Міжнародна політика

Світовий політичний тиждень: 16-23 липня

ФАКТ – 19-20 липня 2016 р. Володимир Гройсман здійснив свій перший візит до Брюсселя в якості прем’єр-міністра України. Під час поїздки глава уряду зустрівся з Президентом Європейської Комісії Жан-Клодом Юнкером, Президентом Європейської Ради Дональдом Туском, Верховним представником ЄС із закордонних справ та без пекової політики Федерікою Могеріні  та іншими високопоставленими політиками ЄС. Сторони обговорили перспективи безвізового режиму, реформи в Україні, конфлікт на Донбасі, виконання Угоди про асоціацію, енергетичного співробітництва, а також можливості створення спільного авіаційного простору. Мета візиту Візит Володимира Гройсмана співпав з величезними викликами, які стоять перед ЄС: Брексіт, міграція, тероризм, фінансові проблеми. У цьому зв’язку візит Гройсмана був покликаний нагадати лідерам ЄС, щоб вони не забували про партнерство з Україною. Зокрема, Україна сьогодні чекає конкретної дати надання безвізового режиму. Основні очікування Києва зводяться саме до безвізового режиму, оскільки можливість безвізового в’їзду до Шенгенської зони може стати першим результатом зближення з ЄС, який відчують на собі громадяни України. Шанси на безвізовий режим 7 липня Комітет у закордонних справах Європейського Парламенту рекомендував надати безвізовий режим громадянам України, Грузії та Косово, що мають біометричні паспорти. Одночасно Комітет з громадянських свобод та внутрішніх справ Європарламенту спростив механізм тимчасового призупинення дії безвізового режиму у випадку міграційних ризиків, пов’язаних зі зловживаннями безвізом. Першочергово цей механізм не мав стосуватися України та Грузії, однак після підключення Туреччини до безвізової заявки у Німеччини та Франції виникли побоювання щодо збільшення мігрантів з цієї країни. Після початку репресій проти учасників невдалого перевороту стала реальною загроза напливу турецьких біженців. Як наслідок, виключення Туреччини з безвізового пакету має зняти формальні побоювання щодо України, де наразі не зафіксовані сигнали міграційної тривоги. 5 вересня очікується розгляд заявки України, Грузії та Косово у профільному комітеті Європарламенту, після чого рішення про надання безвізову має бути схвалене самим Європарламентом та Радою ЄС.   ФАКТ – 20 липня 2016 р. новопризначений прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей зустрілася з канцлером Німеччини Ангелою Меркель у Берліні. Новий лідер Британії заявила, що Британія не буде звертатися до ст. 50 Лісабонського договору, що регламентує порядок виходу з ЄС, до кінця 2016 р., перш ніж її країна не забезпечить «розумний і впорядкований відхід» з ЄС. У свою чергу, німецький канцлер наголосила, що переговори про Brexit можуть початися лише того, як Британія запустить формальний механізм виходу з ЄС. Асиметричні переговорні стратегії Британія та провідні країни ЄС мають різні переговорні стратегії щодо Brexit. Так, Британії невигідно починати вихід з ЄС, допоки Лондон не знайде порозуміння з Единбургом та Белфастом, де більшість населення проголосували проти Brexit. Інакше відсутність спільного підходу послаблюватиме переговорні позиції Британії, схиляючи Лондон до поступок на користь Берліна, Парижа і Брюсселя. У свою чергу, Німеччині та Франції вигідно якомога швидше вирішити питання Brexit на більш прийнятних умовах для себе. Меркель і Олланд прагнуть укласти таку угоду з Британією, яка знеохотить вихід будь-якої держави-члена з ЄС. З урахуванням виборів у Франції та Німеччині наступного року, надмірні поступки Британії будуть розглядатися як слабкість лідерів цих країн. Камінь спотикання Британії та ЄС Враховуючи тісну взаємозалежність, обом сторонам невигідно розривати напрацьовані економічні зв’язки. Однак Лондон і Брюссель мають кардинальні протиріччя щодо «чотирьох свобод». Так, Британія хоче зберегти доступ до спільного ринку, щоб мати можливість торгувати з країнами ЄС без бар’єрів. Проте Лондон прагне обмежити працевлаштування громадян ЄС у Британії, оскільки трудові мігранти з країн ЄС були ледь не вирішальним аргументом прихильників Brexit. В той же час лідери ЄС наполягають на прив’язці спільного ринку до вільного переміщення робочої сили через Ла-Манш. На континенті побоюються, що інші країни ЄС можуть повторити британський прецедент шляхом порушення свободи переміщення як однієї з європейських цінностей.      

Міжнародна політика

Війна Росії з Україною: чотири сценарії найближчого майбутнього

Анексія Криму і війна на Донбасі ще не один десяток років будуть отруювати російсько-українські відносини. Але після будь-якої війни коли-небудь настає мир, і Україні з Росією в майбутньому доведеться вибудовувати діалог, адже повністю відгородитися від північного сусіда не вдасться. Інше питання, на яких умовах буде співпраця, і чи можлива вона при владі Путіна в Росії і Порошенка в Україні. Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Анатолій Октисюк вважає найбільш ймовірними чотири сценарії подальшого розвитку відносин України і РФ. Хижацька політика Росії по відношенню до України змусила Київ розвернутися у бік Заходу. Однак різкий геополітичний маневр виявився дуже болісним для пострадянської України, яка впродовж 20 років так і не змогла вийти з глухого кута гібридності, рентної економіки і політичної корупції. За останні два роки українська влада практично вичерпала антиросійську модель поведінки, яка активно використовувалася для мобілізації міжнародної підтримки і схвалення певних державних рішень на рівні українського обивателя. Тепер же, на побутовому рівні в суспільстві фіксуються тенденції, спрямовані на нормалізацію російсько-українських відносин. Дані ідеї в обмеженому інтелектуальному просторі циркулюють і в певному середовищі великого бізнесу, громадськості та політикуму, який відчуває ослаблення антиросійського маятника і спостерігає за тим, як президент і вибудувана ним архітектура влади стає "токсичною". Багато в чому цьому сприяють також і західні партнери, які використовують Україну як інструмент для побудови своїх відносин з Кремлем. Це все відбувається на фоні суспільної зневіри в постмайданній владі, зубожіння та погіршення рівня життя, і багато в чому – на тлі кризи в Європейському Союзі, який розглядався як кінцева точка призначення української держави. І поки це все не політизується окремими ключовими гравцями, ситуація здається цілком прогнозованою і контрольованою. Меседжі дискредитованих політиків і спікерів про російсько-українську нормалізацію, не сприймаються українським суспільством або мають негативний політичний шлейф. Тому Банкова не бачить в цьому великої небезпеки, та і сама влада вже звикла використовувати кліше "якщо хтось не згоден - значить, прихильник Путіна". Сама ідея прагматичної і зваженої політики України до РФ не опрацьована на досить інтелектуальному рівні, і взагалі ця тема в українському медіапросторі під забороною. Воно й зрозуміло, адже в країні йде війна з російським агресором, який окупував Крим і частину Донбасу. Але це аж ніяк не означає, що питання не треба обговорювати і опрацьовувати, оскільки в умовах швидкоплинної міжнародної геополітичної кон'юнктури і нестабільної внутрішньополітичної ситуації в Україні курс може змінитися кардинальним чином. Не виключено, що в Україні може спрацювати грузинський сценарій прагматичної політики, який настав після зміни влади в Тбілісі. Або сценарій Молдови, яку в Брюсселі вважають "відмінником" на пострадянському просторі, але в ЄС все ж не приймають, тому країна йде в зону впливу Кремля, про що раніше писав "Апостроф". В Україні також є ряд впливових політичних партій, які відкрито дивляться в бік Москви, або навіть ведуть з ним сепаратні переговори про співпрацю і підтримку. Вони чекають зручного моменту, щоб продемонструвати свою здатність домовлятися з Кремлем і Заходом. У даному випадку важливо відзначити активізацію представників команди "політичних емігрантів" часів Януковича в Україні. Всі вони готують підґрунтя для повернення, активно інвестують кошти у експертне співтовариство, партійні та громадські проекти. Наприклад, Олександр Клименко розвиває партію "Успішна країна", яка проводить велику кількість заходів на Донбасі. Ганна Герман стала вести телевізійну програму про політику на каналі "NewsOne", де головний акцент зроблено на Донбас. Леонід Кожара розвиває партійний проект "Соціалісти", і, крім того, працює в Інституті миру, який просуває в Україні процеси реінтеграції і мирного врегулювання. За наявною інформацією, інші представники команди Януковича також ведуть і спонсорують активну діяльність в Україні. Тому непомітно, повільно і впевнено інформаційне вже готується поле для того, що "краще торгувати з Росією, а не воювати". Про це в кулуарах натякають і багато західних дипломатів, які вказують на уповільнені реформи в країні, корупцію і небажання самого українського правлячого істеблішменту змінювати рентну систему влади і монополій. Однозначно можна сказати, що друге півріччя 2016 року і найближчі роки будуть дуже складними, і, в залежності від розвитку політичної ситуації в країні, можливі наступні сценарії: 1. Зближення з західними структурами. Інтеграція України в інституції ЄС та НАТО. Даний сценарій є малоймовірним, оскільки нинішнє українське керівництво не зацікавлене в інституційному будівництві і переході на європейський рівень державного управління. Президенту зручно працювати в умовах ослаблених корупцією та неформальною політикою інститутів влади, використовуючи прийоми клієнтелізму і тиску з боку правоохоронної системи. До того ж, існують і об'єктивні чинники в самому ЄС – це і нелегальна міграція, падіння економічного розвитку, вихід Великобританії з ЄС, зростання націоналізму та екстремізму. Звичайно, зростання євроскептицизму в Євросоюзі, криза єврозони, і побоювання з приводу масової міграції навряд чи поставлять питання про розширення ЄС на порядок денний у найближчому десятилітті. А останній саміт НАТО у Варшаві показав, що Україна розглядається все більш виразно як театр потенційних військових дій між НАТО і РФ. 2. Нормалізації відносин з РФ – повернення України до політики багатовекторності. Другий сценарій розвитку ситуації можливий при досягненні геополітичного консенсусу між РФ і Заходом, в результаті якого Вашингтон і Брюссель будуть грати за новими правилами, визнають право РФ впливати на пострадянський простір, в тому числі і на Україну. У такому разі, питання з анексією Криму Росією буде закрите, а конфлікт на Донбасі буде врегульовано за Боснійським сценарієм (це призведе до федералізації країни, чого так прагне Кремль). В нинішніх умовах РФ і Захід поки що далекі від досягнення консенсусу, і, з урахуванням зміни влади у Вашингтоні, ще не ясно, якими будуть підходи до вирішення українського кризи нової адміністрації США. Варто відзначити той факт, що в нормалізації відносин зацікавлені "економічні двигуни" ЄС – Німеччина і Франція. Зокрема, посольства ФРН і Франції, а також німецькі партійні фонди відкрили ряд програм співпраці і діалогу між російськими і українськими молодіжними організаціями, лідерами громадської думки. З російського боку також вже запущені програми по виробленню діалогу з українськими партнерами, і вони направлені на роботу в експертному середовищі. 3. Радикальний сценарій – відновлення активних бойових дій на Донбасі. В нинішніх умовах це один з вірогідних сценаріїв розвитку ситуації, який допоможе Президенту Порошенко відсунути на задній план економічні проблеми і проблеми з реформами. Але, з іншого боку, активізація бойових дій вдарить по іміджу Порошенка і його можливості домовлятися з західними партнерами, у яких також спостерігається бажання почати заробляти на Росії. Саме економічні витрати, спричинені санкціями проти Росії, і змушують західних лобістів і російських агентів впливу більш жорстко тиснути на національні уряди та українських представників. 4. Грузинський сценарій - перемога проросійських політичних сил. Сценарій можливий через кілька електоральних циклів, оскільки на даному етапі проросійська опозиція розрізнена, ослаблена внутрішньопартійної конкуренцією і відсутністю нових обличь. Інші політичні сили, які в латентній формі симпатизують Кремлю, будуть націлені на дострокові вибори в парламенті, щоб посилити свої позиції і представництво в структурах влади. В цілому, відкат у бік Росії може відбутися через повільне реформування країни, яке дуже часто відбувається під тиском західних партнерів і кредиторів. У кулуарах від західних дипломатів можна почути, що в Україні за півтора роки навчилися дуже добре розмовляти мовою реформ, але насправді реального просування дуже мало. Складна економічна ситуація створює умови для протестних настроїв у суспільстві. На цьому тлі можливий ріст не тільки радикальних і популістських партій, але і партій прагматичного спрямування, які пропагують відновлення торговельних та інших відносин з РФ. Прихід опозиції до влади в Грузії багато в чому базувався на виробленні прагматичної економічної політики з усіма партнерами, включаючи і Росію. І, нарешті, слабка дипломатія, яка не змогла в повному обсязі конвертувати в інтересах держави консолідовану позицію Заходу (один з небагатьох прикладів — провал безвізового режиму з ЄС). В умовах зміни геополітичної порядку Україна ризикує залишитися один на один з Кремлем, який буде проштовхувати сценарій створення федеративної України в посткримських кордонах.

Політична конкуренція

Кремль вирішив розіграти "карту Савченко" на Донбасі: що стоїть за гучними заявами нардепа і ватажка ДНР

Ватажки незаконних ДНР і ЛНР досить по-різному відреагували на заяву народного депутата України від "Батьківщини" Надії Савченко про намір провести з ними переговори. Олександр Захарченко, який раніше погрожував Савченко вбивством, несподівано змінив риторику і заявив, що "така зустріч відкриває нові можливості". Ігор Плотницький, втім, відреагував досить скептично. Що стоїть за зміною тональності заяв Захарченко, і як Кремль планує використовувати "фактор Савченко" на Донбасі, – думка для "Апострофа" старшого аналітика МЦПД Анатолія Октисюка. З моменту початку війни на сході України Кремль не визнає себе стороною конфлікту і докладає максимум зусиль для того, щоб посадити за стіл переговорів українське керівництво і ватажків незаконних "республік". Для Москви важливо не тільки послабити санкційний тиск Заходу, але і далі позиціонувати себе в ролі міжнародного арбітра, який відіграє провідну роль у геополітичній грі на пострадянському просторі. Російські дипломати і агенти впливу на всіх можливих майданчиках доносять інформацію про те, що українська криза – це "результат державного перевороту, який трансформувався в громадянську війну". Тому в Кремлі вважають, що домовлятися про параметри врегулювання конфлікту на Донбасі потрібно українській владі і ватажкам ОРДЛО. Вже два роки офіційна київська влада не йде на прямі переговори з бойовиками, щоб не сприяти суб'єктним оформленням та легітимації ДНР/ЛНР. Представники партії війни, як, наприклад, секретар РНБО України Олександр Турчинов, і зовсім відкидають будь-яку комунікацію з бойовиками, кажучи про те, що з терористами не може бути ніякого діалогу. Тому всі політичні питання вирішуються в рамках так званого "нормандського формату", де Росія де-факто грає роль сторони конфлікту, хоча всіляко це заперечує. Однак інформаційне поле в Україні змінилося після того, як на свободу вийшла Надія Савченко, яка відразу ж почала просувати меседжі для української аудиторії, співзвучні з кремлівськими. Наприклад, про необхідність ведення прямих переговорів з представниками ДНР/ЛНР і поетапне зняття санкцій з РФ. Після обміну Савченко на російських ГРУшників багато російських експертів і аналітиків, з тих, що працюють на Кремль, так само як і ліберали, прогнозували, що, перебуваючи в Києві, вона буде виконувати для Росії роль "корисного ідіота". Судячи з усього, багато в чому так і вийшло. Одним з останніх гучних заяв Савченко стали її слова про намір зустрітися з ватажками незаконних республік і навіть натяк на те, що така зустріч могла відбутися. При цьому реакція на ці заяви, яка негайно послідувала з окупованих Донецька і Луганська, була різною. Так, 16 липня ватажок ДНР Олександр Захарченко заявив про те, що дії і риторика народного депутата від фракції "Батьківщина" Надії Савченко "відкриває нові можливості". "Якщо влада України і президент збираються знищити Донбас війною та економічною блокадою, то Савченко відкритим текстом заявляє, що хоче домовлятися з нами", - підкреслив Захарченко. Однак ще в травні Захарченко погрожував "шльопнути" Савченко при першій же можливості. У свою чергу ватажок ЛНР Ігор Плотницький саркастично коментував заяву Савченко про таємну зустріч. "Мені зрозуміло прагнення початківця-політика і депутата Надії Савченко привернути увагу до своєї діяльності за допомогою сенсаційних заяв", - зазначив він. Отже, судячи по зміні ставлення Захарченко до слів української льотчиці та народного депутата, з допомогою Савченко Кремль вирішив відпрацювати працездатність меседжів примирення. Причому не тільки в підконтрольному української влади просторі, але і провівши замір суспільної думки на окупованій бойовиками території Донецької області. Те, що ватажок ДНР вже Савченко розглядає не як ворога, а як потенційного парламентера, є результатом профілактичної бесіди, яка, за чутками, була проведена помічником президента РФ Володимира Путіна Владиславом Сурковим в кінці червня (при цьому підключення до можливих переговорів Плотницького поки відкладається через його конфлікт з Сурковим). Якщо виявиться, що прихильників сценарію "примирення через Савченко" виявиться достатня кількість, як в Україні (враховуючи перше місце Надії за рівнем довіри серед українців, її риторика буде все більш затребувана), так і на окупованому Донбасі, де чекають рішення економічних проблем і припинення війни, у Москві можуть зробити ставку на можливі переговори Савченко-Захарченко як на один з можливих (якщо не головних) способів врегулювання конфлікту на Донбасі на російських умовах. Після таких переговорів може відбутися активізація тиску Росії щодо закону про вибори на Донбасі, конституційних змін і ін. Чи так це насправді - покаже найближчий час.

Міжнародна політика

Заколот у Вірменії: як мало не вперше збіглися позиції Путіна і Порошенка

17 липня, наступного дня після невдалої спроби перевороту в Туреччині, світ вразила чергова гучна пригода: у Вірменії відбулася спроба заколоту. Правда, як виявилося, його масштаби значно менші, ніж турецькі події – бунтівники "лише" захопили будівлю поліцейської дільниці в Єревані. Про те, що змусило групу озброєних вірмен влаштувати інцидент зі стріляниною, вбивством і захопленням заручників у столиці країни -  в статті експерта з близькосхідної політики МЦПД Євгена Духовича для видання «Апостроф». Минулий уікенд виявився багатий заколотами. Спрогнозувати такі події здебільшого неможливо: навіть спостерігаючи всі передумови, аналітики зазвичай міркують в умоглядних термінах – "може, буде, а може, й ні". І раптом – було. У Туреччині було так, що весь світ не спав, клікаючи F5 і прокручуючи пальцем тачпад, а у Вірменії - так, злегка гримнуло. Ну, захопили поліцейську ділянку, одного вбили, вісьмох взяли в заручники, вимагають відставки президента.. Здавалося б, на тлі Туреччини – неприємне, але не критична подія. Переживуть. Але чому саме позавчора, так синхронно з подіями в Анкарі і Стамбулі? Хто ці неголені люди з "калашами" зразку 1981 року? Який такий "Установчий парламент"? Що, у Вірменії парламенту немає? Спробуємо розібратися. Справа в тому, що криза довіри до влади, очолюваної президентом країни, лідером республіканських консерваторів Сержем Саргсяном, – вже давно не секрет не тільки для самої Вірменії, але і для решти світу. Фактично вірменське суспільство розколоте на два різновеликі табори: "пасивна" більшість, яка загалом виступає за орієнтацію на Росію в зовнішній політиці та економіці, і пасіонарна меншість, що вимагає визнати факт васальної залежності Вірменії від Росії і необхідність це змінити, рухаючись у бік європейських цінностей. Загальне в цих двох груп одне: розуміння того факту, що головний для вірменського товариства фактор останніх двох десятиліть – питання визнання незалежності Нагірного Карабаху (НКР) як окремої союзної вірменської держави – фактично відкладений на дальню полицю. А винуватцем цього є саме Саргсян. Є і третя, вкрай нечисленна група ультранаціоналістів-ветеранів Карабаської війни, які вважають, що всі нинішні офіційні особи, як у Вірменії, так і в НКР, – відступники, які здають позиції і території Азербайджану. Їхня програма проста: війна до останнього патрона, нехай навіть цих патронів не так багато (і, треба зізнатися, переважно надходять у вірменські військові частини з російських військових складів). Саме ці люди та їхній лідер, затриманий два місяці тому за перевезення в багажнику автомата "Калашников" зі 120 (!) патронами Жирайр Сефілян, стали головними фігурантами заколоту, який влада у Вірменії в цю хвилину намагається втихомирити без зайвих жертв. Виходить, правда, поки не дуже.   Події останніх кількох місяців: квітнева угода про припинення вогню, підписана після чергової "чотириденної" війни, травнева зустріч у Відні Мінської контактної групи з урегулювання конфлікту в Карабаху (не плутати з Мінською групою імені Кучми і Захарченка) і, найголовніше, заява головного глашатая якби союзної вірменам Росії Лаврова про те, що РФ прагне до мирного врегулювання і вітає бажання Азербайджану обговорити реальний спецстатус для Карабаху після звільнення ЗС Вірменії "поясу безпеки" навколо НКР – все це запевнило націоналістів у тому, що їх зрадили. Зрадили всі: Росія, президент Саргсян, міжнародні переговорники і навіть Іран, який, традиційно підтримуючи Вірменію на словах, насправді усунувся від вирішення конфлікту. Логічний ланцюжок у голові в тих, для кого злочинна сама думка про переговори з азербайджанцями, склалася - спочатку Саргсян заблокував у парламенті закон про визнання Вірменією незалежності НКР (який сам по собі був би casus belli для Азербайджану, до речі), потім Лавров і Порошенко (так! наш тут теж відзначився) заявляють про свою підтримку територіальної цілісності Азербайджану, і як остання крапля Саргсян у Санкт-Петербурзі за столом з Путіним домовляється з Алієвим про мирний процес, нехай і злегка "крізь зуби". Треба визнати, побоювання вірменських змовників, чий путч, мабуть, буде закруглений в найближчі години/дні (ну, скільки можна сидіти у відділенні поліції без їжі з пораненими заручниками?), - небезпідставні. Судячи з усього, Росія, без якої, як відомо, не трапляється ні один пострадянський конфлікт, вирішила змінити фаворита в цій суперечці і замість "безперспективної" Вірменії, котра сосе військову і грошову допомогу на рішення безперспективної справи (воювати за Карабах Росія чітко відмовилася: "наш союзник по ОДКБ є Вірменія, а не НКР"), поставити на квітучий нафтовий Азербайджан. Чиї тимчасові грошові труднощі, до речі, не завадили провести етап Формули-1 в Баку, купити в України 10 транспортників Ан-178 (молодець Порошенко!) і взагалі поводити себе як цивілізований гравець. Позиція Азербайджану в довгостроковій перспективі виграшна: у Вірменії немає ресурсів далі боротися за Карабах без Росії, а в Росії немає бажання вирішувати цей конфлікт на чию б то не було користь безкоштовно. Жирайр Сефілян і його соратники з "бунту зневірених" не врахували одну просту річ – торговці зброєю більше люблять тих, хто платить за рахунками. Цікаво, що в цьому контексті позиції Росії та України щодо Нагірного Карабаху дивним чином збігаються – чи не вперше за довгий час.

Міжнародна політика

Як заповідав Ататюрк: причини і наслідки невдалого перевороту в Туреччині

Минулої ночі весь світ із завмиранням серця вдивлявся в екрани комп'ютерів, планшетів і телефонів – вперше в новітній історії ми всі спостерігали спробу військового перевороту в прямому ефірі. Причому відбувався цей переворот, або, вірніше сказати, з урахуванням провалу - заколот військових, - в Туреччині, країні з давніми традиціями насильницького повалення урядів людьми в погонах. Адже за задумом батька-засновника Турецької республіки Мустафи Кемаля Ататюрка, саме армія покликана оберігати світський характер і демократичні цінності країни. Які причини і можливі наслідки невдалого перевороту в Туреччині, "Апострофу" розповів експерт з близькосхідної політики Міжнародного центру перспективних досліджень Євген Духович. Twitter, Facebook, Periscop – завдяки сучасним технологіям всі ми стали практично учасниками подій. І почасти саме цей ефект присутності зумовив відсутність міжнародної підтримки. Тому що ніхто з пристойних світових лідерів ніколи не підтримає танки на вулицях, котрі вийшли скинути демократично обраного президента. Нехай навіть він самодур і ісламіст. Військові змовники, які намагалися вночі захопити владу в країні, навіть встигли оголосити по двом телеканалам, що Ердоган і уряд були позбавлені влади, перекрити мости через Босфор і атакувати за допомогою двох вертольотів будівлю парламенту в Анкарі. У результаті всіх цих подій близько 100 людей загинули і близько 1000 (за іншими оцінками - більше) отримали поранення. "Безкровний заколот" на користь збереження світського ладу перетворився у вуличні бої військових з поліцією. Загинули цивільні особи, і десь в 3 години ночі стався перелом. Люди вийшли на вулиці, оточили танки і розмахуючи національними прапорами запропонували військовим забиратися. Не встигнувши толком початися, все було скінчено. Хоча, треба визнати, підстави виступити у військових були. Починаючи з моменту свого приходу до влади в 2003 році, Ердоган послідовно намагався обмежити владу військових, проводив арешти серед генералітету під надуманими приводами змов, звинувачуючи їх у співпраці то з Іраном, то з курдами, а останнім часом стало популярно клеймо "співчуває ІД". У середовищі військових невдоволення було постійним, і дійшло до того, що просування по службі до звання генерала автоматично означало потрапляння "на олівець" турецьких спецслужб з клеймом "потенційно неблагонадійний". Дрейф Ердогана від помірного демократичного ісламізму до авторитарного президента з замашками "Сонця Нації" - не по душі багатьом в Туреччині, в тому числі і впливовому прошарку турецьких інтелектуалів, чиїм ідеологічним і духовним лідером з деякими застереженнями (зважаючи на його релігійність) можна назвати Фетхуллу Гюлена – політичного біженця, проповідника і просвітителя, який проживає в США. Однак Гюлен у своїй ранковій заяві чітко сказав, що він за мирну зміну влади, нехай навіть нинішній уряд не заслуговує добрих слів від свого народу. І тут якраз треба сказати два слова про народ. Справа в тому, що, незважаючи на "закручування гайок" у сфері цивільних свобод, підтримка Ердогана, особливо за межами великих міст типу Анкари і Стамбула, справді велика. Певні паралелі з Путіним, скажімо так, напрошуються. На минулих виборах у листопаді партія Ердогана отримала 46%, і це були саме голоси глибинки і вихідців з сільської Туреччини, які проживають у містах – релігійних людей, котрі в принципі не схильних бунтувати і не особливо переживають з приводу арештів якихось там стамбульських журналістів, котрі "розгойдують човен". Громадянська війна з курдами на південному сході Туреччини, "Туреччина в кільці ворогів", сирійські біженці, що хлинули через кордон - все це згуртувало населення навколо Ердогана, і, треба визнати, він цим уміло скористався. Закликавши вночі своїх прихильників вийти на мирний вуличний протест, він фактично перетворив бунтівників з "визволителів" на "загарбників", які, до того ж, не змогли утриматися від кровопролиття. Ну і бомбардування з вертольоту будівлі парламенту очок військовим не додали. Що далі? А далі - суди, довічні терміни, подальше посилення президентської влади. Деякі мої турецькі друзі прямо кажуть, що більше від цієї ситуації виграв сам Ердоган, який дискредитував свого, по суті, головного опонента – армію. В одному я певен – Ататюрку все це точно не сподобалося б. Оригінал публікації