Зовнішня політика

Як вийти з мінського глухого кута: два сценарія для України

11.05.2016
img1
Василь Філіпчук
Головний Радник

Сьогодні в Берліні відбудеться чергова зустріч Нормандської четвірки, однак якихось результатів  від неї вже не очікує ніхто.

 

Ритуальні заклики, заяви про глибоку стурбованість і вимоги щодо дотримання Мінських домовленостей замінили собою реальну роботу по врегулюванню конфлікту з Росією і відновленню територіальної цілісності та суверенітету країни. Чи є вихід з мінського тупика?

Про тупиковий і невигідний для України характер процесу по врегулюванню конфлікту стало зрозуміло ще рік тому, коли після червневої зустрічі у такому ж форматі як завтра з’явилась заява міністрів Нормандської четвірки, де чорним по білому від України вимагалося активізувати «політичний діалог» між Україною та окремими регіонами Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). Ось так прямо – «la nécessité d’un dialogue politique entre l’Ukraine et les représentants de certaines zones des régions de Donetsk et de Lougansk». Така «мова документу» може бути оцінена як двійка з мінусом з дипломатичного лексикону, оскільки  формулювання «Україна та ОРДЛО» визнають окрему суб’єктність ОРДЛО, рівну Україні, і визначають саме як Україну та ОРДЛО сторонами конфлікту. Що є неприпустимим, адже сторонами конфлікту є щонайменше Україна та Росія (а у принципі це питання ще більш складніше, ніж навіть Україна та Росія), але точно не Україна та ОРДЛО, і надавати ОРДЛО такий же статус, як Україні, означає принижувати Україну і звеличувати тих, кого Київ називає терористами. Навіть невелика за територією Молдова ніколи не дозволяє писати «Молдова та Придністров’я», а завжди «береги Дністра» чи «Кишинів та Тирасполь». Так само і у всіх інших конфліктах з сепаратистами, якщо країна, яка бореться з сепаратизмом, себе поважає та вважає сепаратистські території своїми.

Але після такого допису в Facebook один з дипломатів звернув мою увагу на те, що такий текст  невипадково з’явився та залишається на веб-сторінці французького МЗС. Він не просто відображає "мову" і формулювання Мінських угод. Він використовує формулювання, закріплену в Резолюції Радбезу ООН №2202 від 17 лютого минулого року - а проти цього вже точно ніхто заперечувати не буде. Резолюції РБ ООН мають найвищу силу в міжнародних відносинах, якщо мова йде про врегулювання конфліктів. І тому зараз міжнародне співтовариство чекає "результатів діалогу" з ОРДЛО про статус "регіону", формат і модальність проведення виборів у "ДНР/ЛНР", амністію тих, кого сьогодні офіційний Київ називає терористами. А що ж їм, міжнародним спостерігачам, залишається?

Наступного дня після прийняття вище зазначеної резолюції РБ ООН РНБО України ухвалив рішення звернутися в ООН з проханням ввести миротворчі сили. За рік і два місяці так нічого й не досягнуто у цьому напрямку. Що й не дивно, адже "безальтернативною" основою врегулювання є текст Мінських угод, а там жодного слова про миротворців, тільки про сприяння з боку ОБСЄ. Можливо, саме тому 24 квітня 2016 року президент України Петро Порошенко заявив про підготовку спеціальної поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі. За словами глави держави, ця місія повинна  «забезпечити стале припинення вогню та безпеку, відведення важкої військової техніки та виведення російських окупаційних військ, відновлення контролю над українсько-російською частиною кордону». Як повідомляє веб-сайт глави держави, президент переконаний, що «поліцейська місія ОБСЄ має виставити постійно діючі озброєні пости в місцях відведення важкої техніки та на неконтрольованій ділянці українсько-російського кордону з метою припинення постачання бойовикам російської техніки і боєприпасів».

Але чи відповідають такі очікування мандату поліцейських місій ОБСЄ? До повноважень поліцейської місії ОБСЄ входять підтримка й тренінг місцевих силових структур у подоланні транснаціональної та організованої злочинності, наркотрафіку, контрабанди людей, порушень прав людини та інших викликів. Ці місії залучаються в якості заходу превентивної дипломатії або постконфліктної миротворчості. Інакше кажучи, поліцейські місії розгортають або до початку конфлікту або в процесі його завершення. Але точно не під час бойових дій, а ми кожен день читаємо зведення з "східного фронту", і там, на жаль, і далі все без змін – стріляють і майже щодня вбивають когось із наших солдатів.

Поліцейська місія, ОБСЄ чи будь-яка інша організація не здатна роз’єднати сторони й покарати порушників спокою. Це не їх функція. Тим більше, така місія не може забезпечити стале припинення вогню та безпеку, відведення важкої військової техніки та виведення російських військ.

З іншого боку, присутність поліцейської місії ОБСЄ може сприяти моніторингу ситуації під час виборів на території, підконтрольній ДНР і ЛНР, і навіть здійснювати певні функції з охорони виборчих дільниць, але це ледь чи сприятиме розведенню сторін чи забезпеченню відновленню українського суверенітету без досягнення принципової політичної домовленості і повного припинення бойових дій і насилля в регіоні.

Тоді в чому полягає наш план врегулювання конфлікту, якщо миротворці ООН не приїдуть роз’єднати сторони, а місія ОБСЄ, навіть якщо і приїде, то не допоможе?

Мінські угоди не влаштовують жодну з фактичних сторін конфлікту та не вирішують глибинних його причин, а лише переводять геополітичний та двосторонній українсько-російський конфлікти у внутрішньо український вимір. Тому існують два вірогідних сценарії розвитку подій. У першому випадку внутрішнє посилення України внаслідок проведення ефективних реформ сприятиме зміцненню її суб’єктності та збільшенню можливостей для її впливу на міжнародній арені. Хоча б часткове подолання внутрішніх безпекових ризиків укріпить позиції України у переговорному процесі щодо врегулювання конфлікту та дозволить піднімати питання або про системне врегулювання конфлікту з РФ, або ж про перекваліфікацію конфлікту з внутрішньо українського на українсько-російський, визнання де-юре Росії країною-агресором та уможливлення розгортання міжнародної операції з примусу Росії до миру. Для України реалізація такого сценарію стане перемогою у гібридній війні із значно переважаючим за силою супротивником, а для міжнародної спільноти позитивним досвідом подолання новітніх гібридних безпекових викликів.

За іншим сценарієм подальше внутрішнє ослаблення України, спричинене браком реформ, корупцією та безкарністю, може призвести до нових внутрішніх конфліктів та подальшої дезінтеграції країни. Це дасть чергові підстави Росії позиціонувати Україну як failed state, сприяти гібридними засобами черговій інтенсифікації конфлікту, – з однієї сторони та одночасно просувати ідею проведення операції з примусу до миру щодо України – з іншої. Для України реалізація такого сценарію буде означати поразку у гібридній війні, а для міжнародної спільноти – архівацію існуючої неефективної системи глобальної та європейської безпеки до подальшого поглиблення протиріч та виникнення нових конфліктів.

Без внутрішніх реформ та якісної дипломатичної роботи Україна не лише не зможе у середньостроковій перспективі переконати міжнародне співтовариство провести операцію по примусу Росії до миру, але й ризикуватиме сама стати об’єктом для такої операції.

Оригінал публікації на "Апостроф"

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Три дороги для Британії: чому на шляху до Brexit немає виграшної стратегії

Уряд Великої Британії затвердив угоду про Brexit. Два міністри і держсекретар міністерства у справах Північної Ірландії вже подали у відставку, з різних причин вважаючи угоду неприйнятною. Консерватори збирають листи недовіри до прем’єр-міністра. Так виглядає на практиці реалізація надскладного завдання, яке 17,4 мільйони британців – майже 52% з тих, хто проголосував – поставили перед своїм урядом, підтримавши рішення про вихід країни з Європейського Союзу на референдумі 23 червня 2016 року. Велика Британія приєдналася до Європейських співтовариств у 1973 році. Більше сорока років поспіль поглиблення і поширення інтеграційних процесів в Європі тривало за участі Лондона. І хоча свого часу шлях Британії до вступу в ЄС був нелегким, вийти з союзу сьогодні виявляється не простіше. Однак те, що колись здавалося лише гіпотетичною можливістю – реалізація права виходу з ЄС однією з країн-членів, – зрештою стало реальністю, і ця реальність невпинно наближається, створюючи нову розстановку сил в Європі. Позиції уряду Терези Мей від початку були слабкими. У Лондона надто мало козирів у порівнянні з несподівано єдиним фронтом, який формує решта 27 держав-членів ЄС.Економіка Британії – це 15% економіки ЄС. Але це Лондону, а не решті 27 учасників, потрібно було дбати про умови виходу з Євросоюзу, докладати зусиль і йти на поступки. Бо навіть якщо ці умови не будуть узгоджені до дедлайна, вихід все одно відбудеться. А Brexit без угоди найбільше вдарить саме по Британії. Та й вже сьогодні втрати економіки країни від наслідків рішення про майбутній вихід з ЄС оцінюються у 2,5-3% ВНП щорічно. Процедура виходу створила ідеальні умови для кризи. Час для прийняття рішень – жорстко обмежений. Після активації в березні 2017 року статті 50 Договору про Європейський Союз розпочався зворотній відлік часу, і завершиться він 29 березня 2019 року. Британія вийде з ЄС, з угодою чи без неї. Тому Тереза Мей, захищаючи в Лондоні узгоджені з Брюсселем умови, абсолютно права: простір можливих рішень для Британії звузився до трьох. 1) Вихід без угоди 2) Вихід з тією угодою, яку вдасться укласти на основі досягнутої на експертному рівні 3) Відмова від Brexit. При цьому жодне з цих рішень не є простим. Вийти без угоди – означає втратити всі переваги інтегрованості до європейського економічного простору, залишившись із рівнем, який надається умовами СОТ, і базовим рівнем доступу до фінансових ринків. Покращити умови поточного варіанта угоди, яку представила Мей і яка спровокувала настільки гостру реакцію в Лондоні, буде важко – у Британії бракує переговорних важелів в діалозі з ЄС. Доказом цього стало те, як швидко й одноголосно влітку відкинули план Чекерс. М’який Brexit, якщо взагалі відбудеться, то на умовах ЄС, а не Британії. Це нерадісна новина для Лондона, але це – реальність. Поки що за умовами угоди Британія погодилася на перехідний період тривалістю 21 місяць, а також виплату в бюджет ЄС 39 млрд фунтів в якості "рахунку за розлучення", що багато хто вважає поразкою. Крім того, залишаються далекими від оптимального врегулювання питання безпеки. Якщо з Гібралтаром ситуація простіша, то питання Північної Ірландії стоїть так само гостро. Якщо Британія вийде з ЄС без угоди і відновить контроль над кордоном, то цей кордон фізично з’явиться між Північною Ірландією та Ірландією, чого не хочуть ані в ЄС, ані в Британії. А якщо Лондон, як і обіцяє, залишить прозорий кордон – то це означатиме, що Північна Ірландія буде відірвана від британського митного простору, що, знову ж таки, є неприйнятним для британських політиків. Додатковий політичний тиск, пов’язаний із збереженням територіальної цілісності країни та уникненням ескалації історичних конфліктів, не покращує переговорні позиції британського уряду. І, нарешті, третій варіант, із повторним референдумом містить надто багато ризиків. Чи готові консерватори брати на себе відповідальність за те, що не змогли втілити в життя прагнення більшості, висловлене прямим голосуванням? Що тоді вважати демократією? І головне – чи погодиться Євросоюз зупинити процедуру виходу Британії? Адже Договір про ЄС такої можливості не дає. За ним процедура виходу має завершитися 29 березня 2019 року, без варіантів. "Brexit означає Brexit", – не втомлюється повторювати на брифінгах з цього приводу президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. До того ж євроскептичні настрої, традиційно сильні у Британії, нікуди не зникають, і якщо створити прецедент повторного референдуму, це може закласти міну уповільненої дії під політичну систему країни. Права Тереза Мей і в тому, що справа стосується національних інтересів. Хоча, як і більшість політиків, вона спекулює цим красивим поняттям. Уявлення про те, що відповідає національним інтересам у ситуації, що склалася, суттєво розходяться. М’який Brexit із збереженням членства у спільному ринку ЄС та свободи пересування залишає більше економічних й торговельних можливостей, в той час як жорсткий – надає максимум свободи у світі, де, схоже, знову зростає попит на односторонні дії. Перед ЄС теж стоїть непросте завдання: зробити так, щоб ціна, яку заплатить Британія за вихід, виявилася достатньо великою для попередження подальшого розпаду Союзу, і водночас – зберегти рівень співпраці, який відповідає ступеню реальної інтеграції Єдиної Європи з Великою Британією. Вихід без угоди, схоже, стає грою з негативною сумою, де у підсумку програють всі. Тому шанси на те, що позиційна, важка боротьба за умови угоди триватиме до останнього, залишаються високими. Документи, що супроводжують Brexit, виглядають часом як привезені з далекого минулого. В них можна побачити, з одного боку, обережні сподівання на співпрацю там, де ще вчора панував принцип наднаціональності, а з іншого – традиційну для століть європейської дипломатії взаємну недовіру. Європа, до якої ми прагнемо, стає іншою. Автор: Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Блукаючи в "сірій зоні". Зовнішня політика України напередодні виборів

Формувати і реалізовувати зовнішню політику України ще довго доведеться виходячи з розуміння наших слабкостей. Простір для серйозної передвиборчої розмови на тему зовнішньої політики обмежений кількома базовими істинами і визначається набором простих фактів. Прагнення нагромадити спекуляції, мрії і просто міфи та видати це за зовнішньополітичний курс є цілком зрозумілим, особливо напередодні виборів в країні з непідконтрольними територіями, але, тим не менш, є безперспективним. Факт перший: Україна залишається слабкою і бідною країною. За чотири роки ми не виграли боротьбу на найважливішому фронті - фронті реальних змін в організації життя країни. Можливо, ми навіть віддалилися від цієї мети, вимушено витрачаючи ресурси на оборону. Ясності з тим, що все-таки важливіше і куди варто направляти наші убогі фінансові можливості, так і не з'явилося. Роками ведучи розмови на всіляких круглих столах по двох фронтах - внутрішні реформи і стримування агресії - ми не зробили вибір і не зрозуміли їх взаємному зв'язку, і закономірним підсумком стало розпорошення ресурсів і продовження старих перевірених практик. Україна зберегла колишні знайомі позиції в ключових рейтингах: слабкості держави, якості демократії, конкурентоспроможності і добробуту. Ми, як і п'ять років тому, гібридний не цілком демократичний режим і одна з двох найбідніших держав Європи. Стаття Миколи Капітоненко у виданні Ліга.net, доступна за посиланням: https://www.liga.net/politics/opinion/blujdaya-v-seroy-zone-vneshnyaya-politika-ukrainy-nakanune-vyborov?fbclid=IwAR2d7a8dUDoG4zY66e0pduwUDMGD0uqBJD5JmK95g_M6y6HkOLrD6t3GdCw

Зовнішня політика

Візит Ангели Меркель в Україну: підсумки

Другий за останні чотири роки візит Ангели Меркель в Київ збігся у часі з її рішенням піти з посади лідера Християнсько-демократичного союзу Німеччини та не брати участь у боротьбі за наступне канцлерство. Може статися, що ці рішення для України виявляться важливішими, ніж сам візит. Політична фігура Меркель займає центральне місце у зовнішньополітичному та безпековому ландшафті Європейського Союзу, а також у збереженні режиму антиросійських санкцій. Берлін претендує на статус політичного лідера ЄС і розцінюється багатьма як справжній претендент на гегемонію в Союзі після завершення виходу Великобританії. Роль економічного двигуна ЄС останнім часом доповнюється ініціативами ФРН у сфері безпеки та зовнішньої політики. Саме Меркель в липні поточного року виступила із заявою про те, що ЄС не може більше покладатися на силу США. Відповідальність за європейську безпеку в її нинішньому стані – вкрай непроста справа. Дестабілізований схід континенту, повна неясність із перспективами проекту Східного партнерства, довгограюче питання біженців, поглиблення ліній розколу всередині самого ЄС – все це дуже важко піддається цілеспрямованому управлінню. Однак, схоже, у Німеччини немає вибору: Європа потребує лідера. Конфлікт на Сході України й окупація Криму – вкрай серйозні довгострокові виклики для ЄС. Зрозумілої відповіді на питання про те, що робити з Росією немає. За таких обставин Німеччина є учасником Норманського формату, однаково відповідаючи як за його обмежену ефективність, так і за досягнення у вигляді зниження ризику повномасштабної війни. Цей формат – мінімальний спільний знаменник загальноєвропейського підходу до ситуації в Україні. Саме цей статус Берліна визначає порядок денний нинішніх відносин із Києвом. Ймовірно, обидві сторони мають одна до одної довгий список претензій. Україна підозрює ФРН у надто поблажливому ставленні до Кремля та персонально до російського президента. Німеччина скептично оцінює темпи реформ, наполегливо вказуючи на важливість боротьби із корупцією, децентралізації та інших кроків, які наблизили б Україну до європейських стандартів демократії та ефективності. Але навіть маючи претензії, сторони об’єднані самою ситуацією і потрібні одна одній. З якоїсь точки зору візит Меркель до Києва – це символ такої взаємозалежності. ФРН довго намагалася вести складну гру між Москвою та Києвом, поєднуючи прагматизм та цінності у своїй політиці. Побудова Північного потоку-2 та санкції проти Росії, підтримка України та наполегливі слова про необхідність тримати діалог з Москвою. Часом складається враження, що Берлін ніяк не може визначитися із тим, який ресурс в сучасному світі цінніший – правила гри чи гроші. Своєрідну точку рівноваги було знайдено чотири роки тому у формулюваннях Мінських домовленостей. Припинення збройного протистояння, відведення військ, відновлення контролю над кордоном, децентралізація та вибори в Україні. Ці слова канцлер Німеччини повторювала в різних варіаціях та різних форматах безліч разів. Повторила вона їх знов і під час візиту до Києва. Символом прагматичного підходу Берліну до зовнішньої політики став, принаймні в Україні, газопровід Північний потік-2. Після його запуску Україна втрачатиме лише від зменшення транзиту газу її територією від 2 до 3 млрд. доларів щорічно. Це приблизно стільки, скільки ми витрачаємо на армію. До цього додадуться ризики знецінювання нашої газотранспортної системи, зростання залежності від зовнішніх постачань газу, ймовірне погіршення умов таких постачань і т.п. Німеччина готова на таке послаблення України, бо на кону стоять її інтереси: економічні, енергетичні та геополітичні. Ми програли довгу риторичну боротьбу проти Північного потоку-2, апелюючи здебільшого до морального боку довгострокової співпраці з агресором. Для нас урок полягає в тому, що треба вчитися розмовляти мовою прагматичних інтересів. Який урок засвоїв Берлін – відкрите питання. Енергетична безпека в Європі теж серед важливих пунктів порядку денного візиту Меркель до Києва. На цей раз сеанс одночасної гри с Києвом та Москвою має принести Німеччині статус газового хаба Європи, але й зберегти достатньо морального авторитету щоб й надалі претендувати на статус ефективного посередника в російсько-українському конфлікті. Ще один традиційний для Меркель наголос зроблено на внутрішніх реформах в Україні. Німеччина фінансово допомагає Україні, і готова допомагати ще більше, зокрема в тому, що стосується розв’язання проблем вимушених переселенців. Але допомога має бути ефективною. Берлін хоче бачити Україну правовою, демократичною та з мінімальним рівнем корупції. Хоче, але не знаходить достатніх можливостей тиску на Київ. Із урахуванням виборчого 2019 року канцлер напевне захоче бути в курсі останніх новин перегонів та поглядів ключових їхніх учасників. Два сюжети в українсько-німецькому діалозі є відносно новими: миротворча місія на Донбасі та загострення в Азовському морі. Щодо можливого розгортання миротворців позиції Берліну близькі до позицій Києва. І як раз цей момент може стати точкою більш активної співпраці. Риторика Меркель на користь розгортання місії на всій неконтрольованій території Донбасу створює можливості координації позицій України та Німеччини в ООН і більш системного тиску на Росію, особливо якщо до цього вдасться долучити Францію та США. Щоправда, відповіді на питання про те, як змусити Кремль відійти від його поточної позиції не знать, ані в Києві, ані в Берліні. Ситуація в Азовському морі може стати джерелом занепокоєння для Німеччини. Потенційна ескалація не сприяє ані загальному контексту врегулювання конфлікту на Сході України, ані перспективам Чорноморської безпеки. До вже існуючих проблем можуть додатися нові, і на реакцію Берліну будуть чекати багато хто. В інтересах ФРН зайнятися превентивними кроками й не допустити виникнення нового фронту російсько-українського протистояння. Цілком можливо, що це був останній візит канцлера Ангели Меркель до Києва. Він, скоріше запам’ятається націленою у майбутнє зустріччю із студентами Київського університету імені Тараса Шевченка, аніж проривними політичними рішеннями.                                                                                                                    Микола Капітоненко

Зовнішня політика

Київ vs Будапешт: що відбувається в українсько-угорських відносинах?

Відносини між Україною та Угорщиною останнім часом являють собою хрестоматійний приклад кризи, в якій жодна із сторін не вважає поступки прийнятними, в той час як обидві переоцінюють власні можливості й недооцінюють пов’язані із конфліктом ризики й втрати. Більше року тривають гострі суперечки, тригером для яких виступив новий Закон про освіту, що його було прийнято українським парламентом 5 вересня 2017 року. Реакція угорців, що спочатку стосувалася захисту прав меншини та території України отримувати освіту угорською мовою, швидко поширилася на питання євроатлантичної інтеграції України, громадянства та політичної співпраці. Конфлікт вийшов на високий рівень, набув ознак скандалу і, здається, має потенціал до подальшого поглиблення. Точно можна сказати, що обом країнам варто готуватися до тривалого періоду охолодження та взаємної недовіри. Що пішло не так? «Зіткнення ідентичностей» або «модус вівенді» Відносини Угорщини та України знали набагато кращі часи. Сусіди, об’єднані спільними проблемами й викликами у сфері безпеки, географією та історією, довгий час залишались друзями. Угорщина однією з перших визнала незалежність України, а згодом стала одним із ключових регіональних партнерів. Політична співпраця поглибилась після того, як Угорщина приєдналась до НАТО та ЄС, а Україна зробила європейський та євроатлантичний вектори пріоритетними у своїй зовнішній політиці. Однак в певний момент ситуація почала змінюватися. Угорці стали концентрувати додаткову увагу на правах етнічних меншин у сусідніх державах; українці зайнялись розбудовою національної ідентичності на тлі окупації Криму та збройного конфлікту на сході країни. В обох державах спекуляції на історичних та національних темах почали користуватися підвищеним попитом; в той час як в регіоні Східної Європи підсилилися праві політичні ідеї та сили. Низький рівень економічної взаємозалежності й торгівлі давався взнаки: користь від ворожнечі переважала наявні виграші від співпраці. Угорщина як член НАТО та ЄС отримала додаткові важелі тиску на Україну, яка зробила членство в обох організаціях пріоритетом своєї зовнішньої політики. Навіть без жодної «руки Кремля» мотивів для підвищення ставок вистачало обом сторонам. Ескалація відбувалася швидко й прогнозовано. Після прийняття Верховною Радою нової редакції закону про освіту, де звужувалося право етнічних меншин здобувати освіту рідною мовою, Будапешт пообіцяв блокувати подальше зближення України з НАТО та ЄС. Практичним кроком в цьому напрямку стало перешкоджання роботі комісії Україна-НАТО (КУН) на найвищому рівні. Згодом угорський уряд запланував призначення «уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області та програми розвитку дитячих садків Карпатського басейну», що викликало рішучі протести з боку офіційного Києва. Однак найбільш гучним на сьогодні скандалом стала роздача угорських паспортів в консульстві Угорщини в Береговому, яке потрапило на відео. Після цього інциденту, який було охарактеризовано заступником міністра закордонних справ Україні В.Бондарем як те, що «Угорщина поводиться так, наче Закарпаття є її територією», Україна вислала угорського консула, на що Угорщина відповіла симетрично. Роздача угорських паспортів на Закарпатті триває щонайменше з 2011 року, однак саме особливості нинішнього сприйняття сторонами одна одної загостюють ситуацію. Безумовно, реакції обох сторін обумовлюються логікою вже наявного протистояння, а кожен черговий крок сприймається вкрай вороже, в той час як дії та наміри іншої сторони викликають максимальну підозру. В такій атмосфері взаємної недовіри наступний кризовий момент залишається питанням часу. Сьогодні відносини Угорщини та України знаходяться в кризовому стані, і найближчим часом ця криза радше поглибиться, аніж буде розв’язана. Реакція Будапешту на прийняття Україною нової редакції закону про освіту була рішучою, демонстративною та продуманою. Риторика у відповідь з боку України не забарилася, і дуже швидко сторони зайшли у глухий кут взаємних звинувачень та погроз. Чи можуть Київ та Будапешт дозволити собі розкіш довготривалого конфлікту в умовах нинішньої геополітичної ситуації? Схоже, можуть. За наявності певних вмінь з нього навіть можна отримувати користь. Протистояння із сусідами є сильним та дешевим фактором внутрішньої мобілізації, який із задоволенням використовуватимуть схильні до популізму угорські та українські політики. Ціною, однак, стане послаблення міжнародних позицій обох держав. Для України таке послаблення виглядає більш небажаним, як і в цілому позиції України в конфлікті із Угорщиною виглядають слабшими. Ми, звичайно, більші, але Угорщина може ефективно використовувати своє членство в ЄС та НАТО в якості інструменту тиску. Якщо справи підуть так і надалі, то подальше розгортання подій можна умовно назвати «зіткненням ідентичностей». В ньому буде менше масштабності, ніж у зіткненні цивілізацій, але в усьому іншому паралелі будуть виправдані. Ідентичності будуватимуться на символічних елементах, протиставленні із сусідами, міфологізації та героїзації власної історії. В результаті це розширюватиме культурні розриви, зменшуючи шанси для діалогу в майбутньому. Українці та угорці ризикують тим, що незабаром говоритимуть різними мовами – не тільки у лінгвістичному, але й у змістовному сенсі. До певної міри обидві країни стали заручниками регіональних процесів, зокрема зростання впливу націоналізму як політичної ідеології. Регіон Східної Європи опинився у центрі настроїв та емоцій, притаманних періоду сторічної давнини. Тоді розпад імперій та виникнення нових держав спровокували гонку за ідентичностями: країни регіону створювали національні міфи й долали важкі наслідки Першої світової війни. Це тоді формування нових ідентичностей у Східній Європі пішло переважно шляхом етносимволізму із ставкою на мову, історію, символи, що зрештою провело умовний кордон між раціональним громадянським націоналізмом на заході та містичним ірраціональним та етнічним націоналізмом на сході Європи. Сьогодні завдання полягає в тому, щоб знайти шляхи відходу від зіткнення ідентичності та реалізувати більш оптимістичний сценарій під умовною назвою «модус вівенді». Такий сценарій передбачатиме можливість співіснування із відмінностями, діалогу з різних позицій і спільного пошуку механізмів для захисту інтересів один одного. Битва синдромів Як це часто буває, ситуація ускладнюється історичними факторами. Як Україна, так і Угорщина мають складне минуле, сповнене драм і травм, і минуле це здійснює сильний вплив на шляхи формування та розвитку національних ідентичностей та сприйняття відносин із сусідами. Коротко дію цього ефекту можна назвати «битвою синдромів». В Угорщині такий синдром зветься «тріанонським». Програвши Першу світову війну, Угорщина за умовами Тріанонського договору 1920 року втратила більше двох третин своєї території і більше половини населення, а етнічні меншини угорців загальною кількістю більше трьох мільйонів людей опинились в межах кордонів сусідніх держав. Всередині Угорщини тяжкі умови миру були сприйняті як національна трагедія, що значною мірою сприяло формуванню реваншистської зовнішньої політики в період між Світовими війнами. Після завершення Другої світової війни територія Угорщини в цілому збереглася у рамках, визначених умовами Тріанонського договору. І хоча «тріанонський синдром» сьогодні годі й порівнювати із тим, що був у 1920-30-х роках, коли державні прапори приспускалися на знак жалоби із приводу підписаної угоди, але він продовжує існувати у суспільній свідомості і – що важливіше – використовуватися політичними силами для легкого й швидкого завоювання суспільної підтримки. Етнічні меншини угорців у сусідніх країнах – а найбільшою з них є півторамільйонна меншина в Румунії – є важливою складовою «тріанонського синдрому». В сучасному світі, де перегляд кордонів держав є вкрай дорогою, неефективною, рідкісною та сумнівною справою для відвертих та цинічних ревізіоністів, саме захист прав етнічних меншин стає основним інструментом етноцентричної політики, своєрідним сучасним аналогом іредентизму. Концепція «великої Угорщини» в період між Світовими війнами передбачала збирання територій; сьогодні замість неї діє опція державної політики активної підтримки національних меншин в сусідніх державах. В Україні є свої синдроми. Вони не мають такої очевидної історичної точки виникнення, але також пов’язані із історичною пам’яттю, боротьбою за державність та побудовою національної ідентичності. Можливо, саме зараз формуються такі синдроми – кримський, донбаський або навіть будапештський, за назвою відомого меморандуму – які в майбутньому впливатимуть на сприйняття українцями історії, сусідів та власної долі в Європі. Так чи інакше, ці синдроми впливають на рішення як всередині держави, так і стосовно сусідів. Розбудова національної ідентичності на основі етносимволізму – із використанням мовних, релігійних маркерів та історичних символів, із героїзацією окремих періодів історії та переосмисленням історичних помилок – несе додаткові ризики загострення відносин із сусідами. А якщо ці сусіди теж приймають рішення під впливом історичних спогадів, то такі ризики подвоюються. Що робити? Обидві країни втрачають від продовження та загострення конфлікту. Україна отримує абсолютно зайві проблеми на своїх західних кордонах та додаткові гальма у подальшому зближенні із НАТО та ЄС. Угорщина теж ризикує. Санкції проти Будапешту, що обговорюються всередині ЄС, виглядають вкрай малоймовірними, але імідж країни, якій бракує європейських цінностей, не принесе користі Угорщині в майбутньому. При цьому етнічні меншини – угорська в Україні та українська в Угорщині – замість якнайповнішого захисту своїх інтересів отримують додаткові ризики. Щоб подолати логіку протистояння, необхідні складні та нестандартні рішення. Прості формули, на кшталт «залишити історію історикам» зі схожого за мотивами українсько-польського конфлікту, не спрацюють. Подібного роду конфлікти містять забагато політики щоб покладати надії на істориків. Навряд чи виправдаються і надії на взаємозалежність, тобто на те, що спільні економічні інтереси переважатимуть над мотивами ескалації міжнаціонального протистояння. Частка Угорщини у зовнішній торгівлі України складає біля 3%, а часта України у зовнішній торгівлі Угорщини – приблизно вдвічі менша. Отже формула успішного розв’язання має спиратися на політичну складову. Одним із можливих шляхів може стати створення більш широкого регіонального контексту. Якщо усвідомити, що Україна та Угорщина – частини єдиного регіону, налагодження співпраці та підтримка спільної згоди в якому може суттєво розширити можливості обох країн, тоді рівень ескалації конфлікту можна буде тримати під контролем. Регіональний рівень може відкрити нові горизонти для обох держав, якщо вони зможуть вийти із полону мислення виключно категоріями сьогоднішнього дня. В Україні часто можна почути посилання на «руку Кремля» й на те, що конфлікти України із сусідами відповідають інтересам Москви. Такий аргумент навряд чи стане переконливим для Будапешта: тільки 6% угорців вважають загрозою можливу ескалацію чи розширення російсько-українського конфлікту. Краще все ж таки зробити ставку на аргумент щодо того, що двосторонній конфлікт підриває потенціал самих Угорщини та України. Важливо також зрозуміти, які інтереси стоять за заявленими позиціями сторін. Іноді такі інтереси бувають достатньо простими, але часто бувають складними. Про те, чого прагне інша сторона, краще не здогадуватися чи спекулювати, але знати. У відкритому діалозі з цих питань зацікавлені і Київ, і Будапешт. Розширення комунікації, пояснення власних мотивів, своєчасне інформування про наміри здатні зміцнити двосторонню довіру навіть за умов кризи у відносинах. Крім того, розуміння інтересів опонента відкриває дорогу до взаємних поступок. Відкриття нюансів дозволить перетворити ситуацію із чорно-білого протистояння «добра і зла» на сповнену напівтонів картину. Це, в свою чергу, дозволить подивитися на можливості взаємних поступок не з позицій гри з нульовою сумою, а із бажанням знайти спільні рішення. Додатковим корисним кроком могло б стати щось на кшталт неформальної угоди про невикористання антиугорської та антиукраїнської риторики у внутрішніх наративах обох країн. Очевидно, що національні питання в обох державах стали засобом мобілізації електорату й залишаться ним ще протягом тривалого часу. Національні гасла, історичні міфи та етнічні символи набагато простіше застосовувати в політичній боротьбі, ніж непопулярні та складні реформи. Тим не менше, має сенс зробити національну риторику для здобуття популярності якомога дорожчою. Межа між патріотизмом та ксенофобією чи етнічною ворожнечею має бути проведена спільними зусиллями. Обидві країни могли б пошукати можливості реалізації спільних проектів у сферах, що становлять для них значний інтерес: енергетика, регіональна безпека, екологія, боротьба із транснаціональними загрозами. Якщо це дасть змогу елітам заробляти більше політичних балів, ніж це виходить за допомогою агресивної риторики, то з’явиться шанс зійти із найбільш ймовірного шляху «зіткнення ідентичностей» та реалізувати сценарій «модус вівенді». До стратегічного партнерства все ще буде далеко, але й кризових явищ у відносинах буде набагато менше. Висновки Конфлікти між сусідами на ґрунті етносимволізму – мови, прав нацменшин, трактування історії – явище небезпечне і важко піддається регулюванню. В таких конфліктах діє логіка «гри з нульовою сумою», а у підсумку вони часто стають грою із сумою від’ємною, в якій програють всі. Як Україна, так і Угорщина втрачають від затягування поточної кризи. Втрачають час, можливості, імідж та перспективи. Можливо, Україна втрачає більше, але навряд чи це може стати достатнім втіхою у відносинах між потенційними партнерами. І Київ і Будапешт пережили немало прикрих та болісних історичних уроків, які мали б підказувати, що окрім інтересів національних егоїзмів існують ще й інтереси регіональної безпеки, а також ще більш широкий трансатлантичний контекст. Від подолання перепон для співпраці можна виграти набагато більше, ніж доведеться за них заплатити.

Зовнішня політика

ПАРЄ: уроки однієї перемоги

Поразки Росії ми вважаємо своїми перемогами, і міжнародні організації в цьому відношенні нагадують поля бойових дій. У вівторок, 9 жовтня, таким полем стала Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ). Україна здобула тактичну перемогу, коли європарламентарі відмовилися приймати зміни до регламенту, які дозволяють скасувати санкції проти російської делегації. У росіян потужне лобі в керівництві ПАРЄ і, очевидно, що вони докладуть зусиль щоб розширити число своїх прихильників в організації. Українській делегації ще належить відстоювати інтереси нашої країни в уже більш складних умовах. Рада Європи, заснована в 1949 році - одна з найстаріших європейських організацій. У її склад входять 47 держав - досить значне представництво. ПАРЄ - теж стара і представницька, хоча і не приймає юридично обов'язкових норм, однак обирає суддів Європейського суду з прав людини і призначає ряд інших міжнародних чиновників. Займається ПАРЄ, переважно, обговоренням демократичних свобод: права людини, права меншин, верховенство права і розвиток демократії. Для України всі ці питання як були актуальними в 1995 при вступі до, так і зберігають актуальність до цього дня. Навряд чи, хто-небудь в ПАРЄ 20 років тому могли передбачити, що замість проблем демократизації Східної Європи, доведеться реагувати на відкриту агресію однієї держави-члена та окупацію частини території іншої держави-члена. Для Асамблеї це стало досить болючим викликом. Генсек Ради Європи Турбйорн Ягланд заявив, що Росія не повернеться в ПАРЄ в 2019 р хоча до прийняття такого рішення його секретаріат розіслав депутатам секретний документ про неправомірність санкцій проти російської делегації. 9 жовтня ПАРЄ відмовилася обговорювати документ, що відкриває дорогу до зняття санкцій з російської делегації і її повернення до повноцінної роботи. Санкції були накладені в зв'язку з тим, що Держдума схвалила агресію проти України в 2014 році і тим самим порушила фундаментальні принципи організації. Протягом останніх років Кремль вів дипломатичну роботу, домагаючись скасування цих санкцій. Як показало засідання ПАРЄ 9 жовтня, поки ця робота не принесла потрібних росіянам результатів. Крім радості за результат подій, нам слід замислитися і над тим, які уроки слід засвоїти з подій в ПАРЄ. Урок перший полягає в тому, що потрібно трохи менш егоцентрично сприймати багатосторонні формати та майданчики. Провал ініціативи російської делегації, що відкриває шлях до скасування санкцій проти них, - не тільки наша перемога. Це - загальний результат оцінок і позицій складної організації, яку представляють 324 члени - політики з дуже різним бекграундом. Вони переслідують власні цілі та керуються своїм розумінням ситуації; не факт, що їх позиція - результат наших зусиль. Цей урок буде корисний навіть не стільки в подальшій роботі в ПАРЄ, скільки в інших питаннях: від реформування ООН до підтримки режиму антиросійських санкцій. Ми залежимо від міжнародних партнерів, оскільки виступаємо слабкою стороною асиметричного конфлікту. І ми повинні віддавати належне їх прагненням і інтересам. Важливо і те, що ситуація залишається складною. Питання про повернення російської делегації до повноцінної роботи, безумовно, ще буде підніматися, так само, як і росіяни продовжать його активно лобіювати. Урок другий полягає в тому, що нам потрібно продумувати свої дії при різних сценаріях. Росія може повернутися. І тоді готова буде парламентська делегація України працювати в більш складних умовах? Працювати в багатосторонніх форматах означає глибоко розуміти інтереси інших, вміти будувати коаліції з найрізноманітніших питань, вміти поступатися партнерам у другорядному, щоб заручитися їх підтримкою у важливій. Досвід роботи депутатів в українському парламенті, на жаль, не дає підстав для оптимізму в цьому відношенні. Буде потрібно щось більше, ніж риторика. Тепер про риторику. Таврувати Росію за порушення міжнародних правових норм і принципів легко, а ось посилатися на європейські цінності українським парламентаріям буде складніше. У міру наближення до виборів і загострення конфліктів з нашими західними сусідами, питання прав меншин вже може послужити підставою для критики на адресу України. Тоді нам доведеться вдаватися до набагато більш складним риторичним вправам. І взагалі, з точки зору пріоритетів ПАРЄ, ситуація в Україні далека від ідеальної. У нас проблеми з демократією, верховенством права і правами людини - все це потрібно враховувати в промовах про порушення інших. Стаття Миколи Капітоненка в інтернет-виданні Реаліст: https://realist.online/article/pase-uroki-odnoj-pobedy