Зовнішня політика

Саміт Великої Сімки в Канаді: без Росії, без України та майже без геополітики

08.06.2018
img1
Прес-служба МЦПД

Черговий, сорок четвертий, саміт Великої сімки відбувається в Канаді – країні, на яку в Україні традиційно покладають багато різноманітних сподівань – і, на відміну від попереднього саміту, матиме набагато менш «геополітичний» порядок денний.

Рік тому на Сицилії у фокусі уваги лідерів Сімки, включно із новачками Трампом та Макроном, були війна в Сирії, ядерна програма Північної Кореї, боротьба із Ісламською державою та відповідальність Росії за ситуацію в Україні – доволі реалістичне меню із світу жорсткої безпеки. Тоді ще здавалася, що, незважаючи на гучні заяви нового американського президента, Сімка все ж таки зможе знайти спільний знаменник, навколо якого можна було б принаймні розпочати відбудовувати зруйнований фундамент міжнародної безпеки.

Однак, цього не сталося. Навпаки, за рік, що минув, Сімка стала менш ефективним інструментом для наведення ладу в хаотичному світі. На держави, що до неї входять, припадає лише 30-40% світової економіки, в залежності від методики розрахунків. Цього потенціалу вочевидь недостатньо, щоб управляти світом в епоху великих потрясінь. Лише за умови єдності позицій, цінностей та довгострокових інтересів можна розраховувати на сукупний вплив цього клубу на порядок денний світу.

Такої єдності сьогодні немає. Традиційні розбіжності у пріоритетах помножені на брак довіри, зокрема між США та європейськими партнерами. США та ЄС стоять на порозі торгівельної війни, найбільшу у світі двосторонню торгівлю очікують складні часи. Позиції розійшлися і з ключових питань міжнародної безпеки: США вийшли з ядерної угоди з Іраном, а європейці залишились – як з угодою, так і з усіма проблемами, які супроводили рішення Вашингтона.

Чи можна за таких умов вести мову про злагоджене управління ключовими ризиками для міжнародної безпеки? Схоже на те, що оголошений Трампом минулого року «реалізм із принципами» як основа американської зовнішньої політики, приносить ті невтішні плоди, яких і слід було очікувати. Одним із них стала майже повна відсутність питань жорсткої безпеки на порядку денному саміту в Канаді.

Натомість, лідери розвинених держав спілкуватимуться про економіку – традиційно для формату Сімки, гендерну рівність, кліматичні зміни та чисту енергетику, океани і лише півтори години – про більш мирний та безпечний світ. Навіть якщо вони встигнуть повернутися до питань Сирії, ядерної зброї та України, якийсь консенсус – крім того, що мир це добре, а війна погано – важко собі уявити. У кожної із країн є власні міркування, пріоритети і, між іншим, плани по використанню фактору Росії, участь якої у форматі Сімки призупинено. Схоже на те, що у політичних питаннях державам все вигідніше діяти самостійно і все дорожче підтримувати спільність. Від Сімки не варто очікувати проривів на безпекових фронтах. А отже залишається говорити про гендер і океани – порядок денний цілком безпечний та такий, від якого годі очікувати сюрпризів, навіть з боку Трампа.

Ще одним цікавим моментом стало формування списку лідерів держав, запрошених на саміт. Щороку, крім власне семи держав, у саміті беруть участь ті, кого вважає за потрібне запросити країна-господар із огляду на порядок денний та поточні пріоритети. В цьому році таких запрошених гостей незвично багато – дванадцять. Але України серед них немає. Ми часто відзначаємо зайвою увагою можливості, що надаються простим принципом ротації в міжнародних організаціях, і забуваємо про шанси, що надаються невеликим країнам на форумах, подібних до самітів Сімки. Хоча, з іншого боку, шанси ці надаються лише тим, кому є що запропонувати.

У канадському Шарлевуа Норвегія – а не Україна – візьме активну участь у обговоренні питань енергетики, запланованому на саміті. Ми могли б багато розповісти про власні образи на Північний потік-2 та загальний занепад транзитного потенціалу України, традиційно поклавши частину провини на Захід. Але, здається, попит на таку риторику невисокий. Велика Сімка залишається клубом прагматиків.

Ще одним пріоритетом саміту є повага до різноманіття та інклюзивності. З цього приводу Україна могла б поділитися своїми планами постконфліктного врегулювання на Сході, стратегіями побудови ефективної правової держави та досвідом захисту прав людини. Якби все це, звичайно, було.

Такі запрошені країни як Бангладеш, Кенія або Руанда цікаві із точки зору нерівномірного розвитку та проблеми бідності у глобальних масштабах – своєрідного «вічного двигуна» Сімки. Можливо, з якоїсь точки зору відсутність України на саміті є не такою вже й поганою новиною.

І, звичайно, жоден саміт Сімки – колишньої Вісімки – не обходиться без згадувань про Росію. Напередодні цьогорічної зустрічі Кремлю було надіслано вкрай простий та зрозумілий сигнал: санкції продовжаться, а Сімка залишиться Сімкою. Це – звичний вже джентльменський мінімум, комфортна та безпечна позиція, однаково для США, європейських країн, Японії та Канади. Повертати Росію в організацію немає жодних потреб: у світі є більш успішні економіки, а Сімка все ж залишається насамперед інструментом управління глобальною економікою. Росія залишається у дипломатичній напівізоляції – і саміт в Шарлевуа це знов підтвердить – але за такої динаміки подій і Україна ризикує залишитися на периферії світової політики.

 

                                                                                                   Микола Капітоненко

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Чого чекати від зустрічі Путіна з Меркель?

Президент Росії знову зустрінеться з німецьким канцлером. На порядку денному знайомі питання: Сирія, Україна і Північний потік-2. Від російсько-німецького діалогу ніхто не чекає переділу світу, великих геополітичних угод або масштабних планів. Але він виступає своєрідним барометром загального стану відносин між Росією і Європою. Сьогодні в цих відносинах є питання, здатні стати фундаментом середньострокового партнерства, попри чинний режим санкцій з обох сторін. У цьому особливість сучасної міжнародної політики: санкції і агресивна риторика йдуть пліч-о-пліч з прагматичною співпрацею. Від того, наскільки добре ми зрозуміємо мотиви та механізми такого співробітництва, багато в чому буде залежати ефективність нашої власної політики, як на російському, так і на європейському напрямку. Повна версія статті Миколи Капітоненка доступна за посиланням: https://nv.ua/opinion/kapitonenko/cheho-zhdat-ot-vstrechi-putina-s-merkel-2488767.html

Зовнішня політика

Міфи саміту в Гельсінкі: яких домовленостей було досягнуто насправді?

Сайт "Сегодня.ua" зібрав чотири головних міфи зустрічі Трампа і Путіна в Гельсінкі: від поступок США щодо України та Сирії до "дружби" Вашингтона з Кремлем для стримування Китаю. Зокрема, експерт МЦПД Микола Капітоненко підкреслює, що ніяких рішень за нашою спиною не було, тому приводів для паніки немає. "Ні у США, ні Росія не має можливостей реалізувати досягнуті в Гельсінкі домовленості. А домовитися можна було про що завгодно: про референдум на Донбасі, про Крим... Немає можливості змусити Україну виконувати ці домовленості, тому ніякої "Ялти-2" бути не могло", – вважає експерт. Детально про міфи зустрічі та їх спростування або підтвердження за посиланням: https://ukr.segodnya.ua/world/usa/mify-sammita-v-helsinki-kakih-dogovorennostey-trampa-i-putina-nuzhno-boyatsya-na-samom-dele-1160646.html

Зовнішня політика

Відносини України з західними європейськими сусідами: пошук виходу з глухого кута

Серед численних зовнішньополітичних проблем України все більш помітне місце займають останнім часом непорозуміння у відносинах з сусідами - не лише східними і північними, а західними. З різних причин і приводів Польща, Угорщина, Словаччина і Румунія вдаються до антиукраїнської риторики різного ступеня інтенсивності і спрямованості, руйнуючи уявлення багатьох єврооптимістів про те, що заради протистояння з Кремлем Східна Європа буде підтримувати Україну завжди і у всьому. Як з'ясувалося, далеко не в усьому і за певну ціну. Такою ціною все частіше стають питання, пов'язані з національними проблемами. З Польщею у нас затяжний конфлікт на тему трактування історичних епізодів, але за цими епізодами ховаються питання національної ідентичності, важливі і для нас, і для поляків. Прості рецепти на кшталт «залишити історію історикам» працювати не будуть. З Угорщиною і в меншій мірі з Румунією ми сперечаємося про межі прав національних меншин, які, як з'ясувалося, іноді погано поєднуються з нашим курсом національної консолідації. В цілому іноді може здатися, що вибираючи традиційний для Східної Європи XIX століття шлях побудови національної держави, ми платимо за нього ослабленням своїх позицій в міжнародній політиці. Наскільки виправдана така ціна? Деталі у статті Миколи Капітоненка для інтернет-видання Реаліст: https://realist.online/article/kak-ukraina-okazalas-v-labirinte-slozhnyh-otnoshenij-s-evropejskimi-sosedyami-i-gde-vyhod

Зовнішня політика

Саміт у Гельсінкі: уроки для України

Українці не чекали добрих новин від зустрічі американського та російського президентів у Гельсінкі. Вибір історичного для європейської безпеки місця мав сигналізувати про серйозність намірів, але цей саміт виявився найменш змістовним із усіх зустрічей лідерів США та Росії/СРСР у столиці Фінляндії. Він став першим із 2010 року, коли відбулося знамените спільне поїдання гамбургерів Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим у ресторані Ray’s Hell Burger. Тоді за результатами зустрічі теж говорили про Іран та Північну Корею, визнавали розходження в оцінках подій у Грузії – за два роки до того відбулася російсько-грузинська війна, в результаті якої на частині території Грузії були утворені маріонеткові утворення Абхазія та Південна Осетія – та збирались розвивати економічні зв’язки. Для Обами це була частина його стратегії перезавантаження відносин із Росією та залучення її до міжнародних справ. Однак у 2010 році, окрім гамбургерів, були переговори про вступ Росії до СОТ, незадовго до саміту було підписано угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а незабаром після мав відбутися саміт тоді ще Великої вісімки у Гантсвілі в Канаді. У Гельсінкі не було ані гамбургерів, ані змістового порядку денного. Можливо, це не так і погано. «Великої угоди» за рахунок України не відбулося. Визнання американським президентом анексії Криму також. Не було навіть натяків на щось подібне. Це – цілком очікуваний результат. Крим в якості точки відліку кризи світового порядку та її наочне втілення надто цінний для США. Навіть президент Трамп, при всій схильності до прагматизму, розуміє, що пов’язані із Кримом широкі можливості для американської дипломатії на багато років вперед не варті того, щоб обмінювати їх на тактичні домовленості в Сирії або обіцянки щодо нерозповсюдження ядерної зброї, які Кремль все одно не зможе виконати. Червона лінія залишиться там, де була проведена. Спроба Путіна перетягнути президента США на свій бік згадкою про Мінські домовленості теж, схоже, не стала успішною. Всім своїм виглядом і мовчанням Трамп дав зрозуміти, що й тут не збирається полегшувати завдання Москви. Власне кажучи, навряд чи б і зміг, якщо б навіть хотів. Для тиску, що його на думку Путіна може застосувати Білий дім до Києва, немає ані підстав, ані ресурсів. Чи можна по завершенні саміту зробити висновок про те, що Україна нецікава для Білого дому? Трамп не згадав про нас і не засудив російську політику в Україні. З одного боку, картинка саміту із Путіним буда справді важлива для нього і, ймовірно, він не хотів її зіпсувати у власних очах. З іншого, Україна перемістилася значно нижче у списку пріоритетів американської адміністрації вже достатньо давно, і в цьому лише наша відповідальність. В нас немає ані успіхів у реформуванні країни, ані позитивного й зрозумілого порядку денного відносин зі США. На самих проханнях про допомогу неможливо побудувати стратегію двосторонніх відносин. Чим для США має бути цікава проблемна недемократична й бідна країна поруч із Росією – відповіді на це питання ми не надали. А питання Сирії та ядерного нерозповсюдження – вони майже вічні. Не варто недооцінювати той ефект від саміту, на який напевно розраховували в Кремлі задовго до нього: кінець ізоляції Москви. Росія може перебувати поза межами Великої сімки або ПАРЄ, але географія контактів Путіна переконливо свідчить про те, що вона залишається державою, із якою рахуються та хочуть тримати діалог відкритим. Попит на специфічні російські ресурси та послуги зростає у часи міжнародної нестабільності, а сьогодні – саме такі часи. Американсько-російський саміт  сигналізує про готовність слухати Росію, нехай і не погоджуючись із нею. Нам варто оцінити довгостроковий вплив цієї тенденції і, можливо, переглянути власні зовнішньополітичні підходи, в яких ставка на різного роду каральні заходи щодо Росії з боку третіх держав виглядає зависокою. Варто пам’ятати і про інший урок саміту. Відсутність «великої угоди» за наш рахунок не означає зникнення всіх інших ризиків. Діалог із великими державами дає змогу Кремлю просувати власний порядок денний на рівні, значно глибшому за той, на якому це робить Україна. Наша поразка виглядатиме не як чергова редакція пакту Молотова-Ріббентропа, а, швидше, як формування навколо нас умов, в яких не буде іншого вибору, ніж повернутися до сфери впливу Москви. Робота російської дипломатії, судячи із усього кропітка та енергійна, спрямована саме на формування таких умов. А саміт Путін-Трамп може стати одним із важливих кроків на цьому шляху. Микола Капітоненко    

Зовнішня політика

Перемоги і зради саміту НАТО в Брюсселі

Цьогорічний саміт НАТО засвідчив дві речі. По-перше, Альянс залишається найбільш надійним міжнародним інститутом, хоча, скоріше всупереч, ніж завдяки подіям саміту, що щойно завершився у Брюсселі. По-друге, політика України щодо НАТО в динамічних умовах сучасного світу має бути чимось набагато більш тонким і складним, ніж набір добрих побажань і красивих гасел. Президент США, від якого очікували різноманітних сюрпризів – більшою частиною неприємних – дозволив собі на саміті НАТО набагато менше, ніж на інших самітах. Він покритикував Німеччину за співпрацю з Росією, туманно натякнув на можливість односторонніх кроків США та багато говорив про те, що, схоже, він знає з питання НАТО найкраще: незбалансованість витрат. Слова Трампа після саміту про те, що Альянс став сильнішим, можна сприймати як і його заяви про чудові й неймовірні стосунки США з Німеччиною – тобто як видавання бажаного за дійсне. Скоріше, НАТО стала дещо слабшою, але досі залишається найбільш сильним із міжнародних інститутів. Є щось унікальне у міцності Альянсу, що свого часу дозволило йому пережити геополітичні драми кінця «холодної війни», та стати найбільш надійною системою колективної безпеки сучасного світу. Навіть сьогоднішньої всеохоплюючої кризи міжнародної безпеки помноженої на прагматизм американського президента недостатньо для того, щоб перетворити НАТО на історію. Це «щось унікальне» полягає у здатності НАТО створювати переваги для всіх її членів. Схема, задіяна у далекому 1949 році – американські військові гарантії в обмін на геополітичний вплив плюс нерозповсюдження ядерної зброї –  виявилась дієвою і сьогодні. Насамперед тому, що стратегічні пріоритети США залишаються незмінними. Вони, як і раніше, хочуть мати вплив в Європі та максимально уповільнювати розповсюдження ядерної зброї. Європейцям, певна річ, НАТО подобається. Трамп правий: переважно за рахунок США (хоча, звичайно, його цифри про 90% - м’яко кажучи, перебільшення) європейці почувають себе у безпеці. За часів «холодної війни» в такому твердженні було більше сенсу, оскільки загроза з боку СРСР для Європи була реальнішою, ніж будь-яка сьогоднішня, включно із російською. Більше того, завдяки спільному членству в НАТО європейські держави можуть не боятися одна одну. Компліментарність стратегічних інтересів США та Європи – найкраща гарантія збереження НАТО, незалежно від того, які фразеологічні обороти використовує Дональд Трамп. Але в той же час НАТО працює дещо складніше, ніж це здається американському президенту та багатьом студентам-міжнародникам. Основна цінність Альянсу – це не сума військових потенціалів його держав-членів, а надійність гарантій підтримки, що створюються для кожної з них. З цієї точки зору взаємна довіра є важливішою, ніж кілька додаткових відсотків ВНП, витрачених на військові потреби. В цьому ж криється і відповідь про те, чому маленьку Колишню Югославську республіку Македонію запрошують до НАТО, в той час як велику Україну із досвідом ведення війни – ні. Членство України, при високому ризику протистояння із Росією, тягне за собою й високі ризики того, що якась з держав-членів не захоче виконувати вимоги статті 5 Вашингтонського договору, якщо раптом таке протистояння розпочнеться. Це, в свою чергу, майже миттєво зруйнує Альянс. «Навіщо ж ризикувати?» - таке питання поставлять собі в кожній столиці держави-члена НАТО в контексті можливого членства України. Навіть якщо Україна подвоїть власні військові витрати, відповідь на це питання залишиться незмінною. Навряд чи того бажаючи, президент Трамп своєю риторикою – не стільки про те, що європейці мають витрачати більше, скільки про можливість односторонніх кроків США – підриває надійність НАТО, зменшуючи її основний актив. Навіть якщо дієвість статті 5 ніхто з потенційних суперників НАТО не поставить під сумнів, зниження взаємно довіри, якого не уникнути після таких заяв, створює простір для ризикованих рішень та перевірки Альянсу на міцність. Можна у підсумку отримати кілька додаткових мільярдів від європейців на військові  потреби, але чи не буде ціна за це надто високою, якщо обраховуватиметься втраченою надійністю? Приєднання до такої НАТО, з усіма її складними питаннями та дилемами, Україна поставила собі за мету. І саме з цих позицій треба давати оцінку результатам подібних самітів. Чи роблять українські державні діячі повною мірою те, що робити зобов’язані – тобто наближати Україну до членства? Навряд чи. Вступ до НАТО – це не безкінечні розмови про нашу рішучість та незмінність вибору, а довгий перелік конкретних кроків. Ми зробили напередодні саміту один з них – прийняли Закон про національну безпеку України. Він розширив можливості співпраці з НАТО, але про членство України мова не йде. Ще меншою мірою до вступу в НАТО наближають нас формулювання про те, що двері Альянсу залишаються відкритими. Зате точно віддаляють нас від вступу стан справ у самій Україні та безпекове середовище. Брак демократії і великі питання щодо правового характеру держави – надійні запобіжники проти членства в НАТО. Відкритий конфлікт з Росією – це майже гарантія відмови. За таких обставин прогрес у відносинах з НАТО потребує нових критеріїв, окрім поки що недосяжного членства. Потребує він і нових ініціатив з українського боку, і, звичайно, масштабної роботи із реального, а не декларативного, перетворення на державу з європейськими цінностями. Допоки такого перетворення не відбувається, результати будь-яких самітів в подібному форматі, можна буде передбачати, просто згадавши формулювання попередніх. Микола Капітоненко  

Зовнішня політика

Вступ України до НАТО означатиме втрату частини території: в чому головна небезпека?

Робочі візити президента України Петра Порошенка на саміт Україна-ЄС та саміт НАТО не принесуть значних дивідендів нашій країні. Про вступ до НАТО і ЄС і мови бути не може. Більш того, вступ до НАТО зараз означав б відмову України від значної частини своєї території. Офіційний Київ може розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Разом з тим, саміт НАТО не має істотного значення і для президента США Дональда Трампа, оскільки для нього ключовою є зустріч зі своїм російським колегою Володимиром Путіним. Безумовно, Європейський Союз сьогодні є стратегічним партнером України в економічному та оборонному планах, але очікувати якихось проривів було б занадто. Сьогодні у офіційного Брюсселя є купа власних проблем, відбуваються дезінтеграційні процеси. Головною проблемою ЄС на сьогодні є збереження єдності в контексті міграційної кризи. Ще одне болюче питання на порядку денному ЄС - Brexit. Очевидно, що Брюссель також турбує питання безпеки, оскільки ми бачимо, що американці не готові брати на себе левову частину фінансування НАТО й утримувати розміщені на європейському континенті сил стримування. Навряд чи європейці готові виходити на той рівень фінансування, якого від них вимагає Дональд Трамп. Президент України закликав звільнити політв'язнів, посилити тиск на РФ, аби та займала більш конструктивну позицію. Однак об'єктивно кажучи, сьогодні в Європейського Союзу немає єдиної позиції, по-перше, щодо того, як тиснути і чи взагалі потрібно тиснути на президента Росії. Відсутні також конкретні механізми, які б вони могли застосувати у відповідь на заклик Петра Порошенка. Варто розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Можливо, у питанні розширення квот на певні українські товари для європейського ринку. Політичних перспектив в угоді про асоціацію немає - після референдуму в Нідерландах на ній можна ставити крапку. Якщо говорити про саміт НАТО, то він буде іще менш продуктивним, ніж саміт Україна-ЄС, оскільки альянс теж перебуває у непростій ситуації. Це насамперед пов'язано з позицією США щодо необхідності фінансування армії на рівні 2% від ВВП, до чого європейські країни не готові. Якщо навіть Німеччина, найбільша та найсильніша економіка ЄС, заявляє про те, що вона може вийти на цей рівень внесків лише протягом 10 років, то що вже казати про решту держав. НАТО має проблеми також із Туреччиною, оскільки Ердоган заявив, що світ вже не моноцентричний. Це означає, що Туреччина, будучи членом НАТО та союзником США, готова розглядати й інші регіональні союзи і партнерів. Це не може не турбувати альянс. Трамп цілком здатен поставити союзникам ультиматум щодо фінансування, і на цьому саміт у форматі участі США може завершитися. Президент США сьогодні живе більше 16-м липня, тобто зустріччю із російським колегою Путіним, тож ми розуміємо, що зараз питання НАТО для нього менш важливе, ніж порядок денний саміту в Гельсінкі. Що може отримати Україна Будьмо чесні із собою: в найближчі 10-20 років ми не станемо членами НАТО. Всі бесіди про те, що для нас можуть зробити виключення, не мають під собою жодних підстав, надто за сьогоднішньої позиції Угорщини. Вкрай маловірогідно, що члени альянсу ухвалять консенсусне рішення про вступ України за умов війни на Сході, анексії Криму і так далі. По суті, вступ у НАТО може означати для нас відмову від значної частини нашої території. Умовно кажучи, ми відмовляємося від Криму, окупованої частини Донбасу, але супутньо, наприклад, ми повинні будемо також відмовитися від частини території, на які має претензії, скажімо, Румунія. Дуже сумніваюся, що вони не скористаються таким шансом, розуміючи, що ми можемо стати членом альянсу лише тоді, якщо не маємо територіальних претензій від сусідів. Крім того, сумніваюся, що хтось із держав-членів НАТО готовий вступати в пряме протистояння з Росією за необхідності. Разом з тим, орієнтація на стандарти альянсу для розбудови української армії - абсолютно правильний і позитивний крок. Але питання вступу до ЄС і НАТО - це виключно політичні маніпуляції Порошенка, який намагається будувати свою передвиборчу кампанію на подібних лозунгах. Вже не раз говорили про технологію, за якої вибори можна поєднати з референдумом, на якому поставлять питання, умовно кажучи, якщо ти за вступ до ЄС і НАТО, тоді голосуй за Порошенка. Зараз рейтинг президента не найкращий для балотування, точок його зростання дуже мало. Томос, про який так багато говорять, не додасть йому 20%. Як варіант, Порошенко може не висувати свою кандидатуру на пост президента, а потім списати на "попередників", що євроатлантичний рух провалено. Таким чином, він може залишити себе в політичному житті України, йдучи на парламентські вибори. Загалом же великих зрушень від самітів ЄС і НАТО чекати не варто: певні позитивні сигнали можуть бути, але це жодним чином не вирішить питання війни на Сході України, питання анексії Криму, наших відносин із Російською Федерацією й багатьох інших речей, як членство в ЄС чи ПДЧ (План дій щодо членства) в НАТО. А от певні економічні домовленості можуть мати місце.