституційних поправок, які мають посилити владу президента Ердогана. Ясно, що зараз йде підготовча до плебісциту кампанія. Німецька місцева влада скасувала заходи в рамках цієї кампанії, спираюсь на причини безпеки. Ердоган цю ситуацію відразу використав і почав звинучувати Німеччину в тому, що вона придушує свободу слова і прав, що було, звичайно, з боку Ердогана явною маніпуляцією. Саме скасування мітингів у Німеччині стало початком дипломатичного пінг-понгу між двома країнами.

Висловлювання Ердогана дуже політично вмотивовані. Його правлячій партії потрібно максимально направити зусиль, щоб мобілізувати виборців на підтримку конституційних змін. Треба розуміти, що в Німеччині живе дуже багато турків, які можуть голосувати на референдумі - їх налічується 1,3 млн осіб.

Чому сам референдум викликає такі занепокоєння в Німеччині та в ЄС, зокрема? Тому що Ердоган мріє довести до завершення "султанізацію" своєї країни, перетворивши парламентську республіку на повністю президентську. З цими змінами повноваження президента збільшуються, а прем'єра – зменшуються, вводиться позиція віце-президента. Критики цих заходів кажуть, що і зміни абсолютно нівелюють будь-яку систему політичного балансу.

Дуже хороший метод активізації свого електорату – зобразити для нього ворога, уявного чи реального. Це працює. Ердоган також любить шантажувати. Через міграційну угоду ЕС дуже сильно залежить від Туреччини, і турецький президент цим користується.

Якщо референдум пройде за потрібним Ердогану сценарієм, то це матиме серйозний вплив на відносини з країнами ЄС. Можна пригадати, що ще до наміру провести цей референдум і до військового недоперевороту ЄС заморозив набуття Туреччиною членства в ЄС. Якщо референдум відбудеться за планом, то ЄС переглядатиме свої стосунки з Ердоганом і Туреччиною.

Ердоган, звичайно, не міг не передбачати такого розвитку подій. Треба віддати Ердогану належне: він зміг заключити договір з ЄС і поставити таким чином його у залежність. Зараз він прекрасно відчуває, що є чим підчепити ЄС.

Швидше за все, уся ця напружена риторика має піти на спад і заспокоїтися після 16 квітня, коли відбудеться референдум. Німеччина та Туреччина дуже пов'язані муж собою країни, і їх відносини мають налагодитися. Це може вже зараз продемонструвати реакція Меркель на висловлювання Ердогана. Німецький канцлер показала свою збалансовану позицію, відзначивши неприйнятність таких заяв, але дала натяк, що Німеччина буде працювати над заспокоєнням відносин. Ердоган у свою чергу бачить свою країну лідером і домінантом у регіоні, тому він намагатиметься все одно зробити Туреччину членом ЄС.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Відносини України із західними сусідами: від проблем до рішень

Помітне погіршення у відносинах України з західними сусідами стало одним з найважливіших підсумків та викликів 2017 року. Гостра реакція в сусідніх країнах на окремі історичні чи мовні питання, які не були предметом серйозних дискусій всередині країни, стали несподіванкою не лише для широкого загалу, але і для частини політичного істеблішменту, які вважали, що підтримка України на міжнародній арені з боку Угорщини, Польщі  є в активі за визначенням. Саме проблема політики сусідства стали предметом ґрунтовного дослідження Міжнародного центру перспективних досліджень «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?» та круглого столу  організованого наприкінці минулого року. А вже сьогодні, команда МЦПД презентує ідеї та напрацювання як саме вийти з глухого кута під час експертної дискусії на запрошення Інституту міжнародних відносин та торгівлі (м. Будапешт, Угорщина). На думку аналітиків МЦПД, кризові явища у відносинах з сусідами на західному кордоні України перш за все свідчать про певну кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і “політики добросусідства” зокрема. У останньому випадку така криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах, їх позицій та інтересів щодо регіональної співпраці. Також браком якісно виробленої регіональної політики України та політики розвитку партнерства з кожною із сусідніх країн зокрема із залученням усіх органів державної влади, бізнесу та зацікавлених представників громадянського суспільства та експертної спільноти. Важливим є розуміння, що західні сусіди мають і надалі залишатися партнерами, а національні меншини мають стати перевагою сусідської політики України, а не проблемою. Потрібно активізувати діалог як з власними національними меншинами, так і з українськими меншинами на території сусідніх держав. Вони повинні сприйматися як ланцюжки, які зв’язують сусідні країни, як важливі канали комунікації та співпраці. Потрібно вести насамперед діалог та консультації з меншинами виключно через позитив, уникати кроків, які сприйматимуться як послаблення ролі мов. Зокрема, варто зазначити, що Стаття 7 Закону про освіту є серйозним, проте все ж,  не непереборним викликом для дружніх відносин з країнами-сусідами. Зокрема, експерти МЦПД необхідними кроками для рестарту відносин із країнами-сусідами вважають: Прийняття нової концепції зовнішньої політики України; Розробка нової політики добросусідства; Деполітизація гуманітарних питань; Посилення економічної співпраці; Транскордонне співробітництво; Налагодження культурної дипломатії. Таким чином подальший діалог щодо формату відносин повинен будуватись на взаємовигідному підході та позитивній атмосфері дискусії, а більше уваги має приділятися саме зміцненню можливих варіантів співробітництва. Також, під час експертної дискусії і українська і угорська сторони відзначили необхідність посилення взаємодії та комунікації саме на експертному рівні, оскільки спостерігається брак об’єктивної інформації щодо актуальних подій як в Україні так і в Угорщині. Такий дисонанс, в свою чергу, може призвести до хибних висновків та тлумачень і негативно впливати на якісний двосторонній діалог. Для вирішення цієї проблеми Міжнародний центр перспективних досліджень (Київ, Україна) та Інститут міжнародних відносин та торгівлі (Будапешт, Угорщина) домовилися про подальшу співпрацю та ефективну комунікацію.

Зовнішня політика

Круглий стіл: «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?»

20 грудня 2017 р. в конференц-холі InterCintinental Kyiv відбувся експертний круглий стіл «Що відбувається у відносинах України з західними сусідами?», організований Міжнародним центром перспективних досліджень за підтримки Української асоціації зовнішньої політики. Метою заходу було обговорення можливих шляхів нормалізації двосторонніх відносин України із західними сусідами. Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Євгеній Ярошенко зазначив, що кризові явища у відносинах із сусідами на західному кордоні України свідчать про існуючу кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і української “політики добросусідства” зокрема. «Дана криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах. Одним з ключових викликів на сьогодні перед українською зовнішньою політикою є терміновий аналіз стану стосунків із сусідніми країнами та вироблення рекомендацій, які б дозволили уникнути їх подальшого погіршення, а в ідеалі – допомогли б якомога швидше покращити атмосферу та практичне наповнення двостороннього партнерства», - наголосив Ярошенко. Дмитро Ткач, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці (1992-1997, 2006-2010 рр.) підкреслив, що наразі в Україні є кілька експертів, які досліджують українсько-угорські відносини і яких слід долучати до обговорень політики добросусідства. «Україні слід ініціювати проведення засідання  українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, яка востаннє збиралася ще 2011 році», - повідомив дипломат. Директор Центру дослідження міжнародних відносин Микола Капітоненко зазначив, що проблеми відносин України із західними сусідами мають досить складний характер. «Це визначається рівнем глобальної безпеки, рівнем українсько-російських протиріч, регіональним та внутрішньополітичним рівнями. Країни Центрально-Східної Європи мають більш егоїстичні інтереси, а механізми регіональної взаємодії є слабкими. За таких системних умов, Україні доводиться платити значно вищу ціну за слабкість», - зазначив Капітоненко.  Команда МЦПД підготувала аналітичний матеріал "Що відбувається у відносинах України із західними сусідами".          

Зовнішня політика

Саміт Східного партнерства: основні підсумки

24 листопада 2017 р. у Брюсселі відбувся п’ятий саміт Східного партнерства (СхП) за участі 28 держав-членів ЄС та 6 європейських сусідів (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна). Декларація цьогорічного саміту СхП, дає змогу оцінити наскільки продуктивне Східного партнерства та реалістичні європейські прагнення цих країн, в тому числі України. По-перше, ЄС поки не має амбіцій для подальшого зближення зі східними партнерами, зосереджуючись здебільшого на цінностях СхП (демократія, верховенство права, права людини, сталий розвиток) та нещодавніх досягненнях (запуск безвізового режиму, набуття чинності угод про асоціацію та поглиблених і всеохоплюючих зон вільної торгівлі з Україною, Грузією та Молдовою, підписання Всебічної та посиленої угоди про партнерство з Вірменією, потепління відносин з Білоруссю). Хоча у декларації визнаються «європейські прагнення та європейський вибір» України, Грузії та Молдови, ЄС наразі не готовий виходити за межі існуючих інструментів зближення зі східними партнерами, зокрема угод про асоціацію. По-друге, ЄС не налаштований на безпекове співробітництво зі східними партнерами. Зокрема, декларація саміту закликає сприяти мирному врегулюванні конфліктів в регіоні «на основі принципів і норм міжнародного права». ЄС підтримує територіальну цілісність України, Молдови, Грузії та Азербайджану, однак не готовий до конфронтації з Росією. По-третє, ЄС прив’язує фінансову допомогу східним партнерам до імплементації реформ. При цьому для ЄС пріоритетними сферами реформування є система державного управління, система юстиції та боротьба з корупцією. По-четверте, для східних партнерів найбільш перспективними галузями співпраці виглядають транспорт та енергетика. Зокрема, ЄС виступає за укладення Угоди про спільний авіаційний простір з Україною, а також підтримує зміцнення енергетичної безпеки східних партнерів, диверсифікації джерел та маршрутів енергоресурсів. По-п’яте, мовний скандал між Україною та сусідніми державами позначився на відносинах України з ЄС. Декларація наголошує на необхідності поваги прав національних меншин та врахування рекомендацій Ради Європи в освітній сфері. Таким чином, нинішній саміт СхП приніс не сприяв подальшому прориву у відносинах між ЄС та східними сусідами. Найближчим часом продуктивність СхП обмежуватиметься трьома чинниками: по-перше, незацікавленістю провідних країн ЄС у тіснішому зближенні з Україною, Грузією та Молдовою, по-друге, недостатньою політичною волею східних партнерів до імплементації реформ, по-третє, побоюваннями ЄС щодо агресивної реакції Росії із відповідними безпековими наслідками.

Зовнішня політика

"Українська дипломатія недопрацьовує у пошуку нових союзників в Азії", - Євген Ярошенко

Євген Ярошенко в ефірі Громадського радіо про те, чому деякі країни підтримали нову резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо Криму, а деякі проголосували проти чи утрималися. Дмитро Тузов: У Міністерстві закордонних справ України назвали всі країни, які в ООН голосували проти оновленого проекту резолюції «Стан з правами людини в АРК та місті Севастополь, Україна». Про це у Twitter повідомив заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця. Дослівно він написав: «Голосувала проти вся російська рать: Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, М’янма, Нікарагуа, Філіппіни, Росія, Сербія, ПАР, Сирія, Судан, Уганда, Узбекистан, Венесуела, Зімбабве». Мені здається, що Індія, Китай, ПАР доволі самостійні в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Як ви це поясните? Євген Ярошенко: Не можна вважати кожен крок, неприємний для України, розглядати як навмисні дії, які підтримуються Росією чи робляться державами через залежність від Росії. Представники української дипломатії дуже сильно акцентують увагу на тих, хто проголосував проти, однак часто ігнорують список країн, які утрималися. Тих, хто проти, я б поділив на дві групи: Ті держави, які можна зараховувати до сателітів Росії. Це Вірменія, Киргизстан, Білорусь. Вони так діють через слабке міжнародне становище та обмежені простори для маневрів. Китай, Іран, М’янма, Філіппіни — це ті країни, у яких є об’єктивні підстави побоюватися, щоб вносили питання прав людини на міжнародний порядок денний. Індія, Китай — це країни, у яких є тривала традиція багатовекторної політики, тому вони намагаються у сучасному світі балансувати між усіма центрами сили. Вони підтримують територіальну цілісність та намагаються не втягуватися в конфлікти, де в них немає безпосередніх інтересів. Вони в питанні Криму, Донбасу не відіграють активної ролі. Андрій Куликов: Настав час поговорити про ті країни, які утрималися. Євген Ярошенко: За резолюцію проголосували 70 країн, утрималися — 77. Серед тих, хто утримався, є багато регіональних гравців, з якими Україна може мати потенційно вигідні, якщо не політичні, то принаймні торговельні зв’язки. Утрималися такі країни, як Бразилія, Єгипет, Індонезія, Малайзія, громадяни якої загинули в сумнозвісному рейсі MH-17, Таїланд, Південна Корея. Коли ми критикуємо кількість країн, які проголосували проти, ми приділяємо недостатню увагу країнам, які утрималися. Тут іде мова не тільки про ситуацію з правами людини. Питання Криму має турбувати не лише європейських партнерів, воно має турбувати всіх, тому що тут порушено кілька основних принципів Статуту ООН. Це незастосування сили, принцип територіальної цілісності. В українського керівництва відсутня системна робота з тими країнами, які не належать до пріоритетів зовнішньої політики України. Насамперед це країни Азії, Африки, Латинської Америки. Я думаю, що ці гравці не бажають долучатися до питання Криму, вв’язуватися в той конфлікт, де для них немає безпосередніх безпекових викликів через географічні та інші обставини. Також вони не бажають давати привід псувати стосунки з Росією. Багато з цих країн розглядають Росію як можливий альтернативний полюс сили, який може стримувати США, Китай. Таким чином вони хочуть маневрувати між всіма центрами політичної сили. Якщо будуть подальші резолюції щодо Криму, то це буде залежати передусім від того, як окремі групки країн вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети, та від того, наскільки українська дипломатія буде вести системну роботу не лише в Європі. Лише чотири європейські держави не підтримали резолюцію. Це Росія, Білорусь, Вірменія і Сербія. Боснія і Герцеговина утрималася. Коли ми виходимо за межі Європи, там все не так оптимістично. Серед регіональних гравців, які підтримали, є Ізраїль, Японія, Саудівська Аравія та Катар. Дмитро Тузов: Ви кажете, що українська дипломатія недопрацьовує. Як вона має працювати? Євген Ярошенко: Я бачу тут два можливі шляхи: Через активізацію торговельних зв’язків. Єгипет, Марокко, Таїланд можуть бути важливими імпортерами окремої української продукції. Прив’язати питання Криму до окремих глобальних проблем. Очевидно випливає проблема нерозповсюдження ядерної зброї.   Андрій Куликов: Наскільки дієві резолюції? Євген Ярошенко: Резолюція приймається двома третинами голосів від всіх, хто бере участь у голосуванні, на відміну від резолюції Ради безпеки ООН, які є обов’язковими для виконання, резолюції Генасамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Механізмів впливу немає. Для Росії немає жодних юридичних наслідків за невиконання резолюції, можуть бути лише політичні та іміджеві наслідки, тобто це може призвести до збільшення політичного тиску і санкцій, репутаційних втрат. Дмитро Тузов: Наші західні партнери Румунія, Угорщина і Польща підтримали проект резолюції. Євген Ярошенко: Всі сусідні країни, які посварило питання Закону України «Про освіту» чи кроки українського керівництва у питанні історії, проголосували за. Це Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Болгарія. В Європі склався консенсус щодо деяких питань. Країни можуть підтримувати вигідне співробітництво з Росією, але, коли ідеться про порушення якихось фундаментальних принципів міжнародного права, виникає консенсус.

Зовнішня політика

Майбутнє ІДІЛ після втрати Ар-Ракки

Втрата «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ) міста Ар-Ракки на сході Сирії поставила питання щодо майбутнього провідної терористичної організації світу. 17 жовтня 2017 р. антиурядова група Сирійські демократичні сили (СДС) заявила про взяття під контроль столиці ІДІЛ в Сирії. За оцінкою фахівців, після падіння Ар-Ракки підконтрольна ІДІЛ територія зменшилася до 13% порівняно з піком територіальної експансії терористів, який припав на кінець 2014 р. Втрата Ар-Ракки стала черговою військовою поразкою джихадистської групи. У червні 2017 р. іракська армія за підтримки союзників повернула контроль над Мосулом, яке свого часу було другим найбільшим містом країни. Водночас територіальні втрати не призводять до зменшення впливу ІДІЛ в регіоні та світі, а натомість сприяють зміні їх пріоритетів. Після низки поразок у Сирії та Іраку терористи ІДІЛ мають кілька варіантів подальшої діяльності. По-перше, залишки бойовиків можуть приєднатися до інших джихадистських груп в Сирії, які мають подібну ідеологію, як-от: «Джебхат Фатах аш-Шам» (колишній філіал «Аль-Каїди») чи інші екстремістські антиурядові угруповання. По-друге, частина членів ІДІЛ найімовірніше перейдуть у підпілля і будуть нагадувати про себе на тлі повоєнної розрухи чи нових етноконфесійних конфліктів у звільнених районах Сирії та Іраку. По-третє, значна частина терористів ІДІЛ найімовірніше мігрують до інших гарячих точок в регіоні (Ємен, Лівія, Афганістан) чи на окремі території, які фактично не підпорядковуються чи слабко контролюють центральними урядами (Пакистан, Малі, Єгипет, Філіппіни, М’янма). По-четверте, частина бойовиків ІДІЛ, які отримали бойовий досвід у Сирії та Іраку, може повернутися на територію країн свого походження з метою здійснення терористичної діяльності в тилу своїх «ворогів». За такими показниками це може загрожувати Тунісу (найбільшій країні походження за кількістю терористів ІДІЛ), Туреччині, Франції, Бельгії, Росії, країнам Центральної Азії. Загострення соціальних проблем та громадянської напруженості підвищують ризик терористичних актів в окремих країнах. Таким чином, військових методів протидії ІДІЛ недостатньо для нейтралізації терористичних груп джихадистського спрямування. Викорінення ІДІЛ неможливе без викорінення соціального підгрунтя, яке сприяє популяризації екстремістських ідеологій. Крім координації військових дій, ефективна стратегія боротьби з ІДІЛ має також включати вирішення гострих соціально-економічних проблем та подолання етноконфесійної напруженості в країнах, які перебувають в зоні ризику.