Зовнішня політика

Київ vs Будапешт: що відбувається в українсько-угорських відносинах?

24.10.2018
img1
Прес-служба МЦПД

Відносини між Україною та Угорщиною останнім часом являють собою хрестоматійний приклад кризи, в якій жодна із сторін не вважає поступки прийнятними, в той час як обидві переоцінюють власні можливості й недооцінюють пов’язані із конфліктом ризики й втрати. Більше року тривають гострі суперечки, тригером для яких виступив новий Закон про освіту, що його було прийнято українським парламентом 5 вересня 2017 року.

Реакція угорців, що спочатку стосувалася захисту прав меншини та території України отримувати освіту угорською мовою, швидко поширилася на питання євроатлантичної інтеграції України, громадянства та політичної співпраці. Конфлікт вийшов на високий рівень, набув ознак скандалу і, здається, має потенціал до подальшого поглиблення. Точно можна сказати, що обом країнам варто готуватися до тривалого періоду охолодження та взаємної недовіри.

Що пішло не так? «Зіткнення ідентичностей» або «модус вівенді»

Відносини Угорщини та України знали набагато кращі часи. Сусіди, об’єднані спільними проблемами й викликами у сфері безпеки, географією та історією, довгий час залишались друзями. Угорщина однією з перших визнала незалежність України, а згодом стала одним із ключових регіональних партнерів. Політична співпраця поглибилась після того, як Угорщина приєдналась до НАТО та ЄС, а Україна зробила європейський та євроатлантичний вектори пріоритетними у своїй зовнішній політиці.

Однак в певний момент ситуація почала змінюватися. Угорці стали концентрувати додаткову увагу на правах етнічних меншин у сусідніх державах; українці зайнялись розбудовою національної ідентичності на тлі окупації Криму та збройного конфлікту на сході країни. В обох державах спекуляції на історичних та національних темах почали користуватися підвищеним попитом; в той час як в регіоні Східної Європи підсилилися праві політичні ідеї та сили. Низький рівень економічної взаємозалежності й торгівлі давався взнаки: користь від ворожнечі переважала наявні виграші від співпраці. Угорщина як член НАТО та ЄС отримала додаткові важелі тиску на Україну, яка зробила членство в обох організаціях пріоритетом своєї зовнішньої політики. Навіть без жодної «руки Кремля» мотивів для підвищення ставок вистачало обом сторонам.

Ескалація відбувалася швидко й прогнозовано. Після прийняття Верховною Радою нової редакції закону про освіту, де звужувалося право етнічних меншин здобувати освіту рідною мовою, Будапешт пообіцяв блокувати подальше зближення України з НАТО та ЄС. Практичним кроком в цьому напрямку стало перешкоджання роботі комісії Україна-НАТО (КУН) на найвищому рівні. Згодом угорський уряд запланував призначення «уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області та програми розвитку дитячих садків Карпатського басейну», що викликало рішучі протести з боку офіційного Києва.

Однак найбільш гучним на сьогодні скандалом стала роздача угорських паспортів в консульстві Угорщини в Береговому, яке потрапило на відео. Після цього інциденту, який було охарактеризовано заступником міністра закордонних справ Україні В.Бондарем як те, що «Угорщина поводиться так, наче Закарпаття є її територією», Україна вислала угорського консула, на що Угорщина відповіла симетрично. Роздача угорських паспортів на Закарпатті триває щонайменше з 2011 року, однак саме особливості нинішнього сприйняття сторонами одна одної загостюють ситуацію.

Безумовно, реакції обох сторін обумовлюються логікою вже наявного протистояння, а кожен черговий крок сприймається вкрай вороже, в той час як дії та наміри іншої сторони викликають максимальну підозру. В такій атмосфері взаємної недовіри наступний кризовий момент залишається питанням часу.

Сьогодні відносини Угорщини та України знаходяться в кризовому стані, і найближчим часом ця криза радше поглибиться, аніж буде розв’язана. Реакція Будапешту на прийняття Україною нової редакції закону про освіту була рішучою, демонстративною та продуманою. Риторика у відповідь з боку України не забарилася, і дуже швидко сторони зайшли у глухий кут взаємних звинувачень та погроз. Чи можуть Київ та Будапешт дозволити собі розкіш довготривалого конфлікту в умовах нинішньої геополітичної ситуації?

Схоже, можуть. За наявності певних вмінь з нього навіть можна отримувати користь. Протистояння із сусідами є сильним та дешевим фактором внутрішньої мобілізації, який із задоволенням використовуватимуть схильні до популізму угорські та українські політики. Ціною, однак, стане послаблення міжнародних позицій обох держав. Для України таке послаблення виглядає більш небажаним, як і в цілому позиції України в конфлікті із Угорщиною виглядають слабшими. Ми, звичайно, більші, але Угорщина може ефективно використовувати своє членство в ЄС та НАТО в якості інструменту тиску.

Якщо справи підуть так і надалі, то подальше розгортання подій можна умовно назвати «зіткненням ідентичностей». В ньому буде менше масштабності, ніж у зіткненні цивілізацій, але в усьому іншому паралелі будуть виправдані. Ідентичності будуватимуться на символічних елементах, протиставленні із сусідами, міфологізації та героїзації власної історії. В результаті це розширюватиме культурні розриви, зменшуючи шанси для діалогу в майбутньому. Українці та угорці ризикують тим, що незабаром говоритимуть різними мовами – не тільки у лінгвістичному, але й у змістовному сенсі.

До певної міри обидві країни стали заручниками регіональних процесів, зокрема зростання впливу націоналізму як політичної ідеології. Регіон Східної Європи опинився у центрі настроїв та емоцій, притаманних періоду сторічної давнини. Тоді розпад імперій та виникнення нових держав спровокували гонку за ідентичностями: країни регіону створювали національні міфи й долали важкі наслідки Першої світової війни. Це тоді формування нових ідентичностей у Східній Європі пішло переважно шляхом етносимволізму із ставкою на мову, історію, символи, що зрештою провело умовний кордон між раціональним громадянським націоналізмом на заході та містичним ірраціональним та етнічним націоналізмом на сході Європи.

Сьогодні завдання полягає в тому, щоб знайти шляхи відходу від зіткнення ідентичності та реалізувати більш оптимістичний сценарій під умовною назвою «модус вівенді». Такий сценарій передбачатиме можливість співіснування із відмінностями, діалогу з різних позицій і спільного пошуку механізмів для захисту інтересів один одного.

Битва синдромів

Як це часто буває, ситуація ускладнюється історичними факторами. Як Україна, так і Угорщина мають складне минуле, сповнене драм і травм, і минуле це здійснює сильний вплив на шляхи формування та розвитку національних ідентичностей та сприйняття відносин із сусідами. Коротко дію цього ефекту можна назвати «битвою синдромів».

В Угорщині такий синдром зветься «тріанонським». Програвши Першу світову війну, Угорщина за умовами Тріанонського договору 1920 року втратила більше двох третин своєї території і більше половини населення, а етнічні меншини угорців загальною кількістю більше трьох мільйонів людей опинились в межах кордонів сусідніх держав. Всередині Угорщини тяжкі умови миру були сприйняті як національна трагедія, що значною мірою сприяло формуванню реваншистської зовнішньої політики в період між Світовими війнами. Після завершення Другої світової війни територія Угорщини в цілому збереглася у рамках, визначених умовами Тріанонського договору. І хоча «тріанонський синдром» сьогодні годі й порівнювати із тим, що був у 1920-30-х роках, коли державні прапори приспускалися на знак жалоби із приводу підписаної угоди, але він продовжує існувати у суспільній свідомості і – що важливіше – використовуватися політичними силами для легкого й швидкого завоювання суспільної підтримки. Етнічні меншини угорців у сусідніх країнах – а найбільшою з них є півторамільйонна меншина в Румунії – є важливою складовою «тріанонського синдрому». В сучасному світі, де перегляд кордонів держав є вкрай дорогою, неефективною, рідкісною та сумнівною справою для відвертих та цинічних ревізіоністів, саме захист прав етнічних меншин стає основним інструментом етноцентричної політики, своєрідним сучасним аналогом іредентизму. Концепція «великої Угорщини» в період між Світовими війнами передбачала збирання територій; сьогодні замість неї діє опція державної політики активної підтримки національних меншин в сусідніх державах.

В Україні є свої синдроми. Вони не мають такої очевидної історичної точки виникнення, але також пов’язані із історичною пам’яттю, боротьбою за державність та побудовою національної ідентичності. Можливо, саме зараз формуються такі синдроми – кримський, донбаський або навіть будапештський, за назвою відомого меморандуму – які в майбутньому впливатимуть на сприйняття українцями історії, сусідів та власної долі в Європі. Так чи інакше, ці синдроми впливають на рішення як всередині держави, так і стосовно сусідів.

Розбудова національної ідентичності на основі етносимволізму – із використанням мовних, релігійних маркерів та історичних символів, із героїзацією окремих періодів історії та переосмисленням історичних помилок – несе додаткові ризики загострення відносин із сусідами. А якщо ці сусіди теж приймають рішення під впливом історичних спогадів, то такі ризики подвоюються.

Що робити?

Обидві країни втрачають від продовження та загострення конфлікту. Україна отримує абсолютно зайві проблеми на своїх західних кордонах та додаткові гальма у подальшому зближенні із НАТО та ЄС. Угорщина теж ризикує. Санкції проти Будапешту, що обговорюються всередині ЄС, виглядають вкрай малоймовірними, але імідж країни, якій бракує європейських цінностей, не принесе користі Угорщині в майбутньому. При цьому етнічні меншини – угорська в Україні та українська в Угорщині – замість якнайповнішого захисту своїх інтересів отримують додаткові ризики.

Щоб подолати логіку протистояння, необхідні складні та нестандартні рішення. Прості формули, на кшталт «залишити історію історикам» зі схожого за мотивами українсько-польського конфлікту, не спрацюють. Подібного роду конфлікти містять забагато політики щоб покладати надії на істориків. Навряд чи виправдаються і надії на взаємозалежність, тобто на те, що спільні економічні інтереси переважатимуть над мотивами ескалації міжнаціонального протистояння. Частка Угорщини у зовнішній торгівлі України складає біля 3%, а часта України у зовнішній торгівлі Угорщини – приблизно вдвічі менша. Отже формула успішного розв’язання має спиратися на політичну складову.

Одним із можливих шляхів може стати створення більш широкого регіонального контексту. Якщо усвідомити, що Україна та Угорщина – частини єдиного регіону, налагодження співпраці та підтримка спільної згоди в якому може суттєво розширити можливості обох країн, тоді рівень ескалації конфлікту можна буде тримати під контролем. Регіональний рівень може відкрити нові горизонти для обох держав, якщо вони зможуть вийти із полону мислення виключно категоріями сьогоднішнього дня.

В Україні часто можна почути посилання на «руку Кремля» й на те, що конфлікти України із сусідами відповідають інтересам Москви. Такий аргумент навряд чи стане переконливим для Будапешта: тільки 6% угорців вважають загрозою можливу ескалацію чи розширення російсько-українського конфлікту. Краще все ж таки зробити ставку на аргумент щодо того, що двосторонній конфлікт підриває потенціал самих Угорщини та України.

Важливо також зрозуміти, які інтереси стоять за заявленими позиціями сторін. Іноді такі інтереси бувають достатньо простими, але часто бувають складними. Про те, чого прагне інша сторона, краще не здогадуватися чи спекулювати, але знати. У відкритому діалозі з цих питань зацікавлені і Київ, і Будапешт. Розширення комунікації, пояснення власних мотивів, своєчасне інформування про наміри здатні зміцнити двосторонню довіру навіть за умов кризи у відносинах. Крім того, розуміння інтересів опонента відкриває дорогу до взаємних поступок. Відкриття нюансів дозволить перетворити ситуацію із чорно-білого протистояння «добра і зла» на сповнену напівтонів картину. Це, в свою чергу, дозволить подивитися на можливості взаємних поступок не з позицій гри з нульовою сумою, а із бажанням знайти спільні рішення.

Додатковим корисним кроком могло б стати щось на кшталт неформальної угоди про невикористання антиугорської та антиукраїнської риторики у внутрішніх наративах обох країн. Очевидно, що національні питання в обох державах стали засобом мобілізації електорату й залишаться ним ще протягом тривалого часу. Національні гасла, історичні міфи та етнічні символи набагато простіше застосовувати в політичній боротьбі, ніж непопулярні та складні реформи. Тим не менше, має сенс зробити національну риторику для здобуття популярності якомога дорожчою. Межа між патріотизмом та ксенофобією чи етнічною ворожнечею має бути проведена спільними зусиллями.

Обидві країни могли б пошукати можливості реалізації спільних проектів у сферах, що становлять для них значний інтерес: енергетика, регіональна безпека, екологія, боротьба із транснаціональними загрозами. Якщо це дасть змогу елітам заробляти більше політичних балів, ніж це виходить за допомогою агресивної риторики, то з’явиться шанс зійти із найбільш ймовірного шляху «зіткнення ідентичностей» та реалізувати сценарій «модус вівенді». До стратегічного партнерства все ще буде далеко, але й кризових явищ у відносинах буде набагато менше.

Висновки

Конфлікти між сусідами на ґрунті етносимволізму – мови, прав нацменшин, трактування історії – явище небезпечне і важко піддається регулюванню. В таких конфліктах діє логіка «гри з нульовою сумою», а у підсумку вони часто стають грою із сумою від’ємною, в якій програють всі.

Як Україна, так і Угорщина втрачають від затягування поточної кризи. Втрачають час, можливості, імідж та перспективи. Можливо, Україна втрачає більше, але навряд чи це може стати достатнім втіхою у відносинах між потенційними партнерами. І Київ і Будапешт пережили немало прикрих та болісних історичних уроків, які мали б підказувати, що окрім інтересів національних егоїзмів існують ще й інтереси регіональної безпеки, а також ще більш широкий трансатлантичний контекст. Від подолання перепон для співпраці можна виграти набагато більше, ніж доведеться за них заплатити.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Зовнішня політика України: результати 2018 року та перспективи на 2019 рік

2018 рік став ще одним важким роком для України та, зокрема, для її зовнішньої політики. Відсутність прогресу у реформуванні країни ставить суворі обмеження щодо її можливостей на міжнародній арені. Як наслідок, найважливіші проблеми на порядку денному - тривалий конфлікт на Донбасі, напружені відносини з сусідами, недостатня міжнародна підтримка - залишилися невирішеними або погіршилися. Як і в попередні роки, Україна залишається в сірій зоні європейської безпеки, маючи низький рівень ефективності та демократії, які контрастують з риторикою щодо членства в ЄС/НАТО. Схоже, що останнім часом ситуація погіршується також через зміни в стратегічному середовищі. Світ стає більш схильним до жорсткої влади та менш демократичним, тоді як міжнародна політика набагато ближче до гри з нульовим результатом, ніж це було п'ять років тому. Ці тенденції не є сприятливими для таких країн, як Україна – середньої держави зі слабкою економікою в складних умовах.  Україна, зі свого боку, несе відповідальність за прийняття ряду важливих рішень. Поточна міжнародна позиція країни далеко не найкраща. Основні результати 2018 року Поряд з основними напрямками зовнішньої та безпекової політики України в 2018 році відбулося декілька важливих подій. Серед них: зміни у військовій операції від АТО до функціонування об'єднаних збройних сил на Сході країни відповідно до прийнятого Закону про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях (далі - Закон про Донбас), що супроводжувалися переговорами про можливу миротворчу місію; високе напруження у відносинах із західними сусідами; подальше погіршення відносин з Росією призвело до не продовження Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією (далі - Великий договір); Азовська криза; та подальше введення воєнного стану в Україні; початок поставок летальної зброї з США; Інтенсивна риторика щодо співпраці з НАТО та ЄС призвела до голосування парламенту за внесення конституційних поправок, що передбачають наміри України приєднатися до обох організацій. Закон "Про Донбас", який набрав чинності 24 лютого, мав закріпити зусилля України в областях колишньої антитерористичної операції. Останній був змінений на Операцію об'єднаних сил 30 квітня. Закон був введений для вирішення правових питань, пов'язаних з поточною військовою операцією, і, як це скоро стало очевидним, не спроможний вирішити конфлікт. З часом, шанси швидкого і ефективного врегулювання конфлікту зменшуються. До кінця 2018 року стало зрозуміло, що ідея миротворчої місії ООН, яку так багато обговорювали рік тому, складніше здійснити, ніж здавалося спочатку. Конфлікт на Східній Україні,  швидше за все, повторить шлях інших пострадянських заморожених конфліктів, надаючи Росії інструменти для дестабілізації, часткового контролю та підриву ефективності держави в цільових країнах. Міжнародне середовище конфлікту, здається, залишається досить стабільним, тому що європейці та американці прагнуть мінімізувати ризики ескалації та лишити конфлікт неінтенсивним. Поточний мілітаризований конфлікт більше породжує попит на ідеологію щодо “згуртування народу під прапором країни", яка активно впроваджується в Україні в останні місяці. Це вже вплинуло на відносини із західними сусідами, найбільш явно з Угорщиною та Польщею; і, ймовірно, впливатиме на них і далі. Закон про освіту, прийнятий парламентом 5 вересня 2017 року, викликав негативну реакцію Угорщини, яка з тих пір фактично перешкоджає зближенню України з НАТО. Подальша ескалація напруженості була викликана питаннями громадянства: в угорському консульстві в м. Берегове було зафіксовано випуск угорських паспортів для громадян України. Слідом за дипломатичним скандалом, також стало очевидним, що Україна потребує більш комплексного підходу до питань подвійного громадянства. Крім того, 6 лютого український парламент прийняв постанову, якою засуджується прийняття змін до Закону про Інститут національної пам'яті в Польщі. Це сигналізувало про ще один раунд польсько-українських зіткнень щодо історичних питань, які в даний час супроводжуються зростаючим впливом правих ідеологій в обох країнах. Суть цих подій - погіршення двосторонніх відносин України з її західними сусідами. Ця тенденція, здається, є довгостроковою і завдає шкоди європейським та євроатлантичним прагненням України. Що стосується відносин України зі своїм східним сусідом, Росією, то ситуація не покращилася. Рік ознаменований постійними дискусіями про долю Великого договору. У квітні президент Порошенко запропонував денонсувати конкретні статті Договору, але вже у вересні було прийнято рішення не продовжувати Договір на наступний десятирічний період (як це передбачено в статті 40). Крім того, відповідний закон був схвалений парламентом пізніше у грудні. Договір був частиною величезної нормативної бази двосторонніх відносин, загальним обсягом понад 450 угод. Близько 40 з них припинено з 2014 року. Одночасно з санкціями,  Одночасно з санкціями, запровадженими Україною проти Росії, ослаблення нормативної бази залишається одним з небагатьох інструментів, які Україна вживає в спробах змусити Росію змінити свою політику. У 2018 році відсутність довгострокової стратегії боротьби з Росією зробила більшість кроків України неефективними, затратними та ризикованими. Ризики стали особливо очевидними у грудні, коли вибухнула криза навколо Азовського моря та Керченської протоки. Три українські кораблі з 24 матросами були розстріляні та захоплені російськими військово-морськими силами, які намагалися дістатися до Азовського моря через Керченську протоку. Російські дії порушили норми міжнародного права, зокрема, Статут ООН та Конвенцію з морського права, а також Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, підписаний у 2003 році. Реакція України була більш рішучою, ніж навіть у 2014 році та передбачила запровадження воєнного стану, проте це супроводжувалося жорсткими політичними дискусіями в парламенті. Оскільки вплив військового положення незрозумілий, очевидно, що наприкінці року відбудеться ще один пік ескалації, здатний вплинути на майбутні президентські вибори. Відносини з США залишилися ще одним пріоритетом зовнішньої політики України. Кримська декларація, видана Державним департаментом 25 липня, була з ентузіазмом сприйнята в Україні. Документ містить концепцію, що Сполучені Штати знову підтверджують свою відмову, як політичну, визнати твердження Кремля щодо суверенітету над територією Криму. Це також стосується Уельської декларації 1940 року, яка сформувала схожу позицію щодо окупації балтійських країн СРСР. Адміністрація Президента Трампа, здається, не займає позиції, яка буде сильно відрізнятись від позиції Обами, але одна різниця стала очевидною. 1 березня Державний департамент схвалив постачання протитанкових ракет FGM-148 "Javelin" в Україну. Довгоочікуваний хід був сприйнятий у Києві як ознака американської підтримки в українській війні проти сепаратистів на сході країни з підтримкою Росії. Президент Обама не хотів затверджувати постачання зброї до України з різних причин, особливо через страху щодо ескалацією конфлікту. Дії Росії містилися скоріше в санкціях, ніж в озброєнні України. Президент Трамп взяв більш рішучу позицію. На 2018 рік було виділено з  бюджету 350 млн. дол. США на військову допомогу Україні. Наступне рішення мабуть було непростим, воно стосувалося схвалення постачання ракет "Javelin" FGM-148 на суму 47 мільйонів доларів і постачання снайперських гвинтівок "Barret М107А1" у 2018 році становило 41,5 мільйонів доларів. Ці цифри не дуже високі: загальна вартість експортованої американської зброї в усьому світі становила близько 42 мільярдів доларів у 2017 році, а постачання до Ізраїлю, що є найпопулярнішим отримувачем американської зброї, перевищило 3 мільярди доларів. Але все-таки це може стати важливим кроком надалі. Забезпечення України ракетами Javelin, звичайно, демонструє певну підтримку з боку США, але набагато ефективніша стратегія має основуватись на неодноразову передачу зброї в рамках певного періоду часу або навіть без терміну придатності. На відміну від одноразового постачання навіть досить складної та/або дорогої зброї, систематичні запаси здатні стати потужним інструментом, що стримує. Якщо Україна буде постійно отримувати американську зброю, сила стримуючого сигналу для Москви буде максимальною. Відлякування Росії неминуче передбачає риторику щодо членства в НАТО та ЄС з боку українських чиновників. Оскільки риторика стає більш наполегливою, Україна навряд чи наближається до того, що було визнано головним зовнішньополітичним пріоритетом. Відсутність реформ, які б запровадили стійку демократію, верховенство права та економічну ефективність, обмежує можливості України щодо членства в ЄС чи НАТО. У той же час, європейський та євроатлантичний дискурс зовнішньої політики України вже став домінуючим, і в 2018 році отримав додатковий поштовх через процес внесення конституційних змін, розпочатий Президентом. Вони хочуть перетворити прагнення України щодо членства в ЄС та НАТО у конституційній нормі, намагаючись зробити цей стратегічний курс незворотнім. У певній мірі цей крок можна розглядати як символ зовнішньої політики України в останні роки. Декларації проєвропейського вибору країни супроводжувались погіршенням відносин із сусідами на Заході, тупиком у врегулюванні конфлікту на Донбасі та зростаючою апатією з боку великих держав. Чи буде щось змінюватися в наступному році? Установки на 2019 Роки президентських виборів, як правило, в Україні проходять бурхливо. Дві виборчі кампанії наступного року можуть зробити зовнішню та безпекову політики заручниками внутрішньої політичної боротьби. Особливості, які, безумовно, зберігатимуться незалежно від того, хто виграє вибори, є структурними для зовнішньої політики України.  Вони включають в себе наступне. По-перше, Україна залишиться в сірій зоні регіональної  безпеки. Брак союзників та гарантій безпеки є ключовою ознакою стратегічного середовища України, і, швидше за все, ця ситуація збережеться. Близько двох десятків держав проголошені президентами України в якості "стратегічних партнерів", але ці країни не гарантують безпеку України. По-друге, Україна буде стикатися з асиметрією майже у будь-яких двосторонніх відносинах. Довготривале ослаблення, тривалі періоди дестабілізації, непослідовність зовнішньої політики зробили Україну вразливою не тільки перед сильнішою державою (Росією), але й меншими сусідами, які є членами НАТО та ЄС. Управління в умовах асиметрії вимагає спеціальних навичок, у тому числі вміння вести багатосторонні переговори, а тому може вимагати нових підходів до української дипломатії. По-третє, покращення зовнішньої політики залишається важливим. Закон «Про дипломатичну службу», який був прийнятий 07 червня і набрав чинності 12 грудня, є лише першим кроком у цьому напрямку. Зовнішньополітична бюрократія України залишається в основному неефективною, підпорядкованою питанням внутрішньої політичної боротьби. Ці проблеми також повинні бути вирішені. Зокрема, на порядку денному зовнішньої політики, швидше за все, будуть домінувати спроби вирішити конфлікт у Донбасі. Багато чого буде залежати від того, чи зможе новий президент змінити позицію Росії та зміцнити міжнародну підтримку для України, будь то в Нормандії, Будапешті, чи в будь-якій іншій площині. Релігійні питання, швидше за все, будуть впливати на виборчі кампанії, оскільки Українська Православна Церква буде рухатись до автокефалії. Але їх вплив на зовнішню політику в майбутньому році залишатиметься обмеженим. Використання релігійних, мовних та національних питань може стати частиною довгострокової стратегії боротьби з Росією, але залишається питання, чи буде це хороша стратегія. Україна повинна зробити все можливе, щоб налагодити відносини з Угорщиною та Польщею до стану нормальних. Продовження конфліктів на історичному та лінгвістичному підґрунті грає проти інтересів усіх, але, перш за все, проти українських інтересів. Наміри вступити до ЄС та НАТО будуть як і раніше головними зовнішньополітичними гаслами для будь-якого президента України. Питання в тому, наскільки швидко Україна наблизиться до реальної співпраці з обома сторонами. Це питання, здається, є основоположним для зовнішньої політики країни. Можливі сценарії Вибори в наступному році відкриють деякий простір для припущень і передбачень. Хоча ще важко сказати, хто буде переможцем президентських та парламентських кампаній, різноманітні результати можуть бути зведені до трьох основних сценаріїв. Сценарій з діючим керівництвом. За цим сценарієм нинішній президент на посаді переможе на виборах і збереже владу в Україні. Його контроль над парламентом, швидше за все, зменшиться, але, як правило, він зможе здійснювати зовнішню політику та політику безпеки на свій вибір. Цей вибір буде нагадувати поточну стратегію. Конфлікт на Сході буде заморожений, а конфлікт з Росією поступово «притупиться», як частина внутрішньополітичного порядку денного України. Подальша розбудова лінії «національної ідентичності» призведе до напружених відносин з західними сусідами. Намір України приєднатися до ЄС та НАТО буде домінувати у зовнішньополітичному дискурсі; однак залишиться невиконаним і через п'ять років. Сценарій з президентом, готовим вести переговори з Росією. Такому президенту буде дуже складним здійснити стратегію, спрямовану на досягнення консенсусу з Кремлем, оскільки значна частина українського суспільства сприймає будь-які переговори як знак капітуляції. Але якщо така стратегія буде застосована, мир на Сході стане найціннішим результатом. Питання про те, чи матимуть вони результатом всебічне врегулювання конфлікту є відкритим, оскільки цей конфлікт є частиною більш широкого зіткнення інтересів. Проте повернення контролю над територією та кордоном України буде можливим. Визначення методів роботи з Росією буде центральною частиною зовнішньої та безпекової політики. Сценарій з перемогою правих/радикальних сил. Хоча це малоймовірний сценарій, він все одно можливий. Можливо також, що будь-який обраний президент схильний приймати більш радикальну і більш праву позицію, як це часто трапляється в країнах, які переживають війни або затяжні військові конфлікти. Якщо це буде так, то найбільш імовірним результатом зовнішньої політики буде погіршення відносин із Заходом, серія криз у відносинах із західними сусідами України та ескалація відносин з Росією. Зовнішня політика такого президента буде більш схильна до ризику та, швидше за все, буде більш ізольованою. Багато чого буде залежати від дотримання демократичних стандартів та дня виборів. Можливі махінації,  неприйняття результатів за участю конкуруючих партій чи насильство значно підривають легітимність майбутнього президента, зменшують підтримку з боку Заходу та тим самим ускладнюють зовнішні виклики для нього. Висновок Україна опинилась у досить складній міжнародній обстановці, яка буде залишатися такою як мінімум протягом кількох років. Будучи вразливими до численних проблем, не маючи союзників та довгострокової стратегії щодо найбільш нагальних проблем безпеки, Україна де-факто реалізує та, швидше за все, продовжить спеціальну зовнішню політику. Боротьба за державність та незалежність Україні потребуватиме набагато більш творчої, гнучкої та стратегічної зовнішньої політики. Затягнутий конфлікт з Росією, неясні перспективи подальшого поглиблення відносин з західними інституціями та погіршення регіонального сусідства стануть сценою майбутньому президенту України в 2019 році.

Зовнішня політика

Експертний діалог: українсько-словацькі відносини. Вебінар 2

Міжнародний центр перспективних досліджень у партнерстві з Інститутом економічних та соціальних реформ INEKO (Словаччина) ініціювали проведення експертного вебінару, присвяченого обговоренню стану та перспектив відносин між Україною та Словаччиною. «Прагматизм» та «збалансованість» - саме такими словами наразі можна охарактеризувати українсько-словацькі відносини. На відміну від ситуації з іншими західними сусідами України, відносини з Словаччиною не обтяжені «історичним тягарем» та ідеологічними спекуляціями. В той же час, партнерство між двома країнами зумовлене взаємодоповнюваними інтересами, в першу чергу, у безпековій та енергетичній сферах. Однак часто перспективи розвитку стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною є недооціненими, адже існує величезний потенціал до збільшення та поглиблення двосторонньої торгівлі, співпраці в сферах енергетичної, регіональної безпеки та транскордонного співробітництва, а двосторонній механізм захисту прав меншин можуть слугувати моделлю для вирішення цієї проблеми і з іншими країнами. В той же час, Експерти відзначили важливість для обох країн раціонально використовувати існуючий потенціал для співпраці задля посилення стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною. Детальніше з аналізом сучасного стану українсько-словацьких відносин та рекомендацій щодо поглиблення співпраці між Україною та Словаччиною можна ознайомитись в презентаційних матеріалах вебінару: Презентація МЦПД Презентація INEKO Що відбувається у відносинах України та Словаччини? Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) вже вдруге проводить експертну дискусію, присвячену відносинам України з західними сусідами в рамках проекту «Україна та країни Вишеградської четвірки: на шляху до кращого взаєморозуміння та добросусідства». Враховуючи можливі небажані наслідки від існуючих тенденцій, основною метою проведення експертних обговорень МЦПД є пошук спільних дієвих механізмів для нормалізації відносин та добросусідства між Україною та країнами-членами Вишеградської групи. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду.

Зовнішня політика

Керченська криза та дилеми зовнішньої політики України

Азовська криза продемонструвала не тільки уразливість України в морі, ненадійність правових механізмів і довгострокові наслідки окупації Криму, а й типові для Києва проблеми у зовнішньополітичній стратегії. Реакцію наших західних партнерів на те, що сталося - засудження дій Росії і заклик звільнити захоплених моряків - багато наших політиків визначили як недостатньою або навіть сумнівною. Наприклад, заклик глави дипломатії ЄС Федеріки Могеріні до Росії та України бути більш стриманим і зовсім визнали як неадекватну відповідь на реалії, що склалися. Але це реалії - як сприймаємо їх ми, тут в Україні. Київ розраховував на більше. На якій підставі? Цей урок західна дипломатія викладає нам не вперше. Ми чекаємо від Заходу активної підтримки, декларуємо прагнення приєднатися до західних інституцій і організацій (вважаючи себе цінним призом для них), вносимо зміни до Конституції, а рівень підтримки Заходу залишається приблизно таким же, як і в 2014 році. Але ж нам як і раніше ніхто нічого не винен. І навіть закликання про Будапештський меморандум не змінять цього факту. Євросоюзу потрібно, якщо не повне рішення, то заморожування конфлікту на Донбасі і навколо Криму. У відповідь на події 25 листопада біля Керченської протоки, Київ, перш за все, очікує розширення антиросійських санкцій. Але чому ми так наполегливо тримаємося за цей інструмент, який до того ж - частина не нашої, а західної гри проти Росії. В даному ж випадку нам краще залишити ці надії і подумати, що слід зробити самим. Фронт антиросійських санкцій недостатньо міцний, а аргументи України - як і взагалі вся ця ситуація - викликають в Євросоюзі чимало запитань. Багато європейських політиків вважатимуть, що розширення антиросійських санкцій в такій ситуації буде заохочувати ризиковану поведінку Києва. Європейцям найменше потрібно повернення в 2014 рік, коли ніхто не знав, чого чекати далі від російсько-українського конфлікту. Стаття експерта МЦПД Миколи Капітоненка доступна за посиланням:https://realist.online/article/kerchenskij-krizis-i-dilemmy-vneshnej-politiki-ukrainy?fbclid=IwAR1s8tmYOWYqVsKyUMzsiQ0wI6qQAylqaHGWTsDk2-eQ7GAgiv5W9TR5tLI

Зовнішня політика

Три дороги для Британії: чому на шляху до Brexit немає виграшної стратегії

Уряд Великої Британії затвердив угоду про Brexit. Два міністри і держсекретар міністерства у справах Північної Ірландії вже подали у відставку, з різних причин вважаючи угоду неприйнятною. Консерватори збирають листи недовіри до прем’єр-міністра. Так виглядає на практиці реалізація надскладного завдання, яке 17,4 мільйони британців – майже 52% з тих, хто проголосував – поставили перед своїм урядом, підтримавши рішення про вихід країни з Європейського Союзу на референдумі 23 червня 2016 року. Велика Британія приєдналася до Європейських співтовариств у 1973 році. Більше сорока років поспіль поглиблення і поширення інтеграційних процесів в Європі тривало за участі Лондона. І хоча свого часу шлях Британії до вступу в ЄС був нелегким, вийти з союзу сьогодні виявляється не простіше. Однак те, що колись здавалося лише гіпотетичною можливістю – реалізація права виходу з ЄС однією з країн-членів, – зрештою стало реальністю, і ця реальність невпинно наближається, створюючи нову розстановку сил в Європі. Позиції уряду Терези Мей від початку були слабкими. У Лондона надто мало козирів у порівнянні з несподівано єдиним фронтом, який формує решта 27 держав-членів ЄС.Економіка Британії – це 15% економіки ЄС. Але це Лондону, а не решті 27 учасників, потрібно було дбати про умови виходу з Євросоюзу, докладати зусиль і йти на поступки. Бо навіть якщо ці умови не будуть узгоджені до дедлайна, вихід все одно відбудеться. А Brexit без угоди найбільше вдарить саме по Британії. Та й вже сьогодні втрати економіки країни від наслідків рішення про майбутній вихід з ЄС оцінюються у 2,5-3% ВНП щорічно. Процедура виходу створила ідеальні умови для кризи. Час для прийняття рішень – жорстко обмежений. Після активації в березні 2017 року статті 50 Договору про Європейський Союз розпочався зворотній відлік часу, і завершиться він 29 березня 2019 року. Британія вийде з ЄС, з угодою чи без неї. Тому Тереза Мей, захищаючи в Лондоні узгоджені з Брюсселем умови, абсолютно права: простір можливих рішень для Британії звузився до трьох. 1) Вихід без угоди 2) Вихід з тією угодою, яку вдасться укласти на основі досягнутої на експертному рівні 3) Відмова від Brexit. При цьому жодне з цих рішень не є простим. Вийти без угоди – означає втратити всі переваги інтегрованості до європейського економічного простору, залишившись із рівнем, який надається умовами СОТ, і базовим рівнем доступу до фінансових ринків. Покращити умови поточного варіанта угоди, яку представила Мей і яка спровокувала настільки гостру реакцію в Лондоні, буде важко – у Британії бракує переговорних важелів в діалозі з ЄС. Доказом цього стало те, як швидко й одноголосно влітку відкинули план Чекерс. М’який Brexit, якщо взагалі відбудеться, то на умовах ЄС, а не Британії. Це нерадісна новина для Лондона, але це – реальність. Поки що за умовами угоди Британія погодилася на перехідний період тривалістю 21 місяць, а також виплату в бюджет ЄС 39 млрд фунтів в якості "рахунку за розлучення", що багато хто вважає поразкою. Крім того, залишаються далекими від оптимального врегулювання питання безпеки. Якщо з Гібралтаром ситуація простіша, то питання Північної Ірландії стоїть так само гостро. Якщо Британія вийде з ЄС без угоди і відновить контроль над кордоном, то цей кордон фізично з’явиться між Північною Ірландією та Ірландією, чого не хочуть ані в ЄС, ані в Британії. А якщо Лондон, як і обіцяє, залишить прозорий кордон – то це означатиме, що Північна Ірландія буде відірвана від британського митного простору, що, знову ж таки, є неприйнятним для британських політиків. Додатковий політичний тиск, пов’язаний із збереженням територіальної цілісності країни та уникненням ескалації історичних конфліктів, не покращує переговорні позиції британського уряду. І, нарешті, третій варіант, із повторним референдумом містить надто багато ризиків. Чи готові консерватори брати на себе відповідальність за те, що не змогли втілити в життя прагнення більшості, висловлене прямим голосуванням? Що тоді вважати демократією? І головне – чи погодиться Євросоюз зупинити процедуру виходу Британії? Адже Договір про ЄС такої можливості не дає. За ним процедура виходу має завершитися 29 березня 2019 року, без варіантів. "Brexit означає Brexit", – не втомлюється повторювати на брифінгах з цього приводу президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. До того ж євроскептичні настрої, традиційно сильні у Британії, нікуди не зникають, і якщо створити прецедент повторного референдуму, це може закласти міну уповільненої дії під політичну систему країни. Права Тереза Мей і в тому, що справа стосується національних інтересів. Хоча, як і більшість політиків, вона спекулює цим красивим поняттям. Уявлення про те, що відповідає національним інтересам у ситуації, що склалася, суттєво розходяться. М’який Brexit із збереженням членства у спільному ринку ЄС та свободи пересування залишає більше економічних й торговельних можливостей, в той час як жорсткий – надає максимум свободи у світі, де, схоже, знову зростає попит на односторонні дії. Перед ЄС теж стоїть непросте завдання: зробити так, щоб ціна, яку заплатить Британія за вихід, виявилася достатньо великою для попередження подальшого розпаду Союзу, і водночас – зберегти рівень співпраці, який відповідає ступеню реальної інтеграції Єдиної Європи з Великою Британією. Вихід без угоди, схоже, стає грою з негативною сумою, де у підсумку програють всі. Тому шанси на те, що позиційна, важка боротьба за умови угоди триватиме до останнього, залишаються високими. Документи, що супроводжують Brexit, виглядають часом як привезені з далекого минулого. В них можна побачити, з одного боку, обережні сподівання на співпрацю там, де ще вчора панував принцип наднаціональності, а з іншого – традиційну для століть європейської дипломатії взаємну недовіру. Європа, до якої ми прагнемо, стає іншою. Автор: Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Блукаючи в "сірій зоні". Зовнішня політика України напередодні виборів

Формувати і реалізовувати зовнішню політику України ще довго доведеться виходячи з розуміння наших слабкостей. Простір для серйозної передвиборчої розмови на тему зовнішньої політики обмежений кількома базовими істинами і визначається набором простих фактів. Прагнення нагромадити спекуляції, мрії і просто міфи та видати це за зовнішньополітичний курс є цілком зрозумілим, особливо напередодні виборів в країні з непідконтрольними територіями, але, тим не менш, є безперспективним. Факт перший: Україна залишається слабкою і бідною країною. За чотири роки ми не виграли боротьбу на найважливішому фронті - фронті реальних змін в організації життя країни. Можливо, ми навіть віддалилися від цієї мети, вимушено витрачаючи ресурси на оборону. Ясності з тим, що все-таки важливіше і куди варто направляти наші убогі фінансові можливості, так і не з'явилося. Роками ведучи розмови на всіляких круглих столах по двох фронтах - внутрішні реформи і стримування агресії - ми не зробили вибір і не зрозуміли їх взаємному зв'язку, і закономірним підсумком стало розпорошення ресурсів і продовження старих перевірених практик. Україна зберегла колишні знайомі позиції в ключових рейтингах: слабкості держави, якості демократії, конкурентоспроможності і добробуту. Ми, як і п'ять років тому, гібридний не цілком демократичний режим і одна з двох найбідніших держав Європи. Стаття Миколи Капітоненко у виданні Ліга.net, доступна за посиланням: https://www.liga.net/politics/opinion/blujdaya-v-seroy-zone-vneshnyaya-politika-ukrainy-nakanune-vyborov?fbclid=IwAR2d7a8dUDoG4zY66e0pduwUDMGD0uqBJD5JmK95g_M6y6HkOLrD6t3GdCw