Зовнішня політика

Експерти МЦПД взяли участь у панельній дискусії ""Вирішення української кризи: засвоєння уроків минулого - погляд у майбутнє"

05.10.2018
img1
Прес-служба МЦПД
Міжнародний інститут миру, Інститут Карла-Реннера та Платформа для діалогу та вирішення конфліктів у співпраці з Міжнародним центром перспективних досліджень провели спільний захід на тему: "Вирішення української кризи: засвоєння уроків минулого - погляд у майбутнє". Конфлікт на Сході України уже наближається до чотирьох річної тривалості, та все ще далекий від врегулювання. Мінські угоди сприяли деескалації та інституціоналізації конфлікту, але не змогли забезпечити відновлення миру та навіть тривале стійке перемир'я, не кажучи вже про врегулювання причин конфлікту. Конфлікти на такому етапі можуть тривати невизначений час, що створює значні ризики для безпеки та стабільності в регіоні.

Вузький або ж однобокий погляд на причини конфлікту призводить до неефективності пропонованих шляхів його врегулювання та загрожує досягненню сталого миру в регіоні. Україна потребує інноваційного підходу, а також найкращого міжнародного досвіду та практики врегулювання конфліктів, активних зусиль по миробудівництву як на міжнародному, так і на локальному рівнях.

Чи можуть Західні Балкани, які стали важливою ареною для міжнародних гравців у сфері миробудівництва слугувати моделлю інструментів і концепцій для побудови миру в розірваних війною суспільствах? Може бути створена експертна платформа, яка поєднуватиме українських та міжнародних експертів з миробудівництва (з компетенцією щодо ситуації у Західних Балканах) для дослідження, розгляду та передачі позитивних прецедентів для відновлення миру з усієї колишньої Югославії. Відповіді на ці на інші питання шукали експерти Міжнародного центру перспективних досліджень під час панельної дискусії, що відбулася в Міжнародному інституті миру (Відень, Австрія) разом із міжнародними колегами, а саме:

Горан Божицевич, співзасновник та нинішній директор Miramida Centar - регіональної платформи обміну досвідом миробудівництва в Грозняні-Грісіньяна (Істрія, Хорватія);
Міруна Тронкота, Відділ міжнародних відносин та Європейських досліджень при Національному університеті політичних наук та державного управління (SNSPA), Бухарест;
Ганс Свобода (Президент Міжнародного інституту миру, Відень, колишній MEP);
Ян Маринус Вірсма, Інститут Клінгендаля, Нідерланди.
 
 

Фото заходу: 

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Зовнішня політика України: результати 2018 року та перспективи на 2019 рік

2018 рік став ще одним важким роком для України та, зокрема, для її зовнішньої політики. Відсутність прогресу у реформуванні країни ставить суворі обмеження щодо її можливостей на міжнародній арені. Як наслідок, найважливіші проблеми на порядку денному - тривалий конфлікт на Донбасі, напружені відносини з сусідами, недостатня міжнародна підтримка - залишилися невирішеними або погіршилися. Як і в попередні роки, Україна залишається в сірій зоні європейської безпеки, маючи низький рівень ефективності та демократії, які контрастують з риторикою щодо членства в ЄС/НАТО. Схоже, що останнім часом ситуація погіршується також через зміни в стратегічному середовищі. Світ стає більш схильним до жорсткої влади та менш демократичним, тоді як міжнародна політика набагато ближче до гри з нульовим результатом, ніж це було п'ять років тому. Ці тенденції не є сприятливими для таких країн, як Україна – середньої держави зі слабкою економікою в складних умовах.  Україна, зі свого боку, несе відповідальність за прийняття ряду важливих рішень. Поточна міжнародна позиція країни далеко не найкраща. Основні результати 2018 року Поряд з основними напрямками зовнішньої та безпекової політики України в 2018 році відбулося декілька важливих подій. Серед них: зміни у військовій операції від АТО до функціонування об'єднаних збройних сил на Сході країни відповідно до прийнятого Закону про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях (далі - Закон про Донбас), що супроводжувалися переговорами про можливу миротворчу місію; високе напруження у відносинах із західними сусідами; подальше погіршення відносин з Росією призвело до не продовження Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією (далі - Великий договір); Азовська криза; та подальше введення воєнного стану в Україні; початок поставок летальної зброї з США; Інтенсивна риторика щодо співпраці з НАТО та ЄС призвела до голосування парламенту за внесення конституційних поправок, що передбачають наміри України приєднатися до обох організацій. Закон "Про Донбас", який набрав чинності 24 лютого, мав закріпити зусилля України в областях колишньої антитерористичної операції. Останній був змінений на Операцію об'єднаних сил 30 квітня. Закон був введений для вирішення правових питань, пов'язаних з поточною військовою операцією, і, як це скоро стало очевидним, не спроможний вирішити конфлікт. З часом, шанси швидкого і ефективного врегулювання конфлікту зменшуються. До кінця 2018 року стало зрозуміло, що ідея миротворчої місії ООН, яку так багато обговорювали рік тому, складніше здійснити, ніж здавалося спочатку. Конфлікт на Східній Україні,  швидше за все, повторить шлях інших пострадянських заморожених конфліктів, надаючи Росії інструменти для дестабілізації, часткового контролю та підриву ефективності держави в цільових країнах. Міжнародне середовище конфлікту, здається, залишається досить стабільним, тому що європейці та американці прагнуть мінімізувати ризики ескалації та лишити конфлікт неінтенсивним. Поточний мілітаризований конфлікт більше породжує попит на ідеологію щодо “згуртування народу під прапором країни", яка активно впроваджується в Україні в останні місяці. Це вже вплинуло на відносини із західними сусідами, найбільш явно з Угорщиною та Польщею; і, ймовірно, впливатиме на них і далі. Закон про освіту, прийнятий парламентом 5 вересня 2017 року, викликав негативну реакцію Угорщини, яка з тих пір фактично перешкоджає зближенню України з НАТО. Подальша ескалація напруженості була викликана питаннями громадянства: в угорському консульстві в м. Берегове було зафіксовано випуск угорських паспортів для громадян України. Слідом за дипломатичним скандалом, також стало очевидним, що Україна потребує більш комплексного підходу до питань подвійного громадянства. Крім того, 6 лютого український парламент прийняв постанову, якою засуджується прийняття змін до Закону про Інститут національної пам'яті в Польщі. Це сигналізувало про ще один раунд польсько-українських зіткнень щодо історичних питань, які в даний час супроводжуються зростаючим впливом правих ідеологій в обох країнах. Суть цих подій - погіршення двосторонніх відносин України з її західними сусідами. Ця тенденція, здається, є довгостроковою і завдає шкоди європейським та євроатлантичним прагненням України. Що стосується відносин України зі своїм східним сусідом, Росією, то ситуація не покращилася. Рік ознаменований постійними дискусіями про долю Великого договору. У квітні президент Порошенко запропонував денонсувати конкретні статті Договору, але вже у вересні було прийнято рішення не продовжувати Договір на наступний десятирічний період (як це передбачено в статті 40). Крім того, відповідний закон був схвалений парламентом пізніше у грудні. Договір був частиною величезної нормативної бази двосторонніх відносин, загальним обсягом понад 450 угод. Близько 40 з них припинено з 2014 року. Одночасно з санкціями,  Одночасно з санкціями, запровадженими Україною проти Росії, ослаблення нормативної бази залишається одним з небагатьох інструментів, які Україна вживає в спробах змусити Росію змінити свою політику. У 2018 році відсутність довгострокової стратегії боротьби з Росією зробила більшість кроків України неефективними, затратними та ризикованими. Ризики стали особливо очевидними у грудні, коли вибухнула криза навколо Азовського моря та Керченської протоки. Три українські кораблі з 24 матросами були розстріляні та захоплені російськими військово-морськими силами, які намагалися дістатися до Азовського моря через Керченську протоку. Російські дії порушили норми міжнародного права, зокрема, Статут ООН та Конвенцію з морського права, а також Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, підписаний у 2003 році. Реакція України була більш рішучою, ніж навіть у 2014 році та передбачила запровадження воєнного стану, проте це супроводжувалося жорсткими політичними дискусіями в парламенті. Оскільки вплив військового положення незрозумілий, очевидно, що наприкінці року відбудеться ще один пік ескалації, здатний вплинути на майбутні президентські вибори. Відносини з США залишилися ще одним пріоритетом зовнішньої політики України. Кримська декларація, видана Державним департаментом 25 липня, була з ентузіазмом сприйнята в Україні. Документ містить концепцію, що Сполучені Штати знову підтверджують свою відмову, як політичну, визнати твердження Кремля щодо суверенітету над територією Криму. Це також стосується Уельської декларації 1940 року, яка сформувала схожу позицію щодо окупації балтійських країн СРСР. Адміністрація Президента Трампа, здається, не займає позиції, яка буде сильно відрізнятись від позиції Обами, але одна різниця стала очевидною. 1 березня Державний департамент схвалив постачання протитанкових ракет FGM-148 "Javelin" в Україну. Довгоочікуваний хід був сприйнятий у Києві як ознака американської підтримки в українській війні проти сепаратистів на сході країни з підтримкою Росії. Президент Обама не хотів затверджувати постачання зброї до України з різних причин, особливо через страху щодо ескалацією конфлікту. Дії Росії містилися скоріше в санкціях, ніж в озброєнні України. Президент Трамп взяв більш рішучу позицію. На 2018 рік було виділено з  бюджету 350 млн. дол. США на військову допомогу Україні. Наступне рішення мабуть було непростим, воно стосувалося схвалення постачання ракет "Javelin" FGM-148 на суму 47 мільйонів доларів і постачання снайперських гвинтівок "Barret М107А1" у 2018 році становило 41,5 мільйонів доларів. Ці цифри не дуже високі: загальна вартість експортованої американської зброї в усьому світі становила близько 42 мільярдів доларів у 2017 році, а постачання до Ізраїлю, що є найпопулярнішим отримувачем американської зброї, перевищило 3 мільярди доларів. Але все-таки це може стати важливим кроком надалі. Забезпечення України ракетами Javelin, звичайно, демонструє певну підтримку з боку США, але набагато ефективніша стратегія має основуватись на неодноразову передачу зброї в рамках певного періоду часу або навіть без терміну придатності. На відміну від одноразового постачання навіть досить складної та/або дорогої зброї, систематичні запаси здатні стати потужним інструментом, що стримує. Якщо Україна буде постійно отримувати американську зброю, сила стримуючого сигналу для Москви буде максимальною. Відлякування Росії неминуче передбачає риторику щодо членства в НАТО та ЄС з боку українських чиновників. Оскільки риторика стає більш наполегливою, Україна навряд чи наближається до того, що було визнано головним зовнішньополітичним пріоритетом. Відсутність реформ, які б запровадили стійку демократію, верховенство права та економічну ефективність, обмежує можливості України щодо членства в ЄС чи НАТО. У той же час, європейський та євроатлантичний дискурс зовнішньої політики України вже став домінуючим, і в 2018 році отримав додатковий поштовх через процес внесення конституційних змін, розпочатий Президентом. Вони хочуть перетворити прагнення України щодо членства в ЄС та НАТО у конституційній нормі, намагаючись зробити цей стратегічний курс незворотнім. У певній мірі цей крок можна розглядати як символ зовнішньої політики України в останні роки. Декларації проєвропейського вибору країни супроводжувались погіршенням відносин із сусідами на Заході, тупиком у врегулюванні конфлікту на Донбасі та зростаючою апатією з боку великих держав. Чи буде щось змінюватися в наступному році? Установки на 2019 Роки президентських виборів, як правило, в Україні проходять бурхливо. Дві виборчі кампанії наступного року можуть зробити зовнішню та безпекову політики заручниками внутрішньої політичної боротьби. Особливості, які, безумовно, зберігатимуться незалежно від того, хто виграє вибори, є структурними для зовнішньої політики України.  Вони включають в себе наступне. По-перше, Україна залишиться в сірій зоні регіональної  безпеки. Брак союзників та гарантій безпеки є ключовою ознакою стратегічного середовища України, і, швидше за все, ця ситуація збережеться. Близько двох десятків держав проголошені президентами України в якості "стратегічних партнерів", але ці країни не гарантують безпеку України. По-друге, Україна буде стикатися з асиметрією майже у будь-яких двосторонніх відносинах. Довготривале ослаблення, тривалі періоди дестабілізації, непослідовність зовнішньої політики зробили Україну вразливою не тільки перед сильнішою державою (Росією), але й меншими сусідами, які є членами НАТО та ЄС. Управління в умовах асиметрії вимагає спеціальних навичок, у тому числі вміння вести багатосторонні переговори, а тому може вимагати нових підходів до української дипломатії. По-третє, покращення зовнішньої політики залишається важливим. Закон «Про дипломатичну службу», який був прийнятий 07 червня і набрав чинності 12 грудня, є лише першим кроком у цьому напрямку. Зовнішньополітична бюрократія України залишається в основному неефективною, підпорядкованою питанням внутрішньої політичної боротьби. Ці проблеми також повинні бути вирішені. Зокрема, на порядку денному зовнішньої політики, швидше за все, будуть домінувати спроби вирішити конфлікт у Донбасі. Багато чого буде залежати від того, чи зможе новий президент змінити позицію Росії та зміцнити міжнародну підтримку для України, будь то в Нормандії, Будапешті, чи в будь-якій іншій площині. Релігійні питання, швидше за все, будуть впливати на виборчі кампанії, оскільки Українська Православна Церква буде рухатись до автокефалії. Але їх вплив на зовнішню політику в майбутньому році залишатиметься обмеженим. Використання релігійних, мовних та національних питань може стати частиною довгострокової стратегії боротьби з Росією, але залишається питання, чи буде це хороша стратегія. Україна повинна зробити все можливе, щоб налагодити відносини з Угорщиною та Польщею до стану нормальних. Продовження конфліктів на історичному та лінгвістичному підґрунті грає проти інтересів усіх, але, перш за все, проти українських інтересів. Наміри вступити до ЄС та НАТО будуть як і раніше головними зовнішньополітичними гаслами для будь-якого президента України. Питання в тому, наскільки швидко Україна наблизиться до реальної співпраці з обома сторонами. Це питання, здається, є основоположним для зовнішньої політики країни. Можливі сценарії Вибори в наступному році відкриють деякий простір для припущень і передбачень. Хоча ще важко сказати, хто буде переможцем президентських та парламентських кампаній, різноманітні результати можуть бути зведені до трьох основних сценаріїв. Сценарій з діючим керівництвом. За цим сценарієм нинішній президент на посаді переможе на виборах і збереже владу в Україні. Його контроль над парламентом, швидше за все, зменшиться, але, як правило, він зможе здійснювати зовнішню політику та політику безпеки на свій вибір. Цей вибір буде нагадувати поточну стратегію. Конфлікт на Сході буде заморожений, а конфлікт з Росією поступово «притупиться», як частина внутрішньополітичного порядку денного України. Подальша розбудова лінії «національної ідентичності» призведе до напружених відносин з західними сусідами. Намір України приєднатися до ЄС та НАТО буде домінувати у зовнішньополітичному дискурсі; однак залишиться невиконаним і через п'ять років. Сценарій з президентом, готовим вести переговори з Росією. Такому президенту буде дуже складним здійснити стратегію, спрямовану на досягнення консенсусу з Кремлем, оскільки значна частина українського суспільства сприймає будь-які переговори як знак капітуляції. Але якщо така стратегія буде застосована, мир на Сході стане найціннішим результатом. Питання про те, чи матимуть вони результатом всебічне врегулювання конфлікту є відкритим, оскільки цей конфлікт є частиною більш широкого зіткнення інтересів. Проте повернення контролю над територією та кордоном України буде можливим. Визначення методів роботи з Росією буде центральною частиною зовнішньої та безпекової політики. Сценарій з перемогою правих/радикальних сил. Хоча це малоймовірний сценарій, він все одно можливий. Можливо також, що будь-який обраний президент схильний приймати більш радикальну і більш праву позицію, як це часто трапляється в країнах, які переживають війни або затяжні військові конфлікти. Якщо це буде так, то найбільш імовірним результатом зовнішньої політики буде погіршення відносин із Заходом, серія криз у відносинах із західними сусідами України та ескалація відносин з Росією. Зовнішня політика такого президента буде більш схильна до ризику та, швидше за все, буде більш ізольованою. Багато чого буде залежати від дотримання демократичних стандартів та дня виборів. Можливі махінації,  неприйняття результатів за участю конкуруючих партій чи насильство значно підривають легітимність майбутнього президента, зменшують підтримку з боку Заходу та тим самим ускладнюють зовнішні виклики для нього. Висновок Україна опинилась у досить складній міжнародній обстановці, яка буде залишатися такою як мінімум протягом кількох років. Будучи вразливими до численних проблем, не маючи союзників та довгострокової стратегії щодо найбільш нагальних проблем безпеки, Україна де-факто реалізує та, швидше за все, продовжить спеціальну зовнішню політику. Боротьба за державність та незалежність Україні потребуватиме набагато більш творчої, гнучкої та стратегічної зовнішньої політики. Затягнутий конфлікт з Росією, неясні перспективи подальшого поглиблення відносин з західними інституціями та погіршення регіонального сусідства стануть сценою майбутньому президенту України в 2019 році.

Зовнішня політика

Експертний діалог: українсько-словацькі відносини. Вебінар 2

Міжнародний центр перспективних досліджень у партнерстві з Інститутом економічних та соціальних реформ INEKO (Словаччина) ініціювали проведення експертного вебінару, присвяченого обговоренню стану та перспектив відносин між Україною та Словаччиною. «Прагматизм» та «збалансованість» - саме такими словами наразі можна охарактеризувати українсько-словацькі відносини. На відміну від ситуації з іншими західними сусідами України, відносини з Словаччиною не обтяжені «історичним тягарем» та ідеологічними спекуляціями. В той же час, партнерство між двома країнами зумовлене взаємодоповнюваними інтересами, в першу чергу, у безпековій та енергетичній сферах. Однак часто перспективи розвитку стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною є недооціненими, адже існує величезний потенціал до збільшення та поглиблення двосторонньої торгівлі, співпраці в сферах енергетичної, регіональної безпеки та транскордонного співробітництва, а двосторонній механізм захисту прав меншин можуть слугувати моделлю для вирішення цієї проблеми і з іншими країнами. В той же час, Експерти відзначили важливість для обох країн раціонально використовувати існуючий потенціал для співпраці задля посилення стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною. Детальніше з аналізом сучасного стану українсько-словацьких відносин та рекомендацій щодо поглиблення співпраці між Україною та Словаччиною можна ознайомитись в презентаційних матеріалах вебінару: Презентація МЦПД Презентація INEKO Що відбувається у відносинах України та Словаччини? Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) вже вдруге проводить експертну дискусію, присвячену відносинам України з західними сусідами в рамках проекту «Україна та країни Вишеградської четвірки: на шляху до кращого взаєморозуміння та добросусідства». Враховуючи можливі небажані наслідки від існуючих тенденцій, основною метою проведення експертних обговорень МЦПД є пошук спільних дієвих механізмів для нормалізації відносин та добросусідства між Україною та країнами-членами Вишеградської групи. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду.

Зовнішня політика

Керченська криза та дилеми зовнішньої політики України

Азовська криза продемонструвала не тільки уразливість України в морі, ненадійність правових механізмів і довгострокові наслідки окупації Криму, а й типові для Києва проблеми у зовнішньополітичній стратегії. Реакцію наших західних партнерів на те, що сталося - засудження дій Росії і заклик звільнити захоплених моряків - багато наших політиків визначили як недостатньою або навіть сумнівною. Наприклад, заклик глави дипломатії ЄС Федеріки Могеріні до Росії та України бути більш стриманим і зовсім визнали як неадекватну відповідь на реалії, що склалися. Але це реалії - як сприймаємо їх ми, тут в Україні. Київ розраховував на більше. На якій підставі? Цей урок західна дипломатія викладає нам не вперше. Ми чекаємо від Заходу активної підтримки, декларуємо прагнення приєднатися до західних інституцій і організацій (вважаючи себе цінним призом для них), вносимо зміни до Конституції, а рівень підтримки Заходу залишається приблизно таким же, як і в 2014 році. Але ж нам як і раніше ніхто нічого не винен. І навіть закликання про Будапештський меморандум не змінять цього факту. Євросоюзу потрібно, якщо не повне рішення, то заморожування конфлікту на Донбасі і навколо Криму. У відповідь на події 25 листопада біля Керченської протоки, Київ, перш за все, очікує розширення антиросійських санкцій. Але чому ми так наполегливо тримаємося за цей інструмент, який до того ж - частина не нашої, а західної гри проти Росії. В даному ж випадку нам краще залишити ці надії і подумати, що слід зробити самим. Фронт антиросійських санкцій недостатньо міцний, а аргументи України - як і взагалі вся ця ситуація - викликають в Євросоюзі чимало запитань. Багато європейських політиків вважатимуть, що розширення антиросійських санкцій в такій ситуації буде заохочувати ризиковану поведінку Києва. Європейцям найменше потрібно повернення в 2014 рік, коли ніхто не знав, чого чекати далі від російсько-українського конфлікту. Стаття експерта МЦПД Миколи Капітоненка доступна за посиланням:https://realist.online/article/kerchenskij-krizis-i-dilemmy-vneshnej-politiki-ukrainy?fbclid=IwAR1s8tmYOWYqVsKyUMzsiQ0wI6qQAylqaHGWTsDk2-eQ7GAgiv5W9TR5tLI

Зовнішня політика

Три дороги для Британії: чому на шляху до Brexit немає виграшної стратегії

Уряд Великої Британії затвердив угоду про Brexit. Два міністри і держсекретар міністерства у справах Північної Ірландії вже подали у відставку, з різних причин вважаючи угоду неприйнятною. Консерватори збирають листи недовіри до прем’єр-міністра. Так виглядає на практиці реалізація надскладного завдання, яке 17,4 мільйони британців – майже 52% з тих, хто проголосував – поставили перед своїм урядом, підтримавши рішення про вихід країни з Європейського Союзу на референдумі 23 червня 2016 року. Велика Британія приєдналася до Європейських співтовариств у 1973 році. Більше сорока років поспіль поглиблення і поширення інтеграційних процесів в Європі тривало за участі Лондона. І хоча свого часу шлях Британії до вступу в ЄС був нелегким, вийти з союзу сьогодні виявляється не простіше. Однак те, що колись здавалося лише гіпотетичною можливістю – реалізація права виходу з ЄС однією з країн-членів, – зрештою стало реальністю, і ця реальність невпинно наближається, створюючи нову розстановку сил в Європі. Позиції уряду Терези Мей від початку були слабкими. У Лондона надто мало козирів у порівнянні з несподівано єдиним фронтом, який формує решта 27 держав-членів ЄС.Економіка Британії – це 15% економіки ЄС. Але це Лондону, а не решті 27 учасників, потрібно було дбати про умови виходу з Євросоюзу, докладати зусиль і йти на поступки. Бо навіть якщо ці умови не будуть узгоджені до дедлайна, вихід все одно відбудеться. А Brexit без угоди найбільше вдарить саме по Британії. Та й вже сьогодні втрати економіки країни від наслідків рішення про майбутній вихід з ЄС оцінюються у 2,5-3% ВНП щорічно. Процедура виходу створила ідеальні умови для кризи. Час для прийняття рішень – жорстко обмежений. Після активації в березні 2017 року статті 50 Договору про Європейський Союз розпочався зворотній відлік часу, і завершиться він 29 березня 2019 року. Британія вийде з ЄС, з угодою чи без неї. Тому Тереза Мей, захищаючи в Лондоні узгоджені з Брюсселем умови, абсолютно права: простір можливих рішень для Британії звузився до трьох. 1) Вихід без угоди 2) Вихід з тією угодою, яку вдасться укласти на основі досягнутої на експертному рівні 3) Відмова від Brexit. При цьому жодне з цих рішень не є простим. Вийти без угоди – означає втратити всі переваги інтегрованості до європейського економічного простору, залишившись із рівнем, який надається умовами СОТ, і базовим рівнем доступу до фінансових ринків. Покращити умови поточного варіанта угоди, яку представила Мей і яка спровокувала настільки гостру реакцію в Лондоні, буде важко – у Британії бракує переговорних важелів в діалозі з ЄС. Доказом цього стало те, як швидко й одноголосно влітку відкинули план Чекерс. М’який Brexit, якщо взагалі відбудеться, то на умовах ЄС, а не Британії. Це нерадісна новина для Лондона, але це – реальність. Поки що за умовами угоди Британія погодилася на перехідний період тривалістю 21 місяць, а також виплату в бюджет ЄС 39 млрд фунтів в якості "рахунку за розлучення", що багато хто вважає поразкою. Крім того, залишаються далекими від оптимального врегулювання питання безпеки. Якщо з Гібралтаром ситуація простіша, то питання Північної Ірландії стоїть так само гостро. Якщо Британія вийде з ЄС без угоди і відновить контроль над кордоном, то цей кордон фізично з’явиться між Північною Ірландією та Ірландією, чого не хочуть ані в ЄС, ані в Британії. А якщо Лондон, як і обіцяє, залишить прозорий кордон – то це означатиме, що Північна Ірландія буде відірвана від британського митного простору, що, знову ж таки, є неприйнятним для британських політиків. Додатковий політичний тиск, пов’язаний із збереженням територіальної цілісності країни та уникненням ескалації історичних конфліктів, не покращує переговорні позиції британського уряду. І, нарешті, третій варіант, із повторним референдумом містить надто багато ризиків. Чи готові консерватори брати на себе відповідальність за те, що не змогли втілити в життя прагнення більшості, висловлене прямим голосуванням? Що тоді вважати демократією? І головне – чи погодиться Євросоюз зупинити процедуру виходу Британії? Адже Договір про ЄС такої можливості не дає. За ним процедура виходу має завершитися 29 березня 2019 року, без варіантів. "Brexit означає Brexit", – не втомлюється повторювати на брифінгах з цього приводу президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. До того ж євроскептичні настрої, традиційно сильні у Британії, нікуди не зникають, і якщо створити прецедент повторного референдуму, це може закласти міну уповільненої дії під політичну систему країни. Права Тереза Мей і в тому, що справа стосується національних інтересів. Хоча, як і більшість політиків, вона спекулює цим красивим поняттям. Уявлення про те, що відповідає національним інтересам у ситуації, що склалася, суттєво розходяться. М’який Brexit із збереженням членства у спільному ринку ЄС та свободи пересування залишає більше економічних й торговельних можливостей, в той час як жорсткий – надає максимум свободи у світі, де, схоже, знову зростає попит на односторонні дії. Перед ЄС теж стоїть непросте завдання: зробити так, щоб ціна, яку заплатить Британія за вихід, виявилася достатньо великою для попередження подальшого розпаду Союзу, і водночас – зберегти рівень співпраці, який відповідає ступеню реальної інтеграції Єдиної Європи з Великою Британією. Вихід без угоди, схоже, стає грою з негативною сумою, де у підсумку програють всі. Тому шанси на те, що позиційна, важка боротьба за умови угоди триватиме до останнього, залишаються високими. Документи, що супроводжують Brexit, виглядають часом як привезені з далекого минулого. В них можна побачити, з одного боку, обережні сподівання на співпрацю там, де ще вчора панував принцип наднаціональності, а з іншого – традиційну для століть європейської дипломатії взаємну недовіру. Європа, до якої ми прагнемо, стає іншою. Автор: Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Блукаючи в "сірій зоні". Зовнішня політика України напередодні виборів

Формувати і реалізовувати зовнішню політику України ще довго доведеться виходячи з розуміння наших слабкостей. Простір для серйозної передвиборчої розмови на тему зовнішньої політики обмежений кількома базовими істинами і визначається набором простих фактів. Прагнення нагромадити спекуляції, мрії і просто міфи та видати це за зовнішньополітичний курс є цілком зрозумілим, особливо напередодні виборів в країні з непідконтрольними територіями, але, тим не менш, є безперспективним. Факт перший: Україна залишається слабкою і бідною країною. За чотири роки ми не виграли боротьбу на найважливішому фронті - фронті реальних змін в організації життя країни. Можливо, ми навіть віддалилися від цієї мети, вимушено витрачаючи ресурси на оборону. Ясності з тим, що все-таки важливіше і куди варто направляти наші убогі фінансові можливості, так і не з'явилося. Роками ведучи розмови на всіляких круглих столах по двох фронтах - внутрішні реформи і стримування агресії - ми не зробили вибір і не зрозуміли їх взаємному зв'язку, і закономірним підсумком стало розпорошення ресурсів і продовження старих перевірених практик. Україна зберегла колишні знайомі позиції в ключових рейтингах: слабкості держави, якості демократії, конкурентоспроможності і добробуту. Ми, як і п'ять років тому, гібридний не цілком демократичний режим і одна з двох найбідніших держав Європи. Стаття Миколи Капітоненко у виданні Ліга.net, доступна за посиланням: https://www.liga.net/politics/opinion/blujdaya-v-seroy-zone-vneshnyaya-politika-ukrainy-nakanune-vyborov?fbclid=IwAR2d7a8dUDoG4zY66e0pduwUDMGD0uqBJD5JmK95g_M6y6HkOLrD6t3GdCw