Зовнішня політика

Імплементація Угоди про асоціацію: з чого починати?

23.01.2015

Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) 12.06.2014 року провів міжнародну конференцію«Імплементація Угоди про асоціацію: з чого починати?».

 

В роботі конференції взяли участь Ян ТОМБІНСЬКІ – Голова Представництва Європейської Союзу в Україні; Майкл ЕМЕРСОН – Асоційований старший дослідник з питань зовнішньої політки ЄС Центру вивчення Європейської політики, м. Брюссель; Ірина ГЕРАЩЕНКО – Народний депутат України, Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції; Андрій МЕЛЬНИК, заступник Міністра Кабінету Міністрів України; Віктор МАШТАБЕЙ – Доцент Дипломатичної академії при МЗС України, Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Як зазначалося на конференції, Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (УА) за своїм тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-правовим документом в історії України та найбільшим міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним ЄС. Тому, враховуючи широкий спектр питань, який регулюється УА, її положення матимуть вплив на практично усі сфери життєдіяльності українського суспільства. Найголовніше, що УА забезпечить створення зовнішньої рамки для запровадження європейських стандартів та для проведення нагальних внутрішніх системних реформ в Україні.

На думку Василя Філіпчука, Голови Правління МЦПД, варто ґрунтовно та системно підійти до запровадження механізму імплементації наймасштабнішого в українській історії двостороннього міжнародного договору. Для реалізації цього завдання слід скористатися позитивним досвідом європейських країн щодо розробки національного механізму імплементації УА. Враховуючи найкращі практики, розроблені в нових державах-членах ЄС, національний механізм імплементації УА має складатися з двох основних частин: Національної системи координації імплементації Угоди (органи державної влади, відповідальні за імплементацію Угоди) та Національної програми імплементації Угоди.

Володимир Притула, Директор програм з європейської інтеграції МЦПД, зазначив, що попри складну фінансово-економічну ситуацію в державі та розуміючи значний обсяг зобов’язань, взятих Україною відповідно до Угоди про асоціацію, Уряду слід утворити координаційний орган європейської інтеграції, який відповідатиме за реалізацію Програми імплементації УА. Водночас, на його думку, має відбутися перерозподіл повноважень задля концентрації великої частини функцій у сфері європейської інтеграції у рамках такого координаційного органу.

Наразі, кількість завдань та обсяг повноважень і ресурсів, наданих у розпорядження структурним підрозділам ЦОВВ з питань європейської інтеграції, перебувають загалом у серйозному дисбалансі: підрозділи мають багато завдань і мало ресурсів для їх виконання - передусім кадрів.

За умов, коли перелік завдань і функцій чітко не визначено, органи влади не можуть адаптувати свою внутрішню структуру для ефективного виконання їх та досягнення результатів. Без чіткого розуміння функцій, які є складником євроінтеґраційної діяльності, неможливо чітко визначити, які знання та навички потрібні персоналу ЦОВВ для їхнього виконання. Як наслідок, з одного боку функції не виконуються через брак потрібних знань, а з іншого – неможливо забезпечити ефективне підвищення кваліфікації державних службовців, оскільки вони не завжди розуміють, що саме від них вимагається та які знання їм потрібні.

Як зазначила Олена Захарова, Директор Департаменту зовнішньої політики МЦПД, Національна програма імплементації має були розроблена у вигляді державних політик в окремих сферах, що забезпечить системність виконання положень Угоди, а також проведення структурних реформ в окремих сферах.

Натомість, проект програми імплементації УА, розроблений наразі в Україні, не відповідає найкращим практикам, а є переліком acquis communautaire ЄС із зазначенням термінів виконання (що часто просто повторює положення додатків до УА) та відповідальних виконавців.

Державна політика – це «коридор», по якому повинні рухатися державні службовці. «На сьогодні такого поняття в Україні не існує, натомість є радянська система урядових доручень, - сказала Олена Захарова, - відмінність між державною політикою та «політикою урядових доручень» полягає, насамперед, у системності».  Доручення саме по собі вирішує точкові проблеми, але не дає відповіді на системні, фундаментальні питання. Більше того, будь-яке питання можна просто відкласти на невизначений термін через політичну чи будь-яку іншу доцільність просто не давши відповідне доручення. Державна політика покликана змінити існуючий стан речей.

На конференції було детально розглянуто окремі питання розробки державних політик у податковій та банківських сферах.

Зокрема, на думку учасників конференції, Уряд України усвідомлює, що податкова політика та внутрішня податкова система мають стимулювати розвиток підприємництва, в той же час задовольняючи потреби державного бюджету і бюджетів місцевих органів самоврядування.

Одним з основних елементів, які необхідно впроваджувати, є поступове зниження податкового навантаження на бізнес, а саме заміна прямого оподаткування на непряме.

Основним пріоритетом в розробці податкової політики є застосування низьких податкових ставок зі збільшенням податкової бази оподаткування та максимальне зменшення кількості податкових пільг.

Сергій Кіщенко, Керівник юридичного Департаменту МЦПД, зокрема, сказав: «Надзвичайно важливим аспектом під час імплементації положень угоди, буде не піддатись бажанню швидкого  виконання зобов’язань, а розробити помірковану і вивірену програму».

Як приклад, він привів таке: структура акцизного податку на тютюн вже сьогодні в Україні майже повністю відповідає вимогам даної Директиви ЄС. Але ставки цього податку є набагато меншими, ніж прийняті в ЄС.  Ставки акцизного збору в Україні на цигарки з фільтром складає приблизно 20 євро за одну тисячу штук, в той час як нам слід, згідно із зобов’язаннями по УА, підняти їх до рівня 90 євро. Термін, протягом якого підніматиметься ставка, суворо в УА не закріплений та буде визначатися рішення Ради асоціації. Оскільки перехідний термін, протягом якого може відбуватися підняття ставок акцизного збору, може скласти до 10 років, то є можливість підійти до цього питання виважено.

 «Зрозуміло, що при різкому піднятті ставок акцизу відразу до 90 євро,  вартість тютюнових виробів зросте в рази, що неодмінно позначиться як на купівельній спроможності так і на об’ємах контрабанди тютюну, а це, в свою чергу, на об’ємах податкових зборів. Щоб уникнути цих негативних наслідків, необхідно піднімати акциз щороку на 10-15», - підсумував експерт.

«Питання реформування банківського сектору  в контексті імплементації угоди про Асоціацію с ЄС є водночас простим та складним, - так вважає Василь Поворозник, старший економіст МЦПД. - Простим,  тому що у  вітчизняне законодавство в банківській сфері є доволі прогресивним і досить близько відповідає вимогам законодавства ЄС. Частково це обумовлюється тісним співробітництвом України з міжнародними організаціями, зокрема МВФ. У зв’язку з цим, принципи регулювання вітчизняної банківської системи значною мірою синхронізовані з базельськими».

Поза сферою дії УА лишається регулювання Україною закордонних інвестицій українців та, скоріш за все, депозити нерезидентів в українських банках. Аналогічні зобов’язання бере на себе ЄС, однак на практиці рух капіталу вже є лібералізованим з боку ЄС.

Термін, що відводиться на імплементацію Угоди в контексті лібералізації руху капіталу – 4 роки з моменту набрання чинності Угоди.   

Із конкретних заходів В.Поворозник назвав необхідну адаптацію законодавства України до Директиви №94/19/ЄС щодо гарантування вкладів фізосіб (у ЄС відшкодовуються суми до 100 тис. євро); до Директиви №2009/110/ЄС щодо обороту електронних грошей. Аналітик вважає, що емітувати їх зможуть не тільки банки, а ліміти на розрахунки е-грошима доведеться зняти. 

Угода передбачає також те, що Україна і ЄС зобов’язуються не запроваджувати нових обмежень на рух капіталу та поточні платежі і не робити існуючі обмеження більш жорсткими. Єдиним винятком є запровадження захисних заходів строком до 6 місяців, якщо є загроза монетарній або валютній політиці. Варто зазначити, що запровадження таких заходів дозволяється і законодавством ЄС.

Крім того, Україна зобов’язалась вживати заходів щодо подальшої лібералізації руху капіталу до рівня, рівноцінного законодавству ЄС. Така лібералізація є передумовою формування єдиного ринку з ЄС в сфері фінансових послуг.

Результатом лібералізованого руху капіталу може стати скасування обмежень на максимальну відсоткову ставку іноземних запозичень та вимог щодо резервування за короткостроковими запозиченнями для банків, певне зменшення формальностей при залученні іноземного фінансування. Це може спростити залучення іноземного фінансування українськими компаніями та іноземні інвестиції в українські цінні папери. Водночас лібералізація може торкнутися лише руху капіталу з країнами ЄС, і не обов’язково передбачає скорочення бюрократичних процедур валютного контролю.

Подальша лібералізація руху капіталу сприятиме інтеграції української економіки до європейських ринків капіталу, що може збільшити іноземні інвестиції та дозволити громадянам України офіційно інвестувати за кордоном.

На конференції зазначалося, що наслідками імплементації УА в банківській сфері стане:

  • об'єднання українських банків для виживання в нових умовах конкуренції; підписання Угоди сприятиме зниженню кількості кептивних банків, які на сьогодні часто сумнівними інструментами обслуговують інтереси українських фінансово-промислових груп;
  • підвищення прозорості банківського сектору, зокрема в питанні власності 
  • поліпшення якіості обслуговування клієнтів і розширення продуктового ряду або, навпаки, зайняття вузькоспеціалізованих ніш;
  • істотне зниження процентних ставок по депозитах в порівнянні з нинішніми.

 

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Антиросійські санкції: інструкції до застосування

Вже який рік значні дипломатичні зусилля України спрямовані на підтримку режиму антиросійських санкцій, введеного рядом держав у відповідь на окупацію Росією Криму і підтримку сепаратистів на сході України. Цей режим діє вже майже чотири роки, і за цей час збереження поточного об'єму або розширення санкцій стали своєрідним мірилом успіху зовнішньої політики України. Наскільки виправданий цей критерій? Чи залежить режим санкцій взагалі від позиції України? І чого, в принципі, можна досягти за допомогою цього інструменту? Наші звичні відповіді на ці питання, як повелося, повні безпідставного оптимізму і відображають не дуже високий рівень знань практики і статистики останніх десятиліть. Реалії, на жаль, такі, що санкції надзвичайно рідко призводять до досягнення поставлених цілей. Глибше вивчення їх застосування говорить про те, що час від часу вони призводять до результатів, які протилежні очікуваним. І вже зовсім складно уявити собі ситуацію, в якій міжнародні санкції стали б тією чарівною паличкою, що дозволить країні, постраждалій від агресії сусіда, повернути свої території. Проте, в гонитві за простими рішеннями, ми вирішили поставити на санкції багато. Чи виправдана ця ставка? Питання про те, чого ми хочемо досягти за допомогою антиросійських санкцій, має бути в основі будь-якої стратегії, націленої на їх збереження або посилення. Очевидних відповідей тут немає. Хотіти можна послаблення Росії до якоїсь певної міри(до якої саме?); колапсу путінського режиму; стримування військового потенціалу і, таким чином, зменшення ризиків ескалації; повернення Криму або евакуації російської присутності на Донбасі. Можна навіть хотіти того, щоб завдяки санкціям іншим країнам не кортіло повторити "подвиги" Росії. Кожна з цих цілей має на увазі різне використання санкцій, різну риторику в їх захист, різний їх характер і масштаб. Деяких же з цих цілей за допомогою санкцій досягти не можна в принципі. Якщо ж ми, як завжди, хочемо всього відразу, то це погана основа для стратегії, і треба бути готовими не отримати нічого. Не менш важливе питання: чого намагаються досягти за допомогою санкцій наші західні партнери? Виходити з того, що санкції введені і зберігаються виключно заради підтримки України - це наївність, навіть за українськими мірками сприйняття міжнародної дійсності. За санкціями стоять власні інтереси тих, хто їх вводить, діапазон таких інтересів теж може бути досить широкий. Більше того, інтереси різних країн можуть істотно відрізнятися: від бажання покарати Росію за підривання світового ладу і, тим самим, утримати інші держави від схожих експериментів, до прагнення ослабити її з тим, щоб самим не стати жертвами ризикованої політики Кремля. В усіх випадках режим і глибина санкцій визначається саме тими державами, які їх вводять. А це означає, що їх майбутнє мало залежить від аргументів, риторики або позиції України з цього питання. Але якщо від нашої позиції мало що залежить, чи варто так високо піднімати питання санкції в нашому власному порядку денному? Статистика останніх десятиліть говорить про те, що тільки приблизно в кожному четвертому випадку за останні двадцять років економічні санкції призводили до серйозної зміни політики держави, проти якої були введені, - тобто, досягали своїх основних цілей. Трохи частіше - в кожному третьому випадку - санкції допомагали запобігти незаконному використанню військової сили. Проблема нашої ситуації в тому, що санкції введені вже після такого використання і, до речі, їх введення у березні 2014 року не зупинило Кремль від незаконної анексії Криму. Найвища ефективність - понад 50 санкцій спостерігається у справі дестабілізації політичного режиму в державі, проти якої вони вводяться. Втім, це в набагато меншому ступені відноситься до авторитарних і тоталітарних режимів, для яких зовнішні санкції можуть стати навіть благом і об'єднати населення ефектом "об'єднання навколо прапора". Загалом і в цілому, досвід активної політики санкцій, такої популярної і одночасно малоефективною у світі після "холодної війни" говорить про те, що відразу декілька умов повинні дотримуватися одночасно, щоб санкції мали непогані шанси на успіх. У нашому випадку, не дотримуються майже ніякі з них, крім того, що російська економіка випробовувала складнощі вже до введення санкцій. З іншого боку, є чинники, "завдяки" яким підтримка режиму санкцій стає складною і політично витратною, наприклад, залежність цього режиму від рішень досить широкого кола держав, великі розміри російської економіки або значні валютні резерви на момент введення санкцій. Успіх санкцій залежить і від того, наскільки вони доповнюються іншими заходами або хоч би загрозами таких заходів. Санкції, за якими можуть слідувати інші кроки, скажімо, військова операція, набагато ефективніші, ніж санкції, які нічим не можуть бути посилені. Виміряти ефект антиросійських санкцій досить складно. Ми знаємо, що економіка Росії за роки режиму санкції зменшилася, за оцінками на 35%, а національна валюта девальвувала удвічі. Але що послужило причиною такого послаблення - санкції або падіння цін на енергоресурси? Динаміка курсових коливань, швидше, корелює з останнім. Крім того, структурні проблеми в російській економіці спостерігалися і до введення санкцій. З іншого боку, технічні особливості введених санкцій - наприклад, тих з них, що серйозно обмежують здібності Росії добувати нафту - теоретично можуть привести до підвищення цін на цей ресурс на тлі очікувань падіння об'ємів добутку. Що в цьому випадку вважатиме за краще Україна: низькі ціни на нафту або збереження санкцій проти Росії? До таких складних питань ми теж часто виявляємося неготовими. Кожні півроку ми звично втягуємося в діалог із західними партнерами з метою зміцнити їх рішучість продовжити режим антиросійських санкцій. З одного боку, цей діалог можна зробити ефективнішим, поклавши в його основу довготривалу стратегію, що враховує реалії і складнощі політики санкції, спирається на ясне розуміння наших власних цілей і - в даному випадку це особливо важливо - інтересів наших партнерів. Серед іншого принципово важливо зрозуміти, коли наше власне бажання зберігати антиросійські санкції перестане збігатися із прагненнями країн Заходу. Очевидно, у цей момент нашу звичну риторику доведеться серйозно змінити. З іншого боку, треба як можна повніше розуміти, чого можна і чого не можна досягти за допомогою санкцій. Тверезіше і прагматичніше ставлення до західних антиросійських санкцій допоможе нам отримати від них максимум користі і водночас не виявитися захопленими зненацька у разі, якщо вони буду ослаблені або зняті. Вивчення досвіду застосування цього інструменту підказує, що ми переоцінюємо його ефективність і недооцінюємо складність. Країни Заходу знаходяться в набагато більше виграшній позиції щодо Кремля, ніж ми. Санкції - це їхній інструмент, що використовується, передусім, для захисту власних інтересів. Сьогодні їхні інтереси частково збігаються з нашими, але так буде не завжди. Світ став прагматичнішим, і щоб мати в ньому більше шансів на успіх, нам треба вчитися прагматичнішому підходу до того, що ми вважаємо важливими питаннями зовнішньої політики. Микола Капітоненко, асоційований експерт МЦПД

Зовнішня політика

Відносини України із західними сусідами: від проблем до рішень

Помітне погіршення у відносинах України з західними сусідами стало одним з найважливіших підсумків та викликів 2017 року. Гостра реакція в сусідніх країнах на окремі історичні чи мовні питання, які не були предметом серйозних дискусій всередині країни, стали несподіванкою не лише для широкого загалу, але і для частини політичного істеблішменту, які вважали, що підтримка України на міжнародній арені з боку Угорщини, Польщі  є в активі за визначенням. Саме проблема політики сусідства стали предметом ґрунтовного дослідження Міжнародного центру перспективних досліджень «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?» та круглого столу  організованого наприкінці минулого року. А вже сьогодні, команда МЦПД презентує ідеї та напрацювання як саме вийти з глухого кута під час експертної дискусії на запрошення Інституту міжнародних відносин та торгівлі (м. Будапешт, Угорщина). На думку аналітиків МЦПД, кризові явища у відносинах з сусідами на західному кордоні України перш за все свідчать про певну кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і “політики добросусідства” зокрема. У останньому випадку така криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах, їх позицій та інтересів щодо регіональної співпраці. Також браком якісно виробленої регіональної політики України та політики розвитку партнерства з кожною із сусідніх країн зокрема із залученням усіх органів державної влади, бізнесу та зацікавлених представників громадянського суспільства та експертної спільноти. Важливим є розуміння, що західні сусіди мають і надалі залишатися партнерами, а національні меншини мають стати перевагою сусідської політики України, а не проблемою. Потрібно активізувати діалог як з власними національними меншинами, так і з українськими меншинами на території сусідніх держав. Вони повинні сприйматися як ланцюжки, які зв’язують сусідні країни, як важливі канали комунікації та співпраці. Потрібно вести насамперед діалог та консультації з меншинами виключно через позитив, уникати кроків, які сприйматимуться як послаблення ролі мов. Зокрема, варто зазначити, що Стаття 7 Закону про освіту є серйозним, проте все ж,  не непереборним викликом для дружніх відносин з країнами-сусідами. Зокрема, експерти МЦПД необхідними кроками для рестарту відносин із країнами-сусідами вважають: Прийняття нової концепції зовнішньої політики України; Розробка нової політики добросусідства; Деполітизація гуманітарних питань; Посилення економічної співпраці; Транскордонне співробітництво; Налагодження культурної дипломатії. Таким чином подальший діалог щодо формату відносин повинен будуватись на взаємовигідному підході та позитивній атмосфері дискусії, а більше уваги має приділятися саме зміцненню можливих варіантів співробітництва. Також, під час експертної дискусії і українська і угорська сторони відзначили необхідність посилення взаємодії та комунікації саме на експертному рівні, оскільки спостерігається брак об’єктивної інформації щодо актуальних подій як в Україні так і в Угорщині. Такий дисонанс, в свою чергу, може призвести до хибних висновків та тлумачень і негативно впливати на якісний двосторонній діалог. Для вирішення цієї проблеми Міжнародний центр перспективних досліджень (Київ, Україна) та Інститут міжнародних відносин та торгівлі (Будапешт, Угорщина) домовилися про подальшу співпрацю та ефективну комунікацію.

Зовнішня політика

Круглий стіл: «Що відбувається у відносинах України із західними сусідами?»

20 грудня 2017 р. в конференц-холі InterCintinental Kyiv відбувся експертний круглий стіл «Що відбувається у відносинах України з західними сусідами?», організований Міжнародним центром перспективних досліджень за підтримки Української асоціації зовнішньої політики. Метою заходу було обговорення можливих шляхів нормалізації двосторонніх відносин України із західними сусідами. Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Євгеній Ярошенко зазначив, що кризові явища у відносинах із сусідами на західному кордоні України свідчать про існуючу кризу як української зовнішньополітичної ідентичності у цілому, так і української “політики добросусідства” зокрема. «Дана криза зумовлена недостатньою увагою до розвитку відносин із західними сусідами у минулі роки, відсутністю системного аналізу внутрішньої ситуації в сусідніх країнах. Одним з ключових викликів на сьогодні перед українською зовнішньою політикою є терміновий аналіз стану стосунків із сусідніми країнами та вироблення рекомендацій, які б дозволили уникнути їх подальшого погіршення, а в ідеалі – допомогли б якомога швидше покращити атмосферу та практичне наповнення двостороннього партнерства», - наголосив Ярошенко. Дмитро Ткач, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці (1992-1997, 2006-2010 рр.) підкреслив, що наразі в Україні є кілька експертів, які досліджують українсько-угорські відносини і яких слід долучати до обговорень політики добросусідства. «Україні слід ініціювати проведення засідання  українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, яка востаннє збиралася ще 2011 році», - повідомив дипломат. Директор Центру дослідження міжнародних відносин Микола Капітоненко зазначив, що проблеми відносин України із західними сусідами мають досить складний характер. «Це визначається рівнем глобальної безпеки, рівнем українсько-російських протиріч, регіональним та внутрішньополітичним рівнями. Країни Центрально-Східної Європи мають більш егоїстичні інтереси, а механізми регіональної взаємодії є слабкими. За таких системних умов, Україні доводиться платити значно вищу ціну за слабкість», - зазначив Капітоненко.  Команда МЦПД підготувала аналітичний матеріал "Що відбувається у відносинах України із західними сусідами".          

Зовнішня політика

Саміт Східного партнерства: основні підсумки

24 листопада 2017 р. у Брюсселі відбувся п’ятий саміт Східного партнерства (СхП) за участі 28 держав-членів ЄС та 6 європейських сусідів (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна). Декларація цьогорічного саміту СхП, дає змогу оцінити наскільки продуктивне Східного партнерства та реалістичні європейські прагнення цих країн, в тому числі України. По-перше, ЄС поки не має амбіцій для подальшого зближення зі східними партнерами, зосереджуючись здебільшого на цінностях СхП (демократія, верховенство права, права людини, сталий розвиток) та нещодавніх досягненнях (запуск безвізового режиму, набуття чинності угод про асоціацію та поглиблених і всеохоплюючих зон вільної торгівлі з Україною, Грузією та Молдовою, підписання Всебічної та посиленої угоди про партнерство з Вірменією, потепління відносин з Білоруссю). Хоча у декларації визнаються «європейські прагнення та європейський вибір» України, Грузії та Молдови, ЄС наразі не готовий виходити за межі існуючих інструментів зближення зі східними партнерами, зокрема угод про асоціацію. По-друге, ЄС не налаштований на безпекове співробітництво зі східними партнерами. Зокрема, декларація саміту закликає сприяти мирному врегулюванні конфліктів в регіоні «на основі принципів і норм міжнародного права». ЄС підтримує територіальну цілісність України, Молдови, Грузії та Азербайджану, однак не готовий до конфронтації з Росією. По-третє, ЄС прив’язує фінансову допомогу східним партнерам до імплементації реформ. При цьому для ЄС пріоритетними сферами реформування є система державного управління, система юстиції та боротьба з корупцією. По-четверте, для східних партнерів найбільш перспективними галузями співпраці виглядають транспорт та енергетика. Зокрема, ЄС виступає за укладення Угоди про спільний авіаційний простір з Україною, а також підтримує зміцнення енергетичної безпеки східних партнерів, диверсифікації джерел та маршрутів енергоресурсів. По-п’яте, мовний скандал між Україною та сусідніми державами позначився на відносинах України з ЄС. Декларація наголошує на необхідності поваги прав національних меншин та врахування рекомендацій Ради Європи в освітній сфері. Таким чином, нинішній саміт СхП приніс не сприяв подальшому прориву у відносинах між ЄС та східними сусідами. Найближчим часом продуктивність СхП обмежуватиметься трьома чинниками: по-перше, незацікавленістю провідних країн ЄС у тіснішому зближенні з Україною, Грузією та Молдовою, по-друге, недостатньою політичною волею східних партнерів до імплементації реформ, по-третє, побоюваннями ЄС щодо агресивної реакції Росії із відповідними безпековими наслідками.

Зовнішня політика

"Українська дипломатія недопрацьовує у пошуку нових союзників в Азії", - Євген Ярошенко

Євген Ярошенко в ефірі Громадського радіо про те, чому деякі країни підтримали нову резолюцію Генеральної Асамблеї ООН щодо Криму, а деякі проголосували проти чи утрималися. Дмитро Тузов: У Міністерстві закордонних справ України назвали всі країни, які в ООН голосували проти оновленого проекту резолюції «Стан з правами людини в АРК та місті Севастополь, Україна». Про це у Twitter повідомив заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця. Дослівно він написав: «Голосувала проти вся російська рать: Вірменія, Білорусь, Болівія, Бурунді, Камбоджа, Китай, Куба, Північна Корея, Еритрея, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, М’янма, Нікарагуа, Філіппіни, Росія, Сербія, ПАР, Сирія, Судан, Уганда, Узбекистан, Венесуела, Зімбабве». Мені здається, що Індія, Китай, ПАР доволі самостійні в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Як ви це поясните? Євген Ярошенко: Не можна вважати кожен крок, неприємний для України, розглядати як навмисні дії, які підтримуються Росією чи робляться державами через залежність від Росії. Представники української дипломатії дуже сильно акцентують увагу на тих, хто проголосував проти, однак часто ігнорують список країн, які утрималися. Тих, хто проти, я б поділив на дві групи: Ті держави, які можна зараховувати до сателітів Росії. Це Вірменія, Киргизстан, Білорусь. Вони так діють через слабке міжнародне становище та обмежені простори для маневрів. Китай, Іран, М’янма, Філіппіни — це ті країни, у яких є об’єктивні підстави побоюватися, щоб вносили питання прав людини на міжнародний порядок денний. Індія, Китай — це країни, у яких є тривала традиція багатовекторної політики, тому вони намагаються у сучасному світі балансувати між усіма центрами сили. Вони підтримують територіальну цілісність та намагаються не втягуватися в конфлікти, де в них немає безпосередніх інтересів. Вони в питанні Криму, Донбасу не відіграють активної ролі. Андрій Куликов: Настав час поговорити про ті країни, які утрималися. Євген Ярошенко: За резолюцію проголосували 70 країн, утрималися — 77. Серед тих, хто утримався, є багато регіональних гравців, з якими Україна може мати потенційно вигідні, якщо не політичні, то принаймні торговельні зв’язки. Утрималися такі країни, як Бразилія, Єгипет, Індонезія, Малайзія, громадяни якої загинули в сумнозвісному рейсі MH-17, Таїланд, Південна Корея. Коли ми критикуємо кількість країн, які проголосували проти, ми приділяємо недостатню увагу країнам, які утрималися. Тут іде мова не тільки про ситуацію з правами людини. Питання Криму має турбувати не лише європейських партнерів, воно має турбувати всіх, тому що тут порушено кілька основних принципів Статуту ООН. Це незастосування сили, принцип територіальної цілісності. В українського керівництва відсутня системна робота з тими країнами, які не належать до пріоритетів зовнішньої політики України. Насамперед це країни Азії, Африки, Латинської Америки. Я думаю, що ці гравці не бажають долучатися до питання Криму, вв’язуватися в той конфлікт, де для них немає безпосередніх безпекових викликів через географічні та інші обставини. Також вони не бажають давати привід псувати стосунки з Росією. Багато з цих країн розглядають Росію як можливий альтернативний полюс сили, який може стримувати США, Китай. Таким чином вони хочуть маневрувати між всіма центрами політичної сили. Якщо будуть подальші резолюції щодо Криму, то це буде залежати передусім від того, як окремі групки країн вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети, та від того, наскільки українська дипломатія буде вести системну роботу не лише в Європі. Лише чотири європейські держави не підтримали резолюцію. Це Росія, Білорусь, Вірменія і Сербія. Боснія і Герцеговина утрималася. Коли ми виходимо за межі Європи, там все не так оптимістично. Серед регіональних гравців, які підтримали, є Ізраїль, Японія, Саудівська Аравія та Катар. Дмитро Тузов: Ви кажете, що українська дипломатія недопрацьовує. Як вона має працювати? Євген Ярошенко: Я бачу тут два можливі шляхи: Через активізацію торговельних зв’язків. Єгипет, Марокко, Таїланд можуть бути важливими імпортерами окремої української продукції. Прив’язати питання Криму до окремих глобальних проблем. Очевидно випливає проблема нерозповсюдження ядерної зброї.   Андрій Куликов: Наскільки дієві резолюції? Євген Ярошенко: Резолюція приймається двома третинами голосів від всіх, хто бере участь у голосуванні, на відміну від резолюції Ради безпеки ООН, які є обов’язковими для виконання, резолюції Генасамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Механізмів впливу немає. Для Росії немає жодних юридичних наслідків за невиконання резолюції, можуть бути лише політичні та іміджеві наслідки, тобто це може призвести до збільшення політичного тиску і санкцій, репутаційних втрат. Дмитро Тузов: Наші західні партнери Румунія, Угорщина і Польща підтримали проект резолюції. Євген Ярошенко: Всі сусідні країни, які посварило питання Закону України «Про освіту» чи кроки українського керівництва у питанні історії, проголосували за. Це Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Болгарія. В Європі склався консенсус щодо деяких питань. Країни можуть підтримувати вигідне співробітництво з Росією, але, коли ідеться про порушення якихось фундаментальних принципів міжнародного права, виникає консенсус.